Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 3'2004

Назва
 
Справа «Гаазе проти Німеччини»
(Case of Haase v. Germany)
 
Зміст
 

 

 

 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ТРЕТЯ СЕКЦІЯ

 

 

СПРАВА «ГААЗЕ ПРОТИ НІМЕЧЧИНИ»

(Case of HAASE v. GERMANY)

 

(Заява № 11057/02)


Рішення

Страсбурґ

8 квітня 2004 року


 

У справі «Гаазе проти Німеччини»

Європейський суд з прав людини (третя секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли судді:

п. Іренеу Кабраль Баррето (Ireneu Cabral Barreto), голова

п. Ґеорґ Ресс (Georg Ress)

п. Люціус Кафліш (Lucius Caflisch)[1]

п. Пранас Куріс (Pranas Kūris)

п. Бостьян Жупанчич (Boštjan Zupančič)

пані Марґарита Цаца-Ніколовська (Margarita Tsatsa-Nikolovska)

п. Крістак Трая (Kristaq Traja),

а також Венсан Берже (Vincent Berger), секретар секції,

після нарад за зачиненими дверима 23 січня 2003 року і 6 квітня 2004 року

постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою (№ 11057/02) проти Федеративної Республіки Німеччини, поданою до Суду згідно зі статтею 34 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) двома громадянами Німеччини, пані Корнелією Гаазе (Cornelia Haase) та п.Йозефом Гаазе (Josef Haase) (заявники), 6 березня 2002 року.

2. Заявників, яким було надано правову допомогу, представляв п.П.Кеппель (P. Koeppel), адвокат, що практикує в Мюнхені. Уряд Німеччини (Уряд) представляла його уповноважена особа п.К.Штольтенберґ (K. Stoltenberg), керівник департаменту міністерства.

3. Заявники стверджували, що позбавлення їх батьківських прав на їхніх чотирьох дітей та трьох дітей пані Гаазе від першого шлюбу і заборона доступу до всіх дітей становить порушення статті 8 Конвенції. Вони оскаржували також несправедливість судового розгляду на підставі пункту 1 статті 6 Конвенції.

4. Розгляд заяви було доручено третій секції Суду (пункт 1 правила 52 Реґламенту Суду). Зі складу цієї секції, відповідно до пункту 1 правила 26 Реґламенту Суду, було сформовано палату для розгляду справи (пункт 1 статті 27 Конвенції).

5. Ухвалою від 23 січня 2003 року Суд оголосив заяву прийнятною.

6. Заявники та Уряд подали зауваження по суті справи (пункт 1 прави­ла 59).

ЩОДО ФАКТІВ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

A. Загальний виклад подій

7. Заявники народилися, відповідно, у 1968-му і 1967 році й живуть в Альтенберґе (Altenberge), Німеччина.

8. Пані Гаазе — мати дванадцяти дітей. Коли вона була одружена з М., у неї народилося семеро дітей: Aлександер, 1988 року народження, Рамона, 1987 року народження, Саша, 1986 року народження, Maттіас, 1985 року народження, Tiмо, 1990 року народження, та близнята Ліза-Maрія і Ніко, 1992 року народження. Від другого чоловіка, п. Гаазе, у неї народилося п’ятеро дітей: Aнна-Kaріна, 1995 року народження, Сaндра-Kрістін, 1998 року народження, Maуріс-Паскаль, 2000 року народження, та Лaура-Miхель, що народилась 11 грудня 2001 року. У грудні 2003 року пані Гаазе народила свою останню дитину.

9. У 1993 році стосунки між пані Гаазе та М. погіршилися. У квітні 1993 року M. подав до суду заяву про розлучення і клопотання про надання батьківських прав на дітей. Рішенням від 29 жовтня 1993 року Mюнстерський (Münster) районний суд (Amtsgericht) надав пані Гаазе батьківські права щодо трьох молодших дітей, Tiмо, Лізи-Марії та Ніко, а щодо чотирьох старших дітей — її першому чоловікові. Мюнстерська рада у справах неповнолітніх подала апеляцію на це рішення, але у вересні 1994 року відкликала апеляцію. У грудні 1993 року пані Гаазе разом з трьома дітьми переїхала до свого нинішнього чоловіка. 18 листопада 1994 року Мюнстерський районний суд постановив рішення про розлучення пані Гаазе та її першого чоловіка. Заявники одружені з грудня 1994 року.

B. Провадження з позбавлення заявників батьківських прав

10. У лютому 2001 року пані Гаазе звернулася до Мюнстерської ради у справах неповнолітніх та сім’ї (Amt für Kinder, Jugendliche und Familien — KSD) з клопотанням про надання допомоги багатодітним сім’ям. Для того щоб отримати таку допомогу, заявники погодилися на проведення оцінювання стану сім’ї експертом-психологом. У травні 2001 року муніципальна соціальна служба доручила психологові провести експертизу. Експерт зустрічався з пані Гаазе та її трьома дітьми 26 вересня та 11, 15, 17 і 22 жовтня 2001 року вдома у заявників.

11. Оскільки заявники вважали, що запитання, поставлені дітям експертом, були несумісними з цілями надання допомоги багатодітним сім’ям, та враховуючи те, що експерт не дозволив пані Гаазе бути присутньою під час зустрічей дітей з учителями, вони відмовилися співпрацювати з експертом.

12. 17 грудня 2001 року експерт подав експертний висновок до Мюнстерської комісії у справах неповнолітніх. Згідно з цим висновком, недоліки в догляді за дітьми та побутові умови становили серйозний ризик для подальшого розвитку дітей. У висновку було подано перелік випадків, які свідчили про те, що заявники неодноразово виявляли надмірну жорстокість до своїх дітей і били їх. Діти потребували безпечного і довготривалого місцеперебування, щоб уникнути подальших контактів між ними та заявниками.

13. Того самого дня Мюнстерська комісія у справах неповнолітніх звернулася до Мюнстерського районного суду з вимогою видати тимчасове розпорядження (einstweilige Anordnung) про позбавлення заявників батьківських прав на сімох дітей, а саме: їхніх чотирьох дітей — Анну-Каріну, Сандру-Крістіну, Мауріс-Паскаля та Лауру-Міхель — і трьох дітей пані Гаазе від її першого шлюбу — Тімо, Ніко та Лізу-Марію.

14. Того самого дня, тобто 17 грудня 2001 року, Мюнстерський районний суд, не заслухавши батьків чи їхніх дітей, видав тимчасове розпорядження, з клопотанням про яке звернулася комісія у справах неповнолітніх. Заявникам було наказано негайно передати дітей Мюнстерській комісії у справах неповнолітніх. Судовий виконавець був уповноважений доправити дітей, у разі необхідності, із застосуванням сили. Покладаючись головним чином на висновки експерта, районний суд постановив, що неспроможність батьків забезпечити дітям належний догляд і виховання та зловживання батьківськими повноваженнями наражали на небезпеку фізичний, психічний і психологічний стан усіх дітей такою мірою, що їхнє проживання окремо від заявників видавалося єдиною можливістю захистити їх. Районний суд посилався на відповідні положення Цивільного кодексу (статті 1666 та 1666а — див. наведений нижче розділ щодо національного права).

15. Рішенням від 18 грудня 2001 року Мюнстерський районний суд доповнив своє рішення від 17 грудня 2001 року, яке забороняло заявникам доступ до їхніх дітей та трьох дітей від першого шлюбу, Тімо, Ніко та Лізи-Марії. Заявникам не повідомлялося місцезнаходження дітей. Крім того, суд заборонив пані Гаазе доступ до чотирьох інших дітей від першого шлюбу. Їй також було заборонено підходити ближче ніж на 500 метрів до місця проживання чотирьох інших дітей та шкіл, де вони навчалися. Районний суд вважав, що висновок експерта є достатнім доказом на користь того, що відокремлення дітей від їхніх батьків є необхідним для захисту дітей. Далі було наведено арґументи, що батьки заперечу­ватимуть і в будь-який спосіб намагатимуться чинити тиск на дітей. Запропоновані заходи мали на меті уникнути цього, вони були необхідними і найкраще відповідали їхнім інтересам. Батьків наполегливо і неодноразово про­сили усвідомити допущені ними недоліки в догляді за дітьми та їхній вплив на фізичний і психологічний стан дітей, і зокрема врахувати очевидну нагальну необхідність для дітей змінити обстановку. Батькам було запропоновано погодитися — бодай тимчасово — із вжитими заходами і, наскільки це можливо, сприяти вреґулюванню загальної ситуації. Це було можливим лише у випадку, якщо батьки погодяться з існуючими обставинами. Такий підхід комісії у справах неповнолітніх частково збігався з чітко висловленим бажанням дітей. Районний суд дійшов висновку, що негайно вжиті неминучі заходи є пропорційними нагальним потребам та об’єктивним інтересам усіх дітей.

16. Того самого дня приблизно опівдні дітей забрали з трьох різних шкіл, дитячого садка і з дому і прилаштували у трьох фостерних сім’ях. Наймолодшу доньку, Лауру-Міхель, якій було сім днів, забрали з пологового будинку, відтоді вона проживає у фостерній сім’ї.

17. У листі від 18 грудня 2001 року лікар W., гінеколог і головний лікар Йоганнесштіфтського (Johannesstift) пологового будинку в Мюнстері, оскаржив до Мюнстерського районного суду поведінку органів влади. Він повідомляв, що, у відповідь на телефонний дзвінок 17 грудня 2001 року, шістьох дітей пані Гаазе, а також її новонароджену дитину, яка перебувала ще в пологовому будинку, повинні були забрати від їхньої матері без її відома. Його пацієнтку мали поінформувати про цей захід лише після того, як немовля було забрано з дитячої кімнати. Працівники пологового будинку мали винести немовля вниз, до в’їзду в лікарню та передати в таксі.

Він, як головний лікар, і медичний персонал лікарні були здивовані та шоковані цими нагальними діями і вважали, що така поведінка є принизливою по відношенню до пані Гаазе та медичного персоналу. З 1992 року медичний персонал лікарні надає медичну допомогу пані Гаазе. У них склалося враження про неї як про надзвичайно відповідальну особу. Під час вагітності вона реґулярно приходила на профілактичне медичне обстеження. Коли вона приходила в супроводі дітей, діти добре поводилися, були дружні й добре виховані. Не було жодних ознак того, що вони були занехаяні чи зазнавали жорстокого поводження.

18. 19 грудня 2001 року комісія у справах неповнолітніх інформувала заявників, що їхнім дітям надано матеріальну допомогу в розмірі 4000 євро на місяць та що батьки мають вносити свою частку до цієї допомоги залежно від своїх матеріальних можливостей.

19. 19 грудня 2001 року заявники оскаржили рішення районного суду від 17 грудня 2001 року. Вони стверджували, що їм важко зрозуміти, як у контексті надання допомоги на дітей було складено висновок експерта про неспроможність батьків виховувати своїх дітей, і що їх навіть не повідомили про це рішення. Оспорюване рішення було несподіваним, і його було прийнято в той момент, коли пані Гаазе була в тяжкому стані, бо тільки тиждень тому народила доньку. Вони пропонували заслухати свідків, які могли підтвердити, що дітей не піддавали жорстокому поводженню, а виховували в любові та з розумінням.

20. 7 січня 2002 року районний суд провів засідання у присутності заявників, яких представляв адвокат, першого чоловіка пані Гаазе, представників Мюнстерської комісії у справах неповнолітніх, представника дитячих ясел та експерта G. Чотири свідки, яких запропонували заявники на свій розсуд, не були заслухані і мусили залишити зал судових засідань.

Районний суд доручив G. продовжити оцінювання інших дітей і завершити свій висновок. Крім того, суд призначив нового експерта, H., доручивши йому оцінювання здатності заявників виховувати своїх дітей.

21. Під час наступних співбесід для підготовки висновку заявники просили експерта записувати розмови на плівку. Після того як експерт відмовився робити це, заявники не захотіли надалі співпрацювати з ним.

22. 1 березня 2002 року Гаммський (Hamm) апеляційний суд (Oberlandesgericht) відхилив апеляцію заявників, у якій вони оскаржували рішення від 17 грудня 2001 року. Апеляційний суд зазначив, що районний суд врахував висновок, поданий комісією у справах неповнолітніх у зв’язку з її клопотанням від 17 грудня 2001 року про позбавлення заявників батьківських прав, та висновок експерта G. і думку районного суду, що оскаржуваний захід є виправданим. Експерт дійшов висновку, що основні потреби дітей не задовольняються і що насильство та постійне недбальство у всіх питаннях супроводжують повсякденне життя дітей. Отже, було необхідно покласти край ризику, якого, як здавалося, постійно зазнавали діти та їхнє здоров’я і благополуччя. Висновок новопризначеного експерта очікувався в середині квітня 2002 року. Таким чином, апеляційний суд визнав, що апеляція заявників може бути відхилена без проведення слухання справи. Це суперечило б основним інтересам дітей, якби їх забрали з нового оточення, в якому вони вже налагоджували нові контакти, та повернули в їхню колишню сім’ю, оскільки був ризик, що незабаром їх доведеться знову помістити в нове оточення.

23. 8 березня 2002 року заявники подали клопотання про відведення судді Мюнстерського районного суду на підставі упередженого ставлення до них.

24. 4 квітня 2002 року колеґія у складі трьох суддів Федерального конституційного суду (Bundesverfassungsgericht) відхилила клопотання заявників про тимчасове розпорядження.

Федеральний конституційний суд постановив, що конституційна скарга заявників не є неприйнятною і не є явно необґрунтованою. Зокрема, були сумніви стосовно того, чи порушили суди право заявників на справедливий судовий розгляд та їхнє право на повагу до сімейного життя. Проте, якби тимчасове розпорядження, про яке просили заявники, було видано, а пізніше конституційну скаргу було відхилено, тоді дітей довелось би знову забирати від заявників та забезпечувати інше перебування. Враховуючи той факт, що експертний висновок мав бути підготовлений до середини квітня 2002 року, заявникам доцільніше було очікувати результату основного провадження, а не наражати дітей на ризик повторного відокремлення від батьків. Слід було припускати, що з урахуванням важливості перебігу часу в таких питаннях компетентні суди прискорять основне провадження у справі.

25. 10 квітня 2002 року Мюнстерський районний суд відхилив заперечення проти судді, а 11 квітня 2002 року — заперечення проти експерта G.

26. 19 квітня 2002 року Мюнстерський районний суд призначив адвоката Мюнстерської колеґії адвокатів опікуном ad litem (Verfahrenspfleger) для представництва дітей у судовому провадженні. Суд видав розпорядження, щоб уже призначені експерти подали результати, одержані ними в процесі розслідування, і звільнив їх від подальшої експертної діяльності. Суд приз­начив нового експерта, професора К., яка мала визначити, чи є відокремлення дітей від сім’ї єдиним способом усунення небезпеки, на яку вони наражалися.

27. 11 червня 2002 року професор К. провела бесіду із заявниками у них вдома. Розмова тривала 6 годин.

28. 21 червня 2002 року колеґія Федерального конституційного суду у складі трьох суддів скасувала рішення Гаммського апеляційного суду від 1 березня 2002 року та Мюнстерського районного суду від 17 грудня 2001 року і переда­ла справу на повторний розгляд Мюнстерського районного суду.

29. Оскільки заявники оскаржували також рішення Мюнстерського районного суду від 18 грудня 2001 року та 7 січня 2002 року, Федеральний конституційний суд оголосив конституційну скаргу в цій частині неприйнятною на підставі того, що рішення не були оскаржені в апеляційному порядку згідно зі статтею 19 Закону про безспірне провадження (Gesetz über die Angelegenheiten der freiwilligen Gerichtsbarkeit — FGG).

30. Оскільки ця конституційна скарга була прийнятною, Федеральний конституційний суд вважав, що, відповідно до принципів, закладених у його прецедентному праві, рішення Мюнстерського районного суду та апеляційного суду порушили право заявників на повагу до сімейного життя, ґарантоване першим реченням пункту 2 статті 6 Основного закону в поєднанні з пунктом 3 статті 6 (див. цю статтю відповідного національного права, що наводиться нижче).

Були серйозні сумніви з приводу того, чи враховували ці суди важливість батьківських прав, коли вони постановляли свої рішення, та чи достатньою мірою вони врахували принцип пропорційності. Не було належним чином розглянуто питання щодо наявності обґрунтованих доказів існування ризику для дітей. Районний та апеляційний суди просто посилалися на доповідь комісії у справах неповнолітніх і на висновок експерта. З їхніх рішень не випливало, що висновки експерта ґрунтуються на достовірних фактах. Рішення не містять оцінювання клопотань заявників та їхніх доводів щодо можливого застосування альтернативних заходів, які не вимагали б повного позбавлення їх батьківських прав. Ні апеляційний суд, ні районний суд не вислухали дітей і не надали можливості учасникам провадження бути вислуханими.

Заходи, яких було вжито, призвели до корінних змін умов життя всіх осіб, що мають відношення до справи, і становили грубе втручання у здійснення батьківських прав. Проте перед прийняттям цього рішення не було здійснено жодного розслідування, хоча б по телефону. Не було наведено жодних підстав, які виправдовували б нагальність такого втручання.

Суд у сімейних справах не мав інформації щодо можливих наслідків свого рішення, оскільки комісія у справах неповнолітніх та експерт не коментували це питання. Розглядаючи переваги та недоліки заходу, який мав бути застосований щодо сім’ї, важливо було врахувати, що відокремлення дітей від їхніх батьків може бути небезпечним для розвитку дітей, особливо у перші роки життя.

Крім того, суди не з’ясували питання щодо суперечності між висновками експерта, в яких ішлося про те, що заявники не готові співпрацювати з ними, й тим фактом, що пані Гаазе сама попросила, аби їй надали допомогу у вихо­ванні. Мало того, у рішеннях не зазначалося, чи відмовлялися заявники від будь-яких контактів чи допомоги, що пропонувалася їм комісією у справах неповнолітніх, та як саме, і не було зрозуміло, які «конкретні заходи щодо на­дання допомоги» (einzelne Jugendhilfemaßnahmen) було здійснено в минулому і чому вони не мали успіху.

Районному суду слід було спочатку з’ясувати питання, що виникали, а водночас можна було вжити тимчасових альтернативних заходів, якщо були серйозні підстави вважати, що благополуччя дітей наражається на ризик.

31. Згідно з думкою Федерального конституційного суду, не можна було виключати, що до припинення розгляду по суті, який мав здійснюватися першочергово, районний суд ухвалить інше надзвичайне рішення. У такому випадку районний суд був скерований на те, щоб ретельно розглянути питання, чи у світлі отриманих тим часом доказів було все ще виправданим і далі тримати дітей відокремлено від заявників і чи повторна зміна місця проживання дітей відповідатиме їхнім інтересам. Якщо районний суд визнає, що теперішня ситуація має зберігатися, йому доведеться вирішувати питання, чи слід надати заявникам право доступу до дітей, і якщо так, то чи треба обмежувати його або надавати на певних умовах, і чи наслідки такого рішення слід обмежити в часі, суворо дотримуючись принципу пропорційності.

32. 13 і 14 червня 2002 року дітей від першого шлюбу, Tiмо, Ніко, Aнну-Kaріну та Лізу, заслухав суддя Мюнстерського районного суду — у відповідних закладах, куди їх помістили.

33. Згідно з протоколом районного суду від 14 червня 2002 року, Тімо заявив, що хоче повернутися до своїх батьків. Він знав, що є певні причини, чому його та його братів і сестер розмістили в іншому оточенні, і підтвердив, що у нього було надто багато роботи і напруження вдома. Він передавав вітання своїм братам і сестрам.

34. Ніко, Анну-Kaріну та Лізу вислухали в іншій фостерній сім’ї. Ніко сказав, що хоче знати, чи все гаразд у його батьків та його «улюбленого» батька (Lieblingsvater). Він запитував, чому йому не можна жити разом зі своїм «улюбленим» батьком і чи не міг би хтось — його батьки, батько чи Мауріс — приїхати побачитись із ним. Ліза та Анна-Каріна перебувають з ним, і він знає, що у них все гаразд. Ліза казала йому, що теж хоче повернутися додому. Ніко вважав, що це було б чудово. Коли його запитали, про що він мріє, він сказав, що мріє повернутися до свого «улюбленого» батька, що його батько дуже хороший, кращий, ніж його вітчим. Відповідаючи на запитання судді, що він хоче передати, Ніко наговорив на диктофон такого листа: «Любий Сашо (його улюблений брат), (його улюблені сестри Ліза та Рамона), любий Алексе, як шкода, що ми не бачи­мося один з одним… Саша, Маттіас, Рамона, Алекс, його улюблений батько та його батьки повинні приїжджати і відвідувати його» («Lieber Sascha (sein Lieblingsbruder), (Lieblingsschwestern Lisa und Ramona) lieber Alex, schade, dass wir uns nicht sehen ... Sascha, Matthias, Ramona, Alex, sein Lieblingsvater und seine Eltern sollten ihn besuchen kommen»).

На диктофон було записано і такого листа до його матері: «Люба мамо, шкода, що ти не приїжджаєш, привіт тобі та найкращі побажання від Мауріса і Сандри, Тімо і Лізи. У Лізи й Анни все нормально. Можливо, ти б змогла провідати нас? Чи це неможливо?» («Liebe Mama! Schade, dass Du nicht kommst und liebe Grüsse von Maurice und Sandra und von Timo und von Anna und dass es Lisa und Anna gut geht. Ja und, vielleicht: könntet Ihr ja mal herkommen. Oder geht das nicht?»).

35. Aнна-Kaріна повідомила, що почувається добре. Вона живе разом з Лізою та Ніко. Всі говорили, що їй слід сказати батькам, що у неї все нормально. Потім вона додала, що їй тут не подобається.

36. Лізa-Maрія висловила жаль з приводу того, що «бідна Сандра» одна, з нею немає жодного члена їхньої сім’ї. Вона б ніколи такого не витримала. Вона має захищати Ніко та Анну. Це її обов’язок як старшої сестри. Ніко тут часто б’ють. Вона не знає причини. У відповідь на запитання вона сказала, що ретельно виконує домашні завдання і добре навчається у школі. Вдома вона майже засинала, коли виконувала домашні завдання. На запитання, що вона хоче передати через суддю, вона сказала, що їй тут не подобається і вона хоче повернутися додому. Проте вихователі не вірять їй. Вони їй справді не подобаються. Вона не хоче, щоб її переводили до іншого закладу. Вона хоче повернутися додому. Якщо їй не дозволять повернутися додому, їй слід принаймні дозволити зустрічатися з усіма її братами і сестрами, батьками і вітчимом. Інколи вона сумує, що не має можливості вкладати спати Мауріса. Ко­ли їй сказали, що Ніко хоче повернутися до свого «улюбленого» батька, Ліза-Марія відповіла, що, на відміну від Ніко, вона любить і батька, і вітчима.

37. 24 червня 2002 року, на виконання рішення Федерального конституційного суду, Мюнстерський районний суд призначив на 1 липня 2002 року розгляд клопотання Мюнстерської комісії у справах неповнолітніх від 17 грудня 2001 року про тимчасове позбавлення заявників батьківських прав стосовно дітей. Він залишив за Мюнстерською комісією право вирішувати питання щодо місця проживання дітей (Aufenthaltsbestimmungsrecht). Районний суд постановив, що основні інтереси дітей не вимагають зміни теперішньої ситуації до прийняття рішення по суті. Районний суд вважав, що його рішення від 18 грудня 2001 року, згідно з яким заявникам було повністю заборонено доступ до дітей, все ще є чинним, оскільки воно не було скасоване Федеральним конституційним судом.

38. 1 липня 2002 року Мюнстерський районний суд провів засідання, на якому були, зокрема, присутні заявники зі своїм адвокатом, перший чоловік пані Гаазе, адвокат, призначений опікуном дітей на час провадження у справі, та представ­ники Мюнстерської комісії у справах неповнолітніх, експерти G. і професор К., педіатр дітей J. Професор К. повідомила про деталі свого відвідання заявників 11 січня 2002 року та надала стислий виклад змісту своєї розмови з ними. Професор К. вивчила велику кількість документів стосовно заявників і доповідь G. й не змогла підтвердити, що висновки експерта помилкові. Вона висловила думку, що дітей не слід повертати заявникам.

Педіатр J., який лікував дітей, заявив, що всі діти були його пацієнтами від самого народження, крім дівчинки, що народилася у грудні 2001 року. Хоча він знав про їхні проблеми, зокрема складнощі з Ніко, заявники справляли доволі позитивне враження на нього. Це була багатодітна сім’я, однак заявники були люблячими батьками, які дуже піклувалися про своїх дітей. Ніщо не вказувало на те, що дітей били чи якось інакше жорстоко поводилися з ними.

Опікун дітей, призначений на час провадження в суді (curator ad litem), був проти контактів між заявниками та дітьми.

39. Тимчасовим розпорядженням, виданим того самого дня, а саме — 1 липня 2002 року, Мюнстерський районний суд тимчасово передав опіку (Personensorge) над дітьми Мюнстерській комісії у справах неповнолітніх і підтвердив своє рішення від 18 грудня 2001 року. Експертові доручили завершити свій висновок. Її просили прокоментувати, зокрема, питання стосовно того, чи відповідає основним інтересам дітей продовження заборони доступу до них і чи надавати дітям можливість спілкуватися зі старшими дітьми від першого шлюбу, Маттіасом, Сашею, Рамоною та Александером, і якщо так, то яким чином налагодити їхнє спілкування і водночас зберегти в таємниці місце проживання дітей.

40. Районний суд посилався в основному на висновки експерта G. стосовно того, що відокремлення заявників та їхніх дітей мало продовжуватися. Заявники не здатні виховувати своїх дітей через свої власні суттєві й непоправні недоліки у вихованні та через зловживання своїми батьківськими правами. Діти були емоційно неврівноваженими, їхня поведінка — нестандартною. Їх били та замикали. Більше того, четверо старших дітей від першого шлюбу схвалювали відокремлення молодших дітей від матері й відмовлялися від будь-яких контактів з нею. Єдиною метою пані Гаазе було її прагнення дістати підтримку від інших, що створювало позитивне враження про неї. Однак будь-яка така підтримка була приречена на неуспіх.

Районний суд зазначив, що професор К. ще й досі не підготувала свій висновок. Проте вона підтвердила висновки експерта G. і заявила на засіданні 1 липня 2002 року, що немає іншої альтернативи, крім відокремлення дітей від за­явників. За її твердженням, пані Гаазе ніколи не виявляла бажання погодитися з тим, що її власна поведінка може піддаватися сумніву. Вона задовольняла виключно свої потреби й відмовлялась від допомоги у вихованні, спрямованої на те, щоб зменшити її власні прорахунки. Вона фактично визнала, що не пройшла курс терапії у 1994 році. Професор К. зазначила, що у неї немає заперечень проти експертного висновку G.

Районний суд вважав, що численні письмові заяви свідків, подані заявниками, в яких підтверджувалося, що дітей не били і не піддавали жорстокому поводженню, не були достатніми доказами на їхню користь. Шкода, так само як і жорстокі слова, могли мати психологічний характер. Заява Лізи-Марії, що вона бажає повернутися до заявників, не відображала її справжніх намірів, а випливала з конфлікту між справжніми почуттями та відданістю родинним стосункам.

Районний суд далі порівняв ситуацію, описану в експертному висновку, складеному в 1993 році, з нинішньою ситуацією: пані Гаазе була завжди добре вдягнена, а її чоловік у той час виглядав стомленим і виснаженим. Суд дійшов висновку, що пані Гаазе не усвідомлює своїх проблем. Кожна нова вагітність дедалі більше загострювала емоційні проблеми її дітей. Це підтвердила професор К. після дискусії із заявниками 11 червня 2002 року.

Районний суд наголосив, що його рішення від 17 грудня 2001 року ґрунтувалося на його досвіді у справах, коли мали вживатися примусові заходи. Якби батьків було попереджено про цей захід, вони чинили б спротив, що показувало їх власне реаґування та надмірний інтерес засобів масової інформації до цієї справи. Виконання судових рішень із втручанням органів влади та поліції суперечило б основним інтересам дітей.

41. 16 липня 2002 року заявники оскаржили це рішення до Гаммського апеляційного суду.

42. 20 серпня 2002 року заявники висловили заперечення, домагаючись відведення професора К. на підставі її упередженого ставлення. Вони скаржилися, що професор К. умисно затягувала підготовку експертного висновку, для того щоб діти і батьки були розділені упродовж довшого періоду. Не можна було покладатися, що вона діятиме в основних інтересах дітей. Не бачивши дітей, вона на засіданні районного суду 1 липня 2002 року рекомендувала, щоб їх утримували окремо від заявників. Її неприязна поведінка із заявниками, коли вона проводила бесіду з ними вдома 11 червня 2002 року, та посилання на проблеми в матеріалах справи 1993 року, під час розлучення пані Гаазе з її першим чоловіком, підтверджували думку, що вона не є безсторонньою.

43. 18 вересня 2002 року заявники подали клопотання про відведення судді Мюнстерського районного суду на підставі його упередженого ставлення. Вони посилалися на попередні рішення, постановлені цим суддею на користь комісії у справах неповнолітніх, що нібито суперечили рекомендаціям експерта.

23 вересня 2002 року суддя не погодився на самовідвід.

30 вересня 2002 року адвокат заявників знову подав клопотання про відведення судді та професора К. на підставі їхнього упередженого ставлення.

7 жовтня 2002 року Мюнстерський районний суд відхилив клопотання про відведення судді на підставі того, що твердження заявників є необґрунтованими.

C. Подальший розвиток подій

44. 10 грудня 2002 року Гаммський апеляційний суд відхилив апеляцію заявників, якою оскаржувалося рішення Мюнстерського районного суду від 7 жовтня 2002 року.

19 грудня 2002 року Мюнстерський районний суд відхилив клопотання про відведення професора К.

45. 13 січня професор К. подала свій висновок. Вона підтвердила свої попередні висновки.

46. 19 лютого 2003 року колеґія Федерального конституційного суду у складі трьох суддів відмовилася прийняти до розгляду конституційні скарги заявників, якими вони оскаржували рішення від 10 грудня 2002 року та 7 жовтня 2002 року.

47. 18 лютого 2003 року Мюнстерський районний суд провів слухання у справі. На ньому були присутні заявники, представники комісії у справах неповнолітніх, опікун ad litem та експерти G. і К. Опікун ad litem заявив, що діти адаптувалися до змінених умов життя і, як видається, почуваються зручно в нових умовах.

48. 4 березня 2003 року Мюнстерський районний суд окремо заслухав трьох дітей, що проживали з батьком: Сашу, Маттіаса та Александера. Вони були проти того, щоб бачитися зі своєю матір’ю.

49. Рішенням по суті від 6 березня 2003 року Мюнстерський районний суд позбавив заявників батьківських прав стосовно їхніх чотирьох дітей та трьох дітей від першого шлюбу, що раніше жили з ними, і заборонив їм доступ до них до червня 2004 року. Суд посилався на статті 1666, 1666a та пункт 4 статті 1684 Цивільного кодексу (див. пункти 53–55 нижче). Органи влади були вимушені вжити оспорюваних заходів, які були виправданими згідно з пунктом 3 статті 6 Основ­ного закону та необхідними у демократичному суспільстві для захисту здоров’я і прав дітей у значенні пункту 2 статті 8 Конвенції. Суд визнав, що ситуація в сім’ї складна і що діти в небезпеці. Заявники, зокрема пані Гаазе, жорсткі, невблаганні і неспроможні усвідомити потреби дітей, і з пані Гаазе буде неможливо здійснювати заходи виховного характеру. Умови, в яких виховувалися діти, були вельми незадовільними. Діти досягли значного проґресу у фостерних сім’ях, куди їх помістили, набули впевненості й менше порушували норми поведінки.

50. Окремим рішенням, постановленим того самого дня, Мюнстерський районний суд заборонив пані Гаазе спілкуватися зі старшими дітьми, Маттіасом, Сашею, Рамоною та Александером, до кінця 2004 року, а що стосується старшого сина пані Гаазе, Маттіаса, — до того, як він досягне повноліття.

51. Заявники оскаржили зазначені вище рішення.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО

52. Стаття 6 Основного закону (Grundgesetz) проголошує:

«...

2) Піклування про дітей та їх виховання є природним правом батьків та обов’язком, що покладається на них. Держава здійснює нагляд за виконанням цього обов’язку.

3) Відокремлення дітей від сім’ї всупереч волі осіб, що мають право їх виховувати, може відбуватися лише відповідно до закону, якщо особи, на яких покладено цей обов’язок, не виконують його або якщо дітям загрожує недогляд».

53. Стаття 1666 Цивільного кодексу (Bürgerliches Gesetzbuch) передбачає, що суди із сімейних справ зобов’язані видавати розпорядження про вжиття необхідних заходів, якщо є загроза благополуччю дитини (Gefährdung des Kindeswohls).

54. Перший підпункт статті 1666a передбачає, що вжиття заходів, які мають на меті відокремити дитину від її сім’ї, дозволяється лише за умови, що органи влади вживатимуть будь-яких інших заходів, аби уникнути ризику для благополуччя дитини.

Другий підпункт статті 1666a передбачає:

«Повне позбавлення [батьківської] відповідальності може здійснюватися лише тоді, якщо інші заходи виявляться неефективними або вважатимуться недостатніми для усунення небезпеки [Die gesamte Personensorge darf nur entzogen werden, wenn andere MaЯnahmen erfolglos geblieben sind oder wenn anzunehmen ist, dass sie zur Abwendung der Gefahr nicht ausreichen]».

55. Згідно з пунктом 4 статті 1684 Цивільного кодексу, суд із сімейних справ може обмежити чи припинити право доступу до дітей, якщо такий захід є необхідним для благополуччя дитини. Рішення щодо обмеження чи припинення права на доступ до дитини на тривалий час або повністю може бути прийняте лише тоді, якщо інакше благополуччя дитини наражається на небезпеку. Суд із сімейних справ може видати розпорядження, щоб право на доступ здійснювалося у присутності третьої сторони, такої як представник Комісії у справах неповнолітніх.

ЩОДО ПРАВА

I. ПОПЕРЕДНІ ПИТАННЯ

A. Нові матеріали, подані сторонами

56. Уряд доводив, що в ухвалі щодо прийнятності заяви Суд розглядав низку рішень, постановлених після рішення Федерального конституційного суду від 21 червня 2002 року, не запропонувавши, однак, Урядові подати додаткові за­уваження з цього приводу.

57. Як Суд уже мав підстави зауважити (див. рішення у справах «Сагін проти Німеччини» (Sahin v. Germany) [GC], № 30643/96, п. 43, від 8 липня 2003 року; та «К. і Т. проти Фінляндії» (K. and T. v. Finland), №25702/94, п. 147, ECHR 2001-VII), ніщо не перешкоджає йому враховувати будь-яку додаткову інформацію та нові арґументи при вирішенні скарги по суті, якщо Суд вважатиме їх такими, що стосуються справи (див., наприклад, mutatis mutandis, рішення у справі «Олссон проти Швеції» (Olsson v. Sweden) (№ 1) від 24 березня 1988 року, серія A, №130, с. 28–29, п. 56; рішення у справі «МакМайкл проти Сполученого Королівства» (McMichael v. the United Kingdom) від 24 лютого 1995 року, серія A, №307-B, с. 51, п. 73). Відповідно, ніщо не перешкоджає Суду прийняти цей матеріал до розгляду, якщо він вважає його доречним.

58. З іншого боку, Суд наголошує, що його рішення не стосується судового рішення по суті, постановленого Мюнстерським районним судом 6 березня 2003 року. Це питання не є частиною заяви, яку Суд оголосив прийнятною.

Попередні заперечення Уряду

1. Невичерпання національних засобів правового захисту

59. Уряд висунув попереднє заперечення з приводу невичерпання національних засобів правового захисту, як того вимагає стаття 35 Конвенції, стосовно рішення Мюнстерського районного суду від 18 грудня 2001 року щодо відмови доступу до дітей та рішення по суті того самого суду від 6 березня 2003 року, апеляційне провадження з приводу скарги проти якого ще триває. Уряд посилався на рішення Федерального конституційного суду від 21 червня 2002 року, яким конституційна скарга заявників щодо рішення від 18 грудня 2001 року була оголошена неприйнятною, оскільки заявники не оскаржили це рішення в апеляційному порядку, відповідно до статті 19 Закону про безспірне провад­ження (див. пункт 28 вище).

60. Заявники визнали, що вони не подавали апеляційну скаргу на рішення Мюнстерського районного суду від 18 грудня 2001 року. На їхню думку, це упущення було несуттєвим, оскільки вони подали апеляційну скаргу на рішення, яким їх було позбавлено батьківських прав, а батьківські права включають право доступу до дітей. Мало того, не можна було сподіватися, що вони чекатимуть результатів довготривалого провадження в суді, у тому числі розгляду скарги в Конституційному суді, враховуючи ту небезпеку, яка буде наслідком будь-якої процесуальної затримки фактичного вирішення спору у справі, поданій до суду. Таким наслідком буде незворотна відчуженість і відокремленість від дітей, зокрема молодших.

Заявники також посилалися на фінансові труднощі.

61. Cуд нагадує, що у своїй ухвалі стосовно прийнятності заяви він об’єднав питання невичерпання національних засобів правового захисту та розгляд справи по суті. Це не означає, однак, що Суд не може знову розглянути питання, що стосуються прийнятності (див. пункт 4 статті 35 Конвенції, яка уповноважує Суд «відхилити будь-яку заяву, яку він вважає неприйнятною, ... на будь-якій стадії провадження у справі»).

Cуд зазначає, що Уряд висунув це заперечення стосовно невичерпання національних засобів правового захисту на стадії первісного розгляду питання щодо прийнятності заяви. Отже, він не позбавлений права знову висловити заперечення.

62. Cуд повторює, що правило вичерпання національних засобів правового захисту, на яке посилається пункт 1 статті 35 Конвенції, покладає на заявників обов’язок спочатку скористатися засобами захисту, які є наявними і достатніми в національній правовій системі, що надають їм можливість отримати відшкодування за стверджувані порушення. Пункт 1 статті 35 також вимагає, щоб скарги, які далі заявник має намір подати до Суду, були подані відповідному національному органу, принаймні щодо суті та відповідно до формальних вимог, закріплених у національному праві (див. рішення у справі «Кардо проти Франції» (Cardot v. France) від 19 березня 1991 року, серія A, № 200, с.18, п. 34, рішення у справі «Акдівар та інші проти Туреччини» (Akdivar and Others v. Turkey) від 16 вересня 1996 року, Reports 1996-IV, с.1210, п.65–67, рішення у справі «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey) від 18 грудня 1996 року, Reports 1996-VI, с. 2275–76, п. 51–52, рішення у справі «Шарлі проти Туреччини» (Şarli v. Turkey) від 22 травня 2001 року, №24490/94, п. 59).

63. Cуд зазначає, що у цій справі Федеральний конституційний суд оголосив конституційну скаргу заявників неприйнятною, оскільки вона була спрямована проти рішення Мюнстерського районного суду від 18 грудня 2001 року, на тій підставі, що раніше заявники не оскаржили це рішення в Гаммському апеляційному суді. Таким чином, заявники не дотрималися формальних вимог, закріплених у німецькому праві, та не надали Федеральному конституційному суду можливості, яка в принципі мала надаватися Договірним державам згідно зі статтею 35, запобігти стверджуваному порушенню або ж виправити порушення, яке стверджувалося в заяві (див., серед інших авторитетних джерел, рішен­ня у справі «Ремлі проти Франції» (Remli v. France) від 23 квітня 1996 року, Reports 1996-II, с. 571, п. 33). Мало того, розгляд справи не розкрив жодних особливих обставин, які могли б, згідно із загальновизнаними нормами міжнародного права, звільнити заявників від вичерпання національних засобів правового захисту, які були в їхньому розпорядженні.

64. З цього випливає, що заявники не виконали вимогу щодо вичерпання національних засобів правового захисту стосовно рішення Мюнстерського районного суду від 18 грудня 2001 про заборону доступу заявників до їхніх дітей і трьох дітей від першого шлюбу: Тімо, Ніко та Лізи-Марії (див. пункт 15 вище).

65. Що стосується рішення Мюнстерського районного суду від 6 березня 2003 року, Суд нагадує, що це рішення не є частиною цієї заяви (див. пункт 57 вище).

66. З іншого боку, заявники вичерпали національні засоби правового захисту стосовно рішення Мюнстерського районного суду від 17 грудня 2001 року та рішення Федерального конституційного суду від 21 червня 2002 року.

2. Втрата статусу «потерпілих»

67. Уряд доводив, що Федеральний конституційний суд скасував рішення Мюнстерського районного суду від 17 грудня 2001 року та Гаммського апеляційного суду від 1 березня 2002 року і на цій підставі втручання у права заявників перестало існувати. Далі Уряд стверджував, що на заявників більше не впливало тимчасове розпорядження Мюнстерського районного суду від 17 грудня 2001 року, оскільки воно було замінене рішенням районного суду по суті справи від 6 березня 2003 року. Як стверджував Уряд, таке саме міркування мало застосовуватися й до рішення Мюнстерського районного суду від 1 липня 2002 року, яке містило розпорядження про застосування тимчасових заходів.

68. Заявники заявляли, що, хоча рішення Мюнстерського районного суду від 17 грудня 2001 року, яке позбавляло їх батьківських прав, було скасоване Федеральним конституційним судом, вони все ще були розділені зі своїми дітьми.

69. Cуд повторює, що рішення чи захід, навіть якщо він сприятливий для заявника, в принципі не є достатнім для того, щоб позбавити його статусу «потерпілого», якщо національні органи влади не визнали прямо чи по суті порушення Конвенції і після цього не надали відшкодування за нього (див. рішення у справі «Далбан проти Румунії» (Dalban v. Romania) [GC], № 28114/95, п. 44, ECHR 1999-VI).

70. Навіть якщо припустити, що рішення Федерального конституційного суду від 21 червня 2002 року можна розглядати як визнання — прямо чи по суті — стверджуваного порушення статті 8 Конвенції, Суд вважає, що це рішення не мало жодних фактичних результатів, які б призупинили або виправили ситуацію, створену заходами, вжитими з огляду на рішення районного суду від 17 грудня 2001 року.

71. Що стосується рішення по суті, постановленого 6 березня 2003 року, Суд зазначає, що підстави, на яких воно ґрунтується, в основному ті самі, що й підстави, наведені у тимчасовому розпорядженні. Однак додатковою підставою для тимчасового розпорядження була нагальність ситуації, внаслідок чого дітей було раптово забрано у заявників, що спричинило разючі зміни у сімейному житті заявників.

72. На завершення, Суд вважає, що заявники можуть стверджувати, що вони є «потерпілими» в значенні статті 34 Конвенції.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

73. Заявники скаржилися, що їх було позбавлено батьківських прав і що дітей було передано під державну опіку. Вони також оскаржували спосіб виконання оспорюваного рішення. Вони стверджували про допущене порушення статті 8 Конвенції, відповідна частина якої передбачає:

«1. Кожен має право на повагу до його … сімейного життя…

2. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві ... для захисту здоров’я ... або з метою захисту прав і свобод інших осіб».

A. Арґументи сторін у Європейському суді

1. Заявники

74. Заявники зазначали, що як тільки експерт G. подав свій висновок від 17 грудня 2001 року до комісії у справах неповнолітніх, комісія звернулася з клопотанням щодо вжиття тимчасового заходу до Мюнстерського районного суду, який того самого дня позбавив заявників батьківських прав і видав розпорядження забрати від них дітей на підставі клопотання комісії у справах неповнолітніх. Вони висловлювали сумнів з приводу того, чи така тісна співпраця комісії у справах неповнолітніх та районного суду відповідає принципам верховенства права та засадам ефективного судового контролю.

75. Заявники доводили, що передання дітей на піклування держави і забрання їх з дому є надзвичайно радикальними заходами. Було недоречним посилання на розслідування, що проводилось у 1992 та 1993 роках, та розпоряджен­ня про вжиття оспорюваних заходів без заслуховування заявників чи будь-яких свідків у відповідь на арґументи комісії у справах неповнолітніх. За їхнім твердженням, те, що новонароджену Лауру-Міхель забрали з пологового будинку і передали під опіку, становить серйозне порушення статті 8 Конвенції та має розглядатися як жорстоке поводження по відношенню до матері і до дитини. Крім того, те, що новонароджену дитину було забрано, позбавило пані Гаазе можливості годувати немовля груддю, що є загальновизнаним чинником, сприятливим для здоров’я дитини. Про цю дитину не згадувалося у висновку експерта, не фігурувала вона й у клопотанні комісії у справах не­повнолітніх, поданому до районного суду. Таким чином, те, що Лауру-Міхель забрали з пологового будинку, було незаконним. Попри рішення Федерального конституційного суду від 22 червня 2002 року, на заявників усе ще поширюється дія рішення Мюнстерського районного суду від 17 грудня 2001 року, оскільки вони й досі розділені з дітьми, а деякі діти відокремлені від інших і не мають можливості спілкуватися один з одним.

76. Далі заявники стверджували, що заяви лікаря-педіатра J., який лікував дітей і знає їх усіх, крім Лаури-Міхель, з народження, не були враховані районним судом. Оспорюючи висновки експерта G. і професора К., заявники зазначали, що немає переконливих доказів, які довели б їхню неспроможність виховувати власних дітей. Професор К. спиралась у своїх висновках на письмову заяву соціального працівника від 17 травня 1993 року, зроблену у вирішальний для пані Гаазе час, коли їй було 25 років і вона збиралася розлучитися зі своїм першим чоловіком. У висновку не зазначалося, в якому контексті цю заяву було зроблено приблизно десять років тому. Однак саме на цю заяву великою мірою спирався Мюнстерський районний суд у своєму рішенні від березня 2003 року. Крім того, професор K. посилалась у своєму висновку на матеріали справи, надані в її розпорядження Комісією у справах неповнолітніх, і на висновок G., а не на власні спостереження. Зловживання наркотиками однією дитиною, про яке йдеться у висновку професора К., насправді було єдиним випадком, коли їхня чотирирічна донька випадково знайшла медикаменти. Уп­родовж багатьох років вони лікувалися у тих самих лікарів, педіатра J. і гінеколога W. У піклуванні про дітей та в їхньому вихованні не було виявлено жодних недоліків. Ніколи не надходило повідомлень про те, що дітей піддають насильству чи недогляду, що спричинило б потребу в консультаціях з боку вихователів чи соціальних працівників. Потребуючи консультації щодо проблем із сином, пані Гаазе сама звернулася до психіатричної клініки в Мюнстері. Комісія у справах неповнолітніх розглядала цей випадок як підтвердження нездатності заявників виховувати дітей. На підтримку своїх тверджень заявники спиралися на два висновки, надані приватними експертами, до яких вони зверталися по консультацію в червні та липні 2002 року.

2. Уряд

77. Уряд наполягав, що не було допущено порушення статті 8 у зв’язку з позбавленням заявників батьківських прав та передання дітей на піклування. Втручання у їхнє право на повагу до сімейного життя було передбачене законом, і пов’язані з цим рішення мали на меті захистити основні інтереси дітей і, отже, були «необхідними у демократичному суспільстві».

78. Рішення щодо позбавлення заявників батьківських прав стосовно їхніх дітей та дітей пані Гаазе від першого шлюбу, що проживали з ними, було постановлено на підставі статей 1666 та 1666a Цивільного кодексу. Якщо дітей повернути заявникам, їхнє фізичне та психологічне благополуччя наражатиметься на серйозну небезпеку внаслідок зловживання з боку заявників батьківськими повноваженнями та через недбале ставлення до дітей і неспроможність обох батьків виховувати дітей, незалежно від того, чи це їхня власна провина, чи ні. Будь-який інший, менш радикальний захід був би неадекватним. Районний суд спирався у своєму рішенні на всю наявну інформацію, яку він мав у своєму роз­порядженні на той час: він розглянув висновки експерта G. від 17 та 18 грудня 2001 року, врахував подання професора К., повідомлене на засіданні 1 липня 2002 року, заслухав заявників та дітей — Анну-Каріну, Лізу-Марію, Ніко і Тімо, призначив дітям опікуна ad litem і попросив його оцінити ситуацію.

79. Висновки першого експерта G. стосовно того, що відокремлення дітей від заявників було єдиним способом усунення всіх небезпек для дітей, в основному підтвердила другий експерт, професор К.

80. Щодо рішення, яке відмовляло заявникам у доступі до дітей, Уряд зазначав, що дітей прилаштували у фостерних сім’ях, місце перебування яких не розголошувалося. Якби заявникам надали доступ до дітей, вони (діти) не могли б далі бути в цих сім’ях, особливо якщо враховувати інтерес до цього конфлікту з боку певних засобів масової інформації, який можна вважати надмірним. На думку професора К., якщо дозволити доступ до дітей, благополуччя дітей наражатиметься на ризик, оскільки мати абсолютно не розуміє потреби у відокремленні дітей. Професор К. вважає, що мати не готова і, особливо під впливом вжитих заходів, явно не зможе дотримуватись будь-яких правил, пов’язаних з контактами з дітьми, якщо їй буде дозволено доступ до дітей. Її поведінка неконтрольована. Це саме припущення стосується і п. Гаазе. Дітям слід надати принаймні деякий спокій, бо вони не зможуть витримати побачень з батьками, які неспроможні усвідомити ситуацію, не погоджуються з нею і не зможуть приховати це від своїх дітей.

81. Щодо рішення Мюнстерського районного суду від 6 березня 2003 року, Уряд стверджував, що оспорювані заходи мали на меті захист інтересів дітей, були пропорційними цій меті і, отже, необхідними у демократичному суспільстві, відповідно до вимог пункту 2 статті 8 Конвенції.

B. Оцінка Суду

1. Чи було втручання у право заявників на повагу
до їхнього сімейного життя

82. Згідно з усталеною прецедентною практикою Суду, взаємне почуття втіхи батьків і дитини від того, що вони постійно перебувають разом, становить важливий елемент сімейного життя, тому національні заходи, що перешкоджають реалізації такого почуття, дорівнюють втручанню у право, яке захищається статтею 8 Конвенції (див., серед інших джерел, рішення у справі «Йогансен проти Норвегії» (Johansen v. Norway) від 7 серпня 1996 року, Reports 1996-III, п. 52). Оскаржувані заходи, і це не заперечувалося, явно становили втручання у право заявників на повагу до їхнього сімейного життя, ґарантованого пунктом 1 статті 8 Конвенції.

2. Чи було втручання виправданим

83. Втручання у право на повагу до сімейного життя спричиняє порушення статті 8, за винятком випадків, коли воно здійснюється «згідно із законом», має ціль або цілі, що є леґітимними згідно з пунктом 2 статті 8, та є «необхідним у де­мократичному суспільстві» для досягнення згаданої вище цілі або цілей.

84. Хоча основною метою статті 8 є захист особи від свавільних дій з боку органів державної влади, можуть бути додаткові позитивні зобов’язання, що є невід’ємними від ефективної «поваги» до сімейного життя. Отже, якщо встановлено існування сімейних зв’язків, держава має діяти в принципі у такий спосіб, що буде розрахований на те, аби дати можливість таким зв’язкам розвиватися, та вживати заходів, які надаватимуть можливість батькам і дитині возз’єднатися (див., серед інших авторитетних джерел, рішення у справі «Ерікссон проти Швеції» (Eriksson v. Sweden) від 22 червня 1989 року, серія A, № 156, с. 26–27, п.71, та рішення у справі «Ньяоре проти Франції» (Gnahoré v. France), №40031/98, п. 51, ECHR 2000-IX) .

85. Межі між позитивними та неґативними зобов’язаннями держави згідно з цим положенням не піддаються точному визначенню. Проте застосовні принципи є однаковими. В обох контекстах має враховуватися справедливе урівноваження конкуруючих інтересів особи та громади в цілому, в обох контекстах держава має можливість певною мірою відступити від вимог Конвенції на власний розсуд (див., серед інших авторитетних джерел, рішення у справі «W., B. та R. проти Сполученого Королівства» (W., B. and R. v. the United Kingdom) від 8 липня 1987 року, серія A, № 121, відповідно, с. 27, п. 60, с. 72, п. 61, та с. 117, п. 65; і рішення у справі Ньяоре, згадуване вище, п. 52).

a. «Згідно із законом»

86. Сторони погоджуються, що оскаржуване втручання було згідно із законом для цілей статті 8, при цьому відповідними положеннями були статті 1666 та 1666a Цивільного кодексу.

b. Леґітимна мета

87. На думку Суду, оскаржувані заявниками судові рішення були спрямовані на захист «здоров’я чи моралі» та «прав і свобод» дітей. Таким чином, вони мали леґітимні цілі в значенні пункту 2 статті 8 Конвенції.

c. «Необхідні в демократичному суспільстві»

i) Загальні засади

88. Вирішуючи питання, чи був оскаржуваний захід «необхідним у демократичному суспільстві», Cуд мав розглянути, чи у світлі справи в цілому причини, наведені для виправдання вжитого заходу, є доречними та достатніми для цілей пункту 2 статті 8 Конвенції. Поняття необхідності означає, що втручання відповідає нагальній соціальній потребі та, зокрема, що воно є пропорційним поставленій леґітимній меті (див., серед інших авторитетних джерел, рішення у справі Ньяоре, згадуване вище, п. 50 в кінці).

89. Не може бути сумнівів, що врахування основних інтересів дітей є вирішальним чинником у кожній справі такого типу. Більше того, слід пам’ятати, що національні органи влади мають переваги безпосереднього контакту з усіма зацікавленими особами, часто саме на стадії, коли заходи щодо піклування передбачаються, або безпосередньо після їх втілення в життя (див. рішення у справі Йогансена, згадуване вище, с.1003, п. 64, «К. і Т. проти Фінляндії», згадуване вище, п. 151, 154 та 173). З цих міркувань випливає, що завданням Суду є не підміна національних судових органів у виконанні ними своїх обов’язків щодо реґулювання державного піклу­вання про дітей і прав батьків, дітей яких було передано на піклування, а радше перегляд згідно з Конвенцією рішень, ухвалених ними при здійсненні повноважень на їхній власний розсуд (див. рішення у справі «Хокканен проти Фінляндії» (Hokkanen v. Finland) від 23 вересня 1994 року, серія A, № 299-A, с. 20, п. 55; рішення у справі «Кутцнер проти Німеччини» (Kutzner v. Germany), № 46544/99, п. 66, ECHR 2002-I; рішення у справі Сагіна, згадуване вище, п. 64, та рішення у справі «Зоммерфельд проти Німеччини (Sommerfeld v. Germany) [GC], № 25735/94, п. 62, ECHR 2003-VIII).

90. Межі самостійної оцінки, що визначаються для компетентних національних органів, будуть різними залежно від характеру оспорюваних питань та серйозності інтересів, поставлених на кін. Тимчасом як органи влади користуються широкими межами самостійної оцінки, чи є необхідність передавати дитину на піклування, зокрема в разі виникнення надзвичайної ситуації, Суд повинен переконатися у цій конкретній справі, чи існують обставини, що виправдовують відокремлення дитини, і саме держава-відповідач має ґарантувати, щоб було ретельно оцінено вплив запропонованого заходу щодо піклування на батьків і на дитину, а також передбачити, аби перед запровадженням такого заходу, як передання дитини на піклування, було вжито можливих альтернативних заходів (див. рішення у справі «К. і Т. проти Фінляндії», згадуване вище, п.166, рішення у справі Кутцнера, згадуване вище, п. 67, та рішення у справі «P., C. та S. проти Сполученого Королівства» (P., C. and S. v. the United Kingdom), № 5647/00, п. 116, ECHR 2002-VI).

91. Мало того, відібрання немовляти і передання на державне піклування одразу після народження є надзвичайно жорстким заходом. Мають бути надзвичайні підстави, які примушували б фізично відібрати немовля від матері всупереч її бажанню, одразу після народження, в результаті процедури, до якої ні матір, ні її чоловіка не було залучено (див. рішення у справі «К. і Т. проти Фінляндії», згадуване вище, п. 168).

92. Після передання дитини на піклування ретельного розгляду вимагає питання стосовно подальших обмежень з боку органів влади, зокрема обмежень батьківських прав та їхнього права доступу до дітей, і стосовно будь-яких правових ґарантій, розрахованих на те, аби забезпечити ефективний захист прав батьків та дітей на повагу до сімейного життя. Такі подальші обмеження можуть спричинити небезпеку того, що сімейні зв’язки між батьками та маленькою дитиною фактично припиняються (див. рішення у справі «Ельсгольц проти Німеччини» (Elsholz v. Germany)[GC], № 25735/94, п. 49, ECHR 2000-VIII; рішення у справі Кутцнера, згадуване вище, п. 67, та рішення у справі Сагіна, згадуване вище, п. 65).

93. Передання дитини на піклування зазвичай має вважатися тимчасовим заходом, який має бути припинено, як тільки дозволять обставини, і будь-які заходи щодо здійснення тимчасового піклування мають відповідати кінцевій меті возз’єднання біологічних батьків та дитини (див. рішення у справі Йогансена, згадуване вище, с. 1008–09, п.78, та рішення у справі «E.P. проти Італії» (E.P. v. Italy) від 16 листопада 1999 року, № 31127/96, п. 69). У цьому відношенні має бути досягнута справедлива рівновага між інтересами дитини, що передана на піклування, та інтересами батьків при возз’єднанні з дитиною (див. рішення у справі Хокканена, згадуване вище, с. 20, п. 55). З’ясовуючи, як врівноважувалися інтереси, Суд приділятиме особливу увагу основним інтересам дитини, які, залежно від їх характеру та серйозності, можуть бути вищими, ніж інтереси батьків (див. рішення у справі Йогансена, згадуване вище, с. 1008–09, п. 78). Зокрема, згідно зі статтею 8, батьки не наділяються правами вживати таких заходів, які могли б зашкодити здоров’ю дитини та її розвитку (див. рішення у справі Ельсгольца, згадуване вище, п. 50, та рішення у справі Сагіна, згадуване вище, п. 66).

94. Тимчасом як стаття 8 не містить чітко сформульованих процесуальних вимог, процес прийняття рішень, пов’язаний із заходами стосовно втручання, має бути справедливим і таким, що забезпечуватиме належну повагу до інтересів, які захищає стаття 8. Tаким чином, Суд має визначити, з урахуванням обставин цієї справи та особливої важливості рішень, які слід було прийняти, чи залучали заявників до процесу прийняття рішень, беручи в цілому, такою мірою, що була достатньою, аби забезпечити необхідний захист їхніх інтересів (див. рішення у справі «W. проти Сполученого Королівства» (W. v. the United Kingdom)  від 8 липня 1987 року, серія A, № 121, с. 29, п. 64; рішення у справі Ельсгольца, згадуване вище, п. 52, та рішення у справі «T.P і K.M. проти Сполученого Королівства» (T.P. and K.M. v. the United Kingdom) [GC], № 28945/95, п. 72, ECHR 2001-V).

95. Cуд погоджується з тим, що, діючи в інтересах захисту дитини в надзвичайній ситуації, не завжди можливо завдяки нагальності ситуації залучити до процесу прийняття рішень тих, на чиєму піклуванні перебуває дитина. Може навіть бути небажаним робити це, якщо особи, на піклуванні яких перебуває дитина, розглядаються як джерело безпосередньої небезпеки для дитини, оскільки, якщо їх заздалегідь попередити, це може призвести до того, що захід втратить свою дієвість. Однак Суд має переконатися в тому, що національні органи влади мали підстави вважати, що існували обставини, які виправдовували б раптове відібрання дитини від її батьків без будь-яких попередніх контактів чи консультацій. Зокрема, саме держава-відповідач має довести, що перед вжиттям заходу з передання дітей на піклування було ретельно оцінено вплив запропонованого заходу на батьків та дітей, а також розглянуто можливі альтернативи відокремлення дітей від батьків (див. рішення у справі «К. і Т. проти Фінляндії», згадуване вище, п. 166). Tой факт, що дитину можна помістити в оточення, сприятливіше для її виховання, сам по собі не може бу­ти виправданням для вжиття примусового заходу відібрання дитини від її біологічних батьків; мають існувати інші обставини, що вказують на «необхідність» такого втручання у право батьків мати задоволення від сімейного життя з їхньою дитиною згідно зі статтею 8 (див. рішення у справі «К.А. проти Фінляндії» (K.A. v. Finland), №27751/95, п. 92, ECHR 2003-I).

ii) Застосування цих принципів у даній справі

96. Повертаючись до фактів у цій справі, Суд зазначає, що експерт G. зустрічався з пані Гаазе та її трьома дітьми у вересні й жовтні 2001 року вдома у заявників. 17 грудня 2001 року він подав свій висновок до комісії у справах неповнолітніх. 17 грудня 2001 року комісія у справах неповнолітніх звернулася з клопотанням про видання тимчасового розпорядження, і того самого дня Мюнстерський районний суд, не заслухавши батьків, видав тимчасове розпорядження, про яке просила комісія. Наступного дня дітей було відокремлено від сім’ї та частково один від одного і поміщено у фостерні сім’ї, місцезнаходження яких не розголошувалося. Новонароджену дитину було забрано з пологового будинку. 1березня 2002 року без проведення судового засідання Гаммський апеляційний суд відхилив апеляційну скаргу заявників.

97. 21 червня 2002 року Федеральний конституційний суд скасував ці рішення, визнавши, що було порушено батьківські права заявників. На думку Федерального конституційного суду, питання стосовно того, чи встановлено доказа­ми наявність ризику завдання шкоди, не було належним чином розглянуто. Суд, зокрема, зазначав, що відсутня оцінка клопотань і міркувань заявників про можливість застосування альтернативних заходів, які не вимагали повного позбавлення батьківських прав. Ні апеляційний суд, ні районний суд не заслухали дітей і не надали можливості учасникам провадження бути вислуханими. Не було наведено жодних причин, які виправдовували б нагальність вжиття заходів. Суд із сімейних справ не мав інформації щодо можливих наслідків свого рішення, оскільки експерт і комісія у справах неповнолітніх не коментували це питання. Однак, розглядаючи переваги та недоліки такого заходу, що мав застосовуватися, слід було б врахувати, що відокремлення дітей від батьків може ставити під загрозу розвиток дітей, зокрема у перші роки життя (див. пункт 30 вище).

98. На думку Суду, висновки Федерального конституційного суду показують, що необхідність тимчасового позбавлення заявників батьківських прав та відібрання у них дітей не підтверджується відповідними й достатніми доказами і заявники не були залучені до процесу прийняття рішень достатньою мірою, щоб забезпечити їм необхідний захист їхніх інтересів.

99. Більше того, Суд зауважує, що перед тим, як органи державної влади вдаватимуться до надзвичайних заходів у таких делікатних питаннях, як розпорядження про піклування, їм слід встановити наявність неминучої небезпеки, що насувається. Справді, у явних випадках небезпеки участь батьків не потрібна. Проте все ще можливо вислухати батьків та обговорити з ними необхідність запропонованого заходу, у таких випадках не може бути місця надзвичайним діям, зокрема якщо, як у цій справі, небезпека вже існувала упродовж тривалого часу. Таким чином, не було нагальності, якою б можна було виправдати тимчасове розпорядження районного суду.

100. Cуд також розглянув спосіб, використаний для виконання рішення районного суду від 17 грудня 2001 року. Те, що шестеро дітей було раптово забрано зі школи, дитячого садка і з дому та поміщено у фостерні сім’ї, місцезнаходження яких не розголошувалося, і що дітям було заборонено всі контакти із заявниками, виходило за необхідні межі потреб цієї ситуації і не може сприйматися як пропорційний захід.

101. Зокрема, те, що новонароджену дитину забрали з пологового будинку, було надзвичайно суворим заходом. Цей крок, що був травмою для матері, спричинив серйозне напруження для її фізичного та психічного здоров’я і позбавив новонароджену дитину тісного контакту з біологічною матір’ю та, як зазначали заявники, переваг грудного годування. Відібравши доньку, батька також позбавили можливості бути біля своєї дитини після її народження. У завдання Суду не входить перебирання на себе повноважень німецьких органів влади та висловлення припущень, які саме заходи догляду за дитиною є найкращими у цьому конкретному випадку. Cуд усвідомлює проблеми, що постають перед органами влади в ситуаціях, коли мають вживатися надзвичайні заходи. У випадку бездіяльності існує реальний ризик завдання шкоди дитині, і тоді органи влади будуть відповідальними за те, що вони не втрутилися. Водночас, коли вживаються захисні заходи, існує тенденція обвинувачувати органи влади за неприйнятне втручання у право на повагу до сімейного життя. Проте, якщо передбачається вжиття такого суворого заходу щодо матері, коли у неї зовсім забирають дитину одразу після народження, на компетентні національні органи покладається обов’язок розглянути питання про можливість застосування альтернативного заходу з менш болісним втручанням у сімейне життя у такий вирішальний момент у житті батьків та дитини.

102. Як зазначалося вище (див. пункт 89), мають бути надзвичайні причини, які вимусили б фізично відлучити немовля від піклування матері, всупереч її бажанню, одразу після народження в результаті процедури, до якої ні її, ні її чоловіка не було залучено.

103. Cуд переконаний, що існування таких причин по відношенню до доньки, що народилася в пологовому будинку, не доведено. Хоча оспорюване рішення Мюнстерського районного суду від 17 грудня 2001 року було скасоване Федеральним конституційним судом, і далі залишається ситуація, коли саме воно було основою для триваючої відокремленості дітей та заявників з 18 грудня 2001 року. Досвід показує, що, коли діти залишаються під опікою органів у справах дітей упродовж тривалого періоду, починається процес, який призводить до їх поступової незворотної відчуженості від сім’ї. Після того, як минуло багато часу з моменту, коли дітей віддали під опіку, інтереси дітей, які полягали у тому, щоб вони не зазнавали подальших фактичних змін сімейного стану, можуть переважати інтерес батьків, зацікавлених у возз’єднанні сім’ї. Можливості для возз’єднання поступово зменшуватимуться і зрештою зовсім зникнуть, якщо біологічним батькам та дітям зовсім не буде дозволено зустрічатися. Отже, плин часу особливо важливий у таких ситуаціях, оскільки завжди існує небезпека, що будь-яка процесуальна затримка матиме наслідком фактичне вирішення питання до судового розгляду (рішення у справі «H. проти Сполученого Королівства» (H. v. the United Kindom) від 8 липня 1987 року, серія A, № 120, с. 63–64, п. 89–90). Мало того, драконівський захід відібрання доньки заявників від матері невдовзі після її народження, на думку Суду, міг лише спричинити відчуженість дитини від батьків та рідних братів і сестер і спричинити загрозу того, що сімейні стосунки між батьками та маленькою дитиною будуть справді обірвані. Tаким чином, вжиті заходи складно виправити через їх безпосередній вплив та наслідки.

104. У світлі викладеного вище, Cуд дійшов висновку, що рішення Мюнстерського районного суду від 17 грудня 2001 року, невиправдані дії, внаслідок яких заявникам не було дозволено брати участь у процесі прийняття цього рішення, методи, використані при виконанні цього рішення, зокрема драконівський захід з відібрання доньки від матері невдовзі після її народження, і, зокрема, незворотний характер цих заходів не підтверджуються відповідними та достатніми підставами і не можуть вважатися такими, що були «необхідними» у демократичному суспільстві.

105. Отже, було допущено порушення статті 8 Конвенції.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

106. Заявники також скаржилися на відсутність справедливого судового розгляду в значенні пункту 1 статті 6 Конвенції, відповідна частина якої передбачає:

«Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов’язків ..., має право на справедливий і відкритий судовий розгляд упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. ...»

107. Заявники, зокрема, стверджували, що Мюнстерський районний суд не заслухав їх перед тим, як було видано розпорядження відібрати від них дітей.

108. Cуд зауважує, що скарги заявників згідно зі статтею 6 в основному збігаються з їхніми скаргами на підставі статті 8. Cуд вважає, що немає потреби розглядати ці факти також на підставі пункту 1 статті 6 Конвенції.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

109. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

А. Шкода

1. Подання сторін

110. Заявники стверджували, що позбавлення їх батьківських прав спричинило їм матеріальну шкоду, яку вони підрахували таким чином:

З грудня 2001 року вони більше не отримували допомогу на дітей. Допомога на шістьох дітей становила 1050 євро. На семеро дітей ця сума була б 1250 євро, починаючи з грудня 2001 року. З огляду на відсутність допомоги на дітей, вони мусили виїхати зі своєї квартири (місячна плата за оренду — 765 євро) та орендувати меншу (щомісячна орендна плата — 430 євро). Вартість переїзду становила 400 євро.

У червні 2002 року католицька церква надала їм у розпорядження будинок з великим садком. Вони переїхали в той будинок, для того щоб мати більше місця для дітей в разі їх повернення, і реконструювали його. Вартість переїзду становила 400 євро. За реконструкцію вони сплатили 2700 євро. Щомісячна орендна плата, що має сплачуватися з червня 2002 року, — 872 євро.

Заявники не вимагали ретроспективної виплати допомоги на дітей з грудня 2001 року. Однак вони просили, щоб їм виплатили щомісячну різницю в 500 євро між орендною платою за їхню першу квартиру та за будинок, починаючи з червня 2002 року.

Поштові витрати і телефонні розмови, оплачені виключно у зв’язку з відібранням дітей у період з грудня 2001 року по квітень 2003 року, становили принаймні 1200 євро.

Втручання у їхнє сімейне життя мало значний неґативний вплив на здоров’я заявників, і особливо на здоров’я пані Гаазе. 11 квітня 2002 року заявники їздили на консультацію до лікаря у Вюрцбурґ. Вартість поїздки становила 200 євро.

Починаючи з червня 2002 року, заявники проходили курс психотерапії. За станом на квітень 2003 року, вони їздили до лікаря 29 разів, вартість цих поїздок становила 725 євро.

111. Уряд не висловив своєї думки з цього приводу.

2. Рішення Суду

112. Заявники також вимагали компенсації за моральну шкоду, вказуючи на страждання та розлад, яких вони зазнали у зв’язку з позбавленням їх батьківських прав та раптовим відібранням у них дітей. Посилаючись на суми, які Суд раніше присуджував в інших справах, вони вимагали 25 000 євро як відшкодування моральної шкоди, завданої пані Гаазе, та 10 000 євро — п. Гаазе, хоча їхні безмірні страждання, які спричинили серйозний розлад їхнього здоров’я, у зв’язку з чим їм була потрібна допомога психологів, жодним чином неможливо виміряти в грошовому вираженні.

113. У разі визнання Судом, що заявники також діють від імені кожної дитини, як зазначалося в їхньому листі від 19 грудня 2002 року, вони вимагають 2000 євро на кожну дитину як відшкодування шкоди, завданої дітям в результаті відокремлення їх від заявників та певною мірою одне від одного.

114. Уряд не коментував цю вимогу.

115. Cуд зазначає, що, згідно зі статтею 46 Конвенції, Високі Договірні Сторони взяли на себе зобов’язання виконувати остаточні рішення Суду в будь-якій справі, в якій вони були сторонами, при цьому нагляд за виконанням рішень покладається на Комітет міністрів. З цього, між іншим, випливає, що рішення, в якому Суд визнає порушення Конвенції, покладає на державу-відповідача правовий обов’язок не лише сплатити потерпілим суми, присуджені в порядку спра­ведливої сатисфакції, а й, під наглядом Комітету міністрів, вибрати загальні та/або конкретні заходи, що мають бути запроваджені в її внутрішньому правопорядку, аби покласти край порушенню, визнаному Судом, та виправити, наскільки це можливо, його наслідки. Крім того, під наглядом Комітету міністрів держава-відповідач може вибрати засіб, за допомогою якого вона буде виконувати свої юридичні зобов’язання за статтею 46 Конвенції, за умови, що такі засоби відповідають висновкам, викладеним у рішенні Суду (рішення у справі «Скоццарі і Джюнта проти Італії» (Scozzari and Giunta v. Italy) [GC], № 39221/98 та 41963/98, п.249, ECHR 2000-VIII).

Відповідно, згідно зі статтею 41 Конвенції, метою присудження сум у порядку надання справедливої сатисфакції є забезпечення відшкодування виключно шкоди, завданої потерпілим, з урахуванням того, що такі події є наслідком по­рушення, яке не можна виправити в інший спосіб (рішення у справі Скоццарі і Джюнти, згадуване вище, п.250).

116. Що стосується вимог заявників про відшкодування матеріальної шкоди, прецедентне право Суду встановлює, що має бути чіткий причинний зв’язок між шкодою, компенсування якої вимагають заявники, та порушенням Конвенції (див., серед інших авторитетних джерел, рішення у справі «Барбера, Мессеґуе і Хабардо проти Іспанії» (Barberа, Messegué and Jabardo v. Spain) (стаття 50) від 13 червня 1994 року, серія A, № 285-C, с. 57–58, п. 16–20, та рішення у справі «Чакиджі проти Туреччини» (Çakici v. Turkey) [GC], № 23657/94, п. 127, ECHR 1999-IV). У цій справі Суд визнав, що тимчасове позбавлення батьківських прав та відібрання у них дітей було порушенням статті 8.

117. За умови відсутності документального підтвердження цієї частини вимоги заявників, керуючись міркуваннями справедливості, Суд присуджує заявникам 10 000 євро за цією статтею.

118. Щодо нематеріальної шкоди, Суд вважає, що заявники, безсумнівно, зазнали такої шкоди внаслідок порушення статті 8. Зокрема, Cуд зауважує, що відтоді, як у заявників відібрано дітей у грудні 2001 року, вони їх більше не бачили. Розумно припустити, що це напевно завдавало заявникам дуже сильних і болісних страждань, які дедалі загострювалися в міру того, як провадження у справі тривало, а надія знову побачити дітей зменшувалась.

119. Отже, Суд дійшов висновку, що заявники зазнали моральної шкоди, яка недостатньо компенсується визнанням порушення Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Ельсгольц проти Німеччини» [GC], №25735/94, п. 70–71, ECHR 2000-VIII). Враховуючи обставини справи та ухвалюючи рішення на справедливій основі, Суд присуджує заявникам загалом 35 000 євро.

120. Стосовно відшкодування моральної шкоди, якого заявники вимагають від імені дітей, Суд зазначає, що в принципі особа, яка згідно з національним правом не має права представляти іншу, за певних обставин може все ж таки виступати в Суді від імені цієї іншої особи (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Нільсен проти Данії» (Nielsen v. Denmark) від 28 листопада 1988 року, серія A, № 144, с. 21–22, п. 56–57). У випадку конфлікту з приводу інтересів неповнолітнього між біологічними батьками та особою, призначеною органами влади діяти як опікун дитини, існує небезпека, що деякі з цих інтересів ніколи не буде передано на розгляд Суду, і неповнолітній буде позбавлений ефективного захисту своїх прав, ґарантованих Конвенцією. Отже, навіть якщо батьки були позбавлені батьківських прав — справді, це було однією з причин спору, з приводу якого вони звернулися до Суду, — їхній статус є достатнім для того, щоб надати їм необхідні повноваження звернутися до Суду також від імені дітей, аби захистити їхні права (див., mutatis mutandis, рішення у справі Скоццарі та Джюнти, згадуване вище, п. 138).

121. Однак, відповідно до пункту 1 правила 38 Реґламенту Суду, жодні зауваження в письмовій формі, подані поза межами строку, встановленого головою палати, не можуть бути долучені до справи, якщо голова палати не вирішить інакше. У цій справі клопотання щодо подання заяви також від імені їхніх дітей було подане заявниками 19 грудня 2002 року, тобто зі спливом строку, встановленого для процедури щодо прийнятності заяви (пункт 1 правила 38 Реґламенту Суду). Отже, Суд вважає, що він не може врахувати відшкодування, якого заявники вимагають від імені дітей.

B. Cудові витрати

122. Заявники вимагали відшкодування судових витрат у розмірі 3091,64 євро, понесених ними у німецьких судах, та 5000 євро — в Європейському суді. Вони подали детальний перелік вимог за статтями витрат.

123. Уряд утримався від коментарів.

124. Згідно з усталеною практикою Суду, для того щоб потерпілій стороні було присуджено компенсацію за судові витрати, вона повинна була понести їх з метою запобігання або виправлення порушення Конвенції, що має бути встановлено Судом, і має отримати відшкодування за нього. Також необхідно довести, що ці витрати були фактичними, необхідними і розумно обґрунтованими за своїм розміром (див., як одне з останніх авторитетних джерел, рішення у справі «Мелендейкс проти Нідерландів» (Meulendijks v. the Netherlands)  від 14 травня 2002 року, №34549/97, п.63).

125. Суд переконаний, що вимога компенсації гонорару адвоката і видатків є належним чином обґрунтованою, і зазначає, що скарги заявників були оголошені повністю прийнятними. З іншого боку, Суд обмежився визнанням порушення Конвенції у зв’язку з рішенням про тимчасове передання дітей на піклування та процедурою виконання цих заходів. Здійснюючи оцінювання на справедливій основі, Cуд присуджує заявникам 8000 євро разом з компенсацією відповідного податку на додану вартість. З цієї суми має бути відраховано 700 євро та 655 євро, одержаних від Ради Європи як правова допомога, що разом становить 1355 євро.

С. Відсотки у разі несвоєчасної сплати

126. Cуд вважає, що відсоток у разі несвоєчасної сплати має спиратися на розмір граничної кредитної ставки Центрального Європейського банку, плюс три відсоткові пункти.

 

На цих підставах Суд одноголосно

1. Постановляє, що він не може врахувати основні арґументи скарги стосовно рішень Мюнстерського районного суду від 18 грудня 2001 року з огляду на невичерпання національних засобів правового захисту.

2. Постановляє, що заявники можуть вважатися «потерпілими» для цілей статті 34 Конвенції.

3. Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції.

4. Постановляє, що немає необхідності розглядати, чи було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

5. Постановляє,

a) що у тримісячний строк з дати, коли це рішення стане остаточним згідно з пунктом 2 статті 44, держава-відповідач має сплатити заявникам такі суми:

(i)   10 000 (десять тисяч) євро як компенсацію за матеріальну шкоду;

(ii)  35 000 (тридцять п’ять тисяч) євро як компенсацію за моральну шкоду;

(iii)  8000 (вісім тисяч) євро, з вирахуванням 1355 (однієї тисячі трьохсот п’ятдесяти п’яти) євро, як компенсацію за судові витрати;

(iv)  будь-який податок, що може нараховуватися на зазначені вище суми;

b) що в разі несвоєчасної сплати зі спливом зазначених вище трьох місяців і до повного розрахунку на ці суми нараховуватиметься простий відсоток за ставкою, що дорівнює граничній кредитній ставці Європейського центрального банку плюс три відсоткові пункти.

6. Відхиляє решту вимог заявників щодо справедливої сатисфакції.

 

Учинено англійською мовою і повідомлено у письмовій формі 8 квітня 2004 року на підставі пунктів 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.


               Венсан Берже,                  Іренеу Кабраль Баррето,
                    секретар                                       голова

 



[1]  Суддя, обраний від Ліхтенштейну.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua