266
27.05.2004

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ ПАЛАТИ У СПРАВІ
«РІЗОС І ДАСКАС ПРОТИ ГРЕЦІЇ»

Сьогодні Європейський суд з прав людини письмово повідомив рішення[1] у справі «Різос і Даскас проти Греції» (Rizos and Daskas v. Greece) (заява № 65545/01). Cуд одноголосно постановив:

— що не було порушення пункту 1 статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) Європейської конвенції з прав людини;

— що було порушення статті 10 (свобода вираження поглядів) Конвенції.

Згідно зі статтею 41 (справедлива сатисфакція) Конвенції, Суд присудив заявникам 32 179 євро як компенсацію за матеріальну шкоду і постановив, що визнання порушення становить достатню сатисфакцію щодо моральної шкоди, завданої заявникам.

(Рішення викладено лише французькою мовою.)

1. Основні факти

Заявники — Димітріос Різос (Dimitrios Rizos) та Іоанніс Даскас (Ioannis Daskas), громадяни Греції, 1936 і 1957 року народження, відповідно, проживають в Афінах. Вони обидва журналісти. Пан Різос — видавець і шеф-редактор щоденної газети «Адесмефтос Типос» (Adesmeftos Typos), а пан Даскас — її оглядач.

У випуску від 19 вересня 1995 року газета опублікувала статтю п. Даскаса під заголовком «Ось такі прокурори в Епірусі...». У статті наводили подробиці протизаконної діяльності прокурора в місті Превеза (Preveza) і повідомлялося, що почалося розслідування у справі стосовно трьох прокурорів. У статті також зазначалося, що голова колеґії адвокатів Арти  (Arta) — друг усіх трьох прокурорів, тому їхні політичні зв’язки означають, що їх не буде притягнуто до відповідальності.

Після того як один із прокурорів, про яких ішлося у статті, відкрив кримінальну справу про наклеп та образу, суд першої інстанції Салонік постановив, що, тимчасом як перша частина статті містила правдиві звинувачення, друга частина завдавала шкоди честі й репутації прокурора. Відповідно суд наказав заявникам сплатити йому відшкодування в сумі 29 347 євро. Це рішення було залишено без змін в апеляційному провадженні, а 31 жовтня 2000 року Касаційний суд відхилив апеляцію заявників з питань права.

2. Процедура і склад Суду

Заяву подано 4 грудня 2000 року й оголошено прийнятною 20 березня 2003 року.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Джованні Бонелло (Giovanni Bonello, Мальта), голова

Крістос Розакіс (Christos Rozakis, Греція)

Франсуаза Тюлкен (Françoise Tulkens, Бельгія)

Еґіл Левіц (Egil Levits, Латвія)

Снежана Ботучарова (Snejana Botoucharova, Болгарія)

Анатолій Ковлер (Anatoli Kovler, Росія)

Владиміро Заґребельський (Vladimiro Zagrebelsky, Італія),

а також Сьорен Нільсен, (Søren Nielsen) секретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення[2]

Оскарження

Посилаючись на пункт 1 статті 6 Конвенції, заявники стверджували, що вони не користувалися перевагами ґарантій звичайного провадження, тому що до порушень, вчинених через засоби масової інформації, застосовується спеціальна процедура. Вони також скаржилися, що не мали можливості довести, що моральна шкода, якої зазнав прокурор, не є такою великою, як сума грошей, яку їм було наказано сплатити йому, і стверджували, що Касаційний суд фактично не розглядав їхню справу. Крім того, заявники скаржилися на втручання в їхню свободу вираження поглядів, на порушення статті 10 Конвенції.

Рішення Суду

Пункт 1 статті 6 Конвенції

Cуд не побачив ніяких підстав для припущень, що провадження у справі було свавільним, і зазначив про відсутність доказів того, що застосування спеціальної процедури справді зашкодило заявникам. Суд вважав, що загалом провадження у цій справі було справедливим у значенні пункту 1 статті 6.

Стаття 10 Конвенції

Рішення, постановлені проти заявників, становили втручання у їхню свободу вираження поглядів. Це втручання було передбачене законом і мало леґітимну мету захисту репутації та прав інших.

 Cуд вважав, що ті частини статті, які стали підставою для засудження заявників, а саме — твердження, що голова колеґії адвокатів Арти — друг усіх трьох зазначених прокурорів, не виходили поза межі дозволеного коментаря з приводу нагального питання.

Враховуючи факти цієї справи, Суд не зміг не визнати, що безсумнівна заінтересованість прокурора, про якого йшлося, у захисті своєї репутації переважила надзвичайний публічний інтерес до отримання інформації з приводу питання, пов’язаного з функціонуванням судової системи. Отже, попри свободу розсуду, що надається національним органам влади, Суд вважав, що не було розумної рівноваги між обмеженням права заявників на свободу вираження поглядів та леґітимною метою.

 

---