Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 4'1999

Назва
 
Рішення у справі «Ескубе проти Бельгії». Комюніке Секретаря Суду.
(Judgment in the case of Escoubet v. Belgium)
 
Зміст
 

590
28.10.1999

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ «ЕСКУБЕ ПРОТИ БЕЛЬГІЇ»

У рішенні, ухваленому в Страсбурзі 28 жовтня 1999 року у справі «Ескубе проти Бельгії» (Escoubet v. Belgium), Європейський суд з прав людини постановив 14 голосами проти 3, що пункт 1 статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) Європейської конвенції з прав людини не застосовується до даної справи, і одноголосно, що не було потреби розглядати скаргу за статтею 13.

1. Основні факти

Заявником у справі є Алан Ескубе (Alain Escoubet), громадянин Франції, 1948 року народження, проживає у Брюсселі (Бельгія).

16 червня 1994 року о 18.30 заявник потрапив у дорожню аварію. Поліцейські, яких викликали на місце пригоди, повідомили про аварію державного прокурора, який наказав негайно позбавити заявника посвідчення водія на тій підставі, що, коли він перебував за кермом, вміст алкоголю в крові становив більше 0,8 грамів на літр, тобто більше від встановленого у Бельгії на той час мінімуму.

21 червня 1994 року заявник надіслав до державного прокурора рекомендованого листа з проханням повернути посвідчення водія. У листі від 23 червня 1994 року йому було запропоновано забрати його, що він і зробив.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 12 вересня 1994 року. Оголосивши заяву прийнятною, Комісія у своїй доповіді від 12 березня 1998 року висловила думку, що пункт 1 статті 6 Конвенції не може застосовуватися у даному випадку. Комісія передала справу до Суду 3 листопада 1998 року.

Згідно з перехідними положеннями Протоколу № 11 до Конвенції, справу було передано до Великої палати Європейського суду з прав людини. Судове рішення було постановлене Великою палатою, до складу якої увійшло 17 суддів, а саме:

Елізабет Палм (Elizabeth Palm, Швеція), голова

Антоніо Пастор Рідруехо (Antonio Pastor Ridruejo, Іспанія)

Луїджі Феррарі Браво (Luigi Ferrari Bravo, Італія)

Джованні Бонелло (Giovanni Bonello, Мальта)

Єжи Макарчик (Jerzy Makarczyk, Польща)

Пранас Куріс (Pranas Kuris, Литва)

Ріца Тюрмен (Riza Türmen, Туреччина)

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція)

Франсуаза Тюлкен (Françoise Tulkens, Бельгія)

Вєра Стражніцка (VieraStráþnická, Словаччина)

Марк Фішбах (Marc Fischbach, Люксембург)

Володимир Буткевич (Україна)

Хосе Касадеваль (Josep Casadevall, Андорра)

Ханна Софія Грев (Hanne Sophie Greve, Норвегія)

Андраш Бака(AndrásBaka, Угорщина)

Райт Марусте (Rait Maruste, Естонія)

Снежана Ботучарова (Snejana Botoucharova, Болгарія),

а також Мод де Бур-Буквіккіо (Maud de Boer-Buquicchio), заступник Секретаря Суду.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявник скаржився на те, що, згідно із законодавством Бельгії, наказ державного прокурора про негайне позбавлення посвідчення водія не підлягає оскарженню. Він посилався на пункт 1 статті 6 та на статтю 13 Конвенції.

Рішення Суду

Застосування статті 6

Насамперед Суд розглянув питання про те, чи може стаття 6 застосовуватися до цієї справи. Відтак Суду потрібно було визначити, що є предметом розгляду — «кримінальне обвинувачення» чи «цивільне» право.

При визначенні питання про те, чи було це «кримінальне обвинувачення», Суд користувався трьома критеріями: правова класифікація даного заходу відповідно до внутрішнього законодавства, суть заходу та характер і міра суворості «покарання».

Щодо класифікації у внутрішньому законодавстві негайного позбавлення посвідчення водія, то цей захід, згідно з висновком Касаційного суду, було вжито не на підставі кримінального законодавства, оскільки це був «превентивний захід, вжитий з метою позбавлення небезпечного водія права бути за кермом на конкретний строк». Проте в цілях Конвенції класифікація за внутрішнім законодавством не стала вирішальним критерієм з огляду на те, що термін «кримінальне обвинувачення» може набувати автономного і незалежного значення.

Щодо характеру заходу, то Суд зазначив, що розділом 55 Зведення законів від 16 березня 1968 року не передбачається проведення будьякого слідства або встановлення вини і що цей захід було вжито абсолютно незалежно від того, чи могло б бути порушене будь-яке провадження. Негайне позбавлення посвідчення водія було застережним заходом, терміновість такого заходу була виправданою, і немає підстав стверджувати, що він мав каральний характер. Існує різниця між позбавленням посвідчення водія та дискваліфікацією водія — заходом, до якого кримінальні суди можуть вдатися під час кримінального переслідування та після цього.

Щодо міри суворості, Суд наголосив, що негайне позбавлення посвідчення водія мало обмежений у часі характер і що таке позбавлення може тривати не більше п'ятнадцяти днів, за винятком особливих обставин. Цей захід за своїм обсягом та тривалістю є недостатнім для того, щоб його можна було кваліфікувати як «кримінальне» покарання. У даному випадку Суд зазначив, що позбавлення посвідчення водія не завдало заявникові значної шкоди, оскільки він міг отримати його через шість днів після того, як віддав посвідчення співробітникам поліції, і через два дні після вимоги повернути його.

З огляду на зазначене вище, Суд дійшов висновку, що стаття 6 не може застосовуватися з точки зору «кримінального обвинувачення». З іншого боку, заявник не навів жодних доказів на підтримку аргументу про те, що предметом цієї справи було «цивільне» право.

Стаття 13

У своїх міркуваннях, поданих до Суду, заявник наполягав, щоб Суд «виніс рішення про факт порушення статті 6 Конвенції або, в альтернативному порядку, про факт порушення статті 13». Але ні у письмових міркуваннях, ані в усних зверненнях до Суду заявник не робив жодних посилань на скаргу за статтею 13. З огляду на те, що окремого питання не виникає, Суд не бачить підстав розглядати справу за цією статтею.

Судді Тюлкен, Фішбах та Касадеваль висловили окрему думку, яка не збігається з позицією більшості і додається до судового рішення.

Судові рішення можна знайти на веб-сторінці Суду в Інтернеті (http://www.dhcour.coe.fr).

Канцелярія Європейського суду з прав людини
F-67075 Strasbourg Cedex
Звертатися до Родеріка Лідделла (Roderick Liddell),
телефон (0)3 88 41 24 92;
або до Емми Гельєр (Emma Hellyer),
телефон (0)3 90 21 42 15;
факс: (0)3 88 41 27 91

Європейський суд з прав людини було створено 1959 року в Страсбурзі з метою здійснення судочинства щодо порушень Європейської конвенції з прав людини 1950 року.

1 листопада 1998 року було створено Суд на постійній основі, який замінив колишню двоступеневу систему: Суд на тимчасовій основі і Комісія.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua