Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 4'1999

Назва
 
Рішення у справі «Перкс та інші проти Сполученого Королівства». Комюніке Секретаря Суду.
(Judgment in the case of Perks and Others v. the United Kingdom)
 
Зміст
 

550
12.10.1999

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ «ПЕРКС ТА ІНШІ ПРОТИ
СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА»

У рішенні1, яке повідомлялося у письмовій формі, від 12 жовтня 1999 року у справі «Перкс та інші проти Сполученого Королівства» (Perks and Others v. the United Kingdom) Європейський суд з прав людини постановив п'ятьма голосами проти двох (стосовно пана Перкса) та одноголосно (стосовно інших заявників), що не було допущено порушення пункту 1 статті 5 (право на свободу та особисту недоторканність) Європейської конвенції з прав людини. Суд також одностайно постановив, що пункт 5 статті 5 Конвенції не може бути застосований.

Однак Суд одностайно постановив, що було допущено порушення пунктів 1 та 3 (с) статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) стосовно всіх восьми заявників. Відповідно до статті 41 (справедлива сатисфакція), Суд присудив панові Перксу 5500 фунтів стерлінгів за моральну шкоду. Суд також присудив заявникам загальну суму 28 000 фунтів стерлінгів за судові витрати.

1. Основні факти

Заявники — Кевін Перкс (Kevin Perks), Андреа Роу (Кеннеді) (Andrea Rowe (Kennedy), Гордон Мудрий (Gordon Mudryj), Роберт Массі (Robert Massey), Алан Бітті (Alan Beattie), Левесон Найт (Leveson Knight), Артур Тіллі (Arthur Tilley) та Джон Крейн (John Crane), громадяни Великої Британії, які, відповідно, проживають у Вулверхемптоні (Wolverhampton), Манчестері (Manchester), Ньюкаслі (Newcastle), Брістолі (Bristol), Стоуку-на-Тренті (Stoke-on-Trent), Манчестері, Болтоні (Bolton) та Престоні (Preston).

На початку 90-х років відбулися окремі судові процеси у різних магістратських судах, після яких усі вісім заявників були ув'язнені за несплату місцевих зборів (подушний податок). Правової допомоги не було надано, а отже, вони не мали юридичного представництва. На той час усі вони залежали від державних пільг, окрім пана Крейна, який отримував зовсім невеликий дохід.

Заявників було звільнено під заставу після подання ними заяв на судовий перегляд у Високому суді. Після судового перегляду кожний заявник отримав наказ, який анулював наказ магістратського судді про його/її ув'язнення.

Високий суд не скасував рішень магістратських судів, у яких констатувалося, що кожний заявник не сплатив податку з огляду на свідому відмову або з винної недбалості. Однак стосовно справи пана Перкса Високий суд визнав, що магістратський суд мав з'ясувати зміну обставин після останнього слухання справи, а у справах пані Роу, пана Мудрого, пана Массі, пана Найта, пана Тіллі та пана Крейна слід було розглянути альтернативи ув'язненню з метою забезпечення платежів.

2. Процедура і склад Суду

Усі вісім заяв було подано до Європейської комісії з прав людини 26 квітня 1994 року, 27 квітня 1994 року, 27 червня 1994 року, 27 червня 1994 року, 24 червня 1994 року, 14 липня 1995 року, 26 липня 1995 року та 24 серпня 1995 року, відповідно. Визнавши заяви прийнятними, Комісія у своїх доповідях від 9 вересня 1998 року висловила одностайну думку, що у жодній справі не було порушення пунктів 1 та 5 статті 5 Конвенції, але було порушення пунктів 1 та 3 (с) статті 6. Уряд Сполученого Королівства передав справу до Суду 20 листопада 1998 року.

Згідно з перехідними положеннями Протоколу № 11 до Конвенції, колегія Великої палати Європейського суду з прав людини вирішила, що заяви розгляне одна із секцій. Їх було передано до третьої секції. Судове рішення було постановлене палатою, до складу якої увійшло 7 суддів, а саме:

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція), голова

Пранас Куріс (Pranas Kuris, Литва)

Франсуаза Тюлкен (Françoise Tulkens, Бельгія)

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert, Чехія)

Ханна Софія Грев (Hanne Sophie Greve, Норвегія)

Крістак Трая (Kristaq Traja, Албанія),

Сер Руперт Джексон (Sir Rupert Jackson, Велика Британія), суддя ad hoc,

а також Саллі Долле (SallyDollé), секретар.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявники скаржилися, що їхнє ув'язнення було незаконним і суперечило пункту 1 статті 5 Конвенції, що, на порушення пункту 5 статті 5, вони не могли отримати компенсацію за протиправне, на їхню думку, ув'язнення і що у зв'язку з ненаданням правової допомоги при розгляді їхніх справ у магістратських судах було порушення пунктів 1 і 3 (с) статті 6.

Рішення Суду

Пункт 1 статті 5

Заявники (крім пана Бітті, який за статтею 5 скарги не подавав) скаржаться, що їхнє ув'язнення суперечило пункту 1 статті 5.

Суд постановив, що, як і в його рішенні від 10 червня 1996 року у справі «Бенхам проти Сполученого Королівства» (Benham v. the United Kingdom), головним було визначити, чи було «законним» оскаржуване ув'язнення, а також чи відповідало воно «процедурі, встановленій законом». Головним чином у Конвенції робиться посилання на національне право і стверджується, що необхідно дотримувати матеріальних норм та процедурних правил національного законодавства. Але Конвенція також вимагає, щоб будь-яке позбавлення волі узгоджувалося з вимогами статті 5, а саме — захистом людей від свавілля. Головним завданням національних органів влади, особливо судів, було тлумачення та застосування національного законодавства. Оскільки, відповідно до пункту 1 статті 5, недотримання національного законодавства спричинило порушення Конвенції, то звідси випливало, що Суд міг і повинен вжити певних заходів, аби перевірити, чи дотримувалося це законодавство.

Усі присутні в Суді погодилися, що принципи англійського права, які слід узяти до уваги в цій справі, проводять різницю між помилками, що їх припускаються магістратські суди і які є достатньо серйозними, щоб магістрати були позбавлені юрисдикції, та іншими, менш серйозними помилками. Накази, видані магістратськими судами у межах своєї юрисдикції, були чинними доти, доки вони не були скасовані вищим судом, а отже, будь-який період тримання під вартою під час розгляду справи був би законним; тимчасом як накази, що були видані поза межами юрисдикції, не були чинними від самого початку, а отже, період тимчасового тримання під вартою був би протиправним.

Суд визнав, що не можна сказати з певністю, ніби рішення національних судів, якими анулювалися накази магістратів про ув'язнення, були результатом того, що помилки магістратських судів достатньо серйозні, аби позбавити останніх юрисдикції в рамках тлумачення англійського права. Крім того, Суд не вважає, що було встановлено незаконність тримання під вартою, а отже, й те, що арешт заявників був протиправним відповідно до національного законодавства. Той факт, що накази було скасовано за апеляцією, сам по собі не вплинув на законність арешту.

Суд також не вважає достатньо обґрунтованим питання щодо застосування пункту 1 (b) статті 5 або те, що накази про ув'язнення були свавільні.

Пункт 5 статті 5

Пункт 5 статті 5 гарантує захищене позовом право на відшкодування лише стосовно тих, хто є потерпілим від арешту або затримання на порушення положень статті 5. Оскільки Суд вирішив, що пункту 1 статті 5 не було порушено в цій справі, він вважає, що пункт 5 статті 5 не може бути застосований.

Пункти 1 і 3 (с) статті 6

Суд мав вирішити, чи вимагали інтереси правосуддя, щоб заявникам було надано безоплатне юридичне представництво під час розгляду справ у магістратських судах. Він вважає, що ця справа, у тій частині, що стосується пунктів 1 та 3 (с) статті 6, по суті є ідентичною справі Бенхама. Заявники не мали достатньо коштів, щоб оплатити правову допомогу захисника, тому, з огляду на суворість покарання, яке їм загрожувало, та на складність закону, в інтересах правосуддя було надати їм безоплатну правову допомогу для забезпечення справедливого розгляду справ. Оскільки у жодній із справ цього не було зроблено, Суд визнав, що мало місце порушення пунктів 1 та 3 (с) статті 6.

Стаття 41

Стосовно пана Перкса, Суд звернув увагу Уряду на те, що, найімовірніше, заявника не було б ув'язнено, якби його інтереси були юридично представлені. Як це випливає із рішення Високого суду у справі Перкса, навряд чи магістратські суди ухвалили б ув'язнити його, якби мали більше інформації про стан його здоров'я та особисті обставини. Уряд визнав, що компетентний соліситор привернув би увагу магістратських судів до цих обставин. Зваживши на позицію Уряду, Суд присудив панові Перксу 5500 фунтів стерлінгів як компенсацію за моральну шкоду.

Що стосується інших семи заявників, то Суд визнав, що не було потреби аналізувати результати розгляду справ у магістратських судах і що ці справи не відрізняються від згадуваної справи Бенхама. Отже, стосовно цих семи заявників визнання порушення пунктів 1 і 3 (с) статті 6 Конвенції є достатньою справедливою сатисфакцією.

Заявники домагалися відшкодування судових витрат на загальну суму 29 424,54 фунта стерлінгів, яку Уряд вважав надмірною.

Суд вважає, що, з огляду на часткове відхилення скарг заявників, має бути застосоване лише мінімальне зменшення вимог, оскільки саме Уряд передав заяви до Суду.

Судді Грев та Тюлкен висловили окремі думки, які не збігаються з позицією більшості і додаються до судового рішення.

Судові рішення можна знайти на веб-сторінці Суду в Інтернеті (http://www.dhcour.coe.fr) у день їх постановлення.

Канцелярія Європейського суду з прав людини
F-67075 Strasbourg Cedex
Звертатися до Родеріка Лідделла (Roderick Liddell),
телефон (0)3 88 41 24 92;
або до Емми Гельєр (Emma Hellyer),
телефон (0)3 90 21 42 15;
факс: (0)3 88 41 27 91

Європейський суд з прав людини було створено 1959 року в Страсбурзі з метою здійснення судочинства щодо порушень Європейської конвенції з прав людини 1950 року.

1 листопада 1998 року було створено Суд на постійній основі, який замінив колишню двоступеневу систему: Суд на тимчасовій основі і Комісія.


1 Згідно зі статтями 43 та 44 Конвенції рішення стає остаточним:

відповідно до статті 43 упродовж трьох місяців від дати постановлення рішення палатою; будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, звернутися з клопотанням про передання справи до Великої палати, яка складається із 17 членів. Колегія у складі п'яти суддів приймає таке клопотання, якщо справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або важливе питання загального значення;

відповідно до статті 44 рішення палати стає остаточним:

а) якщо сторони заявляють про те, що вони не звертатимуться з клопотанням про передання справи до Великої палати; або

b) через три місяці від дати постановлення рішення, якщо клопотання про передання справи до Великої палати не було заявлене; або

с) якщо колегія Великої палати відхиляє клопотання про передання справи згідно зі статтею 43.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua