Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 3'2000

Назва
 
Справа «Бушемі проти Італії»
(Affaire Buscemi c. Italie)
 
Зміст
 

Європейський суд з прав людини

Друга секція


СПРАВА «БУШЕМІ ПРОТИ ІТАЛІЇ»
(AFFAIRE BUSCEMI C. ITALIE)

(Заява № 29569/95)


РІШЕННЯ

Страсбурґ

16 вересня 1999 року


У справі «Бушемі проти Італії»

Європейський суд з прав людини (друга секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли судді:

п. М. Фішбах (M. Fischbach), голова

п. Б. Конфорті (B. Conforti)

п. Дж. Бонелло (G. Bonello)

п. П. Лоренцен (P. Lorenzen)

пані М. Цаца-Ніколовська (M. Tsatsa-Nikolovska)

п. А. Б. Бака (A. B. Baka)

п. Е. Левіц (E. Levits),

а також п. М. Е. Фріберг (M. E. Fribergh), секретар секції,

після наради за зачиненими дверима 7 вересня 1999 року

постановляє таке рішення, винесене того самого дня:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою проти Республіки Італія, поданої громадянином Італії паном Вінченцо Етторе Бушемі (Vincenzo Ettore Buscemi) (заявник) до Європейської комісії з прав людини (Комісія) 23 червня 1995 року відповідно до колишньої статті 25 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція). Заяву було зареєстровано 19 грудня 1995 року під номером 29569/95. Заявник особисто брав участь у розгляді справи. Італійський уряд (Уряд) було представлено його уповноваженою особою паном У. Леанца (U. Leanza).

2. 4 грудня 1998 року Комісія вирішила передати справу до Суду (колишня стаття 48 (а) Конвенції).

3. Заява стосувалася питання опіки над дочкою заявника та пов'язаної з цим процедури, питання про стверджувану упередженість голови суду в справах неповнолітніх м. Турина, а також неповагу до репутації та сімейного життя заявника у вигляді виступів у пресі голови цього суду. Заявник посилався на статтю 8 і пункт 1 статті 6 Конвенції.

4. Відповідно до пункту 1 правила 52 Реґламенту Суду (Реґламент), Голова Суду пан Л. Вільдхабер передав справу до другої секції. До складу палати, створеної в цій секції, увійшли за посадою пан Б. Конфорті, обраний суддя, громадянин Італії (пункт 2 статті 27 Конвенції та пункт 1 (а) правила 26 Реґламенту), і пан Розакіс, голова секції (пункт 1 (а) правила 26 Реґламенту). Останній визначив імена інших членів палати, а саме: пана М. Фішбаха, пана П. Лоренцена, пані М. Цаци-Ніколовської, пана А. Б. Баки і пана Е. Левіца (пункт 1 (b) правила 26 Реґламенту).

5. Пізніше пан Розакіс, який раніше брав участь у розгляді заяви Комісією, заявив про свій відвід (правило 28 Реґламенту). Тоді пан М. Фішбах заступив пана Розакіса на посту голови палати (правило 12 Реґламенту), а на його місце було додатково призначено пана Бонелло.

6. 30 березня 1999 року, після консультації з уповноваженою особою Уряду та заявником, Суд вирішив не проводити слухання.

7. Уряд і заявник подали свої меморандуми, відповідно, 12 травня 1999 року та 18 червня 1999 року.

ЩОДО ФАКТІВ

А. Процедура стосовно опіки над донькою заявника

8. Пан Бушемі — громадянин Італії, 1949 року народження, проживає в Кунео (Коні) (Cuneo (Coni)), за професією лікар.

9. Від спільного життя поза шлюбом заявник та C.F. мають доньку, яка народилася в 1985 році. Після народження дівчинки стосунки між її батьком і матір'ю різко погіршилися, і відповідному суду в справах неповнолітніх, як і раніше, доводилося втручатися в цю справу.

10. Спочатку виховання дівчинки було довірено матері, з якою заявник тим часом розірвав відносини.

11. 21 січня 1994 року заявник подав прохання до суду в справах неповнолітніх м. Турина стосовно формального передання йому права опіки над дитиною, що de facto вже було зроблено матір'ю. 30 липня 1993 року мати підписала заяву, в якій визнавала право заявника на опікування дитиною.

12. Суд у справах неповнолітніх м. Турина під головуванням судді А.М.В. розпочав провадження і 5 травня 1994 року постановив помістити дитину в притулок, на застосування статті 333 Цивільного кодексу. Він також обмежив право відвідування до одного разу на тиждень для матері і до одного разу на місяць для заявника.

13. Зранку 3 червня 1994 року працівники соціальної служби забрали дівчинку зі школи, попередивши про це викладачів, і перевели її до притулку.

14. Одразу ж після цього заявник став вимагати, щоб його доньку оглянув нейропсихіатр, але з невідомих причин цю вимогу було відхилено. За словами заявника, до його доньки погано ставилися в притулку.

15. 14 червня 1994 року суд у справах неповнолітніх призначив двох експертів: Е.Т., психолога, і С.L., дитячого нейропсихіатра, прізвища яких уже наводилися в рішенні від 5 травня 1994 року. Із сертифіката, поданого Торговельною палатою м. Коні, видно, що експерт Е.Т. з 10 січня 1994 року був також мандрівним торгівцем одягом та старими речами. Обом експертам було доручено встановити, якими є стосунки між батьками дитини, з одного боку, та між батьками і їхньою донькою, з іншого боку, зокрема для того, щоб вирішити, кому з батьків слід довірити опіку над дитиною. Для цього суд дав обом експертам таку інструкцію:

«Експерти, провівши необхідне розслідування, розглянувши матеріали провадження, зустрівшися з батьками, бабусею з материнського боку та з самою неповнолітньою (…), повинні визначити тип особистості батьків і стосунки між ними, а також можливу еволюцію цих стосунків у майбутньому; (…)».

16. Експерти домовилися, що кожен з них зустрінеться лише з одним із батьків.

17. 11 червня 1994 року заявник подав першу апеляцію на рішення від 5 травня 1994 року, але її було відхилено рішенням апеляційного суду м. Турина (спеціальна секція для неповнолітніх) від 28 липня 1994 року. Апеляційний суд підтримав рішення суду, виходячи з необхідності помістити дівчинку в спокійніше середовище, для того щоб вивчити психологічні труднощі, що їх викликав конфлікт між її батьками. Крім того, апеляційний суд підкреслив, що двоє приватних експертів повинні мати можливість стежити за роботою офіційних експертів.

18. Проводячи обстеження, офіційні експерти жодного разу не консультувалися з приватними експертами, призначеними заявником, і не надали їм можливості взяти участь в опитуванні дитини, крім одного засідання, в якому один із приватних експертів узяв участь разом з офіційними експертами з метою оцінки матеріалів експертизи, проведеної останніми.

19. Доповідь експертів було подано 3 жовтня 1994 року. У ній, зокрема, зазначалося, що жоден із батьків неспроможний надати дівчинці необхідну допомогу і мати з нею виважені стосунки. Крім того, експерти зазначали, що вони не змогли дати повної оцінки особистості заявника через те, що той перестав брати участь у психодіагностичних тестах.

20. 10 жовтня 1994 року один із приватних експертів передав свій висновок до секретаріату суду. У цьому висновку критикувалися результати офіційної експертизи, зокрема в тій частині, в якій зазначалося, що заявник дуже мало турбується про інтереси як своєї доньки, так і її матері. Висновки другої приватної експертизи за змістом наближалися до першої.

21. 15 жовтня 1994 року заявник звернувся до суду зі скаргою на те, що він жодного разу не зустрічався з одним з експертів, хоча той і підписався під експертним висновком, який містив оцінки особистості заявника. Заявник скаржився також на те, що офіційні експерти не викликали приватного експерта під час опитування ними дитини. На його думку, опіку над дитиною найкраще було б довірити йому.

22. 3 листопада 1994 року суд під головуванням С.L. підтвердив необхідність тримання дівчинки у притулку. Він наказав соціальним службам передбачити кілька зустрічей дівчинки з матір'ю для того, щоб мати знову могла поновити свою опіку над нею. Натомість заявникові було дозволено відвідувати доньку лише один раз на місяць протягом двох годин і лише у приміщенні притулку.

23. 2 грудня 1994 року донька заявника потрапила в автомобільну аварію. Заявника було повідомлено про це 7 грудня, і наступного дня він прийшов до своєї доньки. Побачивши, що поранення її було досить серйозним, і вважаючи, що лікарня міста, до якого належить притулок, не має обладнання, необхідного для проведення серйозного обстеження дівчинки, 9 грудня 1994 року заявник попросив у судді малої інстанції міста дозволу особисто супроводжувати доньку до клініки в Коні, де обладнання було кращим. Суддя визнав нагальність ситуації і дозволив заявникові супроводжувати доньку разом з представником притулку. Однак того самого дня голова Туринського суду для неповнолітніх вирішив, що батькові не дозволяється втручатися. Він поклав на притулок обов'язок провести ті обстеження дитини, які керівництво притулку вважатиме за необхідні, і проводити їх із залученням матері дівчинки. Голова суду нагадав, що він постановив рішення, за яким заявникові дозволяється бачитися з донькою лише протягом двох годин на місяць, про що, зрозуміло, не знав суддя малої інстанції.

24. 12 грудня 1994 року заявник подав апеляцію на рішення суду від 3 листопада 1994 року. Він зазначив, зокрема, що він зустрічався лише з одним з експертів, хоча рішення суду передбачало, що обидва експерти спільно проводитимуть експертизу. Крім того, офіційні експерти не попередили приватного експерта про дату зустрічі з дитиною, і той також не мав можливості взяти участь у судовому розгляді справи 3 листопада 1994 року.

25. Тим часом заявник звернувся до суду з проханням довірити дівчинку матері й переглянути режим його зустрічей з донькою. 13 грудня 1994 року йому було в цьому відмовлено. 18 січня 1995 року він оскаржив це останнє рішення. Серед іншого, він знову посилався на недоліки офіційної експертизи й поновив своє прохання про те, щоб опіку над дитиною було знову довірено її матері.

26. Двома окремими рішеннями, датованими 14 лютого 1995 року, апеляційний суд м. Турина визнав неприйнятною першу апеляцію через запізнення з її поданням і відхилив другу апеляцію.

27. У другому рішенні апеляційний суд зазначив, що провадження все ще триває, зокрема і стосовно прохання, яке тим часом подала мати дівчинки з метою позбавлення заявника батьківських прав. Зокрема, як зазначалося в суді, залишаються деякі проблеми, що спричинилися до порушення цієї справи, такі, як небажання матері забрати доньку до себе і серйозні проблеми психологічного характеру в стосунках дівчинки із заявником. Отже, беручи до уваги тимчасовість поміщення дівчинки до притулку, апеляційний суд визнав передчасним винесення будь-якого рішення на зміну існуючої ситуації. Він не висловив своєї думки стосовно тверджень заявника про деякі особливості проведення експертизи.

28. 23 травня 1995 року, після кількох звітів соціальних служб, суд дозволив матері дівчинки бути по суботах і неділях разом з дочкою.

29. 22 червня 1995 року заявник знову звернувся до апеляційного суду з проханням, щоб дівчинку, зважаючи на те, що їй стає дедалі важче витримувати життя у притулку, негайно перевести звідти і довірити її або йому самому, або бабусі з боку батька.

30. 3 серпня 1995 року апеляційний суд відхилив це прохання, посилаючись, зокрема, на те, що в минулому бабуся з боку батька відмовилася взяти на себе опіку над дитиною і що заявник не навів доказів того, що її ставлення до цього якось змінилося. Суд зазначив також, що після влаштування до притулку з дівчинкою більше не трапляються істеричні кризи, як це було, коли вона жила з матір'ю, що вона частіше бачиться тепер із заявником і що вона вже не виявляє бажання піти з притулку. Крім того, апеляційний суд зазначив, що дівчинка відмовилася від пропозиції провести разом із заявником два тижні на березі моря, про що свідчить звіт соціальних служб від 13 червня 1995 року. Нарешті, суд дійшов висновку, що передання дівчинки її бабусі з боку батька віддалило б її від матері, тимчасом як належить сприяти налагодженню стосунків між ними, незважаючи на неспроможність останньоївиявити справжню любов до своєї доньки, адже дівчинка недвозначно виявила бажання жити з матір'ю.

31. 9 серпня 1995 року суд у справах неповнолітніх відкликав своє рішення від 5 травня 1994 року і вирішив, що опіка над дитиною буде знову довірена матері. Крім того, він обмежив право заявника відвідувати доньку до одного разу на місяць, у нейтральному приміщенні, про яке йому належало домовитися із соціальними службами.

32. В апеляції, поданій до суду 5 вересня 1995 року, заявник зазначив, що він задоволений рішенням забрати дівчинку з притулку, але оскаржив рішення про подальше обмеження свого права на відвідування.

33. 23 жовтня 1995 року апеляційний суд частково прийняв останню скаргу і наказав збільшити до двох кількість щомісячних відвідувань заявника.

34. 11 липня 1996 року суд дозволив дівчинці провести канікули, з 19 липня по 5 серпня 1996 року, у тітки з боку батька.

35. 24 жовтня 1996 року суд надав заявникові можливість бачитися з дочкою раз на тиждень, у другій половині дня. Проте суд нагадав про вельми проблематичний характер відносин між заявником і соціальними службами, адже той постійно подавав туди письмові заяви, хоча насправді не виявляв жодного бажання до діалогу.

36. Заявник подав апеляцію, вимагаючи інтенсивніших контактів з донькою, але апеляцію було відхилено рішенням апеляційного суду від 28 січня 1997 року. Підставою для цього був звіт психіатра від 16 грудня 1996 року, в якому зазначалося, що психологічний стан дитини значно погіршився, можна було навіть очікувати серйозної психологічної кризи. Той факт, що дівчинка називала своїх батьків ненормальними і бажала повернутися у притулок, свідчив про загрозу її психічній рівновазі. Апеляційний суд дійшов висновку, що дівчинці передусім потрібна постійна психологічна допомога і що вона в жодному разі не повинна частіше бачитися з батьком.

37. Тим часом заявник подав скарги на офіційних експертів Генеральному прокуророві Касаційного суду і до прокуратури суду м. Турина. Він вважав, що експерти виявили недбалість у роботі, що вони не викликали приватного експерта, а отже, їх можна звинуватити в недоглядах при виконанні службових обов'язків (omissione d'atti d'ufficio) за статтею 328 Кримінального кодексу. Рішенням від 22 червня 1996 року другу скаргу було вирішено не розглядати через відсутність умислу, бо тут ішлося про проблеми, які стосувалися методів проведення експертизи, оцінку якої, після заслуховування сторін та експертів, мав зробити той самий суддя, який виніс рішення про її проведення. Суд також підкреслив, що приватний експерт повинен був діяти енергійніше і самостійно налагодити контакти з офіційними експертами.

В. Заява, зроблена у пресі головою суду

38. 24 червня 1994 року італійська газета «Стампа» (La Stampa) надрукувала статтю, яка містила розповідь голови Туринського суду для неповнолітніх п. C.L. стосовно роботи суду з питань опіки над дітьми. У цій статті C.L. висловився так:

«Ми не такі судді, які відбирають дітей».

«Наша роль — звільнити дитину від страждань».

39. 11 липня 1994 року та сама газета надрукувала підписаного заявником листа, у якому було дано відповідь на попередню заяву C.L. Заявник виклав історію поміщення своєї доньки у притулок таким чином:

«Сам цей факт є прикладом незаконного позбавлення свободи або щонайменше насильством над неповнолітніми. Інше питання, що його не можна розглядати ні як незаконне позбавлення свободи, ні як насильство — з тієї причини, що йдеться про дії суду».

«Ця дівчинка пережила шок, страшний емоційний стрес».

«Жорстокість, з якою було виконано вирок, безперечно, не може не зашкодити іміджу держави і не викликати зниження довіри до органу, який мав би ґарантувати найбільшу повагу до людської особистості».

«Крім того, невідповідність застосованого методу випливає з того, що термінове рішення було виконане лише через місяць після його ухвали».

«У такому разі, я сумніваюся, щоб голова суду L. (…) мав підставу сказати: «Ми звільнили дитину від страждань», або "ми не такі судді, які відбирають дітей"».

40. У своєму листі, опублікованому в газеті «Стампа» 8 серпня 1994 року, голова суду відповів заявникові. C.L., зокрема, заявив таке:

«(…) Історія, яку розповів [заявник], не відповідає дійсності щодо висвітлення основних обставин справи (…). Опіку над дитиною було доручено не батькові, а матері. Вдома, через незгоди між батьками та інші обставини, які я не можу тут уточнювати, їй доводилося жити в дуже тяжких умовах, які доходили навіть до фізичного насильства і які з плином часу стали справді згубними для психофізичної рівноваги неповнолітньої дівчинки. Забрати її звідти було абсолютно необхідним саме для того, щоб звільнити її від цієї гнітючої ситуації (…). Дівчинка дуже раділа, коли опинилася в спокійному, тихому місці. Звичайно, якщо і коли вдасться перебороти труднощі в стосунках між батьками, дівчинка зможе повернутися додому. Запевняю, що всі особи, які стежили й далі стежать за цією справою, є надзвичайно кваліфікованими: судді, експерти, працівники соціальної служби, психолог (…)».

41. У листі, надрукованому газетою «Стампа» 5 вересня 1994 року, заявник відповів на листа C.L. і заявив, що суддя не лише охарактеризував його як брехуна, а й розкрив конфіденційні аспекти справи, які у такому маленькому провінційному містечку, як Коні, дали змогу легко ідентифікувати її учасників і викликали велике здивування жителів міста.

42. Того самого дня «Стампа» надрукувала також листа на підтримку заявника, якого надіслала група його колеґ.

43. 21 листопада 1994 року заявник звернувся з проханням, щоб провадження стосовно опіки над його донькою проводив не C.L., а якийсь інший суддя. Він посилався на упередженість С.L., яка виявилася під час гострого обміну думками у пресі.

44. Наказом від 1 грудня 1994 року суд у справах неповнолітніх відхилив відвід з боку заявника через запізнення з його поданням. Суд висловив думку, що хоча підстава, на яку посилався заявник, не належить до можливостей, офіційно передбачених статтею 51 Цивільного кодексу, прохання в будь-якому разі є запізнілим, оскільки його слід було подати перед датою, передбаченою для винесення рішення (рішення було постановлене 3 листопада 1994 року, див. вище п. 22). До того ж можна було передбачити, що головувати у засіданні буде саме C.L., адже у разі перевищення кількості суддів найстаріший член суду призначається головою, а заявник знав, що C.L. є членом тієї секції, до компетенції якої належить розгляд його справи. У будь-якому разі, якщо рішення вже було ухвалене, заявник мав звернутися до звичайних методів оскарження, тобто апеляції, пославшись на зазначене порушення.

45. Після заяв, зроблених С.L. в листі, опублікованому 8 серпня 1994 року, заявник подав також скаргу до прокуратури при суді м. Мілана. 22 березня 1995 року було вирішено не розпочинати провадження за цією скаргою. Суддя-слідчий при суді м. Мілана визнав, що C.L. просто відповів на першого листа заявника, виправивши неточності, виявлені в звинуваченнях останнього, і підкресливши, що всі учасники справи поводили себе правильно. На думку судді, єдині образливі твердження містилися в листі, спрямованому проти C.L., якого заявник охарактеризував як «суддю, що відбирає дітей». Відповідь C.L. була коректною і виваженою, він не видав жодної професійної таємниці, тому неможливо було таким чином ідентифікувати учасників справи. Імовірніше, сам заявник розкрив обставини, за якими дівчинку було віддалено від матері. Отже, репутації й честі заявника не було завдано ніякої шкоди.

46. Заявник звернувся також до Найвищого судового відомства (Consiglio superiore della magistratura), але безрезультатно.

ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО

47. У статті 30 Конституції сказано:

«Батьки зобов'язані утримувати своїх дітей, давати їм освіту і виховувати їх; це стосується також дітей, народжених поза шлюбом.

Якщо батьки не в змозі виконувати свої батьківські обов'язки, законом встановлюється нагляд стосовно того, щоб виконання батьківських обов'язків було максимально реалізовано.

(…)»

48. У статті 333 Цивільного кодексу сказано:

«Якщо поведінка одного або обох батьків не є такою, що виправдовує рішення про позбавлення батьківських прав, проте є шкідливою для дитини, суддя може в такому випадку вдатися до будь-якого необхідного заходу і може також постановити рішення про те, щоб дитину було віддалено з батьківської домівки. Такий захід можна скасувати в будь-який час».

ПРОЦЕДУРА В КОМІСІЇ

49. Пан Бушемі звернувся в Комісію 23 червня 1995 року. Він посилався, зокрема, на порушення свого права на сімейне життя через поміщення його доньки в притулок, а також на упередженість голови суду в справах неповнолітніх м. Турина і на неповагу до його репутації та сімейного життя через заяви, які зробив у пресі голова цього суду (стаття 8 і пункт 1 статті 6 Конвенції).

50. 16 квітня 1998 року Комісія прийняла заяву (№ 29569/95). У своїй доповіді від 27 жовтня 1998 року (колишня стаття 31 Конвенції), вона висловила одностайну думку, що було порушення статті 8 стосовно обставин проведення експертизи і пункту 1 статті 6 у зв'язку із заявами голови суду у пресі[1].

ЩОДО ПРАВА

І. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

51. Заявник стверджує, що заходи, вжиті судом у справах неповнолітніх м. Турина, стали причиною майже непереборного розриву між ним та його донькою. Він вважає, зокрема, що суд спирався на експертизу, яка була майже безпідставною і характеризувалася процесуальними порушеннями. На його думку, було порушення статті 8 Конвенції, яка передбачає:

«1. Кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб».

52. Уряд не погоджується з цією думкою. На думку Комісії, незважаючи на те, що обмежувальні заходи, застосовані італійськими органами влади до батьків, ґрунтувалися на розумних і достатніх причинах, статтю 8 було порушено через особливості експертизи, проведеної за наказом суду.

А. Щодо застосування заходу з віддалення дівчинки

53. Суд нагадує, що для кожного з батьків і для дитини спільне проживання становить засадничий елемент сімейного життя, а національні заходи, які заважають цьому, становлять втручання у право, що його захищає стаття 8 (рішення «Бронда проти Італії» (Bronda c. Italie) від 9 червня 1998 року, Збірник судових рішень та постанов, 1998-IV, с. 1489, п. 52). У цій справі обмежувальні заходи, застосовані органами влади Італії до заявника, розглядаються як втручання у здійснення цього права на повагу до сімейного життя. Таке втручання суперечить згаданій статті, крім випадків, коли воно здійснюється «згідно із законом», і ставить мету, передбачену пунктом 2 статті 8, і може вважатися заходом, «необхідним у демократичному суспільстві».

54. Суд вважає, що втручання здійснювалося згідно із законом, зокрема відповідно до статті 333 Цивільного кодексу, і що воно ставило законну мету захисту прав інших осіб. Залишається визначити, чи таке втручання було також «необхідним у демократичному суспільстві».

55. Як і Комісія, Суд вважає, що, беручи до уваги факти справи, особливо з огляду на реальність і серйозність конфлікту між заявником та матір'ю дитини, можна сказати, що заходи, вжиті національними органами влади, ґрунтуються на необхідних і достатніх мотивах. Національний суд, який краще за Суд може встановити справедливу рівновагу між необхідністю для дитини жити в спокійному середовищі і тими інтересами, з яких виходить її батько у своїх заявах (рішення «Содербак проти Швеції» (Söderbäck c. Suède) від 28 жовтня 1998 року, Збірник 1998-VII, с. 3095-3096, п. 30-34), постійно займався цією справою, виносив цілком умотивовані рішення, отже, не перевищив повноважень, наданих йому пунктом 2 статті 8.

56. Таким чином, порушення статті 8 у зв'язку із застосуванням заходу з віддалення доньки заявника не було.

В. Особливості проведення експертизи

57. Крім того, Суд не поділяє думки заявника, прийнятої Комісією, що він є потерпілим від порушення статті 8 у зв'язку з особливостями проведення офіційної експертизи.

58. Безсумнівно, стаття 8 вимагає від Суду, як він уже зазначав, визначити «залежно від обставин кожної справи і, зокрема, від серйозності вживаних заходів, чи могли батьки відіграти настільки важливу роль у процесі прийняття рішення в цілому, щоб можна було вважати їхні інтереси захищеними. Якщо відповідь на це питання є неґативною, має місце неповага до їхнього сімейного життя і втручання, оскільки рішення не може вважатися «необхідним» у значенні статті 8 (рішення «W. проти Сполученого Королівства» від 8 липня 1987 року, серія А, № 121-А, с. 28-29, п. 64)». Суд визнав також, що, хоча «стаття 8 не містить жодного конкретного посилання на процедуру (…), необхідно, щоб процес винесення рішення стосовно заходів, що передбачають втручання, був справедливим і поважав принципи, які захищає стаття 8» (рішення «Мак-Майкл проти Сполученого Королівства» (McMichael c. Royaume-Uni) від 24 лютого 1995 року, серія А, № 307-В, с. 55, п. 87).

59. Щодо цього Уряд вважає, що, хоча й справді у процедурі стосовно опіки над дітьми сторони мають менше можливостей активно діяти, ніж у звичайних процедурах, — адже йдеться не про позовну процедуру, а таку, що має на меті виключно захист інтересів неповнолітніх, — не слід забувати, що заявника щоразу вислуховували, що всі елементи справи завжди доводилися до його відома і що він мав можливість їх коментувати. Що ж стосується, зокрема, заяви про діяльність одного з офіційних експертів як мандрівного торгівця, Уряд заперечує правдивість цього твердження і зауважує, що оцінка професійної компетентності експерта може ґрунтуватися лише на роботі, яку він виконує саме як такий. Крім того, Уряд заявляє, що не можна констатувати порушення лише на підставі особливостей проведення експертизи у випадку, коли втручання в сімейне життя заявника є виправданим, як це визнала Комісія у своїй доповіді.

60. Як і Уряд, Суд вважає, що принципи, викладені вище (пункт 58), стосовно ролі батьків у процесі винесення рішення, не були порушені в цій справі. Справді, не можна сказати, що заявник не відігравав жодної ролі у процесі винесення рішення. Навпаки, він був дуже активним, він завжди мав можливість викласти свою точку зору в національному суді й ознайомитися з усіма документами. Крім того, один із приватних експертів мав змогу обговорити з офіційними експертами результати обстежень, проведених під час експертизи. Отже, процедура винесення рішення в цілому не видається проведеною неправильно. Між іншим, не можна надавати надмірного значення тому факту, що один з експертів був також мандрівним торгівцем (див. вище пункт 15). З цього приводу Суд зауважує, що заявник не висловлював формально сумніву стосовно професійної компетентності цього експерта в галузі психології. Той факт, вважає Суд, що цей експерт займався також діяльністю мандрівного торгівця, не може кинути тінь на його компетентність у галузі психології.

61. Стосовно того факту, що один з експертів, призначених офіційно, не заслухав заявника, Суд вважає, що рішення суду про мету експертизи було сформульовано в досить загальних словах і це давало деяку свободу дій експертам щодо конкретного способу проведення експертизи. До того ж результати експертизи вивчалися обома експертами разом. За таких обставин слід також взяти до уваги той факт, що сам заявник перервав свою участь у психодіагностичних тестах (див. вище пункт 19).

62. Суд вважає, що, можливо, було б краще, якби приватні експерти активніше брали участь у різних стадіях експертизи, а не лише в засіданні з оцінки її результатів, хоча матеріали справи не свідчать про те, що самі приватні експерти цього домагалися. Однак обставини, на які посилається заявник, самі по собі не є достатніми для того, щоб висловити сумнів стосовно процедури, яка спиралася не лише на оскаржувану експертизу, а й на низку звітів соціальних служб (див. вище, зокрема пункт 28).

63. Таким чином, стосовно методів проведення експертизи можна дійти висновку, що тут також не було порушення статті 8.

ІІ. ПРО СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ У ЗВ'ЯЗКУ ІЗ ЗАЯВАМИ,
ЗРОБЛЕНИМИ У ПРЕСІ ГОЛОВОЮ СУДУ В СПРАВАХ НЕПОВНОЛІТНІХ м. ТУРИНА

64. Заявник скаржиться на упередженість голови суду в справах неповнолітніх м. Турина C.L. і заявляє, що його справу не було розглянуто таким судом, з головою якого він міг би провести відкриті дебати. З цього приводу він посилається на порушення пункту 1 статті 6, у якому сказано:

«Кожен (…) при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків (…) має право на справедливий (…) розгляд (…) незалежним і безстороннім судом (…)».

65. Уряд вважає, що безсторонність голови суду не викликає жодних сумнівів. Рішення, постановлені судом під головуванням C.L., пізніше не зазнавали зміни, а скаргам заявника на останнього не давали ходу. Крім того, саме заявник розпочав полеміку у своєму листі до газети «Стампа», у якому він вкрай неґативно висвітлив роботу суду, в чому йому допоміг журналіст, який веде цю рубрику. За таких обставин голова суду лише вважав за обов'язок зробити необхідні уточнення, враховуючи ризик дезінформації, оскільки ця газета приділила відносно велику увагу листові заявника.

66. Заявник не погоджується з цією думкою.

67. Суд підкреслює, що представники судової влади мають виявляти щонайбільшу стриманість при виконанні ними службових обов'язків для того, щоб ґарантувати репутацію безстороннього судочинства. Почуття стриманості має підказати їм не робити заяв у пресі навіть у відповідь на провокації. Цього вимагають вищі інтереси юстиції і престиж суддівської професії.

68. Той факт, вважає Суд, як і Комісія, що голова суду публічно вжив такі вислови, які натякали на неґативну оцінку самого заявника, ще до того, як суд під його головуванням мав винести рішення у справі, дійсно, не видається сумісним з вимогами про безсторонність суду, закріпленими в пункті 1 статті 6 Конвенції. Отже, заяви голови суду об'єктивно могли виправдати побоювання заявника стосовно упередженості останнього (див., mutatis mutandis,рішення у справі «Феррантеллі і Сантанджело проти Італії» (Ferrantelli et Santangelo c. Italie) від 7 серпня 1996 року, Збірник 1996-ІІІ, с. 952, п. 59-60).

69. Отже, було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

ІІІ. ПРО СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ
У ЗВ'ЯЗКУ ІЗ ЗАЯВАМИ, ЗРОБЛЕНИМИ У ПРЕСІ ГОЛОВОЮ СУДУ
В СПРАВАХ НЕПОВНОЛІТНІХ м. ТУРИНА

70. Заявник скаржився також на порушення статті 8 Конвенції у зв'язку із заявами C.L., опублікованими газетою «Стампа». Він стверджував, що було виявлено неповагу до його репутації та сімейного життя.

71. Уряд відхилив це звинувачення.

72. Суд вважає, що з цього погляду не можна констатувати факту неповаги до його приватного і сімейного життя, оскільки у своєму листі від 11 липня 1994 року заявник сам розкрив свою особу.

73. Отже, порушення статті 8 Конвенції не було.

IV. ЩОДО ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

74. У статті 41 Конвенції сказано:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

А. Шкода

75. Заявник висунув вимогу, по-перше, про виплату компенсації в розмірі 500 мільйонів італійських лір за матеріальну шкоду, посилаючись, зокрема, на шкоду, завдану його професійній репутації хірурга. По-друге, він вимагає виплати двох мільярдів італійських лір за моральну шкоду.

76. Уряд не висловився з цього приводу.

77. Суд зазначає, що в нього немає жодних фактів, які б дали йому змогу констатувати наявність матеріальної шкоди. Щодо моральної шкоди, Суд вважає, що саме визнання порушення пункту 1 статті 6 Конвенції становить достатню сатисфакцію. У зв'язку з цим Суд бере до уваги той факт, що заявник сам значною мірою сприяв полеміці у пресі, що точилася довкола його особи.

В. Судові витрати

78. Насамперед заявник висунув вимогу про відшкодування витрат, а саме 3 105 000 італійських лір, пов'язаних із провадженням у судах Італії (заявник подав рахунки витрат, пов'язаних з процедурою встановлення опіки над дитиною, виокремивши суму, сплачену за приватну експертизу).

79. Суд зауважує, що наведені заявником дані стосуються виключно витрат, пов'язаних з процедурою поміщення у притулок його доньки; заявник не висунув вимоги про відшкодування витрат з метою попередження або виправлення порушення пункту 1 статті 6 Конвенції. Суд вважає, що, виходячи з його висновків про застосування статті 8 Конвенції, слід відхилити вимогу заявника стосовно цього відшкодування.

80. Щодо витрат, пов'язаних із провадженням в органах Конвенції, Суд, керуючись положенням статті 41 Конвенції про справедливу сатисфакцію і беручи до уваги те, що заявник діяв від власної особи, присуджує заявникові 1 000 000 італійських лір за зазнані ним витрати.

С. Мораторний процент

Згідно з даними, які були в розпорядженні Суду, передбачена італійським законом процентна ставка станом на день винесення цього рішення становить 2,5% на рік.

На цих підставах Суд

1. Постановляє одноголосно, що було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції;

2. Постановляє одноголосно, що не було порушено статтю 8 Конвенції;

3. Постановляє шістьма голосами проти одного, що це рішення становить достатню сатисфакцію стверджуваної моральної шкоди;

4. Постановляє одноголосно, що держава-відповідач має виплатити заявникові протягом трьох місяців 1 000 000 (один мільйон) італійських лір за витрати, причому ця сума підлягає виплаті річних простих процентів у розмірі 2,5% на рік зі спливом зазначених трьох місяців і до розрахунку;

5. Відхиляє одноголосно вимогу про додаткову справедливу сатисфакцію.

Учинено французькою мовою і повідомлено у письмовій формі 16 вересня 1999 року на застосування пунктів 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.


Ерік Фріберг,

секретар

Марк Фішбах,

голова

Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 правила 74 Реґламенту, до цього рішення додається окрема думка пана Бонелло, яка частково не збігається з позицією більшості.

Парафовано : М. Ф.

Парафовано : Е. Ф.

ОКРЕМА ДУМКА ПАНА БОНЕЛЛО,
ЯКА ЧАСТКОВО НЕ ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ

Я не поділяю думки більшості складу Суду про те, що констатація порушення пункту 1 статті 6 сама по собі становить справедливу сатисфакцію, достатню для компенсації моральної шкоди, на яку посилається заявник. На мою думку, подібне «некомпенсування» не є адекватним, хоч про який би суд ішлося, і до того ж воно вступає у суперечність із формулюваннями Конвенції, як я вже детально пояснював у своїй окремій думці з приводу справи «Аквіліна проти Мальти» (Aquilina c. Malte) від 29 квітня 1999 року, що має незабаром з'явитися в офіційному Збірнику Суду.

 



[1] Примітка канцелярії: з практичних міркувань цю доповідь опубліковано лише в друкованому вигляді (офіційному Збірнику судових рішень та ухвал), але кожен, хто бажає, може звернутися по неї до канцелярії.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua