Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 2'2000

Назва
 
Рішення у справі «Хан проти Сполученого Королівства». Комюніке Секретаря Суду.
(Judgment in the case of Khan v. the United Kingdom)
 
Зміст
 

338
12.05.2000

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ
«ХАН ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА»

У рішенні, ухваленому в Страсбурзі 12 травня 2000 року у справі «Султан Хан проти Сполученого Королівства» (Sultan Khan v. the United Kingdom), Європейський суд з прав людини одностайно постановив, що було порушення статті 8 (право на повагу до приватного i сiмейного життя) i статті 13 (право на ефективний засіб правового захисту) та, шістьма голосами проти одного, що не було порушення статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) Європейської конвенції з прав людини. Згідно зі статтею 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив заявникові 11 500 фунтів стерлінґів, з вирахуванням 11 900,30 (одинадцять тисяч дев'ятсот) французьких франків і тридцяти сантимів за судові витрати, і відхилив інші вимоги заявника щодо надання йому справедливої сатисфакції.

1. Основні факти

Султана Хана (Sultan Khan) — громадянина Сполученого Королівства, 1957 року народження, який проживає у Шефілді (Sheffield), було засуджено за торгівлю наркотичними речовинами на підставі доказів, незаконно отриманих поліцією з допомогою пристроїв для підслуховування. Його апеляцію щодо засудження відхилено на тій підставі, що втручання у його приватне життя було виправдане метою довести його причетність до тяжкого злочину. Він скаржився на несправедливість судового розгляду, що було порушенням пункту 1 статті 6, та на порушення його права на повагу до приватного життя (стаття 8) і права на ефективний засіб правового захисту (стаття 13).

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 1 січня 1997 року.

Згідно з перехідними положеннями Протоколу № 11 до Конвенції, колеґія Великої палати Суду ухвалила рішення про те, щоб справу розглянула палата однієї із секцій Суду. 24 квітня 1999 року Суд (третя секція) оголосив заяву прийнятною. Слухання справи відбулося 26 жовтня 1999 року. Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція), голова

Віллі Фурманн (Willi Fuhrmann, Австрія)

Лукіс Лукайдес (Loukis Loukaides, Кіпр)

Пранас Куріс (Pranas Kuris, Литва)

Ніколас Братца (Sir Nicolas Bratza, Британія)

Ханна Софія Ґрев (Hanne Sophie Greve, Норвегія)

Крістак Трая (Kristaq Traja, Албанія),

a також Саллі Долле (Sally Dollé), секретар секції.

3. Cтислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявник скаржився на порушення його прав, ґарантованих статтями 6, 8 і 13 Європейської конвенції з прав людини.

Рішення Суду

Стаття 8 Конвенції

Посилаючись на попередню судову практику застосування Конвенції, Суд дійшов висновку, що на той час, коли проводилося підслуховування розмов заявника, не існувало законодавчої системи, яка б реґулювала використання таємних пристроїв для підслуховування. Існуючі директиви Міністерства внутрішніх справ не мали юридично обов'язкового характеру, а також не були легкодоступними для загалу. Тому Суд вважає, що втручання у право заявника на повагу до його приватного життя і на таємницю кореспонденції не було здійснене «згідно із законом», як того вимагає пункт 2 статті 8 Конвенції.

Отже, Суд вважає, що було порушення цього положення.

Стаття 6 Конвенції

Суд зазначив, що він, у принципі, не повинен визначати, чи можуть бути прийнятними певні докази — як, наприклад, докази, отримані в незаконний спосіб, — або взагалі, чи був винуватим заявник. Крім того, Суд нагадав попередню судову практику застосування Конвенції, яка, у принципі і теоретично, не виключає можливості оголошення прийнятним отриманий у незаконний спосіб доказ.

Що стосується того, чи був взагалі справедливим судовий розгляд, якщо брати до уваги всі обставини справи, включаючи спосіб отримання доказу, Суд зазначив, що запис розмови заявника не був незаконним у тому сенсі, що він суперечив внутрішньому кримінальному законодавству, навіть якщо цей доказ було отримано з порушенням статті 8 Конвенції. Суд також вважає, що оспорюваний у даній справі матеріал був, фактично, єдиним доказом проти заявника. Проте, коли немає ризику, як у даному випадку, ненадійності запису, потреба в додаткових доказах відповідно зменшується. Повертаючись до головного питання, чи був судовий розгляд взагалі справедливим, Суд зазначив, що у заявника було достатньо можливості оспорити як автентичність запису, так і спосіб його використання. Заявник не оспорював автентичності запису, але оспорив його використання в суді першої інстанції, а потім в апеляційному суді та палаті лордів. На кожному рівні юрисдикції національні суди давали свою оцінку тому, як оголошення доказів прийнятними вплинуло на справедливість судового розгляду, та обговорювали, крім іншого, незаконність стеження.

На думку Суду, цілком зрозуміло, що, якби національні суди вважали, що оголошення доказів прийнятними могло б створити прецедент явної несправедливості, вони б могли на власний розсуд виключити можливість його виникнення, згідно зі статтею 78 Закону про діяльність поліції та докази у кримінальній справі.

За цих обставин Суд дійшов висновку, що використання таємно записаного матеріалу під час судового розгляду справи заявника не суперечило вимогам справедливості, ґарантованим пунктом 1 статті 6 Конвенції.

Стаття 13 Конвенції

Суд дійшов висновку, що жоден із доступних заявникові засобів правового захисту для оспорювання стверджуваної відсутності належної законодавчої бази не відповідав вимогам статті 13, а саме — що завдяки правовим засобам захисту компетентні органи відповідної держави повинні ознайомитися із суттю скарги, поданої на підставі порушення Конвенції, та надати відповідну допомогу.

Стаття 41 Конвенції

Суд присудив заявникові 11 500 фунтів стерлінґів плюс податок на додану вартість (ПДВ) як компенсацію за судові витрати, але з вирахуванням суми, отриманої як правову допомогу.

Суддя Лукайдес висловив окрему думку, яка частково збігається і частково розходиться з позицією більшості. Окрема думка додається до судового рішення.

 

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua