296
27.04.2000
Комюніке Секретаря Суду
РІШЕННЯ У СПРАВІ «КУОПІЛА ПРОТИ ФІНЛЯНДІЇ»
У рішенні[1],
ухваленому в Страсбурзі 27 квітня 2000 року у справі «Куопіла проти Фінляндії» (Kuopila
v. Finland), Європейський суд з прав людини одностайно постановив, що було
порушення статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) Європейської
конвенції з прав людини. Згідно зі статтею 41 (справедлива сатисфакція)
Конвенції, Суд присудив заявниці 15 000 фінських марок як компенсацію за
матеріальну і моральну шкоду та 30 000 фінських марок (без урахування суми, яку
заявниця вже отримала від Ради Європи як правову допомогу) за судові витрати.
1. Основні факти
Заявниця — Кайя Куопіла (Kaija
Kuopila), громадянка Фінляндії, 1927 року народження, проживає в
Уусікаупункі (Uusikaupunki), Фінляндія.
Заявниця займається продажем творів
мистецтва. На початку листопада 1990 року комісія з продажу передала їй
картину, яку вона мала продати. На зворотному боці містився напис, датований
1955 роком, про те, що ця картина є ориґіналом і написана Хелен Ш'єрфбек (Helenе
Schjerfbеck) (відома фінська художниця). Заявниця продала цю картину, та,
очевидно, не сплатила при цьому належної суми попередньому власникові картини.
Восени 1991 року районний суд міста
Хювінкяа (Hyvinkää)обвинуватив заявницю в шахрайстві та
незаконному привласненні з обтяжувальними обставинами. Пізніше її було
обвинувачено в незаконному привласненні і шахрайстві ще за чотирма пунктами. У
лютому 1992 року заявниця, маючи сумнів щодо того, чи справді картина є
ориґіналом, зажадала від суду перевірити її автентичність. Вимогу було
відхилено. У травні 1992 року районний суд визнав вину заявниці і засудив її до
двох років і шести місяців ув'язнення.
У липні 1992 року заявниця, звернувшись
до апеляційного суду, вимагала від прокурора призначити розслідування щодо
автентичності картини. Поліція отримала від Фінської національної ґалереї
висновок про те, що ця картина не є ориґіналом. У серпні 1993 року прокурор
подав до апеляційного суду додатковий звіт поліції разом із зазначеним вище
висновком. Вважаючи, що неавтентичність картини, по суті, не впливає на
результат вирішення справи, у своєму супровідному листі прокурор звернувся до апеляційного
суду з проханням взяти до уваги цей звіт. 14 вересня 1993 року апеляційний суд
залишив рішення районного суду без змін, не запросивши при цьому заявницю для
надання пояснень і не провівши усного слухання. Про те, чи було враховано звіт
поліції як доказ у справі, суд не виносив жодної окремої ухвали.
Заявниця дізналася про зазначений вище
висновок восени 1993 року. 14 листопада 1993 року вона звернулася до Верховного
суду з проханням про подання апеляції. Посилаючись на останній висновок, вона стверджувала,
що, якби зміст цього висновку став відомий судам нижчої інстанції, справу було
б вирішено зовсім інакше. 24 травня 1994 року Верховний суд відмовив заявниці в
наданні їй дозволу на подання апеляції.
22 липня 1996 року заступник омбудсмена
заявив, що прокурор не ознайомив заявницю або особу, яка представляла її
інтереси, з додатковим звітом поліції і тим самим виявив недбальство у
виконанні своїх службових обов'язків. У зв'язку з цим заступник омбудсмена
висловив на адресу прокурора критичні зауваження.
2. Процедура і склад Суду
Заяву до Європейської комісії з прав
людини було подано 23 листопада 1994 року. Згідно з перехідними положеннями
Протоколу № 11 до Конвенції, справу було передано до Європейського суду з
прав людини 1 листопада 1998 року — дати набрання чинності цим Протоколом.
1 червня 1999 року заяву було оголошено прийнятною.
Судове рішення постановлене палатою, до
складу якої увійшло сім суддів:
Ґеорґ Ресс (Georg
Ress, Німеччина), голова
Матті Пеллонпя
(Matti Pellonpää, Фінляндія)
Антоніо Пастор
Рідруехо (Antonio Pastor Ridruejo, Іспанія)
Люціус Кафліш
(Lucius Caflisch, Швейцарія)
Єжи Макарчик
(Jerzy Makarczyk, Польща)
Іренеу Кабраль
Баррето (Ireneu Cabral Barreto, Португалія)
Ніна Важич
(Nina Vajic, Хорватія),
а також Венсан Берже (Vincent
Berger), секретар секції.
3. Стислий виклад судового рішення
Оскарження
Заявниця скаржилася, що було порушено
її право на справедливий судовий розгляд, ґарантований статтею 6 Європейської
конвенції з прав людини, оскільки її не ознайомили з важливим доказом, тобто з
висновком Фінської національної ґалереї.
Рішення Суду
Стаття 6 Конвенції
Суд зазначив, що додатковий звіт
поліції разом з висновком прокурор передав до апеляційного суду лише приблизно
за місяць до того, як останній ухвалив своє рішення. У цьому рішенні суд не
посилався на останній звіт. Залишається невідомим, чи брався цей звіт до уваги
апеляційним судом під час вирішення справи. Проте Суд вважає, що, з точки зору
права заявника на змагальність судового процесу, це не мало вирішального
значення. Суд нагадав, що, згідно з принципом рівності сторін, як одним із
аспектів концепції справедливого судового розгляду, якщо її розглядати
багатопланово, кожній зі сторін має бути надана достатня можливість
представляти свою справу в таких умовах, які б не поставили її у невигідне
перед її опонентом становище. А отже, Суд дійшов висновку, що було порушено
пункт 1 статті 6 Конвенції.
Стаття 41 Конвенції
Заявниця стверджувала, що через порушення
статті 6 Конвенції вона зазнала моральної шкоди на суму 200 000 фінських марок,
оскільки, за її словами, строк її ув'язнення був би на шість місяців коротшим,
якби було взято до уваги той факт, що картина підробна. Оскільки Суд не може
припустити, яким би був результат судового провадження у разі досягнення його
відповідно до статті 6, то підставою для присудження справедливої сатисфакції
може бути лише той факт, що заявниця не скористалася ґарантіями цієї статті.
Керуючись принципом справедливості, Суд присудив заявниці 15 000 фінських марок
як компенсацію за моральну шкоду та 30 000 фінських марок за судові витрати, з
вирахуванням суми, отриманої від Ради Європи як правову допомогу.