Стаття з журналу № 2'1999

244
29.4.1999

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ
«T.B. ПРОТИ МАЛЬТИ»

У рішенні, ухваленому в Страсбурзі 29 квітня 1999 року у справі «T.B. проти Мальти» (T.W. v. Malta), Європейський суд з прав людини одностайно постановив, що було порушення пункту 3 статті 5 Європейської конвенції з прав людини і що немає потреби розглядати скаргу заявника на підставі пункту 4 статті 5. Відповідно до статті 41 Конвенції, Суд присудив заявникові певну суму як компенсацію за судові витрати.

1. Основні факти

Заявник — T.B. (T.W.), громадянин Сполученого Королівства, 1943 року народження, живе в м. Лука на Мальті.

Заявника було заарештовано за підозрою у вчиненні злочину, який поля‑гав у примушуванні до статевих зносин. Протягом 48 годин він постав перед суддею і звернувся із клопотанням, щоб його звільнили на поруки. Клопо‑тання було передано генеральному прокуророві, який відхилив його. Потім клопотання про поруки розглянув інший суддя. Клопотання було відхилено через чотири дні після арешту, а заявника звільнено через п'ятнадцять днів.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 2 листопада 1994 року. Визнавши заяву прийнятною, Комісія у своїй доповіді від 4 берез‑ня 1998 року висловила одностайну думку про порушення пункту 3 статті 5 Конвенції і про відсутність порушення пункту 4 статті 5. Уряд Мальти пере‑дав справу до Суду.

Згідно з перехідними положеннями Протоколу № 11 до Конвенції, справу було передано на розгляд до Великої палати нового Європейського суду з прав людини після набуття Протоколом чинності 1 листопада 1998 року.

Судове рішення було постановлене Великою палатою, до складу якої  увійшло 17 суддів, а саме:

Люціус Вільдхабер (Luzius Wildhaber, Швейцарія), Голова

Елізабет Палм (Elisabeth Palm, Швеція)

Антоніо Пастор  Рідруехо (Antonio Pastor Ridruejo, Іспанія)

Луїджі Феррарі  Браво (Luigi Ferrari Bravo, Італія)

Джованні Бонелло (Giovanni Bonello, Мальта)

Єжи Макарчик (Jerzy Makarczyk, Польща)

Пранас Куріс (Pranas Kuris, Литва)

Ріца Тюрмен (Riza Türmen, Туреччина)

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція)

Франсуаза Тюлкен (Françoise Tulkens, Бельгія)

Вєра Стражніцка (VieraStráznická, Словаччина)

Марк Фішбах (Marc Fischbach, Люксембург)

Володимир Буткевич (Україна)

Йосеп Касадеваль (Josep Casadevall, Андорра)

Ханна Софія Грев (Hanne Sophie Greve, Норвегія)

Андраш Бака (András Baka, Угорщина)

Снежана Ботучарова (Snejana Botoucharova, Болгарія),

а також Мікеле деСальвія (Michele de Salvia), СекретарСуду.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявник стверджує, що було порушення його права негайно постати перед судовим посадовцем, який мав повноваження на те, щоб звільнити його. Це право гарантується пунктом 3 статті 5 Європейської конвенції з прав людини. Він також скаржиться, що було порушено його право на з'ясування судом законності його затримання, відповідно до пункту 4 статті 5.

Рішення Суду

Попереднє заперечення Уряду

Суд вирішив приєднатися по суті до попереднього заперечення Уряду про те, що заявник не вичерпав усіх внутрішньодержавних засобів правового захисту, оскільки він не посилався на статтю 137 Кримінального кодексу, в якій, як і в статті 353, містяться правові підстави мальтійської версії поло‑жен‑ня про припровадження затриманого до суду (habeas corpus).

Пункт 3 статті 5

Суд звернувся до своєї практики стосовно того, що пункт 3 статті 5 має на меті забезпечення невідкладного та автоматичного судового розгляду в разі затримання особи поліцією відповідно до положення пункту 1 (с) статті 5. Судовий посадовець, який здійснює такий розгляд, має заслухати затриманого і прийняти відповідне рішення.

Суд підкреслив, що пункт 3 статті 5 вимагає, аби судовий посадовець розглянув підстави затримання. Береться до уваги і те, що судовий розгляд, згідно з пунктом 3 статті 5, не може бути поставлений у залежність від подання затриманим попереднього клопотання. Така вимога не тільки б змінила суть гарантії, передбаченої пунктом 3 статті 5, що відрізняється від передбаченого пунктом 4 статті 5 положення, яке гарантує право на звернення до суду для перевірки законності затримання. Вона могла б навіть суперечити передбаченій у пункті 3 статті 5 гарантії, яка має на меті захистити особу від свавільного затримання, тобто сам факт позбавлення волі має бути предметом незалежного судового розгляду. Невідкладний судовий розгляд факту затримання є також важливою гарантією проти жорстокого поводження з особою, взятою під варту. Заарештовані особи, які зазнали на собі такого поводження, не мали б права подати заяву до судді з проханням перевірити законність їхнього затримання. Те саме стосувалося б інших уразливих категорій заарештованих, наприклад, психічнохворих або тих, хто не володіє мовою, якою провадиться судочинство.

Суд поділяє точку зору сторін про те, що наступний після арешту день може вважатися таким, коли заарештований має «негайно» постати перед суддею, згідно з пунктом 3 статті 5. Позиція Уряду полягала в тому, що в даному питанні суддя мав повноваження звільнити заявника на його прохання, якби заявникові було висунуто обвинувачення, за яке внутрішньо‑державним законодавством не передбачається тримання під вартою. Однак автоматичний перегляд суддею законності затримання, як того вимагає пункт 3 статті 5, іде врозріз із тією підставою, на яку посилається Уряд. Суд вважає, що необхідно розширити підстави для визначення доцільності або недоцільності затримання.

Уряд стверджував, що якби заявник посилався на статтю 137 Криміналь‑ного кодексу, розгляд законності його затримання був би ширшим, а так цей розгляд виходив за межі питання про те, чи дозволяли висунуті обвину‑вачення застосувати затримання. Проте Суд вирішив, що дотримання пункту 3 статті 5 не може гарантуватися застосуванням положень, передбачених пунктом 4 статті 5. Так чи інакше, не було доведено, що перегляд підстави затримання в даному випадку узгоджується зі сферою застосування маль‑тійсь‑кими судами такого перегляду відповідно до статті 137 Кримінального кодексу. Тому Суд відхилив попереднє заперечення Уряду.

Крім того, Суд вирішив, що, згідно з пунктом 3 статті 5, поява заявника перед суддею наступного після арешту дня не є достатньою підставою для того, щоб суддя не мав можливості його звільнити. Отже, мало місце порушення пункту 3 статті 5. Однак, дійшовши такого висновку, Суд погодився з позицією Уряду, що питання про поруку — це окреме питання, яке виникає у випадку, коли арешт або затримання є законним. Таким чином, це питання не регулюється пунктом 3 статті 5.

Пункт 4 статті 5

Суд зауважив, що сторони не порушували цього питання під час розгляду справи в суді раніше. Тому, дотримуючись рішення, винесеного за пунктом 3 статті 5, Суд не вважає за необхідне розглядати скаргу заявника щодо порушень пункту 4 статті 5.

Стаття 41 Конвенції

Суд вирішив, що, згідно з обставинами справи, сам факт встановлення пору‑шен‑ня пункту 3 статті 5 є справедливою сатисфакцією моральної шкоди, завданої заявникові. Суд присудив на користь заявника 2600 мальтійських лір за судові витрати.

Суддя Бонелло висловив окрему думку, а судді Тюлкен і Касадеваль ви‑сло‑вили спільну окрему думку. Зазначені окремі думки додаються до су‑дового рішення.

Судові рішення можна знайти на веб-сторінці Суду в Інтернеті (http://www.dhcour.coe.fr/) у день їх постановлення.

Відповідно до Регламенту, Секретар Суду, який має діяти на власний розсуд, надає інформацію про роботу Суду і відповідає на запитання преси.

Канцелярія Європейського суду з прав людини
F-67075 Strasbourg Cedex
Звертатися до Родеріка Лідделла (Roderick Liddell)
Телефон: (0)3 88 41 24 92; факс: (0)3 88 41 27 91

Голосування