Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 1'2000

Назва
 
Рішення у справах «Т. проти Сполученого Королівства» і «V. проти Сполученого Королівства». Комюніке Секретаря Суду.
(Judgment in the cases of T. v. the United Kingdom and V. v. the United Kingdom)
 
Зміст
 

719
16.12.1999

 

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВАХ
«Т. ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА»
І «V.  ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА»

У двох рішеннях, ухвалених 16 грудня 1999 року в Страсбурзі у справах «Т. проти Сполученого Королівства» і «V. проти Сполученого Королівства», Європейський суд з прав людини одностайно відхилив попереднє заперечення Уряду щодо невичерпання заявниками національних засобів судового захисту і постановив таке:

— дванадцятьма голосами проти п'яти, що порушення статті 3 (заборона поводження, яке принижує гідність) Європейської конвенції з прав людини при судовому розгляді справи заявників допущено не було;

— шістнадцятьма голосами проти одного, що при розгляді справи заявників було порушення пункту 1 статті 6 (право на справедливий судовий розгляд);

— одностайно, що немає необхідності розглядати скаргу заявників за пунктом 1 статті 6 та статтею 14 (заборона дискримінації), взятих у поєднанні;

— десятьма голосами проти семи, що порушення статті 3 стосовно засудження заявників допущено не було;

— одностайно, що порушення пункту 1 статті 5 (право на свободу та особисту недоторканність) допущено не було;

— одностайно, що було порушення пункту 1 статті 6 щодо встановлення строку покарання;

— одностайно, що було порушення пункту 4 статті 5 (право на вирішення судом питання законності затримання) з огляду на відсутність будь-якого судового розгляду цього питання.

Заявники не вимагали компенсування моральної шкоди, але Суд присудив компенсацію за судові витрати згідно зі статтею 41 Конвенції.

1. Основні факти

Заявників — громадян Великої Британії, що народилися у серпні 1982 року, які звернулися до Суду з проханням не розголошувати їхніх імен, — було засуджено у листопаді 1993 року за викрадення і вбивство дворічного хлопчика. На час вчинення злочину їм було по десять років, і одинадцять — на час розгляду справи, який відбувався відкрито в Суді корони і привернув до себе велику увагу преси і громадськості. Після засудження судом заявників було ув'язнено на невизначений строк, «доти, доки забажає її величність». Згідно з англійським правом і практикою, діти і молоді особи, засуджені на невизначений строк ув'язнення, повинні спочатку відбути «тарифний» строк покарання, встановлений міністром внутрішніх справ, як засіб покарання за злочин і стримування від його вчинення. Зі спливом тарифного строку ув'язнені мають бути звільнені, якщо Рада з умовно-дострокового звільнення вважає, що вони не становлять небезпеки для громадян. Міністр внутрішніх справ встановив стосовно кожного заявника тарифний строк ув'язнення тривалістю п'ятнадцять років. Це рішення було скасоване у провадженні судового нагляду палатою лордів 12 червня 1997 року. Після цього новий тарифний строк так і не було встановлено.

2. Процедура і склад Суду

Заяви було подано до Європейської комісії з прав людини 20 травня 1994 року. Оголосивши заяви прийнятними, у своїх доповідях від 24 грудня 1998 року Комісія висловила думку: сімнадцятьма голосами проти двох — що порушення статті 3 стосовно судового розгляду справ заявників допущено не було; чотирнадцятьма голосами проти п'яти — що було допущено порушення статті 6 стосовно судового розгляду; п'ятнадцятьма голосами проти чотирьох — що жодного окремого питання не постає за статтею 14; сімнадцятьма голосами проти двох — що порушення статті 3 стосовно засудження заявників судом допущено не було; сімнадцятьма голосами проти двох — що порушення пункту 1 статті 5 допущено не було; вісімнадцятьма голосами проти одного — що було допущено порушення статті 6 Конвенції щодо встановлення тарифного строку; і вісімнадцятьма голосами проти одного — що було порушення пункту 4 статті 5. Комісія передала справи до Суду 6 березня 1999 року. 4 березня Уряд Великої Британії також подав справи до Суду.

15 вересня 1999 року відбулося закрите слухання справи. Батькам убитої дитини було надано дозвіл бути присутніми на слуханні і звернутися до Суду. Судове рішення постановлене Великою палатою, до складу якої увійшло сімнадцять суддів:

Люціус Вільдхабер (Lucius Wildhaber, Швейцарія), Голова

Елізабет Палм (Elisabeth Palm, Швеція)

Крістос Розакіс (Christos Rozakis, Греція)

Антоніо Пастор Рідруехо (Antonio Pastor Ridruejo, Іспанія)

Ґеорґ Ресс (Georg Ress, Німеччина)

Єжи Макарчик (Jerzy Makarczyk, Польща)

Пранас Куріс (Pranas Kuris, Литва)

Ріца Тюрмен (Riza Türmen, Туреччина)

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція)

Франсуаза Тюлкен (Françoise Tulkens, Бельгія)

Корнеліу Бірсан (Corneliu Bîrsan, Румунія)

Пер Лоренцен (Peer Lorenzen, Данія)

Марк Фішбах (Marc Fischbach, Люксембург)

Володимир Буткевич (Україна)

Хосе Касадеваль (Josep Casadevall, Андорра)

Андраш Бака (András Baka, Угорщина)

Лорд Рід (Lord Reed, Велика Британія), суддя ad hoc,

а також Пол Махоуні (Paul Mahoney), заступник Секретаря Суду.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявники скаржилися, що, з огляду на їхній неповнолітній вік, відкритий судовий процес над ними в Суді корони і каральний характер їхнього засудження становили порушення ґарантованого статтею 3 Конвенції права не бути підданими нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню. Крім того, вони стверджували, що покарання їх ув'язненням на невизначений строк, «доти, доки забажає її величність», було порушенням їхнього права на свободу за статтею 5 і що факт встановлення тарифного строку не суддею, а державною посадовою особою становив порушення їхніх прав, ґарантованих статтею 6. Нарешті, вони скаржилися за пунктом 4 статті 5 Конвенції, що й досі не одержали можливості здійснити своє право на розгляд їхньої справи таким судовим органом, як Рада з умовно-дострокового звільнення, з питання законності їхнього ув'язнення.

Рішення Суду

І. Питання у світлі Конвенції, що стосуються судового процесу

Попереднє заперечення Уряду

Уряд заявляв, що твердження заявників, начебто з огляду на їхній неповнолітній вік та ступінь емоційного потрясіння відкритий судовий процес над ними становив нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження, на порушення статті 3 Конвенції, і те, що вони не були здатними повністю розуміти і брати участь у судовому процесі, на порушення пункту 1 статті 6, слід оголосити неприйнятними на підставі невичерпання національних засобів судового захисту, оскільки вони не подали жодної скарги або апеляції протягом проваджень у національних судах. Втім, Уряд не спромігся навести жодного прикладу справи, в якій обвинувачений, ступінь неправоздатності якого був недостатнім для того, щоб, згідно з англійським правом, встановити його нездатність захищатися від обвинувачення в суді, зумів домогтися відстрочення кримінального провадження на підставі своєї нездатності взяти участь у ньому, або в якій дитина, обвинувачена у вбивстві чи іншому серйозному злочині, змогла домогтися відстрочення на тій підставі, що відкритий судовий процес у Суді корони може завдати їй шкоди або страждання. Тому Суд відхилив попереднє заперечення.

Стаття 3

Розгляд справи Суд розпочав з питання, чи могло покладення кримінальної відповідальності на заявників за вчинення діянь у десятирічному віці саме по собі становити нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження. Суд не знайшов у законодавстві країн — членів Ради Європи чіткої загальної норми стосовно мінімального віку кримінальної відповідальності. Законодавство більшості з цих країн передбачає таку відповідальність з певного віку, який є вищим від передбаченого законами Англії та Уельсу, проте в інших державах, таких, як Кіпр, Ірландія, Ліхтенштейн і Швейцарія, кримінальна відповідальність настає з більш молодого віку, і неможливо встановити жодної чіткої тенденції при розгляді відповідних міжнародних текстів і документів, наприклад, Конвенції ООН з прав дитини. Хоч Англія та Уельс і належать до нечисленної категорії європейських юрисдикцій, у яких зберігається низький віковий рівень настання кримінальної відповідальності, вік десять років не можна вважати таким, що значно відрізняється від вікового критерію настання кримінальної відповідальності, який існує в інших європейських державах. Отже, встановлення кримінальної відповідальності заявникам саме по собі не становить порушення статті 3.

Друга частина скарги на підставі статті 3 стосувалася того факту, що судовий процес відбувався три тижні у відкритому режимі в Суді корони, тобто в суді для дорослих, з додержанням усіх формальностей. Суд визнав, що не було жодного наміру з боку державних органів використати судове провадження, аби принизити чи завдати страждань заявникам; фактично, було вжито особливих заходів щодо зміни процедури ведення засідань цього суду, для того щоб пом'якшити її суворі рамки з огляду на неповнолітній вік підсудних. Крім того, незважаючи на існування психіатричного підтвердження того, що такі судові провадження можуть несприятливо позначитися на одинадцятирічних дітях, будь-який розгляд вбивства дворічної дитини — у відкритому або закритому засіданні з додержанням спеціальної процедури Суду корони чи у неформальному провадженні в суді у справах неповнолітніх — викликав би у заявників відчуття провини, страждання і страху. І хоча відкритість судового процесу могла до певної міри посилити ці відчуття, Суд не переконаний у тому, що конкретні особливості судового процесу спричинилися до значних страждань, які є більшими за ті, до яких неминуче призвели б будь-які спроби названих органів розібратися зі справою заявників. Отже, Суд не вважає, що судовий процес над заявниками дає підстави говорити про порушення статті 3.

Пункт 1 статті 6

Стаття 6, взята в цілому, ґарантує право обвинуваченого брати активну участь у кримінальному провадженні в його справі. Цей випадок був першим, коли Суд мав розглядати, яким чином це право застосовується до кримінальних проваджень щодо дітей, і, зокрема, чи є необхідність відхиляти при цьому процедурні норми, які захищають права дорослих, наприклад, публічність, для того щоб забезпечити їхнє розуміння та участь у розгляді справи. Суд визнав необхідність повного врахування при розгляді справи дитини, обвинуваченої у вчиненні злочину, її віку, рівня зрілості, інтелектуального та емоційного розвитку, а також необхідність вжиття заходів щодо забезпечення її здатності розуміти, що відбувається, і брати участь у судовому провадженні. Стосовно дитини молодшого віку, обвинуваченої у вчиненні тяжкого злочину, що привернув велику увагу з боку преси і громадськості, це може означати необхідність проведення закритого слухання, для того щоб зменшити, наскільки це можливо, силу залякування і стримування, або необхідність забезпечення, коли це доцільно, права участі лише у певних судових процедурах і висвітлення справи в розумних межах.

Судовий процес над заявниками відбувався протягом трьох тижнів у Суді корони. Він привернув до себе таку величезну увагу з боку преси і громадськості — як у залі, так і поза межами залу судового засідання, — що суддя, підбиваючи підсумки розгляду справи, згадав про проблеми, які виникли у свідків через таку повну гласність, і попрохав журі зважити на це при оцінці свідчень. З огляду на вік заявників, було вжито особливих заходів — наприклад, їм пояснили судову процедуру, показали заздалегідь зал судових засідань, а час слухання було скорочено, щоб запобігти їхній перевтомі. Однак, найімовірніше, формальна процедура і ритуал судового розгляду в Суді корони іноді здавалися одинадцятирічній дитині незрозумілими і застрашливими, і є свідчення того, що деякі модифікації в залі судових засідань, зокрема збільшення висоти лави підсудних для того, щоб надати можливість заявникам бачити, що відбувається, призвело до зростання у них відчуття дискомфорту протягом судового розгляду, оскільки вони відчували себе не захищеними від пильної уваги преси і громадськості. Існувало психіатричне свідчення того, що під час судового розгляду обоє заявників потерпали від посттравматичного стресу внаслідок убивства ними дворічної дитини і що вони були неспроможні обговорювати цей злочин зі своїми адвокатами. Судовий процес здавався їм болючим і застрашливим, і вони не могли сконцентруватися упродовж нього.

За таких обставин Суд не вважає, що для задоволення вимог пункту 1 статті 6 було достатнім забезпечення представництва заявників досвідченими адвокатами. Незважаючи на те, що їхні юридичні представники сиділи, як висловився Уряд, «так близько, що вони могли перемовлятися з ними пошепки», існує занадто мала імовірність того, що перший чи другий заявник почував себе достатньо розкуто в напруженій атмосфері в залі, під пильними поглядами публіки, щоб бути спроможним радитися з ними під час засідання, або що вони, через їхню незрілість та емоційний розлад, були спроможні співпрацювати зі своїми адвокатами поза межами залу судового засідання і надавати їм інформацію з метою забезпечення свого захисту. Звідси випливає, що заявників було позбавлено справедливого судового розгляду, на порушення пункту 1 статті 6.

Пункт 1 статті 6 та стаття 14, взяті у поєднанні

Суд не вважає за необхідне розглядати цю скаргу.

ІІ. Питання у світлі Конвенції, що стосуються засудження

Стаття 3

Згідно з Конвенцією, держави зобов'язані вживати заходів щодо забезпечення захисту населення від насильницьких злочинів. Міра покарання, що передбачається встановленням тарифного строку ув'язнення, не дає підстав стверджувати про порушення статті 3, і Конвенція не забороняє державам піддавати дитину чи молоду особу, засуджену за вчинення тяжкого злочину, ув'язненню на невизначений строк, який за необхідності може бути подовжений в інтересах захисту населення. Доти, доки не буде встановлено нового тарифного строку ув'язнення, неможливо робити будь-які висновки стосовно тривалості ув'язнення як покарання, яке відбувається заявниками протягом шести років з листопада 1993 року. Враховуючи всі обставини справи, включаючи вік заявників та умови ув'язнення, Суд не вважає цю тривалість покарання такою, що являє собою нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження.

Пункт 1 статті 5

Засудження на невизначений строк ув'язнення, «доти, доки забажає її величність», безперечно, відповідало англійському праву і не було свавільним. Тому жодного порушення пункту 1 статті 5 допущено не було.

Пункт 1 статті 6

Пункт 1 статті 6, зокрема, ґарантує справедливий розгляд справи незалежним і безстороннім судом «при встановленні обґрунтованості будь-якого кримінального обвинувачення...», включаючи визначення строку ув'язнення. Тарифний строк, який відбувається неповнолітнім засудженим на строк ув'язнення «доти, доки забажає її величність», становив максимальний період тримання у в'язниці з метою покарання за злочин і стримування від його вчинення. Зі спливом тарифного строку засудженого має бути звільнено, якщо немає підстав вважати, що він становить небезпеку для оточення. Суд зауважив, що, як визнала палата лордів при розгляді апеляції, поданої заявниками, встановлення тарифного строку ув'язнення являло собою призначення покарання. Оскільки міністр внутрішніх справ, який встановив такі строки ув'язнення для кожного заявника, жодним чином не був, як виконавча особа, незалежним, то це означає, що при визначенні строку ув'язнення відбулося порушення пункту 1 статті 6.

Пункт 4 статті 5

Оскільки тарифні строки ув'язнення були встановлені міністром внутрішніх справ, жодного рішення щодо судового нагляду стосовно попереднього встановлення цих строків прийнято не було. Пункт 4 статті 5 передбачає, що діти, ув'язнені «доти, доки забажає її величність», зі спливом тарифного строку мають право на періодичний перегляд справи Радою з умовно-дострокового звільнення, яка визначає їхню небезпечність для суспільства і, отже, законність подальшого ув'язнення. Однак заявники так і не дістали можливості скористатися цим правом, оскільки рішення міністра внутрішніх справ було скасоване палатою лордів і нових тарифних строків так і не було встановлено. Отже, Суд визнав порушення пункту 4 статті 5, виходячи з того, що з листопада 1993 року заявники не дістали жодної можливості скористатися своїм правом на розгляд законності їхнього ув'язнення судовим органом.

ІІІ. Стаття 41 Конвенції

Суд присудив сплатити заявникам компенсацію за судові витрати: 18 000 фунтів стерлінґів — заявникові Т. і 32 000 фунтів стерлінґів — заявникові V. 

Суддя Рід висловив окрему думку, яка не збігається з думкою більшості, а судді Розакіс, Пастор Рідруехо, Ресс, Макарчик, Коста, Тюлкен, Буткевич і Бака висловили думки, які частково не збігаються з думкою більшості. Окремі думки додаються до рішення Суду.

Судові рішення можна знайти на веб-сторінці Суду в Інтернеті (http://www.dhcour.coe.fr).

Канцелярія Європейського суду з прав людини
F-67075 Strasbourg Cedex
Звертатися до Родеріка Лідделла (Roderick Liddell),
телефон (0)3 88 41 24 92;
або до Емми Гельєр (Emma Hellyer),
телефон (0)3 90 21 42 15;
факс: (0)3 88 41 27 91

Європейський суд з прав людини було створено 1959 року в Страсбурзі з метою здійснення судочинства щодо порушень Європейської конвенції з прав людини 1950 року.

1 листопада 1998 року було створено Суд на постійній основі, який замінив колишню двоступеневу систему: Суд на тимчасовій основі і Комісія.

 

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua