Стаття з журналу № 4'1999

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ «СІВЕ ПРОТИ ФРАНЦІЇ»

У рішенні, ухваленому 28 вересня 1999 року у справі «Сіве проти Франції» (Civet v. France), Європейський суд з прав людини постановив (12 голосів проти 5), що, оскільки національні засоби судового захисту не було вичерпано повністю, він не може розглядати цю справу по суті (пункт 3 статті 5 — право на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звільнення до початку судового розгляду).

1. Основні факти

Заявник — Даніель Сіве (Daniel Civet), громадянин Франції, 1947 року народження, зараз перебуває у в'язниці Айгюбеля (Aiguebelle), Франція.

Заявник, щодо якого велося кримінальне слідство у зв'язку із вчиненням кількох зґвалтувань, був обвинувачений і заарештований 7 жовтня 1993 року суддею-слідчим Сент-Етьєннського суду великої інстанції (tribunal de grande instance). Починаючи з травня 1994 року, заявник подав кілька клопотань про звільнення, які були відхилені суддею-слідчим та відділом обвинувачень Ліонського апеляційного суду. 4 жовтня 1994 року Касаційний суд відхилив його єдину апеляцію з питань права стосовно судового рішення, яким було відхилене його клопотання про звільнення. 27 червня 1996 року суд присяжних засідателів департаменту Луар (Loire) засудив його до 10 років ув'язнення.

2. Процедура і склад Суду

Заяву подано до Європейської комісії з прав людини 17 березня 1995 року. Визнавши заяву прийнятною, Комісія у своїй доповіді від 16 квітня 1998 року встановила факти і висловила думку, що було порушення пункту 3 статті 5 (12 голосів проти 3). 19 червня 1998 року Французький уряд передав справу до Суду.

Згідно з перехідними положеннями Протоколу № 11 до Конвенції, справу було передано до Великої палати Європейського суду з прав людини після набуття Протоколом чинності 1 листопада 1998 року. Судове рішення було постановлене Великою палатою, до складу якої увійшло 17 суддів, а саме:

Люціус Вільдхабер (Luzius Wildhaber, Швейцарія), Голова

Елізабет Палм (Elisabeth Palm, Швеція)

Сер Ніколас Братца (Nicolas Bratza, Велика Британія)

Луїджі Феррарі Браво (Luigi Ferrari Bravo, Італія)

Люціус Кафліш (Lucius Caflisch, Швейцарія)

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція)

Віллі Фурманн (Willi Fuhrmann, Австрія)

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert, Чехія)

Марк Фішбах (Marc Fischbach, Люксембург)

Бостьян Жупанчич (Boрtjan Zupancic, Словенія)

Джон Хедіган (John Hedigan, Ірландія)

Вільгельміна Томассен (Wilhelmina Thomassen, Голландія)

Маргарита Цаца-Ніколовська (Margarita Tsatsa-Nikolovska, колишня республіка Югославії Македонія)

Тудор Пантіру (Tudor Pantiru, Молдова)

Андраш Бака (András Baka, Угорщина)

Егілс Левіц (Egils Levits, Латвія)

Крістак Трая (Kristaq Traja, Албанія),

а також Мікеле де Сальвія (Michele de Salvia), Секретар.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявник скаржиться щодо тривалості запобіжного ув'язнення. Він посилається на пункт 3 статті 5 Європейської конвенції з прав людини (право на судовий розгляд упродовж розумного строку або на звільнення до початку судового розгляду).

Рішення Суду

Попередні заперечення Уряду

Основне подання Уряду, передане до Комісії, полягало в тому, що пан Сіве не використав усіх національних засобів правового захисту, оскільки не зміг обґрунтувати апеляцію, яка стосувалася пункту 3 статті 5 Конвенції, для розгляду її Касаційним судом. Уряд стверджував, що у зв'язку із запобіжним ув'язненням такий засіб судового захисту, як подання апеляції з питань права до Касаційного суду, мав бути використаний.

Суд зауважив, що факти, встановлені відділом обвинувачень, дійсно не могли бути предметом для подання апеляції до Касаційного суду. Така ситуація виправдовувалася поданням до Касаційного суду апеляції з питань права, тобто засобу, мета якого відрізняється від звичайної апеляції. Оскільки можливості апеляційного звернення до Касаційного суду зводяться статтею 591 Кримінально-процесуального кодексу лише до питань порушення закону, то до юрисдикції Касаційного суду, на відміну від апеляційного, не належить перегляд питань суто фактичних.

Однак, на думку Суду, це не означає, що «факти» і «право» мали трактуватись як два абсолютно різні поняття і що є прийнятним міркування, у якому рішуче відхилялася думка про те, що ці два поняття перепліталися і мали додатковий характер. Незважаючи на те, що юрисдикція була обмежена рамками вивчення питань «права», Касаційний суд мав завдання перевірити, чи встановили відповідні органи правосуддя факти, достатні для обґрунтування висновків. Отже, крім перевірки відповідності судового рішення, на яке робилося посилання, формальним вимогам, Касаційний суд встановив, що, з огляду на факти у справі, відділ обвинувачень відповідно обґрунтував своє рішення подовжити строк запобіжного ув'язнення. В іншому разі його рішення було б скасоване. Тому Суд з прав людини вважає, що Касаційний суд, спираючись на свою оцінку судового провадження, мав змогу визначити, чи дотрималися судові органи вимог пункту 3 статті 5 Конвенції про «розумний строк».

У результаті, оскільки пан Сіве не подав апеляцію до Касаційного суду, французькі суди не мали можливості, яка надається Договірним державам статтею 35, а саме можливості попередити порушення, які заявлялися проти них, або виправити ситуацію. Отже, заперечення, що національні засоби судового захисту не були вичерпані, цілком обґрунтовані.

Судді Палм, Братца, Фішбах, Хедіган та Жупанчич виклали окремі думки, які додаються до судового рішення.

Судові рішення можна знайти на веб-сторінці Суду в Інтернеті (http://www.dhcour.coe.eng) у день їх постановлення.

Канцелярія Європейського суду з прав людини
F-67075 Strasbourg Cedex
Звертатися до Родеріка Лідделла (Roderick Liddell),
телефон (0)3 88 41 24 92;
або до Емми Гельєр (Emma Hellyer),
телефон (0)3 90 21 42 15;
факс: (0)3 88 41 27 91

Європейський суд з прав людини було створено 1959 року в Страсбурзі з метою здійснення судочинства щодо порушень Європейської конвенції з прав людини 1950 року.

1 листопада 1998 року було створено Суд на постійній основі, який замінив колишню двоступеневу систему: Суд на тимчасовій основі і Комісія.

Голосування