Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 2'2000

Назва
 
Справа Вінтерверпа. Рішення від 24 жовтня 1979 року.
(Winterwerp Case. Judgment of 24 October 1979)
 
Зміст
 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

СПРАВА ВІНТЕРВЕРПА
(WINTERWERP CASE)

РІШЕННЯ

від 24 жовтня 1979 року

У справі Вінтерверпа[1]

Європейський суд з прав людини, провівши засідання, відповідно до статті 43 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) і відповідних положень Реґламенту Суду, у палаті, до складу якої увійшли судді:

пані Х. Педерсен (H. Pedersen), Голова

п. Ж. Віарда (G. Wiarda)

п. Д. Евріґеніс (D. Evrigenis)

п. П.-Г. Тайтжен (P.-H. Teitgen)

п. Дж. Лаґерґрен (G. Lagergren)

п. Л. Ліш (L. Liesch)

п. Ф. Ґьольчюклю (F. Gölcüklü),

а також п. М.-А. Ейссен (M.-А. Eissen), Секретар, і п. Г. Пецольд (H. Petzold), заступник Секретаря,

після наради за зачиненими дверима 29 листопада 1978 року і 25–26 вересня 1979 року

постановив таке рішення, винесене в останній із зазначених вище днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа Вінтерверпа була передана до Суду Європейською комісією з прав людини (Комісія) і Урядом Королівства Нідерланди (Уряд). Справу розпочато за заявою громадянина Нідерландів пана Фріца Вінтерверпа (Frits Winterwerp), поданою Комісії проти зазначеної держави в 1972 році відповідно до статті 25 Конвенції.

2. Запит Комісії, до якого було додано доповідь, передбачену статтею 31 Конвенції, і заява Уряду, в якій він посилається на статтю 48, були подані до канцелярії Суду у тримісячний строк, як передбачено пунктом 1 статті 32 і статтею 47. Запит було подано 9 березня 1978 року, а заяву 21 квітня. Метою їх було отримання рішення Суду щодо того, чи вказують факти даної справи на порушення державою-відповідачем її зобов'язань, передбачених пунктами 1 і 4 статті 5 і пунктом 1 статті 6.

3. До складу палати із семи суддів, яку необхідно було створити, увійшли за посадою пан Ж. Віарда, обраний суддя — громадянин Нідерландів (стаття 43 Конвенції) і пан Дж. Балладор Пальєрі (G. Balladore Pallieri), Голова Суду (пункт 3 (b) правила 21 Реґламенту Суду). 11 березня 1978 року Голова Суду встановив шляхом жеребкування у присутності заступника Секретаря імена п'яти інших суддів, які увійшли до складу палати, а саме: пані Г. Педерсен, пані Д. Біндшедлер-Роберт (D. Bindschedler-Robert), пана Д. Евріґеніса, пана Л. Ліша і пана Ф. Ґьольчюклю (стаття 43 in fine Конвенції і пункт 4 правила 21). Згодом пані Біндшедлер-Роберт було усунуто від участі у засіданні (4 липня 1978 року), а пан Балладор Пальєрі не зміг взяти участі в розгляді справи (25 вересня 1979 року); вони були замінені першими двома підмінними суддями — паном Лаґерґреном і паном Тайтженом (пункт 1 правила 22 і пункти 1 і 4 статті 24).

Пан Балладор Пальєрі, а згодом, з 25 вересня 1979 року, і пані Педерсен обіймали посаду голови палати (пункт 5 правила 2l).

4. Через заступника Секретаря голова палати з'ясував позиції уповноваженої особи Уряду і представників Комісії щодо процедури розгляду справи. 19 травня він вирішив, що уповноважена особа повинна до 1 серпня 1978 року подати меморандум, а представники матимуть право подати меморандум у відповідь не пізніше двох місяців з дня передання їм Секретарем меморандуму від Уряду.

Меморандум Уряду був отриманий канцелярією 24 липня 1978 року. 18 вересня Секретар Комісії повідомив Секретаря Суду про те, що представники не висловили бажання подавати меморандум у відповідь.

5. 6 жовтня голова палати після консультацій через Секретаря Суду з уповноваженою особою Уряду і представниками Комісії вирішив, що слухання справи почнеться 28 листопада. 21 жовтня він звернувся до Уряду з проханням надати певний документ, який було передано до канцелярії 10 листопада.

6. Слухання відбулося 28 листопада на відкритому засіданні у приміщенні Палацу прав людини у Страсбурзі. Безпосередньо перед початком слухання Суд провів коротке підготовче засідання.

У Суді виступили:

– від Уряду:

 

пані Ф. Й. ван дер Валь (F. Y. van der Wal), помічник юрисконсульта Міністерства закордонних справ —



уповноважена особа,

пан Е. А. Друґлеевер-Фортуйн (E. A. Droogleever Fortuijn) —


Landsadvocaat (адвокат),

пан Л. А. Ґілхоуд (L. A. Geelhoed), співробітник Міністерства юстиції —


юрист;

– від Комісії:

 

пан Дж. Е. С. Фосетт (J. E. S. Fawcett) —

головний представник,

пан С. Г. Дж. Полак (C. H. J. Polak) —

представник,

пан Дж. Г. А. Ван Лоон (J. H. A. Van Loon), який представляв заявника в Комісії і надавав допомогу представникам, відповідно до другого речення пункту 1 правила 29 Реґламенту Суду.

 

Суд заслухав виступи пані ван дер Валь, пана Друґлеевера-Фортуйна і пана Ґілхоуда від Уряду, пана Фосетта і пана Ван Лоона від Комісії, а також їхні відповіді на запитання Суду.

7. За пропозицією головного представника голова палати оголосив провадження закритим тільки попередньо, щоб дати Комісії можливість подати не пізніше двох тижнів письмову заяву від Уряду Сполученого Королівства Великої Британії і Північної Ірландії щодо тлумачення пункту 4 статті 5. У листопаді у зв'язку з цим відбувся обмін листами між Урядом Сполученого Королівства і Секретарем Суду.

15 грудня 1978 року у відповідь на запит Комісії Голова Суду подовжив зазначений вище двотижневий строк до 5 січня 1979 року. 9 січня письмова заява від Уряду Сполученого Королівства була передана до канцелярії Комісією; одночасно представники Комісії зазначили, що у них немає власних зауважень. У листі, отриманому 2 лютого, уповноважена особа Уряду Нідерландів повідомила Секретаря, що Уряд не вважає за необхідне висловлюватися з приводу питань, порушених у зазначеній заяві.

8. 27 грудня 1978 року пан Ван Лоон передав у Суд деякі документи, на які він посилався під час слухання.

9. Палата остаточно закрила провадження у справі 26 вересня 1979 року.

ЩОДО ФАКТІВ

10. Пан Фріц Вінтерверп проживає в Нідерландах. У 1956 році він одружився, і в цьому шлюбі народилося кілька дітей. У 1968 році за розпорядженням місцевого бурґомістра його в невідкладному порядку помістили у психіатричну лікарню. Через шість тижнів за клопотанням його дружини його помістили до тієї ж лікарні згідно з постановою районного суду (kantongerecht) за місцем проживання. За подальшим клопотанням його дружини і згодом на вимогу державного прокурора (officier van justitie) дія цієї постанови продовжувалася з року в рік реґіональним судом (arrondissements-rechtbank) на підставі медичних висновків лікаря, який лікував заявника.

Пан Вінтерверп скаржиться на порядок, який застосовувався до нього в цьому випадку. Зокрема, він стверджує, що його ніколи не заслуховували в будь-яких судах і не повідомляли про постанови, йому не надавали правової допомоги, і він не мав можливості оспорити правильність медичних висновків. Він також скаржиться на рішення, прийняті щодо його клопотань про звільнення, і рішення про втрату ним правоздатності.

A. ЗАКОНОДАВСТВО НІДЕРЛАНДІВ ПРО ЗАТРИМАННЯ ПСИХІЧНО ХВОРИХ ОСІБ

11. Затримання психічнохворих реґулюється Законом від 27 квітня 1884 року про державний нагляд за душевнохворими (wet van 27 april 1884, Stb 96, tot regeling van het Staatstoezicht op krankzinnigen). Цей закон переважно відомий під назвою «Закон про душевнохворих» (krankzinnigenwet). До Закону кілька разів вносилися зміни, востаннє — Законом від 28 серпня 1970 року, який набрав чинності з 15 травня 1972 року, тобто через деякий час після першого затримання заявника. Законопроект, який передбачає повне реформування системи, на даний момент перебуває на розгляді в парламенті Нідерландів.

Закон про душевнохворих поділяється на п'ять основних розділів. Принципове значення для розгляду цієї справи мають три розділи, в яких ідеться, по-перше, про поміщення осіб до психіатричних лікарень і їхнього перебування в цих лікарнях, по-друге, про відпустки і звільнення і, по-третє, про управління майном осіб, направлених до психіатричних лікарень.

Закон не дає визначення поняття «душевнохворий», але встановлює підстави, за яких таких осіб можна направляти до лікарні (див. наступні пункти). З наданих свідчень випливає, що, відповідно до загальної практики, яка існує зараз, суди Нідерландів виносять рішення про тримання душевнохворого під наглядом, тільки якщо його психічний розлад за характером і серйозністю є таким, що особа становить небезпеку для самої себе та інших.

i) Порядок затримання в невідкладних випадках

12. У невідкладних випадках бурґомістр має право наказати направити душевнохворого до психіатричної лікарні у примусовому порядку.

До 1972 року бурґомістр повинен був спочатку одержати медичний висновок, якщо дозволяли обставини; його рішення діяло протягом трьох тижнів, але прокурор міг зменшити або подовжити цей строк (стаття 14 Закону).

