Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 2'2000

Назва
 
Рішення у справі «Кондрон проти Сполученого Королівства». Комюніке Секретаря Суду.
(Judgment in the case of Condron v. the United Kingdom)
 
Зміст
 

306
02.05.2000

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ
«КОНДРОН ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА»

У рішенні[1], ухваленому в Страсбурзі 2 травня 2000 року у справі «Кондрон проти Сполученого Королівства» (Condron v. the United Kingdom), Європейський суд з прав людини одностайно постановив, що було допущено порушення пункту 1 статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) Європейської конвенції з прав людини. Відповідно до статті 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив заявникам 15 000 фунтів стерлінґів як компенсацію за судові витрати.

1. Основні факти

Заявники — Вільям Кондрон (William Condron), громадянин Ірландії, і Карен Кондрон (Karen Condron), громадянка Великої Британії, 1965 і 1963 років народження, відповідно, на час подій, про які йдеться у їхній заяві, проживали в Лондоні.

Заявники перебували під судовим слідством з 16 жовтня 1995 по 2 листопада 1995 року за обвинуваченням у збуванні героїну та зберіганні героїну з наміром збування. Версія обвинувачення, зокрема, ґрунтувалася на тому факті, що група поліцейського спостереження бачила, як заявники передавали з балкона своєї квартири різні предмети своєму сусідові і співобвинуваченому.

Коли їх допитували у поліції, соліситор заявників висловив думку, що, з огляду на післянаркотичний стан заявників, вони були нездатні відповідати на запитання; лікар, який оглянув їх у поліцейській дільниці, не погодився з думкою соліситора. Перед початком допиту заявників було попереджено, що їхні слова можуть бути використані проти них. Під час допиту заявники мовчали і не відповідали на запитання стосовно згадуваних предметів. Заявники дали свідчення на судовому розгляді справи, а також пояснення того, чому вони обмінювали певні предмети через свій балкон. Вони також заявили, що не відповідали на запитання в поліції за порадою свого соліситора, оскільки їхній стан не дозволяв їм відповідати на запитання. На підставі статті 34 Закону про кримінальне правосуддя і громадський порядок 1994 року (Закон 1994 року) суддя, що брав участь у розгляді справи, надав суду присяжних право самим зробити несприятливий висновок із мовчання заявників під час допиту. Заявників було визнано винними. Хоча апеляційний суд визнав недостатнім те, що суддя спрямував присяжним питання щодо мовчанки заявників, він встановив, що обвинувальні вироки були правильними.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 13 листопада 1996 року. 1 листопада 1998 року справу було передано до Суду. 7 вересня 1999 року Суд оголосив заяву прийнятною.

Слухання відбулося 25 січня 2000 року.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція), голова

Ніколас Братца (Nicolas Bratza, Британія)

Лукіс Лукайдес (Loukis Loucaides, Кіпр)

Пранас Куріс (Pranas Kuris, Литва)

Віллі Фурманн (Willi Fuhrmann, Австрія)

Ханна Софія Ґрев (Hannе Sophie Greve, Норвегія)

Крістак Трая (Kristaq Traja, Албанія),

а також Саллі Долле (Sally Dollé), секретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявники скаржилися на те, що їхнє право, ґарантоване статтею 6 Європейської конвенції з прав людини, було порушено тим, що суддя першої інстанції надав суду присяжних право зробити несприятливий висновок із мовчання заявників під час допиту.

Рішення Суду

Пункт 1 статті 6 Конвенції

Керуючись одним зі своїх попередніх рішень — справа «Джон Мюррей проти Сполученого Королівства» (John Murray v. the United Kingdom), — Суд зауважив, що право на мовчання не може вважатися абсолютним правом. Питання про те, чи висновок, зроблений на підставі мовчання обвинувачених під час допиту в поліції, був порушенням статті 6, має вирішуватися в контексті всіх обставин справи. Той факт, вважає Суд, що суду присяжних було надано право самому вирішувати питання стосовно мовчанки заявників, сам по собі не може суперечити статті 6. Однак, оскільки право не відповідати на запитання є основоположною складовою поняття справедливого судового розгляду, який ґарантується цією статтею, Суд, як і в рішенні у справі Джона Мюррея, наголосив на тому, що згадуване попередження обвинуваченого про те, що його слова можуть бути використані проти нього, яке вимагається зробити в національному суді, може повернути мовчання обвинуваченого проти нього. З цього приводу Суд знову наголосив, що використання як підстави для обвинувального вироку мовчання обвинуваченого, а також його відмови відповідати на запитання чи давати свідчення суперечить праву обвинуваченого на мовчання. При цьому є очевидним, що при оцінці переконливості доказів, наведених стороною обвинувачення, це право не може і не повинно перешкоджати врахуванню факту мовчання обвинуваченого, коли однозначно потребуються його пояснення.

Суд зазначив, що національне законодавство держави-відповідача передбачає низку ґарантій щодо забезпечення при розгляді справи судом присяжних належного балансу між здійсненням обвинуваченим свого права не відповідати на запитання при допиті та виведенням несприятливого, на підставі цього факту, висновку. Суд зауважив, що у зв'язку з рішенням не відповідати на запитання заявники не зазнали жодної каральної санкції, а про можливі наслідки свого рішення їх було попереджено зрозумілою для них мовою.

Попри наявність цих ґарантій, Суд визнав неправомірним те, у який спосіб суддя першої інстанції спрямував суд присяжних в оцінці факту мовчання заявників на допиті. На думку Суду, цей спосіб не може вважатися таким, що забезпечує рівновагу, яка, відповідно до рішення Суду в справі Джона Мюррея, має бути дотримана між правом не відповідати на запитання при допиті та умовами, за яких може бути зроблено несприятливий висновок. Суд завважив, що при розгляді справи заявники дали пояснення стосовно свого мовчання під час допиту в поліції у відповідь на запитання, чому вони обмінювалися певними предметами зі своїм співобвинуваченим. За їхніми словами, вони не відповідали на запитання за порадою свого соліситора. Суд зазначив, що, хоча суддя першої інстанції і привернув увагу суду присяжних до пояснення заявниками своєї мовчанки, це було зроблено у спосіб, що залишав суду присяжних на свій розсуд зробити висновок на користь сторони обвинувачення, незважаючи на те, що суд міг би визнати правдоподібність цього пояснення. По справедливості, на думку Суду, присяжних слід було спрямувати на те, що в разі визнання ними відсутності підстав вважати, що мовчання заявників при допиті їх у поліції пояснюється браком відповіді або арґументів, які б протистояли перехресному допитові, суд присяжних не міг би дійти несприятливого висновку.

Суд зауважив, що таке спрямування присяжних було більше ніж просто «бажаним», як про нього висловився апеляційний суд. Суд зазначив, що відповідальність за вирішення питання стосовно того, робити чи не робити несприятливий для заявників висновок, покладається на суд присяжних і що неможливо встановити, якої ваги суд присяжних надавав — якщо взагалі надавав — мовчанню заявників на допиті, оскільки він не вмотивував свої рішення.

Суд відхилив твердження Уряду про те, що справедливість судового розгляду було забезпечено наявністю апеляційного провадження. З цього приводу Суд зазначив, що апеляційний суд не мав можливості встановити, чи мав факт мовчання заявників суттєве значення для обвинувального вироку суду присяжних. Суд зауважив, що апеляційний суд непокоїла правильність обвинувального вироку в справі заявників, а не те, чи здійснили вони своє право на справедливий розгляд. Оскільки суд присяжних не був спрямований належним чином, виправити цей недолік в апеляційному провадженні можливості не було.

Виходячи із викладених вище міркувань, Суд дійшов висновку, що заявників було позбавлено права на справедливий судовий розгляд, на порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

Пункт 2 статті 6 Конвенції

Суд ухвалив, що зі скарги заявників про порушення цього пункту окремого питання не виникає.

Пункт 3 статті 6 Конвенції

Зважаючи на свій висновок щодо скарги заявників про порушення пункту 1 статті 6, Суд вважає, що немає необхідності розглядати їхні скарги за пунктом 3 (b) та (c) статті 6.

Стаття 41 Конвенції

Суд ухвалив, що, відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач упродовж трьох місяців від дня, коли це рішення стане остаточним, має сплатити заявникам 15 000 (п'ятнадцять тисяч) фунтів стерлінґів як компенсацію за судові витрати з покриттям будь-якого можливого податку на додану вартість.



[1]Це рішення не є остаточним. Згідно зі статтею 43 Європейської конвенції з прав людини, упродовж трьох місяців від дати постановлення рішення палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, звернутися з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати Суду, яка складається з 17 суддів. Якщо колеґія у складі п'яти суддів вважає, що справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або важливе питання загального значення, Велика палата виносить остаточне рішення. Якщо серйозних питань або проблем не виникає, колеґія відхиляє клопотання, а судове рішення стає остаточним. В іншому разі рішення палати стають остаточними зі спливом зазначених вище трьох місяців або раніше, якщо сторони заявляють, що вони не звертатимуться із клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua