Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 3'2000

Назва
 
Справа «Деміртепе проти Франції»
(Affaire Demirtepe c. France)
 
Зміст
 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ТРЕТЯ СЕКЦІЯ


СПРАВА «ДЕМІРТЕПЕ ПРОТИ ФРАНЦІЇ»
(AFFAIRE DEMIRTEPE C. FRANCE)

(Заява № 34821/97)



РІШЕННЯ

Страсбурґ

21 грудня 1999 року

У справі «Деміртепе проти Франції»

Європейський суд з прав людини (третя секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли судді:

сер Ніколас Братца (Sir Nicolas Bratza), голова

п. Ж.-П. Коста (J.-P. Costa)

п. Л. Лукайдес (L. Loucaides)

п. П. Куріс (P. Kuris)

п. В. Фурманн (W. Fuhrmann)

п. К. Юнґвірт (K. Jungwiert)

пані Х. С. Ґрев (H.S.Greve),

а також пані С. Долле (S. Dollé), секретар секції,

після наради за зачиненими дверима 7 грудня 1999 року

постановляє таке рішення, винесене того самого дня:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу було передано до Суду Урядом Франції (Уряд) 9 квітня 1999 року. Її розпочато на підставі заяви проти Французької Республіки, поданої громадянином Туреччини паном Бедірханом Деміртепе (Bédirhan Demirtepe) до Європейської комісії з прав людини (Комісія) 22 січня 1997 року, відповідно до колишньої статті 25 Конвенції. Заяву було зареєстровано 11 лютого 1997 року за номером 34821/97. Заявника представляв метр Ж.-М. Дарріґад (Me J.-M. Darrigade), член колеґії адвокатів м. Монпельє (Montpellier), Уряд представляла його уповноважена особа п. Р. Абрагам (R. Abraham), завідувач юридичного відділу Міністерства закордонних справ.

Уряд у своїй заяві посилався на колишні статті 47 і 48 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція). Він звернувся за рішенням про те, чи вказують факти у справі на порушення державою-відповідачем її зобов'язань за статтею 8 Конвенції.

2. Після набрання чинності 1 листопада 1998 року Протоколом №11 і відповідно до пункту 4 статті 5 цього Протоколу у поєднанні з пунктом 1 правила 100 і пунктом 6 правила 24 Реґламенту Суду (Реґламент)[1], колеґія Великої палати вирішила передати справу до палати однієї із секцій Суду.

3. Відповідно до пункту 1 правила 52 Реґламенту, Голова Суду пан Л. Вільдхабер передав справу до третьої секції. До складу палати, створеної в цій секції, увійшли за посадою пан Ж.-П. Коста, обраний суддя, громадянин Франції (пункт 2 статті 27 Конвенції та пункт 1 (а) правила 26 Реґламенту), і сер Ніколас Братца, голова секції (пункт 1 (а) правила 26 Реґламенту). Останній призначив інших членів палати, а саме: пана Л. Лукайдеса, пана П. Куріса, пані Ф. Тюлкен, пана К. Юнґвірта і пані Х. С. Ґрев (пункт 1 (b) правила 26 Реґламенту). Пізніше замість пані Ф. Тюлкен, через її зайнятість, було призначено пана В. Фурманна (пункт 1 (с) правила 26).

4. 25 серпня 1999 року Суд вирішив, що він не буде проводити засідання.

5. 25 жовтня заявник, а 5 листопада 1999 року Уряд подали свої письмові меморандуми.

ЩОДО ФАКТІВ

І. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

6. 5 квітня 1993 року заявник, який на той час перебував у тюрмі м. Вільнев-Лес-Маґлонн (Villeneuve-Lès-Maguelonne) на виконання вироку суду присяжних департаменту Еро (L'Hérault), за яким його було засуджено до вісімнадцятирічного ув'язнення за вбивство, подав скаргу стосовно порушення таємниці листування з боку службовця пенітенціарної установи, який є відповідальним за листування в'язнів, з учиненням цивільного позову до старшого судді-слідчого при суді великої інстанції м. Монпельє.