До цього порядку були внесені суттєві зміни Законом 1970 року, зокрема стаття 14 була скасована і замінена статтями 35b-35j. Тепер бурґомістр зобов'язаний спочатку звернутися по висновок психіатра або — якщо це неможливо — до іншого лікаря. Після видачі розпорядження про затримання він повинен негайно повідомити про це прокурора і надіслати йому медичні висновки, на підставі яких ґрунтувалося його розпорядження. Прокурор, у свою чергу, повинен передати ці висновки не пізніше ніж наступного дня голові реґіонального суду і, якщо необхідно, супроводити їх проханням подовжити строк затримання. Якщо суд постановив подовжити строк затримання, це рішення діє протягом трьох тижнів, але його дія може бути продовжена головою суду на ще один такий самий строк. Після цього має дотримуватися порядок подання клопотань про запобіжне затримання (див. далі пункти 13 і 15).

ii) Питання щодо постанови про запобіжне затримання

13. Крім зазначених вище невідкладних випадків, нікого не може бути позбавлено свободи на підставах психічного захворювання або божевілля, за винятком винесення судом постанови про запобіжне затримання.

Суддя районного суду (kantonrechter) за письмовим клопотанням (verzoek) близького родича по крові чи шлюбу, який досяг повноліття, іншого з подружжя або законного представника особи, про яку йдеться, може винести постанову про запобіжне затримання цієї особи з метою її поміщення під нагляд в інтересах громадського порядку або в її власних інтересах (стаття 12 Закону). Суддя може також винести таку постанову за заявою самої особи, яка досягла повноліття і вважає, що її стан вимагає відповідного лікування (стаття 15). Крім того, постанова про запобіжне затримання може бути ухвалена головою реґіонального суду за поданням (requisitoir) прокурора (стаття 13).

Такі клопотання або подання мають супроводжуватися, відповідно до статті 16 Закону, висновком, складеним не раніше як за сім днів до цього лікарем, допущеним до медичної практики в Нідерландах, але не закріпленим за установою, до якої пропонується направити пацієнта. У висновку має бути сказано, що відповідна особа «перебуває в стані психічного захворювання (toestand van krankzinnigheid) і що її лікування у психіатричній лікарні є необхідним або доцільним». У клопотанні можуть також наводитися факти і документи, які складають чіткіше уявлення про стан психічної хвороби, але вони не є обов'язковими.

Після набрання Законом 1970 року чинності медичний висновок має даватися психіатром, який сам не лікує пацієнта; якщо можливо, у висновку має арґументовано вказуватися, що стан пацієнта є таким, що заслуховування його судом не матиме жодного сенсу або буде недоцільним з медичної точки зору. По можливості, психіатр повинен спершу проконсультуватися із сімейним лікарем.

14. Суддя виносить постанову про запобіжне затримання, якщо медичний висновок сам по собі або у поєднанні з відповідними фактами і поданими документами є достатнім свідченням необхідності і доцільності лікування у психіатричній лікарні (пункт 1 статті 17 Закону).

До 1972 року розгляд клопотання або подання не підлягав будь-яким обмежувальним формальностям. Стаття 17 тієї редакції Закону, яка була чинною, коли відбулися події цієї справи, передбачала, що суддя мав повноваження спочатку заслухати особу, про затримання якої подано клопотання. В результаті внесення змін до зазначеного Закону тепер суддя зобов'язаний заслухати відповідну особу, крім випадків, у яких на основі медичного висновку він дійшов власної думки, що це не матиме жодного сенсу або буде недоцільно з медичної точки зору; він може за власним рішенням або на прохання самої особи забезпечити її правовою допомогою (пункт 3 статті 17). Суддя повинен намагатися отримати всю можливу інформацію як від особи, яка подала клопотання або подання, зазначені в статтях 12 і 13, так і від інших осіб (пункт 4 статті 17). Він має право викликати свідків і експертів (пункт 5 статті 17) і може, якщо, на його думку, в цьому є потреба, викликати в суд будь-яку особу, яка подала клопотання про винесення постанови щодо затримання відповідно до статті 12 (пункт 6 статті 17).

15. Постанова про запобіжне затримання не підлягає оскарженню і, більше того, не повідомляється особі, про яку йдеться (стаття 17); постанова діє протягом шести місяців (стаття 22).

Така постанова, як і постанова про затримання (див. далі пункти 16 і 17), швидше дозволяє, а не забороняє примусове поміщення під нагляд, і може статися так, що вона не буде виконана. Якщо особа ще не госпіталізована, вона має бути поміщена у психіатричну лікарню або іншу спеціалізовану установу не пізніше чотирнадцяти днів після винесення судової постанови (статті 17 і 18). Бурґомістр має повідомити найближчих родичів по крові або шлюбу, іншого з подружжя або законного представника про поміщення особи у психіатричну лікарню, а самого бурґомістра про це повідомляє суд або прокурор (стаття 19). Медичний висновок, на підставі якого суддя приймає рішення, передається в медичну установу лікареві, який лікує пацієнта. Цей лікар має записувати свої спостереження у журнал щодня протягом перших двох тижнів, потім — щотижня протягом решти шести місяців, а надалі — щомісяця (стаття 20).

Не пізніше як через два тижні після поміщення пацієнта під нагляд лікар, відповідальний за лікування пацієнта, зобов'язаний надіслати прокуророві району, в якому розташована психіатрична лікарня, арґументований висновок про психічний стан пацієнта і про необхідність або доцільність його подальшого перебування у психіатричній лікарні (стаття 21).

iii) Винесення постанови про затримання

16. Наступне клопотання або подання про подальше тримання пацієнта у психіатричній лікарні строком до одного року може подаватися до реґіонального суду не пізніше шести місяців після винесення постанови про запобіжне затримання. Таке клопотання або подання має супроводжуватися медичними записами відповідального лікаря разом з його вмотивованим висновком про те, чи існує необхідність або доцільність подальшого лікування пацієнта у психіатричній лікарні (стаття 22).

Пацієнта не обов'язково повідомляти про таке клопотання або подання чи про їх розгляд.

17. Рішення щодо клопотання або подання виноситься реґіональним судом (стаття 23). Крім необхідності заслухати прокурора, Суд не зобов'язаний дотримувати будь-якої встановленої процедури. Він може взяти показання у свідків чи з інших джерел, заслухати пацієнта, надати йому правову допомогу і проконсультуватися з експертами, але робити це він не зобов'язаний. Протягом дослідження обставин справи пацієнт повинен залишатися у відповідній установі — якщо необхідно, то й довше ніж шість місяців після винесення постанови про запобіжне затримання.

Рішення реґіонального суду, яке не підлягає оскарженню, не постановляється на відкритому засіданні і не повідомляється особі, про яку йдеться. Практично, питання про те, чи є виправданим, з медичної точки зору, повідомлення особи про таке рішення і коли її можна повідомляти про нього, залишається на розсуд керівництва лікарні.

Згідно із загальним правилом, при слуханні цивільних справ реґіональний суд засідає в палаті у складі принаймні трьох суддів (пункт 1 статті 49 Закону про судоустрій). Однак ця палата може передавати окремі справи на розгляд палати у складі одного судді (enkelvoudige kamer), якщо вона вважає це за доцільне (пункт (b) статті 288 Цивільно-процесуального кодексу). Кожний реґіональний суд має власний реґламент (reglement van orde), який затверджується королівським указом за поданням Верховного суду (Hoge Raad). Згідно з реґламентом Утрехтського реґіонального суду в редакції, яка була чинною у відповідний час (див. далі пункти 25 і 26), всі справи щодо затримання і перебування осіб у психіатричних лікарнях підсудні палаті у складі одного судді.

iv) Поновлення дії постанови про затримання

18. Клопотання або подання про подовження строку затримання пацієнта до одного року може подаватися до реґіонального суду не раніше чотирнадцяти і не пізніше восьми днів до спливу строку дії постанови суду про затримання (стаття 24 Закону про душевнохворих).

Подальша процедура така сама, як у разі винесення постанови про затримання, передбачена статтею 23 Закону. В Законі не уточнюється, коли суд повинен виносити постанову.

v) Призупинення дії і скасування постанови про затримання

19. Відпустка (verlof) на певний строк може надаватися пацієнтові лікарем, у віданні якого перебуває установа (стаття 27).

20. Керівництво психіатричної лікарні може в будь-який час звільнити (ontslag) пацієнта на підставі письмового висновку зазначеного лікаря про те, що у пацієнта не спостерігаються ознаки психічного захворювання або що його лікування у психіатричній лікарні більше не є необхідним або доцільним (стаття 28).

Письмове клопотання про звільнення пацієнта може бути подане до керівництва лікарні самим пацієнтом, особою, яка клопотала про його затримання, або, за відсутності останньої, — іншими родичами по крові або шлюбу, зазначеними в статті 12 (пункт 1 статті 29 в редакції, чинній до прийняття Закону 1970 року). Керівництво лікарні має невідкладно проконсультуватися з лікарем, у віданні якого перебуває установа, і, якщо його висновок є схвальним, звільнити пацієнта. Якщо висновок лікаря є несхвальним, керівництво лікарні має передати клопотання разом з висновком прокуророві, який передає його в реґіональний суд для винесення рішення. Процедура, яка використовується в суді, така сама, що й при розгляді клопотання про винесення постанови про затримання (див. вище пункт 17); рішення суду оскарженню не підлягає (пункти 2 і 4 статті 29).

Однак прокурор не зобов'язаний передавати клопотання до суду, якщо існують явні ознаки того, що задовольнити клопотання неможливо (indien het verzoek klaarblijkelijk niet voor inwilliging vatbaar is), якщо ще не закінчено розгляд попереднього клопотання або якщо Суд уже відхилив подібне клопотання у період дії постанови про затримання, а обставини не змінилися (пункт 3 статті 29).

На прокурора, відповідального за нагляд за психіатричними лікарнями, покладено обов'язок здійснювати контроль за законністю тримання в такій установі. За згодою лікаря, у віданні якого перебуває така установа, прокурор може постановити звільнити пацієнта, якщо він вважає, що подальше тримання пацієнта під наглядом недоцільне. Якщо ж лікар не згоден, то прокурор може передати справу до реґіонального суду. Якщо у прокурора виникають сумніви щодо необхідності продовження тримання пацієнта під наглядом, він може передати справу до суду; він зобов'язаний зробити це також на вимогу інспектора з питань охорони здоров'я (стаття 30).

Зі спливом строку дії постанови про затримання керівництво лікарні має повідомити прокурора про те, що через вісім днів він повинен видати постанову про звільнення пацієнта, якщо за цей час до суду не буде подано клопотання про продовження затримання або якщо він сам на підставі письмового висновку лікаря, у віданні якого перебуває установа, не дійде власного висновку про те, що таке звільнення становитиме небезпеку для громадського порядку; в останньому випадку він сам повинен звернутися до суду з проханням подовжити строк затримання (стаття 31).

vi) Затримання і цивільна правоздатність

21. Будь-яка особа, яка досягла повноліття і перебуває у психіатричній лікарні, автоматично втрачає можливість управляти своїм майном (стаття 32). Як наслідок, усі договори, укладені цією особою після поміщення під нагляд, є недійсними, а така особа юридично не може передавати власність або розпоряджатися своїм банківським рахунком. Пацієнт знову отримує можливість управляти своїм майном тільки тоді, коли його офіційно звільняють, але не отримує такої можливості, коли йому, наприклад, надають відпустку.

За клопотанням будь-якої з осіб, які мають право звертатися з клопотанням про затримання особи, або за поданням прокурора реґіональний суд може призначити тимчасового управителя (provisioneel bewinsdvoerder) для будь-якої особи, поміщеної у психіатричну лікарню, якщо це необхідно або доцільно (стаття 33). Крім того, за загальним правилом, викладеним у статті 378 Цивільного кодексу, реґіональний суд має право призначати опікуна (curator), який діятиме від імені цієї особи, незалежно від того, поміщена вона під нагляд чи ні, якщо вона через психічне захворювання або алкоголізм більше не здатна управляти своїми справами.

vii) Законопроект, який перебуває на розгляді парламенту

22. Основна мета законопроекту — поліпшити становище психічно хворого пацієнта: законопроект покликаний зміцнити процедурні ґарантії, якими супроводжується його затримання, і дати йому більшу свободу в межах лікарні.

Згідно з цим актом, критерієм виправданості поміщення особи у психіатричну лікарню має бути те, що ця особа внаслідок свого психічного стану становить «небезпеку для себе, для інших або для загальної безпеки людей і майна». Серед інших відповідних змін такі: компетентний суд на всіх етапах має діяти у формі палати у складі одного судді реґіонального суду; постанова про запобіжне затримання має бути дійсною тільки протягом трьох тижнів; перед винесенням постанови або постановленням рішення щодо клопотання про звільнення суд, як правило, повинен заслухати відповідну особу; єдиний випадок, коли суд може вирішити не заслуховувати пацієнта, — це розгляд клопотання або подання про винесення першої постанови про затримання, тобто через три тижні після винесення постанови про запобіжне затримання; суд буде зобов'язаний забезпечити правову допомогу відповідній особі на її прохання; буде надано право на оскарження постанов про затримання; поміщення до психіатричної лікарні не передбачатиме автоматичної втрати цивільної правоздатності.

B. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

23. З 28 березня по 12 вересня 1967 року пан Вінтерверп добровільно пройшов курс лікування у психіатричній лікарні. Незадовго до цього він, очевидно, отримав тяжку травму мозку внаслідок нещасного випадку. 17 травня 1968 року його у невідкладному порядку, передбаченому статтею 14 Закону про душевнохворих (див. вище пункт 12), було поміщено у психіатричну лікарню «Zon en Schild» («Сонце і Щит») в Амерсфорті (Amersfoort) за розпорядженням амерсфортського бурґомістра. Прийняття цього рішення було спричинене тим, що заявник украв документи з місцевого відділу реєстрації, його затримала поліція, а потім було помічено, як він лежав голий на ліжку в камері поліцейського відділу. Відповідно до пункту 3 статті 14, державний прокурор максимально подовжив строк затримання.

24. 24 червня 1968 року, упродовж строку дії рішення про «невідкладне» поміщення під варту, дружина пана Вінтерверпа звернулася до Амерсфортського районного суду з викладеним на стандартному бланку клопотанням про запобіжне затримання її чоловіка в лікарні «Zon en Schild» в інтересах громадського порядку і в його власних інтересах.

Клопотання супроводжувалося медичним висновком від 20 червня, складеним терапевтом, який уперше оглянув пацієнта у цей день. У висновку зазначалося, що пацієнт затримувався в 1966 році за «замах на вбивство» і проходив психіатричне лікування в 1967 році. У висновку також зазначалося, що пацієнт є «шизофреніком, якого переслідують уявні й утопічні ідеї, і вже протягом досить тривалого часу він руйнує себе і свою сім'ю», а також «не усвідомлює свого хворобливого стану». Лікар дійшов висновку, що «поки що» пацієнта, безумовно, не можна «залишати на волі в суспільстві».

24 червня на підставі цього висновку районний суд задовольнив клопотання і виніс постанову про запобіжне затримання заявника, не використавши спочатку свого права заслухати його або звернутися за порадою експерта.

25. 1 листопада 1968 року дружина заявника звернулася до Утрехтського реґіонального суду по постанову про затримання її чоловіка на один рік.

Її клопотання супроводжувалося щоденними і щотижневими записами лікаря, який проводив лікування, а також висновком про необхідність або доцільність подальшого лікування пацієнта у психіатричній лікарні.

На основі цих документів 23 грудня 1968 року палата у складі одного судді, яка розглядала такі справи, видала відповідну постанову.

26. 16 грудня 1969 року за клопотанням пані Вінтерверп і на підставі щомісячних записів відповідального лікаря, а також його висновку, аналогічного тому, який був складений попереднього року, палата у складі одного судді винесла постанову про подовження строку затримання «до одного року в разі необхідності», починаючи з 23 грудня 1969 року.

6 серпня 1970 року заявника перевели до «Rijks Psychiatrisch Inrichting» («Державної психіатричної установи») в Ейндховені. Ця лікарня містилася далі від дому його дружини, яку раніше він мав змогу провідувати кілька разів.

27. 14 грудня 1970 року прокурор Гертоґенбоса ('s-Hertogenbosch) зробив подання про поновлення дії постанови про затримання на наступний рік на підставі щомісячних записів лікарів, які послідовно займалися лікуванням пана Вінтерверпа, і висновку відповідального лікаря з Ейндховена, в якому зазначалося таке:

«Пацієнт має психічне захворювання з такими симптомами: психопатична особа, сварливий і підступний характер, параноїдальна тенденція, недовірливість; виявляються ознаки набутого слабоумства у формі... емоційної замкнутості; егоцентрична тенденція; необхідний суворий нагляд і спеціальний догляд. Продовження лікування у психіатричній лікарні слід вважати необхідним».

7 січня 1971 року, тобто через два тижні після закінчення дії попередньої постанови, перша ординарна палата реґіонального суду Гертоґенбоса винесла постанову про затримання на наступний рік.

28. 21 грудня 1971 року, 15 грудня 1972 року і 14 грудня 1973 року цей самий суд поновлював дію постанови про затримання ще на один рік за поданням прокурора і на підставі щомісячних медичних записів та аналогічних висновків відповідального лікаря, який змінювався протягом 1972 року. 19 грудня 1974 року і 15 грудня 1975 року реґіональний суд знову задовольнив аналогічні подання прокурора. Останню постанову про поновлення затримання було винесено в грудні 1977 року.

29. Медичні дані, що направлялися щороку судам, були досить короткі, але в них зазначалося, що у заявника виявляються шизофренічні та параноїдальні реакції, що він не усвідомлює свого патологічного стану і кілька разів вчиняв досить серйозні дії, не розуміючи їх наслідків. Наприклад, у медичних записах розповідається, як, керуючись якимись дивними замислами, пан Вінтерверп поїхав за кордон, взявши із собою сімейні заощадження, і незабаром залишився без копійки, не усвідомлюючи при цьому ні того, що він занедбав свою сім'ю, ні того, що він залежить від консульських органів, яким довелося допомагати повернути його на батьківщину.

30. У лютому 1969 року заявник подав перше клопотання про своє звільнення до керівництва лікарні, відповідно до статті 29 Закону (див. вище пункт 20). Керівництво лікарні передало це клопотання прокуророві, який, у свою чергу, передав його до реґіонального суду. Цей суд, заслухавши пацієнта в лікарні, відхилив клопотання.

У квітні 1971 року керівництво лікарні передало друге клопотання до прокурора разом з неґативною рекомендацією. Заслухавши пана Вінтерверпа, прокурор, згідно з пунктом 3 статті 29, відхилив його клопотання без передання до реґіонального суду для розгляду. Те саме сталося і з третім клопотанням, поданим у липні 1972 року.

20 лютого 1973 року пацієнт подав ще одне клопотання про звільнення до керівництва лікарні «Rijks Psychiatrisch Inrichting». 26 квітня 1973 року головний лікар цієї установи передав це клопотання до прокурора зі своїми зауваженнями, які можна підсумувати таким чином: пацієнт хворіє на параноїдальний психоз, який можна було б успішно лікувати з допомогою психофармакологічних методів, але протягом попередніх відпусток він не приймав призначених ліків, внаслідок чого його довелося знову госпіталізувати після рецидиву; вживаються заходи для соціальної реінтеґрації пацієнта, і ночі він проводить за межами лікарні; враховуючи реґресивні зміни стану пацієнта, що сталися за останній час, його звільнення навряд чи буде доцільним. На підставі цього висновку і результатів заслуховування пана Вінтерверпа прокурор знову відхилив клопотання і утримався від передання цього клопотання до реґіонального суду. Він повідомив заявника про своє рішення 17 травня 1973 року.

Чотири клопотання заявника про звільнення подавалися у формі простої заяви, що він не є розумово відсталим, що його несправедливо обвинуватили в правопорушеннях і що він не становить небезпеки для себе або інших. Прокурор не передавав три останні клопотання до реґіонального суду, оскільки було очевидно, що їх неможливо задовольнити.

31. Час від часу панові Вінтерверпу надавалися відпустки на різний строк. Принаймні чотири рази (дев'ять місяців у 1974 році, чотири місяці в 1976–1977 рр., один місяць і два з половиною місяці в 1978 році) у порядку експерименту йому було дозволено проживати за межами лікарні. Щоразу його доводилося знову забирати до лікарні. Окремі причини зазначаються у показаннях: він не додержував призначеного лікування; було помічено, що його житло занедбане, а зовсім недавно він розбив вікно, коли бродяжив у Німеччині.

32. Через поміщення у психіатричну лікарню пан Вінтерверп автоматично втратив можливість управляти своїм майном (стаття 32 Закону; див. вище пункт 21). Тимчасового управителя призначено не було (стаття 33), і його справами, очевидно, спочатку управляла його дружина. Згодом, 11 серпня 1971 року, реґіональний суд (стаття 378 Цивільного кодексу) призначив опікуна. Опікун не подавав клопотань про звільнення пана Вінтерверпа.

ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ

33. У своїй заяві до Комісії від 13 грудня 1972 року пан Вінтерверп скаржиться, що його було свавільно позбавлено свободи, не було допущено на засідання суду і не було повідомлено про ті рішення, згідно з якими тримання його під наглядом кілька разів продовжувалося.

30 вересня 1975 року Комісія прийняла цю заяву, зазначивши, що вона «розглянула заяву… відповідно до статті 5 Конвенції».

Під час розгляду справи по суті адвокат заявника зробив ще одну заяву: автоматична втрата його клієнтом здатності управляти своїм майном стосувалася «вирішення питання щодо його цивільних прав і обов'язків», яке відбулося без судової процедури як такої, результатом чого стало порушення пункту 1 статті 6.

34. У своїй доповіді від 15 грудня 1977 року Комісія дійшла одностайного висновку про те, що відбулося порушення пункту 4 статті 5, але не пункту 1 статті 5. З іншого боку, Комісія вважає, що немає потреби висловлюватися з приводу стверджуваного порушення пункту 1 статті 6, оскільки «це питання... стосується фактів, які відрізняються від фактів, початково представлених... для дослідження, і не було предметом детального обговорення в Комісії».

ЩОДО ПРАВА

I. Про стверджуване порушення пункту 1 статті 5

35. Немає сумніву в тому, що з 1968 року, за винятком кількох проміжків часу, заявника було позбавлено свободи згідно із Законом про душевнохворих (див. вище пункти 23—31). Він стверджує, що потерпів від порушення пункту 1 статті 5, в якому (в частині, що стосується цієї справи) сказано:

«Кожен має право на свободу та особисту недоторканність. Нікого не може бути позбавлено свободи інакше ніж відповідно до процедури, встановленої законом, і в таких випадках, як:

(е) законне затримання … психічнохворих …;

…»

А. «Законне затримання психічнохворих»

36. Насамперед пан Вінтерверп стверджує, що позбавлення його свободи не відповідає вимогам, закладеним у словах «законне затримання психічнохворих». Ні Уряд, ні Комісія не погоджуються з цим твердженням.

37. У Конвенції не вказано, що саме слід розуміти під словом «психічнохворі». Цьому терміну не можна дати чітке тлумачення — як зазначалося Комісією, Урядом та заявником, значення цього терміна постійно розширюється разом з новими досягненнями досліджень у галузі психіатрії, появою більш гнучких методик лікування, змінами у ставленні суспільства до психічних захворювань, зокрема дедалі більше зростає розуміння проблем психічно хворих пацієнтів.

У будь-якому разі є очевидним, що пункт 1 (е) статті 5 не слід розуміти як дозвіл на затримання особи лише тому, що її погляди або поведінка відхиляються від норм, які переважають у конкретному суспільстві. Протилежне твердження не узгоджувалося б з формулюванням пункту 1 статті 5, де подано вичерпний перелік (див. рішення у справі Енґеля та інших (Engel and others) від 8 червня 1976 року, серія А, № 22, с. 24, п. 57, та рішення у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom) від 18 січня 1978 року, серія А, № 25, с. 74, п. 194) винятків, що вимагають вузького тлумачення (див., mutatis mutandis, рішення у справі Класса та інших (Klass and others) від 6 вересня 1978 року, серія А, № 28, с. 21, п. 42, і рішення у справі «Санді Таймс» (Sunday Times) від 26 квітня 1979 року, серія А, № 30, с. 41, п. 65). Воно також не відповідало б предметові і меті пункту 1 статті 5, а саме — забезпеченню того, що нікого не може бути свавільно позбавлено свободи (див. рішення у справі Лолесса (Lawless) від 1 липня 1961 року, серія А, № 3, с. 52, а також зазначене вище рішення у справі Енґеля та інших, с. 25, п. 58). Більше того, воно не враховувало б важливого значення права на свободу в демократичному суспільстві (див. рішення у справі Де Вільде, Оомса та Версипа (De Wilde, Ooms and Versyp) від 18 червня 1971 року, серія А, № 12, с. 36, п. 65, і зазначене вище рішення у справі Енґеля та інших, с. 35, п. 82 in fine).

38. Як Конвенція не дає визначення «психічнохворих», так і законодавство Нідерландів не дає визначення «душевнохворих» (krankzinnige); воно лише встановлює підстави для поміщення таких осіб у психіатричну лікарню (див. вище пункт 11). Отже, можна клопотати про запобіжне затримання душевнохворого в його власних інтересах або в інтересах громадського порядку; в такому разі має бути медичний висновок, що відповідна особа «перебуває у стані психічного захворювання і що необхідно або бажано лікувати її у психіатричній лікарні» (статті 12 і 16 Закону; пункт 13 вище). Якщо районний суд вважає, що це відповідно встановлено, то видає постанову про запобіжне затримання (стаття 17 Закону; пункт 14 вище). Так само клопотання щодо ухвалення постанови про затримання, яка виноситься реґіональним судом, має супроводжуватися вмотивованим висновком відповідального лікаря про те, що хворому необхідно або бажано пройти подальше лікування у психіатричній лікарні (статті 22 та 23 Закону; пункти 16 та 17 вище). Крім того, зі свідчень випливає, що, відповідно до загальної практики, яка існує на сьогодні, суди Нідерландів виносять рішення про тримання душевнохворого під наглядом, тільки якщо його психічний розлад за характером і серйозністю є таким, що він становить небезпеку для самого себе та інших; у законопроекті, який зараз розглядається парламентом, ідеться про «небезпеку для [такої особи], для інших осіб або для загальної безпеки людей і майна» (див. вище пункти 11 та 12).

Якщо враховувати згадані вище прецеденти, видається, що чинний закон не є несумісним із таким значенням терміна «психічно хворі особи», яке має даватися у контексті Конвенції. Тому Суд вважає, що особа, затримана згідно із Законом Нідерландів про душевнохворих, у принципі підпадає під межі застосування пункту 1 (е) статті 5.

39. Наступним питанням, яке має розглядатися, є питання про «законність» затримання, що відповідає цілям пункту 1 (е) статті 5. Така «законність» передбачає насамперед відповідність національному законові, а також (як стверджується у статті 18) відповідність меті обмежень, дозволених пунктом 1 (е) статті 5; вона вимагається як для видання припису, так і для виконання заходів, пов'язаних із позбавленням свободи (див. зазначене вище рішення у справі Енґеля та інших, с. 28, п. 68 in fine).

Що стосується відповідності національному законові, Суд зазначає, що термін «законний» охоплює процесуальні, а також матеріально-правові норми. Таким чином, цей термін та загальна вимога, викладена на початку пункту 1 статті 5, певною мірою збігаються, а саме — стосовно дотримання «процедури, встановленої законом» (див. нижче пункт 45).

Справді, ці два терміни відображають важливість мети, яка лежить в основі пункту 1 статті 5 (див. вище пункт 37): у демократичному суспільстві, яке керується верховенством права (рішення у справі Ґолдера (Golder) від 21 лютого 1975 року, серія А, № 18, с. 16–17, п. 34, і зазначене вище рішення у справі Класса та інших, с. 25, п. 55), ніяке затримання, яке є свавільним, не може вважатися «законним».

Комісія також наголошує, що не повинно бути жодного елементу свавілля. На її думку, нікого не може бути позбавлено свободи як психічнохворого, якщо немає медичного висновку про те, що його психічний стан виправдовує обов'язкову госпіталізацію (див. пункт 76 доповіді). І заявник, і Уряд висловили схожі думки.

Суд повністю погоджується з таким умотивуванням. На думку Суду, за винятком невідкладних випадків, особа не може бути позбавлена свободи, якщо не буде достовірно встановлено, що вона є психічно хворою. Сама природа того, що має бути встановлено компетентним національним органом — тобто реальний розлад психіки, — потребує об'єктивної медичної експертизи. Крім того, розлад психіки повинен мати такий характер або такий ступінь, який би виправдовував обов'язкове позбавлення свободи. Більше того, правомірність подальшого тримання у психіатричній лікарні залежить від того, чи зберігається стан психічного розладу (див., mutatis mutandis, рішення у справі Стеґмюллера (Stögmüller) від 10 листопада 1969 року, серія А, № 9, с. 39-40, п. 4, та згадуване рішення у справі Де Вільде, Оомса та Версипа, с. 43, п. 82).

40. Cуд, без сумніву, має повноваження перевірити «законність» затримання (див. згадуване вище рішення у справі Енґеля та інших, с. 29, п. 69). Фактично пан Вінтерверп стверджує незаконність затримання, мотивуючи своє твердження процесуальними порушеннями, допущеними при винесенні трьох розглядуваних постанов про тримання в лікарні. Ці твердження розглядаються нижче у зв'язку з питанням про дотримання «процедури, встановленої законом» (див. пункти 44 і 50). У цьому контексті достатньо додати, що при прийнятті рішення щодо тримання особи як психічно хворої, національні органи влади мають бути визнані такими, що мають певні дискреційні повноваження, оскільки саме відповідні органи державної влади передовсім оцінюють свідчення, надані їм у конкретній справі; завдання Суду — перегляд рішень цих органів згідно з Конвенцією (див. особливо, mutatis mutandis, рішення у справі Хендісайда (Handyside) від 7 грудня 1976 року, серія А, № 24, с. 22 і 23, п. 48 та 50, згадуване вище рішення у справі Класса та інших, с. 23, п. 49, та згадуване вище рішення у справі «Санді Таймс» (Sunday Times), с. 36, п. 59).

41. Щодо фактів даної справи медична довідка, надана судам, по суті вказувала, що у заявника виявлено шизофренічні та параноїдальні реакції, що він не усвідомлював свого патологічного стану і кілька разів вчинив доволі серйозні діяння, не оцінюючи їхніх наслідків. Крім того, різні спроби його поступової соціальної реінтеґрації виявилися невдалими (див. вище пункти 24, 27, 29 та 30).

42. Пан Вінтерверп критикує медичні висновки як такі, що не задовольняють цілей пункту 1 (е) статті 5. Крім того, він бере під сумнів той факт, що початкове розпорядження бурґомістра про його тримання в лікарні ґрунтувалося на висновку психіатра.

На думку Суду, події, що спричинилися до розпорядження бурґомістра у травні 1968 року (див. вище пункт 23), мали такий характер, що виправдовували «невідкладне» затримання, передбачене у той час статтею 14 Закону Нідерландів. Хоча можуть виникнути певні сумніви з приводу того, чи потрібно було подовжувати строк затримання іще на шість тижнів, але цей строк не є настільки надмірним, щоб визнати затримання «незаконним». Незважаючи на критику заявника, Суд не має жодних підстав сумніватися щодо об'єктивності та достовірності медичного висновку, на підставі якого суди Нідерландів, починаючи з червня 1968 року, санкціонували його затримання як психічно хворої особи. Немає також жодних ознак того, що оспорюване позбавлення свободи було здійснене з неправомірною метою.

43. Таким чином, Суд доходить висновку, що затримання пана Вінтерверпа впродовж усіх етапів, що розглядаються, є «законним затриманням психічнохворого», згідно з пунктом 1 (е) статті 5.

В. «Відповідно до процедури, встановленої законом»

44. Заявник стверджує, що позбавлення його свободи не було здійснено «відповідно до процедури, встановленої законом».

Для заявника цей вислів означає повагу до певних елементарних принципів правового процесу, таких, як інформування та заслухання особи, про яку йдеться, а також надання їй можливості брати участь та користуватися правовою допомогою під час провадження у справі. Згідно з поданням заявника, у його справі цих принципів не було дотримано.

Уряд відповів, що належна процедура за законом Нідерландів, яка забезпечує реґулярний нагляд з боку незалежного судді, який у своїх рішеннях спирається на медичні висновки, безсумнівно, відповідає тим вимогам, що можуть бути викладені стосовно цього за пунктом 1 статті 5.

На думку Комісії, пункт 1 (е) статті 5 робить наявність медичних висновків необхідною і, крім того, відсилає до національного закону, не встановлюючи ані найменших процесуальних ґарантій.

45. Суд, зі свого боку, вважає, що слова «відповідно до процедури, встановленої законом» явно відсилають до внутрішнього законодавства, вони свідчать про необхідність дотримання відповідної процедури згідно з цим законодавством.

Однак сам по собі національний закон має відповідати Конвенції, в тому числі й загальним принципам, які викладені в ній або маються на увазі. Поняття, що лежить в основі даного терміна, це поняття чесної та належної процедури, а саме — будь-який захід, що позбавляє людину свободи, має виходити від незалежного органу, має ним виконуватися і не може бути свавільним. Закон Нідерландів про душевнохворих задовольняє ці умови (описаний вище в пунктах від 11 до 20).

46. Питання про те, чи було процедуру, встановлену законом, дотримано у справі заявника, належить до юрисдикції Суду (див., наприклад, згадуване вище рішення у справі де Вільде, Оомса і Версипа, с. 38–39, п. 69–70, а також згадуване вище рішення у справі Енґеля та інших, с. 28, п. 68 in fine). Тимчасом як розгляд питання щодо додержання законів національними органами влади зазвичай не є обов'язком Суду (див. рішення у справі Рінґайсена (Ringeisen) від 16 липня 1971 року, серія А, № 13, с. 40, п. 97), зовсім інакше стосовно справ, коли, як і в цьому випадку, Конвенція безпосередньо відсилає до цього закону, оскільки в таких справах іґнорування національного закону спричиняє порушення Конвенції, з тими наслідками, що Суд може і повинен здійснити певні повноваження щодо перегляду (див. рішення Комісії про прийнятність заяви № 1169/61 «Х проти Федеративної Республіки Німеччини» (X v. Federal Republic of Germany), Yearbook of the Convention, т. 6, с. 520-590, на с. 588).

Однак логіка системи ґарантування, встановлена Конвенцією, накладає обмеження на обсяг цього розгляду. Насамперед владні органи, особливо суди, мають тлумачити та застосовувати національний закон навіть у тих сферах, де Конвенція «інкорпорує» норми цього закону: за природою речей саме національні органи є особливо правоможними у вреґулюванні питань, що виникають у зв'язку з цим (див. процитоване вище рішення Комісії; див. також, mutatis mutandis, пункт 40 вище).

47. У двох аспектах пан Вінтерверп посилається на те, що не було дотримано формальності при прийнятті рішень про його затримання.

48. По-перше, він стверджує, що постанови, видані 23 грудня 1968 року і 16 грудня 1969 року палатою у складі одного судді Утрехтського реґіонального суду (див. вище пункти 25 і 26), були «невідповідними», згідно із законодавством Нідерландів. За словами заявника, через передання до цієї палати усіх справ, які стосуються статей 22 та 24 Закону про душевнохворих, реґламент Утрехтського реґіонального суду є несумісним зі статтею 288 (b) Цивільно-процесуального кодексу, згідно з яким передання справи на розгляд палати у складі одного судді ставиться в залежність від конкретного рішення палати у складі щонайменше трьох суддів у кожній індивідуальній справі (див. вище пункт 17).

Уряд, посилаючись на інші положення законодавства Нідерландів, заперечує це тлумачення.

Комісія, зі свого боку, висловлює думку, що «постанови про затримання належать до компетенції палати у складі одного судді» (пункт 80 in fine доповіді).

Суд зазначає, що рішення, постановлене Утрехтським реґіональним судом, саме в цьому випадку було продиктоване реґламентом цього суду, схваленим королівським указом за рекомендацією Верховного суду (див. вище пункт 17). Питання про те, чи зміст цього реґламенту відповідає Цивільно-процесуальному кодексу, порушує проблему в рамках законодавства Нідерландів, і це питання, за відсутності будь-яких прецедентів Верховного суду, вочевидь залишається дискусійним. За цих обставин Суд не має достатньої підстави для того, щоб визнати, що Утрехтський реґіональний суд не діяв «відповідно до процедури, встановленої законом».

49. Друге формальне процесуальне порушення, на яке посилається заявник, випливає з того факту, що строк дії постанови про затримання від 16 грудня 1969 року сплив до того, як її дія була поновлена 7 січня 1971 року Гертоґенбоським реґіональним судом (див. вище пункт 27). Висновок, якого дійшов заявник, складається з двох частин: по-перше, його тримання в лікарні стало незаконним, оскільки тривало понад встановлений строк; по-друге, постанову від 7 січня 1971 року було видано несвоєчасно, тому вона не відповідає Законові.

Уряд пояснив це так: якщо було зроблено подання прокурора про подальше тримання в лікарні, попередня постанова залишається чинною, доки не ухвалить рішення суд. Стаття 24 Закону про душевнохворих вимагає, щоб подання було зроблене незадовго до спливу строку попередньої постанови, але не уточнює, коли саме реґіональний суд має винести постанову (див. вище пункт 18). У цьому випадку прокурор зробив подання 14 грудня 1970 року, тобто в межах дозволеного строку (див. вище пункт 27).

Суд приймає загальне пояснення, надане Урядом. Що ж стосується конкретних фактів, то питання про те, що така затримка пов'язана з незаконним позбавленням свободи, не виникає: інтервал у два тижні між спливом строку попередньої постанови та винесенням наступної, якою подовжувався строк затримання, ніяк не може розглядатися як нерозумний або надмірний.

50. Підсумовуючи, Суд вважає, що заявника було утримувано «відповідно до процедури, встановленої законом».

С. Стверджуване право на лікування

51. Пан Вінтерверп стверджує, що з пункту 1 (е) статті 5 випливає таке: для будь-якої особи, яка утримується як «психічно хвора», ґарантується право на належне лікування, щоб унеможливити її утримування довше, ніж це справді необхідно. Щодо його власної ситуації, він скаржиться на те, що його зустрічі з психіатром були надто короткі та нечасті і що медикаменти, призначені йому, містили надмірну кількість транквілізаторів.

Уряд категорично заперечує ці твердження.

Суд, як і Комісія, вважає, що право психічнохворого на лікування, яке відповідає його станові, не може випливати з пункту 1 (е) статті 5. До того ж свідчення у справі не містить жодного припущення про те, що стосовно лікування було порушено будь-яке інше положення Конвенції.

D. Висновок

52. Таким чином, Суд дійшов висновку, що пункт 1 статті 5 не було порушено.

ІІ. Про стверджуване порушення пункту 4 статті 5

53. Заявник також посилається на пункт 4 статті 5, який передбачає: «Кожен, кого позбавлено свободи внаслідок арешту або затримання, має право на судовий розгляд, при якому суд без зволікання встановлює законність затримання і приймає рішення про звільнення, якщо затримання є незаконним».

Від Суду вимагається, щоб він розглянув цю скаргу, навіть якщо порушення пункту 1 статті 5 не було виявлено (див. згадуване вище рішення у справі Де Вільде, Оомса та Версипа, с. 39-40, п. 73).

А. Стосовно першого розпорядження про затримання,
виданого бурґомістром, та наступних постанов,
винесених районним та реґіональним судами

54. Пана Вінтерверпа вперше тримали в лікарні від 17 травня до 24 червня 1968 року за розпорядженням бурґомістра Амерсфорта. Це розпорядження про утримання, видане у невідкладному порядку, передбаченому згідно зі статтею 14 Закону про душевнохворих, було чинне впродовж трьох тижнів, але прокурор подовжив строк затримання (див. вище пункт 23).

З іншого боку, подальше утримування заявника не було результатом адміністративної дії. Згідно зі статтями 17, 23 та 24 Закону, постанова про тимчасове затримання від 24 червня 1968 року була видана Амерсфортським районним судом, постанова про затримання від 23 грудня 1968 року — Утрехтським реґіональним судом, а наступні постанови про подовження строку затримання — Утрехтським та Гертоґенбоським реґіональними судами (див. вище пункти 24–28).

55. У згадуваному вище рішенні у справі Де Вільде, Оомса та Версипа від 18 червня 1971 року (с. 40, п. 76) Суд ухвалив:

«Коли рішення про позбавлення свободи приймає адміністративний орган, … пункт 4 статті 5 зобов'язує Договірні Сторони надати затриманій особі право на звернення до суду; проте немає жодної вказівки, що цей порядок застосовується і в разі, коли рішення приймається судом при закритті провадження у справі. В останньому випадку судовий розгляд, якого вимагає пункт 4 статті 5, поглинається рішенням; …»

Звертаючись до свого прецедентного права, Комісія стоїть на тій позиції, що за цих умов такий висновок Суду не може бути підтриманий у разі затримання особи на тій підставі, що вона є «психічно хворою», принаймні коли це затримання триває невизначений строк (див. пункт 95 доповіді).

Як зазначалося раніше в цьому рішенні, підстави, які спочатку давали право для такого затримання, можуть зникнути (див. вище пункт 39 in fine). Отже, таке розуміння контексту пункту 4, яке робить цю категорію затримання незалежною від подальшого перегляду законності такого затримання — за умови, що перше рішення прийняте судом, — суперечило б предметові та цілям статті 5 (див. вище пункт 37). Вбачається, що сама природа такого позбавлення свободи вимагає перегляду його законності через прийнятні проміжки часу. Однак у пункті 95 своєї доповіді Комісія стверджує, що подальший розгляд цього питання є непотрібним, якщо передовсім не встановити, чи справді відповідні рішення стосовно пана Вінтерверпа було прийнято після «судового розгляду» («recours devant un tribunal») в значенні пункту 4 статті 5.

56. Ні бурґомістра, який прийняв перше розпорядження про затримання, ні прокурора, який продовжив дію цього розпорядження, не можна розглядати як «суд». Навпаки, немає сумніву, що районний та реґіональний суди, які видавали різні приписи про затримання, є «судами» з організаційної точки зору: вони «незалежні як від виконавчих органів, так і від сторін у цій справі» (див. згадуване вище рішення у справі Де Вільде, Оомса та Версипа, с. 41, п. 77).

57. Однак втручання такого органу задовольнятиме вимоги статті 5 лише за умови, що «процедура, яка застосовується, має судовий характер і надає заінтересованій особі ґарантії, що відповідають даному видові позбавлення свободи»; «для того, щоб визначити, чи забезпечує таке провадження адекватні ґарантії, слід враховувати характер конкретних обставин, за яких проходить це провадження» (див. останнє зі згадуваних рішень у справі, с. 41 та 42, п. 76 in fine та 78).

Як слушно наголошує Уряд, «затримання психічнохворих» (стаття 5 пункт 1 (е)) становить спеціальну категорію.

58. На думку Комісії, для цієї категорії абсолютний мінімум вимог щодо судової процедури — це право цієї особи представляти свою справу і ставити під сумнів медичні та соціальні свідчення, наведені у підтримку її затримання (див. пункт 102 доповіді). Згідно з твердженням представників Комісії, законодавство Нідерландів суперечить пунктові 4 статті 5, надаючи судді дискреційні повноваження у цих питаннях.

По суті, заявник підтримує вмотивування Комісії. Далі він стверджує, що, з огляду на особливий стан психічнохворих, їхне право на правову допомогу має бути витлумачено з пункту 4 статті 5.

59. Згідно з твердженням Уряду, пункт 4 статті 5 не вимагає від суду вислуховувати особу, психічний розлад якої встановлюється на підставі об'єктивних медичних висновків як такий, при якому ця особа не здатна давати свідчення, що є суттєвими для провадження у справі. Об'єктивні медичні свідчення, які впродовж багатьох років подаються до судів Нідерландів, підтверджують, що так було й у випадку з паном Вінтерверпом.

Як видно з подання, система, створена згідно із Законом про душевнохворих, пропонує відповідні ґарантії. Перегляд справ провадиться незалежним судом, який у повному обсязі має дискреційні повноваження для розслідування кожної індивідуальної справи по суті. Крім того, процес перегляду триває і далі: щонайменше один раз на рік суд приймає рішення про необхідність продовження затримання. Прокурор, нa якого покладається встановлений законом обов'язок забезпечувати, щоб нікого не утримували у психіатричній лікарні незаконно, відіграє важливу наглядову роль. Нарешті, надання медичних висновків, що вимагається на кожному етапі, реґулюється спеціальними правилами, спрямованими на забезпечення ґарантій для пацієнта.

60. Суд не поділяє точку зору Уряду.

Судове провадження, посилання на яке міститься у пункті 4 статті 5, насправді не завжди потребує тих самих ґарантій, які вимагаються, згідно з пунктом 1 статті 6, для цивільних або кримінальних судових розглядів (див. згадуване вище рішення у справі Де Вільде, Оомса та Версипа, с. 42, п. 78 in fine). Однак важливо, щоб дана особа мала доступ до суду та можливість бути вислуханою особисто або, в разі потреби, через будь-яку форму представництва, а якщо цього не буде дотримано, це означатиме, що особі не було надано можливості скористатися «основними процесуальними ґарантіями, що мають застосовуватися у справах щодо позбавлення свободи» (див. останнє із згадуваних рішень, с. 41, п. 76). Психічна хвороба може спричинити обмеження або зміну способу здійснення такого права (див. стосовно пункту 1 статті 6 згадуване вище рішення у справі Ґолдера, с. 19, п. 39), але це не може виправдати порушення самої суті права. Cправді, спеціальні процесуальні ґарантії можуть виявитися потрібними для захисту інтересів осіб, які з огляду на свою психічну хворобу неспроможні діяти цілком самостійно.

61. Згідно зі статтями 17, 23 та 24 Закону про душевнохворих, чинними у відповідний час, ні районний, ані реґіональний суди не були зобов'язані особисто вислуховувати особу, про затримання якої було подано клопотання (див. вище пункти 14, 17 та 18).

Що стосується конкретних фактів, то заявник ніколи не брав участі особисто чи через представника у судовому провадженні, яке б призвело до приписів про затримання стосовно нього: його ніколи не сповіщали про провадження чи про його результат; він не був вислуханий судом, а також йому не було надано можливості обговорювати свою справу.

У цьому відношенні, що є надзвичайно важливим, не було достатніх ґарантій, які вимагаються пунктом 4 статті 5 Конвенції, як у законодавстві, так і на практиці. Незважаючи на наявність деяких судових ознак, процедура, що застосовувалася районним та реґіональним судами для вирішення заяв про його тримання у психіатричній лікарні, не надавала панові Вінтерверпу права «на судовий розгляд» у розумінні пункту 4 статті 5 (див. вище пункт 57). Без будь-якого недооцінювання значення багатьох ґарантій, передбачених Законом про душевнохворих, Суд вважає, що зазначена процедура не відповідає вимогам пункту 4 статті 5.

В. Щодо клопотань заявника про звільнення

62. Уряд правомірно наполягає на необхідності розгляду у повному обсязі всієї системи, створеної згідно із Законом про душевнохворих. Отже, залишається визначити, чи зазначені вище недоліки, виявлені Судом, виправлено в застосуванні процедури, згідно з якою розглядаються клопотання про звільнення (стаття 29 Закону; див. вище пункт 20).

63. Тимчасом як стаття 29 Закону дозволяє особі, про яку йдеться, вимагати перегляду рішення щодо її затримання, рішення з приводу її клопотання про звільнення не обов'язково вирішується судом. Клопотання подається керівництву лікарні, яке у разі отримання несприятливого медичного висновку передає клопотання прокуророві. Далі прокурор, як правило, передає це клопотання на розгляд реґіонального суду, але у деяких випадках він не зобов'язаний цього робити, зокрема, коли видається вочевидь неможливим задовольнити це клопотання. Рішення прокурора ні в якому разі не може розглядатися як рішення суду для цілей пункту 4 статті 5 Конвенції. Звичайно, обмеження щодо інтервалів між поданням клопотань про звільнення можуть, згідно з обставинами, являти собою законні обмеження на доступ до суду психічно хворих осіб (див. вище пункт 60). Однак щоразу, коли прокурор відмовляється передавати клопотання до реґіонального суду на підставі того, що воно видається йому недостатньо обґрунтованим, він не просто обмежує, а фактично відмовляє у забезпеченні права на судовий розгляд, яке закріплене у пункті 4 статті 5.

Реґіональний суд, у тих випадках, коли йому передається таке клопотання для вирішення, на власний розсуд оцінює, чи бажано заслухати особу, яка тримається в лікарні. Таке дискреційне повноваження не забезпечує застосування основних ґарантій процедури при розгляді питань позбавлення свободи (див. вище пункти 60 та 61).

64. Реґіональний суд заслухав пана Вінтерверпа у лютому 1969 року, коли розглядав його перше клопотання про звільнення (див. вище пункт 30, перший абзац). Отже, щоб перевірити законність свого затримання, у нього була можливість розгляду його справи судом.

На відміну від цього, його наступні клопотання, подані у квітні 1971, липні 1972 та лютому 1973 року, не було передано до реґіонального суду, оскільки прокурор відхилив їх як такі, що не мають жодного шансу на успіх (див. вище пункт 30, другий і третій абзаци). Прокурор щоразу заслуховував пана Вінтерверпа, і його рішення, можливо, були виправданими на підставі наявної у нього інформації, але вони не можуть кваліфікуватися як рішення, постановлені судом у значенні пункту 4 статті 5.

С. Щодо твердження заявника про відсутність у нього
можливості законного представництва

65. У пункті 11 (b) свого меморандуму Уряд стверджує, що особа, яка має «суттєві та добре вмотивовані підстави для заперечення законності свого затримання», може, за законодавством Нідерландів, через адвоката навести ці підстави суду. Згідно з поданням Уряду, пан Вінтерверп мав достатні можливості, особливо у періоди звільнення з лікарні, порадитися з адвокатом на власний вибір. Оскільки він, очевидно, ніколи не вирішував звертатися до суду через адвоката ні під час чергового перегляду рішення про його затримання, ні під час розгляду його клопотання про звільнення, не можна сказати, як стверджує Уряд, що йому було відмовлено у праві «на судовий розгляд», ґарантованому пунктом 4 статті 5.

66. Суд не погоджується з таким умотивуванням. Той факт, що особа має «суттєві та добре вмотивовані підстави для заперечення законності свого затримання», не може бути передумовою для доступу до судового розгляду, передбаченого пунктом 4 статті 5, оскільки саме це питання має вирішуватися національним судом. Окрім того, пункт 4 статті 5 не вимагає, щоб особи, яких передано на піклування на підставі «психічного розладу», самі виявили ініціативу щодо отримання законного представництва перед тим, як звертатися до суду.

Отже, не можна вважати, що заявник не скористався своїм правом, викладеним у пункті 4 статті 5, лише тому, що він ніколи не звертався до адвоката, щоб той представляв його; фактично він справді вимагав забезпечення цього права у чотирьох випадках, коли домагався перегляду законності свого позбавлення свободи (див. вище пункт 64).

D. Висновок

67. Підводячи підсумок, можна сказати, що різні рішення, якими приписувалося або санкціонувалося затримання пана Вінтерверпа, приймалися такими органами, які або не мали ознак «суду», або не надали ґарантій судової процедури, якa вимагається пунктом 4 статті 5; заявник також не мав доступу до «суду» або можливості скористатися ґарантіями судової процедури, коли розглядалися його клопотання про звільнення, за винятком його першого клопотання, яке було відхилене реґіональним судом у лютому 1969 року. Отже, пан Вінтерверп є потерпілим від порушення пункту 4 статті 5.

68. У контексті цього висновку Суд не вважає за необхідне вирішувати питання, порушене у цій справі, а саме: чи поширюється перегляд «законності», передбачений пунктом 4 статті 5, лише на застосовані процесуальні формальні процедури, чи й на суттєве виправдання позбавлення свободи. Тлумачення в такому розумінні, хоча й прийняте Комісією, Урядом Нідерландів та заявником (див. пункти 46, 62 та пункти 88–91 доповіді Комісії), було заперечене Урядом Сполученого Королівства у меморандумі від 9 січня 1979 року (див. вище пункт 7). У будь-якому разі законодавством Нідерландів не обмежується обсяг такого перегляду.

ІІІ. З приводу стверджуваного порушення пункту 1 статті 6

69. Заявник звернувся з третьою скаргою, описаною як «додаткова, хоча й пов'язана з» його іншими скаргами. Він стверджує, що, оскільки тримання у психіатричній лікарні автоматично позбавило його здатності управляти своїм майном, «визначення його громадянських прав та обов'язків» було зроблено без ґарантування судової процедури, викладеної у пункті 1 статті 6. Умовами пункту 1 статті 6 передбачено:

«Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язків або при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий і відкритий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Судове рішення проголошується публічно, але преса і публіка можуть не допускатися в зал засідань протягом усього судового розгляду або його частини в інтересах збереження моралі, громадського порядку або національної безпеки в демократичному суспільстві, якщо того вимагають інтереси неповнолітніх або захист приватного життя сторін чи в разі крайньої необхідності, якщо, на думку суду, в особливих випадках публічність розгляду може зашкодити інтересам правосуддя».

70. Комісія не вважає себе зобов'язаною висловити свою думку з приводу цієї вимоги; вона гадає, що дане питання має стосунок до «зовсім інших фактів», що відрізняються від тих, які були спершу подані для розгляду Комісією і не були предметом будь-якого «детального обговорення» раніше (див. пункт 116 доповіді).

Якщо це так, слід з'ясувати, чи може Суд, у свою чергу, ухвалити рішення щодо стверджуваного порушення статті 6.

71. У рішенні від 18 січня 1978 року у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (серія А, № 25, с. 63, п. 157), Cуд пояснює межі своєї юрисдикції у спірних питаннях таким формулюванням:

«Ухвала Комісії, якою вона оголошує заяву прийнятною, визначає предмет справи, переданої до Суду; лише в межах, таким чином окреслених, Суд … може з'ясувати всі фактичні або правові питання, що виникають під час провадження у справі…»

Коли було прийнято заяву пана Вінтерверпа 30 грудня 1975 року, Комісія зазначила, що вона вже розглянула заяву «стосовно статті 5 Конвенції» (див. вище пункт 33). Пояснюючи, чому Комісія не вважала «необхідним або бажаним» розглядати скаргу за статтею 6 по суті, представники Комісії повідомили на слуханні, що, на думку Комісії, тут може бути спірне питання для розгляду.

72. Насамперед Суд підкреслив той факт, що на жодній стадії розгляду справи в Комісії (див. згадуване вище рішення у справі Де Вільде, Оомса та Версипа, с. 30, п. 54) або в самому Суді Уряд не висловив жодного попереднього заперечення стосовно цього питання.

Більше того, хоча скарга, що розглядається, не була чітко згадана в заяві пана Вінтерверпа до Комісії, вона явно пов'язана зі скаргами, які він подавав спочатку. Основною підставою для його скарг, як було заявлено під час провадження щодо прийнятності, коли його не представляв адвокат, було позбавлення свободи: заявник усвідомлював, що його затримання є незаконним, а його заперечення стосувалися того, що йому не надали можливості бути вислуханим у суді і що його не поінформували про рішення, згідно з якими строк його затримання кілька разів подовжувався (див. вище пункт 33). Нове питання стосовно статті 6, порушене паном Ван Лооном на стадії розгляду конкретних обставин справи в Комісії, стосувалося правових наслідків, які автоматично випливають із факту про обов'язкове тримання у психіатричній лікарні (стаття 32 Закону про душевнохворих; див. вище пункт 21). Воно тісно пов'язане з питаннями, що становлять предмет перших скарг пана Вінтерверпа, які Комісія оголосила прийнятними (див., mutatis mutandis, рішення у справі Делкорта (Delcourt) від 17 січня 1970 року, серія А, № 11, с. 20, п. 40).

Таким чином, Суд має юрисдикцію розглядати цю скаргу.

73. Уряд висловлює сумнів з приводу того, чи може пункт 1 статті 6 застосовуватися до фактів цієї справи. Він схиляється до думки, що спірним є скоріше питання статусу, ніж питання громадянських прав та обов'язків.

Суд не поділяє цієї думки. Здатність особисто управляти своїм майном включає здійснення особистих прав і, таким чином, стосується «цивільних прав та обов'язків» згідно з пунктом 1 статті 6 (див. рішення у справі Кеніґа (König) від 28 червня 1978 року, серія А, № 27, с. 32, п. 95). Позбавлення пана Вінтерверпа такої здатності прирівнюється до «визначення» таких прав та обов'язків.

74. Заявник втратив здатність управляти своїм майном з причини тримання його у психіатричній лікарні (див. вище пункт 32).

Безумовно, з приводу першого «невідкладного» затримання, розпорядження про яке було видане бурґомістром (див. вище пункти 12 та 23), розгляду справи судом у значенні пункту 1 статті 6 Конвенції не було.

Справді, подальші строки тримання в лікарні були санкціоновані з реґулярними інтервалами Амерсфортським районним судом та Утрехтським і Гертоґенбоським реґіональними судами. Однак дане рішення уже привертало увагу до певних процесуальних аспектів, яких було дотримано в цих випадках, зокрема до того факту, що ні за законом, ні практично панові Вінтерверпу не було надано можливості, щоб його вислухали особисто або через представника (див. вище пункт 61). Більше того, процедура стосувалася тільки позбавлення його свободи. Отже, ця процедура не може вважатися такою, що включала «справедливий розгляд», у значенні пункту 1 статті 6 стосовно питання його цивільної правоздатності.

75. Викладаючи свої загальні арґументи, Уряд стверджує, що порушення пункту 1 статті 6 не було, оскільки положення Закону про душевнохворих ґарантують цивільні права психічно хворих осіб, які саме з причини доведеного психічного розладу утримуються в лікарнях і які потребують захисту від їхньої власної неспроможності управляти своїми справами.

Суд не погоджується з таким умотивуванням. Хоч би яким було виправдання для позбавлення психічно хворої особи дієздатності щодо управління своїм майном, ґарантії, викладені у пункті 1 статті 6, мають поважатися. Тим часом, як було зазначено вище у зв'язку з пунктом 4 статті 5 (див. пункти 60 та 63), психічна хвороба може узаконити певні обмеження на здійснення «права на суд», але це не може бути виправданням цілковитої відсутності такого права, як зазначено у пункті 1 статті 6 (див. згадуване вище рішення у справі Ґолдера, с. 18 та 19, п. 36, 38 та 39).

76. Отже, було порушення пункту 1 статті 6.

ІV. З приводу застосування статті 50

77. З метою реалізації принципу справедливої сатисфакції адвокат заявника запропонував на слуханні схему з п'яти пунктів, що в основному забезпечує піклування про його клієнта під наглядом соціальної психіатричної служби. Він запевнив, що процедурні ґарантії стосовно щорічного поновлення постанов про тримання у психіатричній лікарні та клопотань про звільнення будуть повністю забезпечені. Жодних вимог про матеріальне відшкодування, а також щодо виплати грошової компенсації за завдану нематеріальну шкоду висунуто не було.

Представники Комісії, не вдаючись у подальші деталі, висловили думку, що запропоновано справедливу схему для забезпечення компенсації за статтею 50.

Уряд, зі свого боку, залишається на своїй позиції.

78. Відповідно, питання про застосування статті 50 Конвенції не готове для вирішення, хоча його було ще раз порушено згідно з правилом 47 Реґламенту Суду. Тому Суд зобов'язаний відкласти це питання і призначити подальше провадження з належним урахуванням можливості досягти згоди між державою-відповідачем та заявником (пункти 3 та 5 правила 50 Реґламенту Суду).

На цих підставах Суд одностайно

1. Постановляє, що не було порушення пункту 1 статті 5;

2. Постановляє, що допущено порушення пункту 4 статті 5;

3. Постановляє, що він має юрисдикцію щодо ухвалення рішення за скаргою згідно з пунктом 1 статті 6;

4. Постановляє, що допущено порушення пункту 1 статті 6;

5. Постановляє, що питання застосування статті 50 не готове для вирішення;

відповідно,

а) повністю відкладає вирішення зазначеного питання;

b) пропонує, щоб Комісія упродовж двох місяців з дати постановлення цього рішення подала до Суду свої міркування з приводу зазначеного питання і, зокрема, сповістила Суд про будь-яке вреґулювання, якого, можливо, досягнуть Уряд та заявник;

с) відкладає подальший розгляд.

Учинено англійською та французькою мовами, причому англійський текст є автентичним, у Палаці прав людини у Страсбурзі двадцять четвертого дня жовтня місяця тисяча дев'ятсот сімдесят дев'ятого року.

Підпис: Хельґа Педерсен,
Голова

Підпис: Марк-Андре Ейссен,
Секретар

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

СПРАВА ВІНТЕРВЕРПА
(WINTERWERP CASE)

РІШЕННЯ

від 27 листопада 1981 року

(стаття 50)

У справі Вінтерверпа[2]

Європейський суд з прав людини, провівши засідання, згідно зі статтею 43 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) та відповідними положеннями, передбаченими Реґламентом Суду, у палаті, до складу якої увійшли судді:

п. Д. Евріґеніс (D. Evrigenis), голова

п. Ж. Віарда (G. Wiarda)

п. П.-Г. Тайтжен (P.-H. Teitgen)

п. Дж. Лаґерґрен (G. Lagergren)

п. Л. Ліш (L. Liesch)

п. Ф. Ґьольчюклю (F. Gölcüklü)

п. Ф. Матчер (F. Matscher),

а також п. М.-А. Ейссен (M.-A. Eissen), Секретар, і п. Г. Пецольд (H. Petzold), заступник Секретаря,

після наради за зачиненими дверима 23 листопада 1981 року

постановляє таке рішення, ухвалене цього ж дня щодо заяви за статтею 50 Конвенції:

ПРОЦЕДУРА ТА ФАКТИ

1. Справа передана до Суду Європейською комісією з прав людини (Комісія) та Урядом Королівства Нідерланди (Уряд), відповідно, 9 березня та 21 квітня 1978 року. Справу розпочато на підставі заяви, поданої 1972 року до Комісії громадянином Нідерландів паном Фріцом Вінтерверпом (Frits Winterwerp) проти зазначеної держави.

2. Рішенням від 24 жовтня 1979 року Суд, зокрема, постановив, що стосовно примусового тримання пана Вінтерверпа у психіатричних лікарнях Нідерландів було допущено порушення пункту 4 статті 5 та пункту 1 статті 6 і що не було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції (серія А, № 33, пункти 1, 2 та 4 чинних положень та пунктів 35–76 вмотивування, с. 16–30).

Єдине невирішене питання у цій справі — це питання застосування статті 50. А отже, щодо фактів, Суд обмежиться лише тими, що стосуються означеної проблеми. Що ж до іншої конкретики справи, то вона міститься у пунктах 10–32 згаданого судового рішення (там само, с. 6–15).

3. Під час слухань у відкритому засіданні 28 листопада 1978 року адвокат заявника вніс пропозицію щодо справедливої сатисфакції, відповідно до статті 50, а саме — схему, що складалася з п'яти пунктів. Зокрема, пропонувалося звільнити пана Вінтерверпа під нагляд соціально-психіатричної служби. На випадок, якби звільнення не відбулося, пропонувалося передбачити всі процедурні ґарантії щодо майбутнього тримання заявника під вартою та клопотань про звільнення. Жодних вимог про матеріальне відшкодування, а також щодо виплати грошової компенсації за завдану нематеріальну шкоду висунуто не було.

У своєму рішенні від 24 жовтня 1979 року Суд зробив зауваження щодо застосування статті 50. Комісії було запропоновано протягом двох місяців після постановлення судового рішення подати до Суду свої міркування з приводу цього питання, а саме: повідомити про будь-яке вреґулювання, яке, можливо, буде досягнуте між Урядом та заявником (див. пункт 5 резолютивної частини рішення та пункти 77–78 вмотивування, там само с. 29–30).

4. Починаючи від 23 грудня 1979 року, пан Вінтерверп уже не вважався примусово утримуваним. За інформацією Уряду, це не стало наслідком рішення Суду, а є результатом поліпшення психічного стану пана Вінтерверпа. Однак, незважаючи на це, він і далі потребував медичного нагляду та лікування, отже, його медичну справу закривати не передбачалося. Він залишався як добровільний пацієнт у відкритому крилі Державного психіатричного закладу в Ейндховені.

5. Наказом Голови Суду пані Х. Педерсен від 27 грудня 1979 року строк, наданий Комісії для подання своїх міркувань, був подовжений на два місяці.

Після смерті пані Педерсен 27 січня 1980 року пан Матчер, який на той час був першим підмінним суддею, став членом палати (пункт 1 правила 22 Реґламенту Суду), а пан Евріґеніс став головою палати (пункт 5 правила 21).

11 березня 1980 року пан Евріґеніс зупинив згаданий обмежений строк до подальшого розпорядження, доки не буде результатів погоджувальних переговорів, що почалися між Урядом та адвокатом заявника у лютому. Основна претензія адвоката заявника стосувалася місця перебування його клієнта. Адвокат домагався для нього поселення у спеціалізований гуртожиток (gezinsvervangend tehuis) для осіб, які раніше потребували психіатричного лікування в стаціонарі. У цьому приватному закладі сімейного типу пан Вінтерверп міг би почуватися вільно, як удома, але під наглядом соціально-медичних експертів.

Відповідаючи на запити Секретаря, Комісія, Уряд та адвокат заявника у березні-квітні 1981 року сповістили про своє бажання, щоб строк чинності наказу голови палати від 11 березня 1980 року було подовжено доти, доки триватимуть переговори щодо узгодження позицій.

6. 28 травня 1981 року палата суддів провела засідання з порядком денним про стан провадження у цій справі.

7. Перед цим (у листі, який було отримано 21 травня) уповноважена особа Уряду оголосила, що досягнуто домовленості і що відповідний текст буде надіслано протягом кількох тижнів.

Текст угоди, яку підписали заявник, його опікун (повноваження на це були відповідно надані компетентним судом (статті 345 та 386 Цивільного кодексу)) та уповноважена особа Уряду, надійшов до канцелярії 9 жовтня. В угоді, зокрема, йдеться про таке (переклад з ориґіналу голландською мовою, який був наданий Урядом):

«Зважаючи на те,

а)...

b)...

c)...

d) що, з погляду Держави [Нідерландів (Держава)], вона не може вважатися, відповідно до статті 50 Конвенції, такою, що зобов'язана виконувати положення чинних пунктів 1 та 2 цієї угоди, а отже, добровільно погоджується виконувати ці положення;

e) що пан Вінтерверп не поділяє поглядів, які висловлені у пункті (d), вважаючи, з огляду на встановлені Європейським судом порушення Конвенції, що Держава зобов'язана беззастережно виплатити йому компенсацію, достатню принаймні для здійснення заходів, передбачених наведеними нижче пунктами 1 і 2 цієї угоди, що їх Держава погодилася виконати добровільно;

f) що Держава та пан Вінтерверп мають бажання уникнути подальшого судового розгляду справи;

g) і, виходячи з цього, сторони укладають таку угоду:

1) Держава забезпечує якнайшвидше переведення пана Вінтерверпа до спеціалізованого гуртожитку. Державна психіатрична установа в Ейндховені зобов'язана, у разі потреби, забезпечити медичне лікування пана Вінтерверпа;

2) Держава перекаже разову суму — 10 000 (десять тисяч) ґульденів [новому опікунові пана Вінтерверпа], які мають бути використані для соціальної адаптації пана Вінтерверпа.

Цим сторони оголошують, що вони досягли дружнього вреґулювання спору і не мають жодних претензій одна до одної».

Уповноважена особа Уряду пояснила, що сума в 10 000 ґульденів призначена як фінансова допомога у зв'язку з додатковими витратами, покриття яких не передбачене законодавством про соціальне забезпечення і які, ймовірно, пан Вінтерверп матиме у зв'язку з перебуванням у зазначеному спеціалізованому закладі.

8. Наказом від 12 жовтня голова палати зобов'язав представника Комісії до 13 листопада подати свої зауваження щодо угоди. 12 листопада Секретаріат Комісії в особі свого представника заявив, що не має жодних зауважень.

9. 23 листопада, після консультацій через Секретаря з уповноваженою особою Уряду та представником Комісії, Суд дійшов висновку, що потреби в дебатах сторін немає.

ЩОДО ПРАВА

10. Стаття 50 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд встановлює, що рішення чи захід судового або будь-якого іншого органу влади Високої Договірної Сторони повністю або частково суперечить зобов'язанням, які випливають з цієї Конвенції, і якщо внутрішнє право цієї Сторони передбачає лише часткову сатисфакцію за наслідки такого рішення чи заходу, то Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

11. За час, що сплив після постановлення рішення 24 жовтня 1979 року, Суд було поінформовано про умови дружнього вреґулювання, досягнутого між Урядом та заявником щодо скарг останнього відповідно до статті 50 (див. пункт 7 вище).

Суд відзначив той факт, що угоду підписав як сам пан Вінтерверп, засвідчивши таким чином своє особисте її схвалення, так і опікун, якого йому призначили відповідно до національного законодавства.

12. З огляду на погодження викладених вище заходів та на відсутність заперечень з боку представника Комісії (див. пункти 7 та 8 вище), Суд дійшов висновку, що досягнуто угоди «справедливого характеру», як це тлумачиться у пункті 5 правила 50 Реґламенту Суду, про що робить офіційний запис і вважає за доцільне вилучити справу з реєстру (див., mutatis mutandis, пункт 2 правила 47 Реґламенту Суду).

На цих підставах Суд

одностайно постановляє: вилучити справу з реєстру.

Учинено англійською та французькою мовами, причому англійський текст є автентичним, у Палаці прав людини, Страсбурґ, двадцять сьомого дня листопада місяця тисяча дев'ятсот вісімдесят першого року.

За Голову
Підпис: Леон Ліш,
суддя


Підпис:
Марк-Андре Ейссен,
Секретар



[1]На це рішення можна посилатися таким чином: Eur. Court H.R., Winterwerp case, judgment of 24 October 1979, Series A No. 33.

[2]На це рішення можна посилатися таким чином: Eur. Court H.R., Winterwerp judgment of 27 November 1981, Series A No. 47.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua