267
27.05.2004

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ ПАЛАТИ У СПРАВІ
«КОННОРЗ ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА»

Сьогодні Європейський суд з прав людини письмово повідомив рішення[1] у справі «Коннорз проти Сполученого Королівства» (Connors v. the United Kingdom) (заява № 66746/01).

Cуд одноголосно постановив:

— що було порушення статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) Європейської конвенції з прав людини;

— що не постає окремих питань за статтею 14 (заборона дискримінації), статтею 1 Першого протоколу (захист права власності) чи статтею 6 (право на справедливий судовий розгляд) Конвенції;

— що не було порушення статті 13 (право на ефективний засіб правового захисту).

Згідно зі статтею 41 (справедлива сатисфакція) Конвенції, Суд присудив заявникові 14 000 євро як компенсацію за моральну шкоду та 21 643 євро за судові витрати.

(Рішення викладено лише англійською мовою.)

1. Основні факти

Заявник — Джеймс Коннорз (James Connors), громадянин Великої Британії, 1955 року народження, проживає в Ланкаширі (Lancashire) або поблизу нього.

Заявник і його сім’я — цигани, які дотримуються традиційного кочового способу життя. Втім, вони стверджують, що надто потерпали від клопоту і все частіших переїздів, тому оселилися на території, виділеній циганам місцевим органом влади, розташованій в Коттінґлі Спрінґз (Cottingley Springs) в Лідсі (Leeds), Англія, де вони жили постійно упродовж 13 років. У лютому 1997 року вони знову переїхали, скаржачись, між іншим, на насильство і безладдя, через які вони не можуть спати ночами, а діти не можуть безпечно гратися вдень. Вони взяли в оренду будинок і переїхали туди, проте не змогли адаптуватися до такого життя.

У жовтні 1998 року заявник і його дружина повернулися в Коттінґлі Спрінґз, де їм було дозволено зайняти місце на стоянці за умови, що вони, їхня сім’я та гості не створюватимуть «незручностей» для тих, хто проживає на стоянці або неподалік. 29 березня 1999 року доросла донька заявника Марґарет (Margaret) Коннорз одержала дозвіл зайняти сусідню ділянку, на якій вона проживала з Майклом Малоні (Michael Maloney). Дорослі сини заявника були частими відвідувачами на стоянці. 31 січня 2000 року сім’ї було вручено попередження, в якому від них вимагалося звільнити обидві ділянки на тій підставі, що Майкл Малоні та діти заявника — в то­му числі його дорослі сини — погано поводяться і створюють значні «незручності» на стоянці. 20 березня 2000 року місцева рада порушила провадження у справі з вимогою негайно звільнити обидві ділянки.

У той час заявник і його дружина жили з чотирма молодшими дітьми — Чарльзом (Charles), Майклом (Michael), Даніелем (Daniel) i Томасом (Thomas), — яким було 14, 13, 10 років та чотири місяці, відповідно. У Томаса було захворювання нирок, а у дружини заявника трапилося кілька нападів астми, що вимагало госпіталізації. Заявник, у якого боліло в грудях, був записаний на прийом до лікарні. Даніеля влаштували навчатися у початковій школі, що містилася по сусідству, іншим дітям також надавали допомогу, в тому числі навчали вдома.

Рано-вранці 1 серпня 2000 року рада виселила сім’ю, причому операція з виселення тривала п’ять годин. Фургон, що був власністю сім’ї, було повернуто їм, як стверджував заявник, лише наприкінці дня. 3 серпня рада повернула їхнє майно, яке було звалено в купу на узбіччі дороги на певній відстані від фургона заявника.

Заявник стверджував, що його сім’ї не було надано допомоги чи поради стосовно того, куди вони можуть поїхати, крім однієї пропозиції житла в Брідлінґтоні (Bridlington), на східному узбережжі Англії, але ця пропозиція не враховувала зв’язків їхньої сім’ї з місцевою громадою, бо вони мешкали в районі Лідса десь 20–30 років. Заявник стверджував, що з часу виселення його сім’ї неодноразово доводилося переїжджати, тому стрес і невизначеність спричинили рішення його дружини оселитися в будинку та призвели до їхнього розлучення у травні 2001 року. Після виселення Даніель не повернувся до школи.

2. Процедура та склад Суду

Заяву подано до Суду 29 січня 2001 року й оголошено прийнятною 14 листопада 2002 року. Відкрите слухання відбулось у Палаці прав людини в Страсбурзі 22 січня 2004 року.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Крістос Розакіс (Christos Rozakis, Греція), голова

Пер Лоренцен (Peer Lorenzen, Данія)

Ніколас Братца (Nicolas Bratza, Сполучене Королівство)

Джованні Бонелло (Giovanni Bonello, Мальта)

Франсуаза Тюлкен (Françoise Tulkens, Бельгія)

Снежана Ботучарова (Snejana Botoucharova, Болгарія)

Елізабет Штайнер (Elisabeth Steiner, Австрія),

а також Сьорен Нільсен (Søren Nielsen), секретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення[2]

Оскарження

Зокрема, заявник скаржився, що йому не було надано можливості оскаржити в суді твердження проти нього, які слугували підставою для виселення його сім’ї, та що — на відміну від власників приватних майданчиків, житлових асоціацій та землевласників — від місцевих органів, до відомства яких належать стоянки для циган, не вимагалося надавати докази стосовно тверджень проти мешканців стоянки (згідно із Законом про пересувні будинки від 1983 року). Він посилався на статті 8 (право на повагу до приватного та сімейного життя), 14 (заборона дискримінації), 6 (право на справедливий судовий розгляд) та 13 (право на ефективний засіб правового захисту) і статтю 1 Першого протоколу (захист права власності).

Рішення Суду

Стаття 8

Суд зауважив, що уразливість циган як меншини означає, що особливу увагу слід приділяти їхнім потребам та їхньому особливому способу життя як у межах відповідного реґулювання, так і при прийнятті рішень у конкретних випадках. Отже, на Сполучене Королівство покладається позитивний обов’язок полегшувати життя циган. Не піддається сумніву серйозність того, що для заявника поставлено на кін. Його та його сім’ю було виселено з майданчика, на якому вони проживали (за винятком короткого проміжку часу) упродовж приблизно 14–15 років, і після цього їм було складно знайти законну альтернативу щодо розташування їхніх фургонів, вирішувати проблеми, пов’язані з власним здоров’ям та здоров’ям своїх дітей, і забезпечити можливість продовжувати навчання дітей. Сім’я фактично залишилася безпритульною, що спричинило неґативні наслідки щодо безпеки і благополуччя, які випливали з цього ста­ну.

Головною проблемою у цій справі було з’ясування того, чи за даних обставин правові рамки, що могли застосовуватися до зайняття ділянок на майданчиках, виділених для циган місцевою владою, забезпечували достатній процесуальний захист їхніх прав.

Згідно зі статтею 8, серйозне втручання у права заявника вимагало, на думку Суду, наявності особливо вагомих підстав публічного інтересу, які б його виправдовували. Матеріали, які розглядав Суд, звичайно, не свідчили про те, що виселення у спрощеному порядку використовується як засіб підтримання обороту вільних ділянок чи запобігання тому, щоб сім’ї займали ці ділянки упродовж тривалого строку. І той факт, що на майданчиках, виділених для циган місцевою владою, були випадки анти-соціальної поведінки, не міг сам по собі виправдати виселення у спрощеному порядку, оскільки такі проблеми також виникали на територіях житлових мікрорайонів та на інших майданчиках пересувних будинків і в цих випадках органи влади використовували свої повноваження в інший спосіб та здійснювали виселення виключно на підставі незалежного судового розгляду щодо виправданості цього заходу. Попри твердження, що через ставлення циган до органів влади провадження в суді навряд чи могло б бути ефективним, Суд зазначив, що захист прав орендарів земельних ділянок поширюється й на ділянки, які перебувають у приватній власності і до яких мають застосовуватися такі самі міркування. Отже, Суд не був переконаний у тому, що майданчики, виділені для циган місцевою владою, мають якісь особливі риси, які б унеможливили управління ними, якби від керівництва вимагалося обґрунтовувати підстави для виселення тих, хто займає ділянки упродовж тривалого часу.

Суд також не знайшов жодного підтвердження того, що цигани будуть позбавлені переваг незначних фінансових витрат, пов’язаних з використанням майданчиків, що виділяються для них місцевими органами влади. Згідно з твердженнями заявника, які не оспорювалися Урядом Сполученого Королівства, майданчики, що виділяються для циган місцевою владою, не користуються перевагами зниженої оплати, і зокрема особисто він мусив сплачувати вдвічі більшу суму, ніж та, що мала сплачуватися за місце, яке надавалося місцевою владою в житлових мікрорайонах.

Циганське населення не дістало також жодних переваг від спеціального режиму внаслідок покладення відповідного обов’язку на місцеві органи влади — ґарантувати достатнє забезпечення їхніх потреб. Місцеві органи влади не вжи­ли спеціальних заходів щодо планування майданчиків для циган на підставі їхніх клопотань про надання дозволу на розміщення пересувних будинків на приватних ділянках.

Cуд вважав, що існування інших процесуальних ґарантій є вирішальним при оцінюванні пропорційності втручання. Однак судовий перегляд рішення про виселення не може вважатися таким, що допомагатиме заявникові чи іншим циганам за обставин, коли органи місцевої влади припиняють дію дозволів на підставі застосовного закону.

Cуд не недооцінив складнощів завдання, що постає перед органами влади: знайти прийнятне розв’язання проблеми житла для циган та міґруючого населення, — і погодився, що в цій сфері національні органи влади користуються дискреційними повноваженнями при прийнятті та здійсненні курсу своєї соціальної та житлової політики. Ситуація, у всякому разі, ускладнилася внаслідок очевидної зміни звичаїв циганського населення, яке залишається кочовим за духом, навіть якщо на практиці воно фактично не є таким.

Однак Суд переконався в тому, що необхідна схема законодавчого вреґулювання, відповідно до якої дозволяється спрощена процедура виселення заявника та його сім’ї, та що наявність її не була достатньою мірою доведена Уря­дом Сполученого Королівства. Не було переконливо доведено, що повноваження стосовно виселення без тягаря наведення відповідних підстав, які підлягатимуть розгляду по суті незалежним судом, відповідають будь-якій конкретній меті чи надають будь-які конкретні переваги членам циганської громади.

Радше видається, що ситуація в Англії, як вона склалася, за яку органи державної влади мають бути відповідальними, створила значні перешкоди циганам у дотриманні ними активного мандрівного способу життя, водночас виклю­чивши з процесуального захисту тих, хто вирішив перейти до більш осілого способу життя.

Нарешті, Суд визнав, що виселення заявника та його сім’ї з майданчика, що належить органу місцевої влади, не супроводжувалося необхідними процесуальними ґарантіями, а саме — вимогою надати належне виправдання серйозному втручанню в його права, і тому воно не могло вважатися виправданим «нагальною соціальною потребою» або пропорційним поставленій леґітимній меті. Відповідно, було порушення статті 8.

Стаття 14

Визнавши порушення статті 8, Суд постановив, що не виникає жодного питання за статтею 14.

Стаття 1 Першого протоколу

Стосовно того, що переміщення майна заявника було наслідком виселення його сім’ї з майданчика, що належить органу місцевої влади, Суд визнав, що не виникає окремих питань, крім тих, що вже розглядалися за статтею 8, а отже, визнав, що немає потреби розглядати цю скаргу далі.

Стаття 6

Вважаючи, що суть скарги заявника за статтею 6 — начебто його виселення не супроводжувалося достатніми процесуальними ґарантіями — не розглядалася згідно зі статтею 8, Суд визнав, що окремого питання на підставі статті 6 не виникає.

Стаття 13

Cуд нагадав, що стаття 13 не йде так далеко, щоб ґарантувати засіб захисту, за яким дозволяється оскаржити первинне законодавство в органі національної влади на підставі того, що воно суперечить Європейській конвенції з прав людини. Вважаючи, що скарги заявника по суті стосувалися звільнення від відповідальності, яке надається Законом про пересувні будинки 1983 року майданчикам, що належать органам місцевої влади, Суд не визнав порушення статті 13.

 

---