7. Заявник скаржився, що з часу його ув'язнення у слідчому ізоляторі м. Вільнев-Лес-Маґлонн численні листи, надіслані його адвокатами, судовими органами, пенітенціарними соціальними службами, а також священиком установи, потрапляли до нього відкритими, на порушення статей D.69, D. 262, D. 438 і D. 469 Кримінально-процесуального кодексу і статті 8 Конвенції.

8. Постановою від 24 жовтня 1994 року суддя-слідчий суду великої інстанції м. Монпельє вирішив, що не існує підстав для того, щоб розпочати судове переслідування проти Х за мотивом порушення таємниці листування через «недостатність обвинувачень проти особи, яка б вчинила порушення таємниці листування, як воно розглядається законом».

9. Заявник подав скаргу на це рішення до обвинувальної палати апеляційного суду м. Монпельє. Рішенням від 6 квітня 1995 року апеляційний суд залишив розглянуте ним рішення без зміни і відхилив апеляцію. Розглядаючи фактичні ознаки правопорушення, апеляційний суд визнав, що воно було встановлене на таких підставах:

«У цьому випадку слід зауважити, що, хоча контроль за листуванням ув'язнених з боку адміністрації пенітенціарної установи в цілому є передбаченим, він категорично забороняється статтями D.69, D.262, D.438 і D.469 Кримінально-процесуального кодексу, коли йдеться про кореспонденцію, адресовану ув'язненим їхніми захисниками, представниками адміністративних і судових органів, священиками пенітенціарних установ і працівниками соціальної служби одного з відділів Міністерства юстиції.

Беручи до уваги той факт, що, як свідчать матеріали справи, кореспонденція осіб, які належать до зазначених вище катеґорій, адресована Деміртепе, відкривалася тюремним персоналом, що цей факт було визнано адміністративними службами в'язниці м. Вільнев-Лес-Маґлонн, адже відповідальні за службу листування заявили, що вони випадково розкрили їх, пояснюючи це великою кількістю листів, які до них надходять, і тим, що вони використовують електричний апарат, і що, крім того, до справи додано кілька листів, конверти яких свідчать, що вони відкривалися машинним способом, нарешті, у справі міститься супровідний лист заступника начальника тюрми до одного з листів, у якому повідомляється, що цей лист було відкрито помилково; (…)»

10. Втім, апеляційний суд засвідчив, що, хоча фактичні ознаки правопорушення, на яке скаржився заявник, справді було встановлено, тобто кореспонденція дійсно відкривалася, на цій підставі не можна визнати колективну відповідальність служби листування тюремної установи або кримінальну відповідальність лише начальника цієї служби. Суд підтвердив правильність відхилення скарги.

11. Заявник подав касаційну скаргу на це рішення, яка була відхилена рішенням Касаційного суду від 14 травня 1996 року. Це рішення було повідомлено 20 серпня 1996 року.

ІІ. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО

12. Кримінально-процесуальний кодекс Франції

Пункт 1 статті D.69

«Листи в заклеєному конверті, адресовані ув'язненими своєму захисникові, або листи, які останній надсилає їм, не підлягають контролю, передбаченому в статті D.416, якщо не виникає сумніву в тому, що ці листи справді адресовані захисникові або надіслані ним».

Стаття D.259

«Кожний ув'язнений має право подавати заяви або скарги начальникові установи; останній повинен вислухати його особисто, якщо для цього існують достатні підстави.

Кожний ув'язнений має право звертатися з проханням про те, щоб його вислухали маґістрати і службовці, які проводять інспекцію або огляд установи, без присутності при цьому когось із персоналу в'язниці».

Стаття D.260

«Ув'язненому або сторонам, стосовно яких винесено адміністративну постанову, дозволяється звертатися з проханням про те, щоб постанову, видану начальником установи, було передано начальникові на реґіональному рівні, а постанову, видану реґіональним начальником, було передано міністрові.

Проте будь-яке рішення, прийняте в межах повноважень, наданих законом, реґламентом або інструкцією міністерства, підлягає негайному виконанню, незважаючи на зазначене вище апеляційне подання».

Стаття D.262

«Ув'язненим дозволяється в будь-який час направляти листи до адміністративних або юридичних служб Франції, список яких затверджений міністром юстиції.

Ці листи можна передавати в заклеєному конверті, вони не підлягають жодному контролю: не дозволяється зволікати з їх відправленням.

До ув'язнених, які намагатимуться скористатися з наданого їм права для того, щоб викласти в листі образи, погрози чи наклепи, або для того, щоб примножувати безпідставні вимоги, на які вони вже одержали неґативну відповідь, застосовуються дисциплінарні санкції, а в разі необхідності і кримінальні санкції».

Стаття D.415

«Листи, адресовані ув'язненим, або які вони надсилають, слід писати ясно, вони не повинні містити жодного умовного знака або позначки.

Листи затримуються, якщо вони містять явні погрози стосовно безпеки окремих осіб або пенітенціарних установ».

Стаття D.416

«(…) листи кожного з ув'язнених, як на вході, так і на виході, можуть бути прочитані з метою контролю.

Листи, написані ув'язненими або адресовані їм, передаються, крім того, маґістратові, який відповідає за провадження, на умовах, визначених останнім.

Листи, що не відповідають настановам реґламенту, дозволяється затримувати».

Стаття D.438

«Ув'язнені можуть вільно, у будь-який час, надсилати в закритому вигляді свої листи до священика пенітенціарної установи; жодна дисциплінарна санкція не може позбавити їх цього права».

Пункт 1 статті D.469

«Листування ув'язнених з працівниками соціальної служби одного з відділів Міністерства юстиції здійснюється вільно і в закритому вигляді».

13. Циркуляр № АР 86.29. G1 від 19 грудня 1986 року:

Частина третя статті D.29

«Якщо існує сумнів стосовно походження листа, надісланого в заклеєному конверті, цей лист дозволяється розкрити у присутності ув'язненого з його згоди, а в іншому разі — у присутності Батоньє (Bâtonnier— голови колеґії адвокатів) або його представника».

ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ

14. Пан Деміртепе звернувся до Комісії 22 січня 1997 року. Він посилався на те, що відкриття службами слідчого ізолятора м. Вільнев-ЛесМаґлонн листів, які не підлягають цензурі за приписами національного законодавства, становить порушення його права на повагу до таємниці кореспонденції, ґарантовану статтею 8 Конвенції. Заявник посилався також на порушення статті 3 Конвенції.

15. 2 липня 1997 року Комісія (друга палата) вирішила довести заяву (№ 34821/97) до відома Уряду, на застосування пункту 2 (b) правила 48 своїх внутрішніх правил процедури, і запропонувати сторонам подати свої зауваження стосовно прийнятності й обґрунтованості скарги заявника про порушення його права на повагу до таємниці кореспонденції. Вона відхилила інші пункти оскарження, викладені в заяві.

20 травня 1998 року Комісія прийняла скаргу стосовно порушення статті 8 Конвенції. У своїй доповіді від 1 грудня 1998 року (колишня стаття 31 Конвенції) Комісія дійшла висновку, двадцятьма двома голосами проти двох, що в цій справі було порушення статті 8. Повний текст доповіді публікується в додатку[2].

ЩОДО ПРАВА

І. ПОПЕРЕДНЄ ЗАПЕРЕЧЕННЯ УРЯДУ

16. Як і в Комісії, Уряд посилається на невичерпання національних засобів правового захисту відповідно до пункту 1 статті 35 Конвенції (колишня стаття 26). Уряд вважає, що, хоча заявник і звертався до апеляційних органів, він не скористався з тих засобів, які допомогли б йому ефективно досягти відшкодування шкоди, зазнаної ним через незаконне розкриття його листів. З цього приводу Уряд зауважує, що заявник міг подати скаргу про неповагу до таємниці його кореспонденції до того органу, який виніс рішення, а також скаргу про визнання адміністративним судом права на позов до державної організації за неповагу до його права на таємницю кореспонденції, він міг також вимагати відшкодування шкоди. Незалежно від оскарження в органі, який виніс рішення, ув'язнений міг також покласти відповідальність на адміністрацію пенітенціарної установи, подавши скаргу про відновлення його прав до адміністративного суду. У цьому разі він мав право вимагати від відповідного судового органу встановлення факту службової помилки на тій підставі, що порушення його права на свободу кореспонденції суперечить національному законодавству і статті 8 Конвенції.

17. Уряд зауважує також, що особливістю цієї справи є той факт, що рішенням суду вже було визнано службове порушення з боку відділу, який займався тюремною кореспонденцією. Отже, Уряд вважає, що, безсумнівно, це судове рішення становить для заявника незаперечний доказ реальності стверджуваних ним фактів, який був би також очевидним для адміністративного суду, до якого він міг звернутися для відшкодування шкоди, і тоді останній змушений був би констатувати помилкову поведінку адміністрації в цій справі, що, до речі, ніхто й не піддавав сумніву. Справді, судова практика показує, що рішення судді з кримінальних справ про достовірність фактів справи є обов'язковим для адміністративного суду (Державна рада, рішення від 9 червня 1972 року, Vve Allemand, Зб. Європейського суду). Крім того, на тій підставі, що відкриття листів, адресованих заявникові, є прямим порушенням національного законодавства, можна припустити, що вимога, яку заявник міг би подати до адміністративного суду про відшкодування шкоди, мала б серйозні шанси дістати позитивну відповідь. Справді, еволюція судової практики з адміністративних справ про відповідальність пенітенціарних служб дає змогу передбачити ефективність звернення до адміністративного суду зі скаргою про визнання права на позов до державної організації. У такому разі адміністрацію пенітенціарної установи було б обвинувачено в ненавмисній помилці.

18. З цього приводу Уряд зазначає, що у справі стосовно листування ув'язненого зі своїм адвокатом, яка 10 жовтня 1997 року розглядалася адміністративним судом Версаля, було винесено рішення не на користь Французької Республіки з огляду на те, що незаконне відкриття листів «мало місце під час виконання операцій, які в умовах пенітенціарних установ не викликають значних труднощів для виконання», і тому воно «становить таку помилку, за яку має відповідати держава». Відповідно, адміністративний суд присудив сплатити ув'язненому компенсацію в сумі 2000 французьких франків. Уряд зауважує, що це рішення було доведено до відома всіх керівників пенітенціарних установ і, крім того, що друге рішення адміністративного суду м. Мелен (Melun) від 3 грудня 1997 року також вимагало від Уряду виплатити компенсацію ув'язненому через те, що адресований йому лист його адвоката було відкрито помилково. Іншим рішенням того самого адміністративного суду від 15 жовтня 1997 року було скасовано постанову начальника однієї з пенітенціарних установ, оскільки цією постановою він затримав листа, якого один ув'язнений надіслав іншому. Уряд зауважує також, що Міністерство юстиції не вимагало перегляду жодного з цих судових рішень, а отже, воно з усією очевидністю продемонструвало якщо й не схвалення мотивації адміністративного суду, то хоча б розуміння того, що в адміністрації не було серйозних шансів протидіяти рішенням апеляційного суду, беручи до уваги загальну судову практику Державної ради стосовно відповідальності за помилку, пов'язану з порушенням однієї із законодавчих норм. Стосовно цього, і на відміну від того, що зазначає у своєму рішенні Комісія, існування сталої судової практики в цій ділянці не вимагає звернення до Державної ради, адже відповідні адміністративні суди лише застосували загальні принципи адміністративної відповідальності. Таким чином, не існувало жодної необхідності чекати рішення Державної ради стосовно цього конкретного випадку.

19. Та обставина, уточнює Уряд, що відкриття кореспонденції, на яке скаржиться заявник, відбувалося в 1993 році, не могла перешкодити оскарженню в адміністративних судових органах у такому самому порядку, як це відбувалося в наведених вище справах. Той факт, що рішення стосовно відкриття кореспонденції ув'язнених, на які посилається Уряд, датуються лише 1997 роком, не впливає на оскарження та його ефективність, адже суди в такому разі керуються загальними нормами права стосовно адміністративної відповідальності.

20. Виходячи з цих міркувань, Уряд вважає, що заявник повинен був звернутися до адміністративного суду з проханням про відновлення прав, порушених адміністрацією, адже таке оскарження є ефективним у значенні судової практики органів Конвенції.

21. Зі свого боку, заявник зауважує, що він вичерпав усі засоби апеляції, які надають йому Кримінальний і Кримінально-процесуальний кодекси стосовно відшкодування за помилку, яка полягає у порушенні таємниці кореспонденції. Він вважає, що відшкодування шкоди, завданої через навмисне відкриття його кореспонденції, яка не підлягає цензурі, він може домогтися лише шляхом вчинення судового позову. З цього приводу він зауважує, що прокурор м. Монпельє надіслав йому постанову про передання справи до прокуратури між 25 березня і 1 квітня 1993 року, запропонувавши йому вчинити цивільний позов шляхом передання скарги старшому судді-слідчому, що він саме й зробив (див. вище пункт 6). Стосовно арґументів Уряду, які спиралися на хід адміністративного провадження, він вважає, що тут немає суперечності. Справді, компенсація, яку він міг би одержати від адміністративного судового органу, є лише припустимою, і, в будь-якому разі, не доведено, що ця можлива компенсація перевищувала б відшкодування, якого він міг би вимагати від судових органів з кримінальних справ, якби останні функціонували згідно із законом.

22. У цій справі Суд з'ясував, що, як стверджує Уряд, заявник мав можливість, крім оскарження згідно з кримінальним законодавством, звернутися до адміністративного суду з проханням про відновлення своїх прав на повагу до таємниці кореспонденції і міг вимагати відшкодування шкоди. На підтримку цієї тези Уряд посилається на судову практику щодо спорів стосовно кореспонденції в ув'язненні і наводить приклади трьох рішень, винесених наприкінці 1997 року адміністративними судами Версаля і Мелена. Однак Суд зауважує насамперед, що скарги заявника стосуються подій 1993 року, тобто подій, що значно передували наведеним рішенням. Крім того, оскільки Державна рада не висловила своєї позиції з цього приводу, було б передчасним робити висновок про існування справді усталеної судової практики, яка б надала заявникові можливість ефективного оскарження порушення, зазначеного у статті 8 Конвенції (заява № 11889/85, рішення від 10 березня 1989 року, Рішення і доповіді 59, с. 95-97). Зауваження Уряду про те, зазначає Суд, що рішення адміністративного суду було доведено до відома всіх начальників тюрем, суперечить заяві Уряду, за якою це рішення свідчить про «існування усталеної судової практики» (див. вище пункт 18). До того ж Уряд не наводить жодного нового факту, який би свідчив про те, що оскарження згідно з кримінальним законодавством, обране заявником, є неправильним для оскарження стверджуваного порушення. З цього приводу Суд нагадує, що необхідність вичерпання всіх національних засобів судового захисту має на меті такі судові засоби, що є ефективними й достатніми для виправлення порушень стосовно заявників (Рішення і доповіді 59, с. 95). За цих обставин посилання Уряду на невичерпаність всіх національних засобів судового захисту не може вважатися прийнятним.

ІІ. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

23. Заявник стверджував, що розкриття тюремною адміністрацією адресованих йому листів є порушенням його права на повагу до таємниці кореспонденції і суперечить статті 8 Конвенції, яка передбачає, що:

«1. Кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб».

24. Заявник вважає, що розкриття тюремною адміністрацією адресованих йому листів, які за законом країни не підлягають цензурі, становить втручання в його право на повагу до таємниці кореспонденції у значенні пункту 1 статті 8 Конвенції, яке не підпадає під дію пункту 2 цієї статті.

25. Уряд не заперечує того, що розкриття тюремною адміністрацією листів, адресованих заявникові, які повинні були дійти до нього в заклеєному конверті, становить втручання в його право на повагу до таємниці кореспонденції у значенні статті 8 Конвенції. До того ж це втручання не відповідає умовам пункту 2 цієї статті, оскільки його не передбачає національне законодавство. Зрозуміло, що поштова служба слідчого ізолятора не зробила це з умислом. Однак, з огляду на повторюваність таких дій, їх можна вважати показником неналежного функціонування поштової служби пенітенціарної установи, що підлягає адміністративним санкціям у національному законодавстві.

26. Суд вважає, що розкриття кореспонденції заявника за зазначених вище обставин, безумовно, означає порушення його права на повагу до таємниці кореспонденції у значенні пункту 1 статті 8 Конвенції (рішення «Кембелл проти Сполученого Королівства» (Campbell с. Royaume-Uni) від 25 березня 1992 року, серія А, № 233, с. 21, п. 57).

27. У зв'язку з цим постає питання, чи відповідало це втручання умовам пункту 2 статті 8. На думку Уряду, зазначає Суд, таке втручання не мало місця, оскільки воно не передбачене національним законодавством.

28. Таким чином, Суд вважає, що втручання адміністрації пенітенціарної установи в листування заявника не відповідало умовам пункту 2 статті 8.

Отже, було порушення статті 8 Конвенції.

ІІІ. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

29. У статті 41 Конвенції сказано:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

А. Шкода

30. Заявник висунув вимогу про виплату компенсації в розмірі одного мільйона французьких франків за моральну шкоду через постійні утиски, яких він зазнавав з боку тюремної адміністрації, метою яких було примусити його припинити вже розпочатий ним у різних інстанціях апеляційний позов.

31. Уряд вважає визначену суму явно завищеною порівняно з компенсацією, яка звичайно надається у разі відкриття кореспонденції, адресованої ув'язненому.

32. Суд вважає, що заявникові було завдано моральної шкоди, за яку йому належить справедливе відшкодування в сумі 5000 французьких франків.

В. Витрати

33. Насамперед заявник висунув вимогу про відшкодування витрат, а саме — 84 478 французьких франків, пов'язаних із провадженням у французькому суді, а також відшкодування витрат, пов'язаних із провадженням в органах Конвенції, які він обчислює в сумі 10 000 французьких франків плюс 2060 французьких франків за податок на додану вартість, тобто разом 12 060 французьких франків.

34. Уряд зазначає, що національне законодавство надає заявникові можливість скористатися правовою допомогою. Отже, він не потребує відшкодування витрат, які взяли на себе національні органи влади. Щодо витрат, пов'язаних із провадженням в органах Конвенції, Уряд зауважує, що у першому рахунку, який подав заявник, не розрізняються витрати, пов'язані з провадженням у французьких судових органах, і витрати, пов'язані з провадженням в органах Конвенції, тимчасом як у другому рахунку взагалі не розкрито, на що було витрачено зазначену в ньому суму. Виходячи з цих фактів, Уряд вважає, що заявникові належить виплатити загальну суму в 10 000 французьких франків для надання йому справедливої сатисфакції.

35. Суд бере до уваги, що національне законодавство надавало заявникові можливість скористатися правовою допомогою. Отже, він не потребує відшкодування за витрати, які взяли на себе національні органи влади. Щодо витрат, пов'язаних із провадженням в органах Конвенції, Суд не вважає, що зазначена в рахунку сума є надмірною. Таким чином, Суд повністю надає заявникові зазначену ним суму, а саме 12 060 французьких франків.

С. Мораторний процент

36. Згідно з даними, що були в розпорядженні Суду, передбачена законом Франції процентна ставка станом на день прийняття цього рішення становить 3,47% на рік.

На цих підставах Суд одностайно

1. Відхиляє попереднє заперечення Уряду;

2. Постановляє, що було порушено статтю 8 Конвенції;

3. Постановляє

a) що держава-відповідач має виплатити заявникові протягом трьох місяців такі суми:

— 5000 (п'ять тисяч) французьких франків за моральну шкоду;

— 12 060 (дванадцять тисяч шістдесят) французьких франків за витрати;

b) що ця сума підлягає виплаті річних простих процентів у розмірі 3,47% зі спливом зазначених трьох місяців і до розрахунку;

4. Відхиляє решту вимог про справедливу сатисфакцію.

Учинено французькою мовою і повідомлено у письмовій формі 21 грудня 1999 року, на виконання пунктів 2 і 3 правила 77 Реґламенту.


С. Долле,
секретар

Н. Братца,
голова

 

 



[1] Примітка канцелярії Суду: набрав чинності 1 листопада 1998 року.

[2] Примітка канцелярії Суду: з практичних міркувань цей текст публікується лише у друкованому вигляді (офіційний Збірник судових рішень та ухвал), але його можна також одержати, звернувшись до канцелярії.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua