Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 1'2000

Назва
 
Рішення у справі «Мазурек проти Франції». Комюніке Секретаря Суду.
(Judgment in the case of Mazurek v. France)
 
Зміст
 

81
01.02.2000

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ «МАЗУРЕК ПРОТИ ФРАНЦІЇ»

У рішенні[1], повідомленому у письмовій формі 1 лютого 2000 року у справі «Мазурек проти Франції» (Mazurek v. France), Європейський суд з прав людини одностайно постановив, що було порушено статтю 1 Протоколу № 1 (захист права власності), взяту у поєднанні зі статтею 14 (заборона дискримінації) Європейської конвенції з прав людини. Суд визнав, п'ятьма голосами проти двох, що не було необхідності розглядати скарги заявника за статтею 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) у поєднанні зі статтею 14 Конвенції. Згідно зі статтею 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив заявникові 376 034,61 французького франка як компенсацію за матеріальні збитки, 20 000 франків як компенсацію за моральну шкоду та 100 000 франків — за судові витрати.

1. Основні факти

Заявник — Клод Мазурек (Claude Mazurek), 1942 року народження, проживає у Ла Ґранд-Мотт (La Grande-Motte), Франція. Після смерті матері у 1990 році панові Мазуреку, який був її позашлюбною дитиною, було надано право на одержання частини її майна; розмір цієї частини був предметом спору між ним та законно народженою дитиною. На запит останньої цивільні суди постановили розподілити майно, надавши заявникові лише одну четверту частину майна замість половини, що її він одержав би, якби не був позашлюбною дитиною.

Відповідно до статті 760 Цивільного кодексу Франції, при розгляді позовів щодо поділу майна померлого батька (матері) дитина від позашлюбного зв'язку має право на одержання такої частини майна померлого, яка складає лише половину частки кожної законно народженої дитини. Тобто позашлюбна дитина отримує лише половину від того, що мала б отримати, якби була законною дитиною.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 13 грудня 1996 року. До Європейського суду з прав людини справу було передано 1 листопада 1998 року та оголошено прийнятною 4 травня 1999 року. 12 жовтня 1999 року відбулося відкрите слухання справи.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Ніколас Братца (Nicolas Bratza, Велика Британія), голова

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція)

Лукіс Лукайдес (Loukis Loucaides, Кіпр)

Франсуаза Тюлкен (Françoise Tulkens, Бельгія)

Віллі Фурманн (Willi Fuhrmann, Австрія)

Карел Юнґвірт (Karel Jungwiert, Чехія)

Крістак Трая (Kristaq Traja, Албанія),

а також Саллі Долле (Sally Dollé), секретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення[2]

Оскарження

Пан Мазурек скаржився на порушення його права на повагу до сімейного життя у значенні статті 8 Конвенції, на дискримінацію на підставі народження його поза шлюбом у значенні статті 14. Він також скаржився на порушення його права мирно володіти своїм майном у значенні статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції.

Рішення Суду

Стаття 1 Протоколу № 1 та стаття 14 Конвенції

Насамперед Суд зазначив, що Уряд не спростував факту, що, згідно з відповідними статтями Цивільного кодексу, двоє єдинокровних братів мають різні права стосовно майна їхньої матері.

Це сталося внаслідок того, зазначено далі, що заявник був дитиною, народженою поза шлюбом. З цієї причини частину майна, на яку одержав право син, народжений незаміжньою матір'ю, зменшено наполовину на користь його рідного по матері брата, порівняно з тим, що він би одержав, якби був народжений у шлюбі. Зазначено, що ця різниця в ставленні зафіксована статтею 760 Цивільного кодексу.

У зв'язку з цим Суд зауважив, що стосовно здійснення прав і свобод, закріплених у Конвенції, стаття 14 забороняє різне ставлення до осіб у подібних ситуаціях, крім випадків, коли на те є об'єктивно виправдані причини.

Тому Суду потрібно було визначити, чи достатньою мірою обґрунтовано різне ставлення, оскаржуване заявником.

При цьому Суд не виключив можливості вважати законною мету, наведену Урядом як виправдання, а саме — захист традиційної сім'ї.

Залишається питання, чи відповідає поставленій меті і чи є доцільним встановлення різниці у правах позашлюбних та інших, законних чи незаконних, дітей на майно свого батька (матері), враховуючи застосований при цьому засіб.

Суд наголосив, що інститут сім'ї не обмежується жорсткими рамками кодексу — ані в історичному, ні в соціологічному чи юридичному аспекті. Щодо інституту сім'ї в інших країнах — членах Ради Європи, Суд зазначив наявність, попри твердження Уряду, чіткої тенденції до заборони дискримінації стосовно прав позашлюбних дітей. Суд не може іґнорувати цю тенденцію при тлумаченні ним відповідних положень Конвенції, адже це є вимогою еволюційного процесу.

Стосовно арґументів Уряду щодо інтересів моралі, Суд міг лише вказати на загальне становище, про яке свідчать соціальні та демографічні дані на час подій, про які йдеться у справі, і, зокрема, на законопроект, запропонований у 1991 році з метою усунення будь-якої дискримінації.

Єдине спірне питання, що його було подано на розгляд Суду, стосувалося способу, в який майно матері було поділено між двома її дітьми — законною та позашлюбною. У цій справі Суд дійшов висновку, що народження поза шлюбом не є достатньою підставою для дискримінації. Так чи інакше, позашлюбна дитина не може бути заручником подій, які трапилися не з її вини. Але заявника, на підставі того, що він був позашлюбною дитиною, було покарано здійсненням розподілу майна у такий спосіб.

Суд дійшов висновку про відсутність розумного співвідношення між необхідністю використання даного засобу і поставленою метою. Отже, допущено порушення статті 1 Протоколу № 1 у поєднанні зі статтею 14 Конвенції.

Статті 8 та 14

З огляду на свій висновок щодо першої скарги та зважаючи на те, що сторони висунули ті самі арґументи, що й при розгляді справи в контексті статті 1 Протоколу № 1, взятій у поєднанні зі статтею 14, Суд вирішив, що немає необхідності розглядати цю скаргу.

Стаття 41 Конвенції

Заявник стверджував, що розмір зазнаних ним матеріальних збитків полягав у різниці між вартістю того майна, що він одержав, та вартістю частини майна, що належала б йому, якби майно було поділене порівну. Уряд не заперечив. Виходячи з наявних обставин, Суд присудив заявникові 376 034,61 французького франка за матеріальні збитки.

Крім того, заявник вимагав компенсації моральної шкоди у розмірі 100 000 французьких франків. Уряд не погодився з цією вимогою. Керуючись принципом справедливості, Суд присудив заявникові 20 000 французьких франків як компенсацію за моральну шкоду.

Зазначивши, що витрати на провадження у справі як французькими судами, так і органами Конвенції робилися задля відшкодування збитків (відновлення справедливості) внаслідок стверджуваного порушення Конвенції, і керуючись принципом справедливості, Суд присудив заявникові за цим пунктом компенсацію на загальну суму в 100 000 французьких франків.

Судді Лукайдес та Тюлкен виклали окремі думки, які частково не збігаються з позицією більшості суддів. Ці думки додаються до судового рішення.

Судові рішення можна знайти на веб-сторінці Суду в Інтернеті (http://www.echr.coe.int).

Канцелярія Європейського суду з прав людини
F-67075 Strasbourg Cedex
Звертатися до Родеріка Лідделла (Roderick Liddell),
телефон (0)3 88 41 24 92;
або до Емми Гельєр (Emma Hellyer),
телефон (0)3 90 21 42 15;
факс: (0)3 88 41 27 91

Європейський суд з прав людини було створено 1959 року в Страсбурзі з метою здійснення судочинства щодо порушень Європейської конвенції з прав людини 1950 року.

1 листопада 1998 року було створено Суд на постійній основі, який замінив колишню двоступеневу систему: Суд на тимчасовій основі і Комісія.

 



[1]Згідно зі статтею 43 Європейської конвенції з прав людини, упродовж трьох місяців від дати постановлення рішення палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, звернутися з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати Суду, яка складається з 17 суддів. Якщо колеґія у складі п'яти суддів вважає, що справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або важливе питання загального значення, Велика палата виносить остаточне рішення. Якщо серйозних питань або проблем не виникає, колеґія відхиляє клопотання, а судове рішення стає остаточним. В іншому разі рішення палати стають остаточними зі спливом зазначених вище трьох місяців, якщо сторони заявляють, що вони не звертатимуться із клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати.

[2]Стислий виклад, підготовлений канцелярією, ні до чого Суд не зобов'язує.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua