Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 4'1999

Назва
 
Рішення у справах «Ластіг-Прін і Бекетт проти Сполученого Королівства» та «Сміт і Грейді проти Сполученого Королівства».
(Judgments in the cases of Lustig-Prean and Beckett v. the United Kingdom and Smith and Grady v. the United Kingdom)
 
Зміст
 

505
27.09.1999

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВАХ
«ЛАСТІГ-ПРІН І БЕКЕТТ ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА»
ТА «СМІТ І ГРЕЙДІ ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА»

У рішенні1, ухваленому в Страсбурзі 27 вересня 1999 року у справі «Ластіг-Прін і Бекетт проти Сполученого Королівства» (Lustig-Prean and Beckett v. the United Kingdom), Європейський суд з прав людини одностайно постановив, що було порушення статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) Європейської конвенції з прав людини. У другому рішенні, ухваленому того самого дня у справі «Сміт і Грейді проти Сполученого Королівства» (Smith and Grady v. the United Kingdom), Суд також дійшов висновку про факт порушення статей 8 та 13 (право на ефективний засіб правового захисту) Конвенції. Для прийняття окремих рішень Суд залишив питання про надання справедливої сатисфакції відповідно до статті 41.

1. Основні факти

Дункан Ластіг-Прін (Duncan Lustig-Prean) і Джон Бекетт (John Beckett), громадяни Британії, 1959-го і 1970 років народження, проживають у Лондоні і Шефілді (Сполучене Королівство), відповідно. Джанет Сміт (Jeanette Smith) і Грем Грейді (Graeme Grady), громадяни Британії, 1966-го і 1963 років народження, проживають в Единбурзі та Лондоні (Сполучене Королівство), відповідно.

Усі четверо заявників, які свого часу перебували на службі у збройних силах Сполученого Королівства, є гомосексуалістами. Міністерство оборони проводить політику, яка виключає перебування гомосексуалістів у збройних силах. Усі заявники, щодо гомосексуальності яких військова поліція провела розслідування, визнали цей факт і в адміністративному порядку були звільнені на підставі їхньої сексуальної орієнтації, відповідно до політики Міністерства оборони. Їх звільнено у січні 1995 року, липні 1993 року, листопаді 1994 року та грудні 1994 року, відповідно. У листопаді 1995 року апеляційний суд відхилив їхні заяви про cудовий перегляд справи.

2. Процедура і склад Суду

Заяви подано до Європейської комісії з прав людини 23 квітня, 11 липня, 9 вересня та 6 вересня 1996 року, відповідно. 1 листопада 1998 року, відповідно до пункту 2 статті 5 Протоколу 11 до Конвенції, справи було передано в Суд.

23 лютого 1999 року Суд (третя секція) прийняв об'єднані попарно заяви пана Ластіга-Пріна і пана Бекетта та пана Сміта і пана Грейді. Того ж дня Суд оголосив скарги прийнятними. Слухання в обох справах відбулося 18 травня 1999 року.

Судове рішення у кожній справі було постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів, а саме:

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція), голова

Ніколас Братца (Nicolas Bratza, Британія)

Лукіс Лукайдес (Loukis Loucaides, Кіпр)

Пранас Куріс (Pranas Kuris, Литва)

Віллі Фурманн (Willi Fuhrmann, Австрія)

Ханна Софія Грев (Hanne Sophie Greve, Норвегія)

Крістак Трая (Kristaq Traja, Албанія),

а також Саллі Долле (Sally Dollé), секретар секції.

3. Стислий виклад судових рішень

Оскарження

Пан Ластіг-Прін і пан Бекетт скаржилися, що переслідування за сексуальну орієнтацію та подальше звільнення були порушенням їхнього права на повагу до приватного життя, що захищається статтею 8 Конвенції, а також з того приводу, що вони зазнали дискримінації на порушення статті 14.

Пан Сміт і пан Грейді подали такі самі скарги за статтями 8 і 14. Вони також скаржилися, що політика Міністерства оборони проти гомосексуалістів та подальше переслідування і звільнення принижували їхню гідність, що є порушенням статті 3 (заборона нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання), що така політика обмежувала право на вираження своєї сексуальної ідентичності на порушення статті 10 (свобода вираження поглядів); що у них не було ефективних внутрішніх засобів правового захисту, як того вимагає стаття 13. Крім того, вони посилалися й на статтю 14 у поєднанні зі статтями 3 і 10.

Рішення Суду у справі «Ластіг-Прін і Бекетт
проти Сполученого Королівства»

Стаття 8

Суд вирішив, що переслідування заявників, зокрема їх допити, однозначно мали характер втручання. Він зазначив, що звільнення в адміністративному порядку відчутно позначилося на кар'єрі та майбутній долі заявників, і визнав, що загальнопоширений характер такої політики просто вражає. Тому Суд вважає, що переслідування заявників за сексуальну орієнтацію разом зі звільненням їх із збройних сил було особливо серйозним втручанням у приватне життя.

З приводу того, чи спирався Уряд на «особливо переконливі та вагомі підстави» для виправдання такого втручання, Суд зазначив, що основним аргументом Уряду було твердження про те, що присутність гомосексуалістів матиме значні негативні наслідки для морального духу, бойової здатності та оперативності у збройних силах. У зв'язку з цим Уряд посилався на доповідь Групи з питань оцінки політики щодо гомосексуалістів (НРАТ), опубліковану в лютому 1996 року. Оскільки думку службовців збройних сил, про яку згадувалося в доповіді, можна було вважати типовою, Суд дійшов висновку, що наріжним каменем такої думки було негативне ставлення службовців з гетеросексуальною орієнтацією до гомосексуалістів. Суд зазначив, що в основі політики Міністерства оборони не лежала певна моральна позиція, і питання про фізичні показники, сміливість, надійність та навички службовців з гомосексуальною орієнтацією не розглядалося. Оскільки упереджена негативна думка належала особам з гетеросексуальною орієнтацією, Суд дійшов висновку, що саме по собі негативне ставлення не могло виправдати такого втручання, так само як і у випадку з тими, хто належить до іншої раси, має інше походження або інший колір шкіри.

Вказуючи на відсутність конкретних фактів на підтвердження аргументів Уряду про можливе заподіяння шкоди моральному духу та оперативності у збройних силах, Суд готовий визнати можливість виникнення певних труднощів, пов'язаних зі зміною політики (як це було у зв'язку з присутністю жінок та представників расових меншин у минулому). Виходячи із цих фактів, він дійшов висновку, що в основі подібних труднощів лежить, по суті, поведінка і її можна змінити суворим кодексом поведінки та дисциплінарними правилами. На думку Суду, ефективність таких кодексів і правил не ставилася під сумнів заявою Уряду про те, що гомосексуальність породжує проблеми такого характеру та гостроти, які не виникають на підставі расової чи статевої належності, або аргументом про те, що певні проблеми виникнуть у зв'язку з тим, що гомосексуалісти користуватимуться спільними приміщеннями та вигодами. Нарешті, Суд заявив, що він не міг проігнорувати вже досить поширену думку або зміни у внутрішньому законодавстві Договірних держав на користь прийняття гомосексуалістів до збройних сил цих держав. Уряд не знайшов переконливих та вагомих аргументів, щоб виправдати звільнення заявників зі збройних сил.

Якщо звільнення заявників було прямим наслідком їхньої гомосексуальності, то переслідування їх за сексуальну орієнтацію заслуговувало особливої уваги, оскільки тривало після визнання ними своєї гомосексуальності. Уряд заявив, що розслідування продовжувалося для того, щоб уникнути неправдивих тверджень тих, хто домагався адміністративного звільнення зі збройних сил. Суд відхилив цей аргумент через те, що обоє заявників хотіли залишитися у збройних силах. Крім того, Суд визнав непереконливим аргумент Уряду про необхідність переслідування з причин медичного характеру, з міркувань безпеки та з огляду на дисциплінарні вимоги. Суд не погодився з твердженням Уряду про те, що заявники знали про своє право відмовитися від допитів. Вони не мали іншого реального вибору, оскільки бажали, щоб розслідування, наскільки це можливо, було конфіденційним. Суд вважає, що проведення розслідування після того, як заявники визнали свою гомосексуальність, також було невиправданим.

Тому, на думку Суду, ані розслідування, ані звільнення заявників не були виправданими, якщо виходити зі змісту пункту 2 статті 8.

Стаття 14 у поєднанні зі статтею 8

Заявники стверджували, що зазнали дискримінації внаслідок політики Міністерства оборони, яку воно проводило щодо гомосексуалістів. Суд вирішив, що у зв'язку з цією скаргою окремого питання, крім того, яке вже розглядалося за статтею 8, не виникає.

Стаття 41

Суд вважає, що питання про справедливу сатисфакцію ще не готове для вирішення, і він повернеться до нього пізніше.

Рішення Суду у справі
«Сміт і Грейді проти Сполученого Королівства»

Стаття 8 окремо та у поєднанні зі статтею 14

Оскільки ці скарги були подібними до скарг пана Ластіга-Пріна і пана Бекетта, Суд виходить із тих самих міркувань і доходить того самого висновку.

Стаття 3 окремо та у поєднанні зі статтею 14

Суд зазначив, що в контексті скарг за статтею 8 він уже пояснював, чому переслідування та звільнення, разом із загальною політикою Міністерства оборони, мали особливо тяжкий характер. Крім того, Суд не виключав того, що упередженість з боку гетеросексуальної більшості стосовно гомосексуальної меншості, як у даному випадку, могла лежати у площині положень статті 3. Він також визнав, що політика Міністерства оборони, як і подальші переслідування та звільнення зі збройних сил, безсумнівно, була болісною та принизливою для кожного із заявників. Проте, за даних обставин справи, Суд не вважає, що поводження досягло того мінімального рівня жорстокості, що дало б підстави розглядати питання в рамках статті 3.

Отже, Суд дійшов висновку, що порушення статті 3 окремо або у поєднанні зі статтею 14 не було.

Стаття 10 окремо та у поєднанні зі статтею 14

Суд визнав, що свобода вираження поглядів у цій справі була додатковим елементом права заявників на повагу до приватного життя, тобто права, яке було головним предметом обговорення. Тому Суд дійшов висновку, що не було потреби розглядати скарги заявників за статтею 10 окремо або у поєднанні зі статтею 14.

Стаття 13 у поєднанні зі статтею 8

За твердженням заявників, апеляційне провадження у справі не було ефективним національним засобом правового захисту відповідно до статті 13.

Суд зауважив, що єдине питання, яке постало перед внутрішніми судами у контексті апеляційного провадження, полягало в тому, щоб встановити, чи була політика нерозумною і чи можна визначити цю «нерозумність» відповідно до тих критеріїв, які називав сер Томас Бінгам, голова апеляційного суду та хранитель судових архівів. Згідно з цими критеріями, суд не мав права втручатися, по суті, в адміністративну сферу, крім випадків, коли він переконаний, що рішення необґрунтоване, тобто виходило за межі обов'язків особи, яка приймає обґрунтовані рішення. При визначенні того, чи перейшла розумні рамки особа, яка приймала рішення, контекст прав людини відігравав важливу роль, оскільки чим серйознішим було порушення прав людини, тим більші вимоги ставив суд щодо виправдання, перед тим як пересвідчитися в обґрунтованості рішення. Суд також зазначив, що сер Томас Бінгам, голова апеляційного суду та хранитель судових архівів, наголошував, що рівень, за яким рішення вважалося б необґрунтованим, досить високий, і це знайшло підтвердження у судових рішеннях Високого суду та апеляційного суду. Ці суди цілком позитивно оцінювали подання заявників, які ставили під сумнів виправдання Урядом згадуваної політики, і визнали, що можна висунути аргумент про те, що така політика порушувала конвенційні зобов'язання Сполученого Королівства. Разом з тим Суд констатував, що суди, керуючись критеріями визначення нерозумності, повинні були дійти висновку, що політику Міністерства оборони не можна було назвати нерозумною.

Тому Суд вважає, що рівень, на якому національні суди могли визнати політику Міністерства оборони нерозумною, був надто високий. Фактично це виключало будь-яку можливість розгляду внутрішніми судами питання про те, чи відповідало втручання у приватне життя заявників нагальній соціальній потребі, чи було пропорційним до інтересів національної і громадської безпеки та відповідало принципам, які Суд поклав в основу свого аналізу за статтею 8.

Таким чином, Суд дійшов висновку, що у заявників не було ефективних внутрішньодержавних засобів правового захисту від порушення їхніх прав на повагу до приватного життя.

Стаття 41

Щодо справи Ластіга-Пріна і Бекетта, Суд вважає, що питання про справедливу сатисфакцію ще не готове для вирішення, і він повернеться до нього пізніше.

Думка судді Лукайдеса щодо обох справ частково розходилася і частково збігалася з думкою більшості і додається до судових рішень.

Судові рішення можна знайти на веб-сторінці Суду в Інтернеті (http://www.dhcour.coe.fr) у день їх постановлення.

Канцелярія Європейського суду з прав людини
F-67075 Strasbourg Cedex
Звертатися до Родеріка Лідделла (Roderick Liddell),
телефон (0)3 88 41 24 92;
або до Емми Гельєр (Emma Hellyer),
телефон (0)3 90 21 42 15;
факс: (0)3 88 41 27 91

Європейський суд з прав людини було створено 1959 року в Страсбурзі з метою здійснення судочинства щодо порушень Європейської конвенції з прав людини 1950 року.

1 листопада 1998 року було створено Суд на постійній основі, який замінив колишню двоступеневу систему: Суд на тимчасовій основі і Комісія.


1 Згідно зі статтями 43 та 44 Конвенції рішення стає остаточним:

відповідно до статті 43 упродовж трьох місяців від дати постановлення рішення палатою; будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, звернутися з клопотанням про передання справи до Великої палати, яка складається із 17 членів. Колегія у складі п'яти суддів приймає таке клопотання, якщо справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або важливе питання загального значення;

відповідно до статті 44 рішення палати стає остаточним:

а) якщо сторони заявляють про те, що вони не звертатимуться з клопотанням про передання справи до Великої палати; або

b) через три місяці від дати постановлення рішення, якщо клопотання про передання справи до Великої палати не було заявлене; або

с) якщо колегія Великої палати відхиляє клопотання про передання справи згідно зі статтею 43.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua