Стаття з журналу № 4'1999

552
14.10.1999

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ
«РІЄРА БЛЮМ ТА ІНШІ ПРОТИ ІСПАНІЇ»

У рішенні¹, ухваленому в Страсбурзі 14 жовтня 1999 року у справі «Рієра Блюм та інші проти Іспанії» (Riera Blume and Others v. Spain), Європейський суд з прав людини одностайно постановив, що допущено порушення пункту 1 статті 5 (право на свободу та особисту недоторканність) Європейської конвенції з прав людини і що не було необхідності розглядати окремо скаргу за статтею 9 Конвенції. Згідно зі статтею 41 (справедлива сатисфакція) Конвенції, Суд присудив по 250 000 іспанських песет кожному із заявників за моральну шкоду і 500 000 іспанських песет усім заявникам як компенсацію за судові витрати.

1. Основні факти

Заявники — пані Єлена Рієра Блюм (Elena Riera Blume), пані Консепсьон Рієра Блюм (Concepciуn Riera Blume), пані Марія Луе Касадо Перес (Maria Luz Casado Perez), пані Дарія Амелія Касадо Перес (Daria Amelia Casado Perez), пані Марія Тереза Салес Айге (Maria Teresa Sales Aige) та пан Хав'єр Бруна Ревертер (Javier Bruna Reverter), 1954, 1952, 1950, 1950, 1951 та 1957 років народження, відповідно, проживають у Валенсії (Іспанія).

20 червня 1984 року під час попереднього судового слідства домівки заявників, які вважалися членами секти, було піддано обшукові. Заявників було заарештовано і переведено до Барселонського суду розслідувань, у якому суддя вирішив звільнити їх, але віддав усне розпорядження про те, щоб їх передали їхнім сім'ям і запропонували помістити до психіатричних лікарень. Пізніше це рішення було підтверджено письмово.

Згодом заявників перевели із суду в приміщення урядового Департаменту державної безпеки (Generalitat) Каталонії за наказом його генерального директора, а 21 червня 1984 року співробітники каталонської поліції відвезли їх у поліцейських машинах до готелю кілометрів за 30 від Барселони. Їх передали їхнім сім'ям і помістили в окремих кімнатах із щільно зачиненими вікнами, де вони перебували під постійним наглядом. Упродовж перших трьох днів їм не дозволяли виходити із кімнат. Психолог та психіатр застосували засоби «депрограмування». 29 та 30 червня 1984 року, після того як їх ознайомили з їхніми правами, їх допитав заступник генерального директора державної безпеки у присутності адвоката, якого вони самі не обирали. 30 червня 1984 року вони залишили готель.

Опинившись на волі, вони подали скаргу із звинуваченнями у вчиненні злочину генеральним директором, заступником генерального директора та посадовою особою Департаменту державної безпеки, зокрема у неправомірному позбавленні волі. Після закінчення розгляду порушеної у зв'язку з цим кримінальної справи Барселонський суд (Audiencia provincial) виправдав обвинувачених, постановивши, що дії, які стали предметом оскарження, були викликані безкорисливими, законними та добрими намірами, а отже, неправомірного позбавлення волі не було. Апеляції прокуратури та заявників, а також оскарження аmраrо до Конституційного суду було відхилено.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 25 серпня 1997 року.

1 листопада 1998 року, коли Протокол № 11 до Конвенції набрав чинності, заяву було передано в Суд.

Згідно з пунктом 1 правила 52 Регламенту Суду, цю справу було закріплено за четвертою секцією. 9 березня 1999 року палата у складі семи суддів із цієї секції визнала заяву прийнятною і провела слухання 22 червня 1999 року.

Рішення постановлене палатою, до складу якої увійшли:

Матті Пеллонпя (Matti Pellonpдд,Фінляндія), голова

Георг Ресс (Gerg Ress, Німеччина)

Антоніо Пастор Рідруехо (Antonio Pastor Ridruejo, Іспанія)

Люціус Кафліш (Lucius Caflisch, Швейцарія)

Єжи Макарчик (Jerzy Makarczyk, Польща)

Іренеу Кабраль Баррето (Ireneu Cabral Barreto, Португалія)

Ніна Важич (Nina Vajic, Хорватія), судді,

а також Венсан Берже (Vincent Berger), cекретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявники скаржилися на незаконність позбавлення їх волі та на обмеження їхнього права на свободу вираження поглядів, що суперечить статтям 5 та 9 Конвенції.

Рішення Суду

Пункт 1 статті 5

Суд дійшов висновку, що переведення заявників у готель каталонською поліцією і подальше тримання їх там під вартою упродовж десяти днів фактично означали позбавлення волі — зважаючи на обмеження, застосовані до заявників. Суд визнав, що для позбавлення волі не було законних підстав. Тому необхідно з'ясувати роль та міру втручання каталонських органів влади у цій справі.

Суд вважає, що органи державної влади мовчки сприйняли факт позбавлення волі заявників. Якщо той факт, що сім'ї заявників та асоціація «Про Хувентуд» (Pro Juventud) несли пряму й безпосередню відповідальність щодо нагляду за заявниками під час десятиденного позбавлення волі, відповідає дійсності, то так само відповідає дійсності і той факт, що їх не було б позбавлено волі без активної участі каталонської поліції. Оскільки вся відповідальність за справу, яка є предметом оскарження, покладається, таким чином, на зазначені органи влади, Суд дійшов висновку, що було порушення пункту 1 статті 5 Конвенції.

Стаття 9

Заявники стверджують, що «депрограмування», якому їх було піддано під час затримання, є порушенням статті 9 Конвенції.

Суд зауважив, що в основі скарг, які розглядаються, лежить факт затримання заявників. Стверджуючи, що в контексті пункту 1 статті 5 Конвенції таке затримання було свавільним, а отже, незаконним, Суд не вважає за необхідне розглядати справу окремо за статтею 9.

Стаття 41

Суд зазначив, що заявники подали сукупну вимогу щодо компенсації без будь-якого підтвердження матеріальної шкоди. Тому він вважає, що компенсація на такій підставі їм не належить. Щодо нематеріальної шкоди, Суд вирішив, що кожен із заявників, безсумнівно, зазнав моральної шкоди через виявлене порушення. Керуючись принципом справедливості, Суд присудив по 250 000 іспанських песет кожному з них.

На бажання заявників і Уряду питання про судові витрати залишено на розсуд Суду. Керуючись принципом справедливості, Суд присудив заявникам загальну суму в 500 000 іспанських песет за судові витрати.

Судові рішення можна знайти на веб-сторінці Суду в Інтернеті (http://www.dhcour.coe.fr) у день їх постановлення.

Канцелярія Європейського суду з прав людини
F-67075 Strasbourg Cedex
Звертатися до Родеріка Лідделла (Roderick Liddell),
телефон (0)3 88 41 24 92;
або до Емми Гельєр (Emma Hellyer),
телефон (0)3 90 21 42 15;
факс: (0)3 88 41 27 91

Європейський суд з прав людини було створено 1959 року в Страсбурзі з метою здійснення судочинства щодо порушень Європейської конвенції з прав людини 1950 року.

1 листопада 1998 року було створено Суд на постійній основі, який замінив колишню двоступеневу систему: Суд на тимчасовій основі і Комісія.

¹ Згідно зі статтями 43 та 44 Конвенції рішення стає остаточним:

відповідно до статті 43 упродовж трьох місяців від дати постановлення рішення палатою; будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, звернутися з клопотанням про передання справи до Великої палати, яка складається із 17 членів. Колегія у складі п'яти суддів приймає таке клопотання, якщо справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або важливе питання загального значення;

відповідно до статті 44 рішення палати стає остаточним:

а) якщо сторони заявляють про те, що вони не звертатимуться з клопотанням про передання справи до Великої палати; або

b) через три місяці від дати постановлення рішення, якщо клопотання про передання справи до Великої палати не було заявлене; або

с) якщо колегія Великої палати відхиляє клопотання про передання справи згідно зі статтею 43.

Голосування