Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Репетитор англійської мови
Петропавлівська Борщагівка.
Англійська для школярів.
 


Стаття з журналу № 2'2004

Назва
 
Справа «М.С. проти Болгарії»
(Case of M.C. v. Bulgaria)
 
Зміст
 

 

 

 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ПЕРША СЕКЦІЯ

 

СПРАВА «M.C. ПРОТИ БОЛГАРІЇ»

(Case of M.C. v. BULGARIA)

 

(Заява № 39272/98)

 

 

Рішення

 

Страсбурґ

4 грудня 2003 року

 

 

 

У справі «M.C. проти Болгарії»

Європейський суд з прав людини (перша секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли судді:

п. K.Л. Розакіс (C.L. Rozakis), голова

пані Ф. Тюлкен (F. Tulkens)

пані Н. Важич (N. Vajić)

п. Е. Левіц (E. Levits)

пані С. Ботучарова (S. Botoucharova)

п. А. Ковлер (A. Kovler)

п. В. Заґребельський (V. Zagrebelsky)

та пані С. Нільсен (S. Nielsen), заступник секретаря секції,

після наради за зачиненими дверима 13 листопада 2003 року

постановляє таке рішення, ухвалене в зазначений день:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою (№ 39272/98) проти Республіки Болгарії, поданою до Європейської комісії з прав людини (Комісія), згідно з колишньою статтею 25 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція), громадян­кою Болгарії М.С. (заявниця) 23 грудня 1997 року. У провадженні в Суді голова палати задовольнив прохання заявниці не розголошувати її прізвище (пункт 3 правила 47 Реґламенту Суду).

2. Заявниці було надано безоплатну правову допомогу; в Суді її представляв пан Й. Ґрозєв (Y. Grozev), адвокат, що практикує в м.Софії. Пан Ґрозєв подав довіреність від 27 листопада 1997 року, підписану заявницею та її матір’ю. Уряд Болгарії (Уряд) представляли його уповноважені особи, пані В. Джиджева (V.Djidjeva), пані М. Димова (M.Dimova) та пані М. Коцева (M.Kotzeva), з Міністерства юстиції.

3. Заявниця стверджувала, що було порушено її права, ґарантовані статтями 3, 8, 13 і 14 Конвенції, оскільки національне право і практика у справах про зґвалтування, а також розслідування зґвалтування, жертвою якого вона ста­ла, не свідчили про виконання державою-відповідачем своїх позитивних обов’язків із забезпечення ефективного правового захисту проти зґвалтування та сексуальних посягань.

4. Заяву передано до Суду 1 листопада 1998 року, після набрання чинності Протоколом № 11 Конвенції (пункт 2 статті 5 Протоколу № 11).

5. Розгляд заяви було доручено четвертій секції Суду (пункт 1 правила 52 Реґламенту Суду).

6. 1 листопада 2001 року Суд змінив склад своїх секцій (пункт 1 статті 25). Розгляд справи було доручено новоствореній першій секції (пункт 1 правила 52). Зі складу цієї секції для розгляду справи (пункт 1 статті 27 Конвенції) було ство­рено палату, як передбачає пункт 1 правила 26 Реґламенту Суду.

7. Ухвалою від 5 грудня 2002 року Суд оголосив заяву прийнятною.

8. І заявниця, і Уряд подали свої зауваження по суті справи (пункт 1 правила 59). Порадившись зі сторонами, палата вирішила, що в проведенні слухання справи по суті необхідності немає (останнє положення пункту 3 правила 59). Крім того, надійшли міркування від «Інтерайтс» (Interights), недержавної організації, розташованої в Лондоні, якій Голова Суду дозволив взяти участь у письмовій процедурі на правах третьої сторони (пункт 2 статті 36 Конвенції та пункт 3 правила 61).

 

ЩОДО ФАКТІВ

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

9. Заявниця — громадянка Болгарії 1980 року народження.

10. Вона стверджує, що 31 липня та 1 серпня 1995 року її зґвалтували двоє чоловіків, коли їй було чотирнадцять років і десять місяців. Проведене слідом за цим розслідування завершилося висновком про недостатність доказів того, що заявницю примушували до вступу в статеві зносини.

A. Події ночі з 31 липня на 1 серпня 1995 року

1. Вечір 31 липня

11. 31 липня 1995 року, коли заявниця та її подруга збиралися увійти до дискобару в місті K., до бару під’їхали троє чоловіків — P. (якому на той час виповнився 21 рік), A. (20 років на час, що розглядається у справі) та V.A. (вік не зазначено) — машиною, що належала P. Заявниця знала P. та A. Вона вже зустрічала Р. у цьому самому дискобарі й одного разу танцювала з ним. А. — старший брат її однокласника.

12. A. запросив заявницю поїхати з ним та його друзями до дискобару в маленькому містечку за 17 кілометрів від міста. За твердженнями заявниці, вона погодилася за умови, що повернеться до 11 години вечора.

13. У барі один чи двоє з групи трохи випили. Заявниця зустріла кількох знайомих, з якими трохи поспілкувалася. За твердженнями заявниці, вона неодноразово вмовляла інших повертатися, оскільки було вже пізно.

14. Пізно ввечері група покинула бар і вирушила до міста K. По дорозі до міста їх зупинила автоінспекція для короткої перевірки.

15. Після цього A. запропонував зупинитися поблизу водойми, повз яку вони проїжджали. За словами заявниці, вони зробили це всупереч її незгоді. Вона стверджувала, що не підозрювала про наміри чоловіків.

2. Події біля водойми

16. Коли машина зупинилася біля водойми, заявниця залишилася в машині, на передньому пасажирському сидінні, сказавши, що не має бажання купатися. Троє чоловіків попрямували до води. Невдовзі після цього Р. повернувся до машини і сів на переднє сидіння поряд із заявницею.

17. Даючи показання слідчим органам, заявниця стверджувала, що потім Р. притиснувся до неї, запропонував «стати друзями» і почав її цілувати. Заявниця відхилила його залицяння і попросила дати їй спокій. Р. наполегли­во продовжував цілувати її, незважаючи на її намагання відштовхнути його. Потім він перемістив сидіння в горизонтальне положення, схопив її за руки і затиснув їх за спиною. Думка про те, що вона поставила себе в таку си­туацію, налякала і збентежила заявницю. Вона не мала сили чинити активний опір чи кричати. Її спроби відштовхнути Р. виявилися марними, оскільки він був набагато сильнішим. Р. частково роздягнув її і примусив її до статевого акту.

18. У показаннях заявниці зазначено: «Це було для мене вперше і було дуже боляче. Мене нудило й тягло на блювоту. Я почала плакати».

19. За твердженнями Р., він вступив у статевий контакт із заявницею з її цілковитої згоди. Він почав цілувати її, вона піддалася і, коли йому не вдалося розстебнути її джинси чи ремінь, вона зробила це сама і зняла труси.

20. Закінчивши, Р. вийшов з машини і підійшов до А. та V.A. Як стверджує А. у своїх показаннях, які він давав поліції, Р. сказав їм, що «трахнув» заявницю. Невдовзі після цього троє чоловіків повернулися до машини і всі разом вирушили далі.

21. У своїх показаннях слідчому заявниця стверджувала, що згодом у неї виникла підозра, що ці троє запланували статевий контакт з нею і, щоб від’їхати в безлюдну місцевість, вони вигадали привід, начебто бажають скупатися. Зокрема, вона не пам’ятала, що бачила А. і V.A. мокрими, коли ті повернулися до машини, хоча вони наполегливо стверджували, нібито ходили до водойми скупатися.

3. Стверджуване друге зґвалтування

22. Згідно з подальшими показаннями заявниці, після першого зґвалтування вона відчувала збентеження і більшість часу плакала. За версією подій, викладеною згодом Р. та А. під час допиту, заявниця, перебуваючи в чудовому настрої, почала пестити А., що дратувало Р., і попрохала заїхати до бару чи ресторану. Група завітала до ресторану, де заявниця коротко переговорила з пані Т., співачкою, яка там виступала. Пані Т. сиділа в ресторані за столом з таким собі паном М.

23. Згідно з показаннями пані T., співачки, 1 серпня 1995 року вона була в ресторані з п. М. Невдовзі після півночі до неї підійшла заявниця, з якою вона була майже не знайома, і запитала, чи виступатиме її група упродовж кількох наступних днів. Пані Т. пригадала, що бачила в цей момент чоловіка, який очікував біля дверей. Почувши відповідь на своє запитання, заявниця вийшла з ресторану. Як стверджувала пані Т., їй здалося, що заявниця перебувала в гарному настрої і в її поведінці не було нічого незвичайного.

24. Поліція також допитала пана M. Він сказав, що знає заявницю дуже добре і що не пам’ятає, чи бачив її тієї ночі.

25. Заявниця оспорювала показання Р., А., V.A. та Т., стверджуючи, що до ресторану вони не заходили і що вона не знає пані Т. Згодом заявниця та її мати звинуватили пані Т. в кривосвідченні (див. пункти 66–68 нижче).

26. Замість повернення до міста K., приблизно о третій годині ночі група приїхала до сусіднього містечка, де містився будинок родичів V.A. А., V.A. та заявниця вийшли з машини. Р., власник машини, поїхав геть.

27. Згодом троє чоловіків, а також пекар, пан S., викликаний ними як свідок, стверджували, що в зазначений час вони ненадовго зупинилися в пекарні S. За їхніми словами, у S. був ключ від згаданого будинку. На допиті S. зазначив, що приблизно о другій годині ночі він віддав ключ V.A. і бачив заявницю, яка очікувала в машині і, здавалося, була в гарному настрої. З машини долинала гучна музика. Заявниця оспорювала факт будь-якого відвідування пе­карні і звинуватила пекаря в кривосвідченні. У своїх показаннях P., A. та V.A. стверджували, що вони вирішили зупинитися в згадуваному домі, оскільки заявниця сказала їм, що посварилася з матір’ю і не хоче повертатися додому.

28. Заявниця заявила в поліції, що вона почувала себе безпорадною і відчувала потребу в захисті. Оскільки А. був братом її однокласника, вона сподівалася на такий захист з його боку і пішла за ним та V.A. в кімнату на першому поверсі будинку.

29. У кімнаті було одне ліжко, і заявниця сіла на нього. Двоє чоловіків деякий час курили і розмовляли. Потім V.A. вийшов з кімнати.

30. Після цього, за словами заявниці, А. підсів до неї, силою змусив її лягти на ліжко, роздягнув її і примусив її до статевого акту. Заявниця не мала сили чинити активний опір, вона лише благала його зупинитися. Згодом, да­ючи показання, вона розповіла:

«Я кричала і просила його зупинитися. Він почав пестити мені груди і смоктати шию... В якусь мить він стягнув з мене джинси і труси, потім розсунув ногами мої ноги і проштовхнувся в мене... [Після того, як він закінчив], я по­чала плакати, аж поки не заснула десь уранці... [V.A.] розбудив мене і сказав, що [A.] пішов по машину, щоб відвезти мене в місто. Я сіла на ліжку і розплакалась».

31. Позиція А. під час допиту в поліції полягала в тому, що він вступив у статеві зносини із заявницею з її цілковитої згоди.

4. Ранок 1 серпня 1995 року

32. Зранку наступного дня, приблизно о 7 годині, мати заявниці знайшла свою дочку в домі родичів V.A. Мати заявниці сказала, що, дізнавшись від сусідів про те, що минулого вечора її дочку бачили разом з А., вона, прямуючи до бу­динку, в якому жив А., зустріла на вулиці V.A. Він, за її словами, намагався ввести її в оману, аби виграти час і попередити А. Однак вона наполягала на своєму.

33. Згідно з показаннями заявниці та її матері, взятими у них під час розслідування, заявниця одразу розповіла матері, що її зґвалтували. Там [у домі V.A.] був також А. Він сказав матері заявниці, що напередодні ввечері статеві зносини з її дочкою мав якийсь «водій вантажівки».

34. За версією А., між заявницею та її матір’ю виникла сварка, заявниця нібито відмовилася йти з нею і сказала їй іти геть. Сусід, якого, як свідчать матеріали, А. та V.A. назвали свідком, повідомив, що чув сварку і, зокрема, відмову заявниці йти з матір’ю та її слова про те, що з нею нічого не трапилося. Заявниця звинуватила свідка у кривосвідченні.

35. Заявниця та її мати одразу звернулися до місцевої лікарні, у якій їх направили до судово-медичного експерта. Огляд заявниця пройшла приблизно о 16 годині.

36. Судово-медичний експерт встановив факт свіжого розриву дівочої пліви. Він також відзначив наявність на шиї заявниці подряпини (35 мм х 4 мм) та чотирьох овальних синців. У медичній довідці записано, що заявниця повідомила тільки про одне зґвалтування, зазначивши, що воно відбулося між 22.30 та 23.00 попереднього вечора біля водойми.

B. Події у період з 1 по 11 серпня 1995 року

37. Заявниця стверджувала, що протягом наступних кількох днів вона відмовлялася розмовляти з матір’ю про цей інцидент. Вона не розповідала жодних подробиць і зовсім не згадувала про друге зґвалтування. За словами заявниці, вона жила в консервативному провінційному середовищі, в якому дівоча цнотливість вважається чеснотою для шлюбу. Вона соромилася, що «не змогла вберегти свою цнотливість, а також того, що люди могли тепер сказати про це».

38. У перший після цих подій вечір, 1 серпня 1995 року, додому до заявниці завітав Р. Заявниця та її мати стверджували, що того вечора Р. просив у них пробачення і заявив про свою готовність одружитися із заявницею, коли вона досягне повноліття. Мати заявниці вирішила, що за таких обставин буде розумним пристати на таку пропозицію. Це вплинуло на початкову поведінку заявниці, яка погодилася з думкою матері про те, що тим самим шкоду буде зведено до мінімуму.

39. Одного з наступних після цього вечорів заявниця виходила на прогулянку з Р. та деякими з його друзів.

40. P. та V.A. (останній стверджував, що разом з Р. приходив до заявниці ввечері 1 серпня 1995 року) повідомили, начебто мати заявниці сказала їм, що «за всі задоволення треба платити», і вимагала від них грошей.

41. Бабуся P. також дала показання в поліції. Вона стверджувала, що мати заявниці якось прийшла до неї (дату не зазначено) й намагалася змусити їх дати гроші.

42. Стосовно цих відвідин та інших подій, пов’язаних зі справою, пані D., сусідка і подруга матері заявниці, стверджувала, що мати заявниці була прикро вражена цими подіями і погодилася на прогулянки своєї дочки з Р., оскільки він сказав, що любить заявницю. Разом з тим мати заявниці вирішила поговорити з батьками Р. Одного дня (дату не зазначено) пані D. і ще одна сусідка підійшли до будинку, в якому жила сім’я Р., але його бабуся сказала їм іти геть, оскільки заявниця спала не лише з Р., а й з А. У цю мить приїхав А. Пані D. запитала його, чи це правда, що він спав із заявницею. Він підтвердив цей факт, додавши, що у нього є гроші і він має право робити те, що забажає. На той час мати заявниці ще не знала про друге зґвалтування.

43. Заявниця стверджувала, що відвідини батька А. 8 серпня 1995 року вивели її з рівноваги. Тоді вона розповіла своїй матері про друге зґвалтування. 10 серпня 1995 року повернувся батько заявниці, якого кілька днів не було вдо­ма. Сім’я обговорила цю проблему і вирішила подати скаргу. Мати заявниці зробила це 11 серпня 1995 року.

C. Розслідування

1. Попереднє поліційне розслідування

44. 11 серпня 1995 року заявниця подала письмову заяву стосовно подій 31 липня та 1 серпня. Того ж дня Р. та А. було заарештовано і вони дали письмові показання. Вони стверджували, що заявниця вступила в статеві зносини з ними добровільно. Їх звільнили з-під варти. Письмові показання дав також V.A. та особа, що проживала по сусідству з будинком, у якому начебто мало місце друге зґвалтування. 25 серпня 1995 року працівник поліції підготував протокол і передав ці матеріали відповідному прокуророві.

45. 14 листопада 1995 року районний прокурор розпочав кримінальне провадження стосовно стверджуваного зґвалтування і передав справу слідчому. Упродовж цього провадження не було висунуто жодних обвинувачень.

46. У період з листопада 1995 року по листопад 1996 року яких-небудь заходів у справі не здійснювалося.

2. Провадження стосовно скарг з боку Р. та А.
на стверджуване кривосвідчення

47. 24 серпня 1995 року P. та A. подали скарги до районної прокуратури, в яких заявили, що заявниця та її мати завдають їм клопоту, публічно заявляючи неправдиві звинувачення.

48. 28 серпня 1995 року на підставі цих скарг районний прокурор видав розпорядження про проведення поліційного розслідування. У вересні й жовтні 1995 року було заслухано кілька осіб, які дали письмові показання.

49. 25 жовтня 1995 року працівник поліції підготував протокол, в якому явно простежується довіра до обвинувальних тверджень Р. та А. і недовіра стосовно версії фактів, наведеної заявницею та її матір’ю.

50. 27 жовтня 1995 року матеріали було передано до районної прокуратури, до компетенції якої належало вирішення питання щодо порушення кримінальної справи проти заявниці та її матері. Очевидно, вирішення цього питання затяглося і жодного рішення прийнято не було.

3. Відновлення розслідування у справі про зґвалтування

51. У період з 2 листопада до 9 грудня 1996 року слідчий допитав заявницю, її матір та інших свідків. Р. та А. було допитано як свідків.

52. Заявниця докладно виклала факти, повторивши, що Р. подолав її опір, притиснувши її до сидіння машини й викрутивши їй руки, і що після цього вона перебувала в шоковому стані, не маючи сили чинити опір А.

53. Згідно з показаннями Р., заявниця активно піддалася його залицянням. Він також стверджував, що заявниця говорила з паном М. у ресторані, до якого, за його словами, вони зайшли після статевих зносин.

54. Як A., так і P. стверджували, зокрема, що невдовзі після статевих зносин з Р. поблизу водоймища заявниця почала пестити А. в машині.

55. 18 грудня 1996 року слідчий закінчив розслідування у справі. Він підготував протокол, у якому зазначалося про відсутність будь-яких доказів того, що Р. та А. застосовували погрози чи насильство, і запропонував припинити кримінальне провадження.

56. 7 січня 1997 року районний прокурор розпорядився про проведення додаткового розслідування. У розпорядженні зазначалося, що проведене розслідування не було об’єктивним, ретельним і повним.

57. 16 січня 1997 року слідчий, якому було передано справу, призначив психіатра і психолога, щоб отримати відповідь на низку питань. Ці експерти мали, зокрема, відповісти, чи можливо, щоб заявниця, одразу після того як її зґвалтували, могла спокійно розмовляти з пані Т., співачкою в ресторані, а потім слухати музику в машині, і чи можна припустити вірогідність того, що через кілька днів після стверджуваного зґвалтування заявниця могла вийти на прогулянку з особою, яка зґвалтувала її.

58. Експерти зазначили, що через свою довірливість і недосвідченість заявниця, очевидно, не припускала й думки, що її можуть зґвалтувати. Не було жодних ознак того, що заявниці погрожували чи завдали болю або що вона перебувала в шоковому стані упродовж цих подій, — адже вона продемонструвала їхнє чітке відтворення у своїй пам’яті. Згідно з висновком експертів, під час подій у неї раптом виник внутрішній конфлікт між природним статевим потягом і усвідомленням того, що такі зносини викликають осуд, і це «обмежило її здатність чинити опір і захищатися». Експерти також зазначили, що заявниця психологічно здорова і що вона усвідомлювала значення того, що відбувається. Однак, з огляду на її тодішній вік, вона «не була спроможна продемонструвати усталеність відповідних переконань».

59. За висновком експертів, якщо й справді між пані Т. і заявницею відбулася зустріч після подій біля водойми — а цей факт оспорювався, — все ж таки можна було допустити ймовірність ситуації, що заявниця, після того як її було зґвалтовано, могла мати короткий діалог з пані Т. Щодо прогулянки, на яку заявниця вирушила з Р. через кілька днів після подій, це можна було легко пояснити бажанням її сім’ї надати інциденту соціально прийнятного значення.

60. 28 лютого 1997 року слідчий закінчив розслідування у справі й підготував протокол, у якому знову запропонував припинити провадження у справі. Слідчий зазначив, що висновок експертів не вплинув на висновок, зроблений ним раніше, і що немає жодних доказів, які підтверджували б факт застосування сили чи погроз.

61. 17 березня 1997 року районний прокурор видав розпорядження про припинення кримінального провадження. Зокрема, він дійшов висновку, що факт застосування сили чи погроз не було доведено «поза розумним сумнівом» і що жодних фактів опору з боку заявниці чи спроб покликати інших на допомогу встановлено не було.

62. Заявниця оскаржила ці розпорядження, подавши апеляцію спочатку до обласної, а потім до генеральної прокуратури. Ці апеляції були відхилені рішеннями від 13 травня та 24 червня 1997 року, відповідно.

63. При цьому прокурори посилалися, зокрема, на показання стверджуваних злочинців та V.A., згідно з якими заявниця після її статевих зносин з Р. біля водойми не виявляла жодних ознак неґативного стресу, а також на показання трьох чоловіків та пані Т., згідно з якими остання бачила заявницю в ту ніч і розмовляла з нею. Що стосується заперечень заявниці, якими вона вимагала відхилити ці показання як неправдиві, у рішенні від 13 травня 1997 року зазначалося, що «рішення прокурорів не можуть ґрунтуватися на припущеннях і показання свідків не можна відхилити лише на підставі сумнівів, не маючи інших доказів…».

64. У рішенні від 13 травня 1997 року також зазначено:

«Слід зазначити, що, як видно з висновку судово-медичних експертів, через свій молодий вік та відсутність життєвого досвіду заявниця була неспроможна продемонструвати усталеність відповідних переконань, тобто рішуче показати своє небажання вступати у статеві зносини. Однак, згідно з пунктами 1(2) і 3 статті 152 Кримінального кодексу, діяння не може мати кримінального характеру, якщо заявницю не примушували до вступу в статеві зносини за допомогою фізичної сили чи погроз, які дають підстави припускати вчинення відповідного опору. Але жодних доказів опору в цій конкретній справі немає. Р. та А. можна притягти до кримінальної відповідальності лише за умови, якщо вони усвідомлювали, що вступили в статеві зносини із заявницею без її згоди і якщо вони застосували силу чи погрожували саме з метою вступу в такі зносини супроти волі заявниці. Немає достатніх доказів, які свідчили б про те, що заявниця продемонструвала небажання вступати в статеві зносини і що Р. та А. застосовували погрози чи силу».

Далі вказувалося на те, що синці на шиї заявниці, за її ж словами, виникли внаслідок «засосів».

65. Ці самі висновки повторювалися в рішенні від 24 червня 1997 року, але при цьому зазначалося, що показання пані Т., співачки в ресторані, не мали вирішального значення. У рішенні також сказано:

«Вирішальне значення в цій справі має те, що не було доведено поза розумним сумнівом той факт, що до заявниці було застосовано фізичну силу, психологічний тиск чи погрози і що статеві зносини мали місце супроти її волі та незважаючи на її опір. Немає жодних слідів застосовування фізичної сили, таких як синці, розірваний одяг тощо...

Треба визнати неординарність того факту, що дівчина, неповнолітня і незаймана, вступає в статеві зносини двічі протягом короткого проміжку часу з двома різними людьми, але сам цей факт не є достатнім для доведення, що мало місце кримінальне діяння, оскільки інші докази відсутні, а додаткові докази зібрати неможливо».

4. Інші провадження

66. У червні чи липні 1997 року заявниця та її мати звернулися з клопотанням порушити кримінальну справу проти Т. та інших свідків, включаючи V.A., звинувачуючи їх у кривосвідченні, оскільки, за їхніми словами, показання цих свідків у зв’язку з розслідуванням зґвалтування не відповідають дійсності.

67. 14 липня 1997 року той самий прокурор з районної прокуратури, який розпорядився припинити розслідування про зґвалтування, відхилив це клопотання, зазначивши, що воно необґрунтоване і навіть недобросовісне, оскільки всі факти вже було з’ясовано в попередніх провадженнях.

68. Апеляція, подана заявницею проти цього розпорядження, була відхилена обласною прокуратурою 6 лютого 1998 року.

D. Експертний висновок, поданий заявницею

69. У червні 2001 року заявниця подала письмовий висновок, підготовлений двома болгарськими експертами, лікарем Світлозаром Василєвим (Svetlozar Vasilev), психіатром, та п. Валерієм Івановим (Valeri Ivanov), психологом, яких адвокат заявниці попрохав висловити свою думку щодо цієї справи.

70. Експерти, посилаючись на наукові публікації в кількох країнах, зазначили, що відомі дві форми реакції потерпілих від зґвалтування на їхнього нападника: затятий фізичний опір і так званий «застиглий переляк» (який також має назву синдрому травматичного психологічного інфантилізму). Остання форма має місце тоді, коли будь-яка модель поведінки, що ґрунтується на досвіді потерпілої, яка опинилася перед неминучістю зґвалтування, виявляється неадекватною. Тому потерпіла, відчуваючи жах, часто проявляє пасивну реакцію покори, що є характерною моделлю поведінки в дитинстві, або намагається психологічно дисоціюватися від того, що відбувається, немовби це відбувається не з нею.

71. За словами експертів, у всіх наукових публікаціях, які вони вивчили, вказується на більшу поширеність реакції «застиглого переляку». Крім того, готуючи письмовий висновок у цій справі, вони провели своє власне дослідження. Вони проаналізували всі випадки зґвалтування молодих жінок віком від 14 до 20 років, які повідомили про це в рамках двох спеціальних програм дослідження жертв насильства в Болгарії протягом 1996–2001 років. При цьому ситуації, які значно відрізнялися від тієї, в якій опинилася заявниця, не розглядалися. Отже, подібних випадків нарахували 25 і в 24 із них потерпіла не чинила затятого опору, а реаґувала з пасивною покорою.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА

72. Згідно з пунктом 1 статті 151 Кримінального кодексу, статеві зносини з особою віком до 14 років є правопорушенням (зґвалтуванням), яке карається за законом. Згода потерпілої особи не становить вагомого арґументу захисту в таких справах.

73. Факт згоди так само не враховується і тоді, коли потерпілій уже більше 14 років, але вона не «розуміє суті й значення того, що відбувається» (пункт 2 статті 151 Кодексу). Це положення вже застосовувалося у справах, у яких потерпіла не усвідомлювала значення подій внаслідок наявності у неї психічного розладу (див. рішення № 568 від 18 серпня 1973, справа № 540/73, Верховний суд-І).

74. Пункт 1 статті 152 Кримінального кодексу визначає зґвалтування як

«статеві зносини з жінкою,

1) яка неспроможна захистити себе в ситуації, коли вона не дає згоди;

2) яку примусили до цього за допомогою сили чи погроз;

3) яку виконавець злочину привів у стан безпорадності».

75. Хоча відсутність згоди прямо згадується лише в першому підпункті, Верховний суд постановив, що цей елемент є невід’ємним від усього положення (згадане вище рішення № 568).

76. Як свідчить судова практика, три підпункти пункту 1 статті 152 можуть застосовуватися лише альтернативно, оскільки кожен з них стосується окремої ситуації з іншими фактичними обставинами. Верховний суд постановив про неприйнятність загальних посилань на два або всі підпункти одразу (див. рішення № 247 від 24 квітня 1974 року у справі №201/74, Верховний суд-І; рішення № 59 від 19 травня 1992 року у справі № 288/90, Верховний суд-І; та багато інших).

77. Отже, обвинувачений може бути визнаний винним у зґвалтуванні лише у випадку, коли доведено, що він вступив у статеві зносини з жінкою за обставин, які підпадають під один із цих трьох підпунктів.

78. Перший і третій підпункти стосуються конкретних фактичних обставин, за яких під час статевих зносин потерпіла особа перебуває в безпорадному стані. Третій підпункт стосується справ, у яких виконавець злочину приводить потерпілу особу у стан безпорадності перед тим як зґвалтувати її, тоді як перший підпункт стосується справ, у яких він скористався вже існуючою безпорадністю потерпілої.

79. Суди вже зазначали, що потерпіла особа перебуває в безпорадному стані («неспроможна захистити себе» або приведена у «стан безпорадності») лише за обставин, коли вона не здатна фізично чинити опір через свою фізичну/психічну слабкість, похилий вік чи хворобу (див. рішення № 484 від 29 липня 1983 у справі № 490/83 та рішення № 568, згадане вище) або через вживання алкоголю, медикаментів чи наркотиків (див. рішення № 126 від 11 квітня 1977 у справі № 69/77, Верховний суд-II).

80. Другий підпункт є положенням, застосовним у всіх інших справах стверджуваного зґвалтування. Таким чином, якщо не стверджується про ті чи інші конкретні обставини перебування потерпілої особи в стані безпорадності, розслідування стверджуваного зґвалтування зосереджується на виявленні фактів примушування потерпілої особи до вступу в статеві зносини із застосуванням сили чи погроз.

81. У судовій практиці і юридичній теорії вже вважається визнаним, що правопорушення, яке підпадає під пункт 1(2) статті 152 Кримінального кодексу, є «двоступінчастим» — тобто його виконавець спочатку застосовує силу чи погрози і після цього здійснює проникнення в потерпілу особу.

82. Сторони в цій справі висловили свої погляди на значення слів «застосування сили і погроз» та їхнє тлумачення на практиці (див. пункти 113, 122 і 123 нижче).

83. Верховний суд уже зазначав, що висновок про відсутність згоди має випливати з уже встановленого факту, що ситуація підпадає під один із трьох підпунктів пункту 1 статті 152: тобто якщо потерпіла особа перебувала у безпорадному стані чи до неї була застосована фізична сила або психологічний тиск (див. рішення № 568, згадане вище).

84. У рішенні в одній із справ Верховний суд зауважив, що термін «сила» необхідно розуміти не лише як пряме насильство, а й створення для потерпілої особи такої ситуації, в якій вона вже не бачить іншого виходу і змушена підкоритися супроти своєї волі (див. рішення № 520 від 19 липня 1973 року у справі № 414/73). У цій конкретній справі виконавець злочину, після того як своєю поведінкою протягом двох чи трьох днів демонстрував потерпілій особі своє бажання близькості (ходив за нею і намагався затримати і поцілувати її), зайшов до неї в кімнату, замкнув двері і попросив її роздягтися. Вона відмовилася, і тоді він зробив спробу розсунути її ноги. Усвідомивши, що вона не має іншого виходу, потерпіла відчинила вікно і вистрибнула, внаслідок чого зазнала тяжких тілесних ушкоджень. Виконавця злочину було засуджено за замах на зґвалтування із завданням тяжких тілесних ушкоджень.

85. Юридичні експерти поки що не надали докладних коментарів стосовно можливих ситуацій, у яких факт примушування за допомогою сили чи погроз можна вважати встановленим. Напевно, вони дотримуються думки, що це питання судового тлумачення (Al. Stoynov, Nakazatelno pravo, Osobena chast, 1997; A. Girginov, Nakazatelno pravo, Osobena chast, 2002). Як зазначив один експерт, неодмінним складником зґвалтування є відсутність згоди з боку потерпілої особи, і три підпункти пункту 1 статті 152 Кримінального кодексу стосуються різних ситуацій відсутності такої згоди. Він також наголосив, що в попередніх століттях необхідно було довести факт найзатятішого опору з боку потерпілої особи і що такий підхід віджив своє. Не посилаючись на судову практику, він зауважує, що сьогодні потрібно лише довести факт чинення опору тією мірою, яка дає підстави виключити будь-який сумнів щодо відсутності згоди потерпілої особи (N. Antov, Problemi na iznasilvaneto, 2003).

86. Згідно з пунктом 1 статті 152 Кримінального кодексу, зґвалтування жінки, вчинене чоловіком, карається ув’язненням на строк від двох до восьми років. У час, який розглядається у справі, за примушування до вступу в статеві зносини особи однакової статі пункт 1 статті 157 Кримінального кодексу передбачав покарання від одного до п’яти років ув’язнення. У 2002 році міру покарання за останнім положенням було приведено у відповідність із тією, що застосовується у справах про зґвалтування за пунктом 1 статті 152, і тепер вона становить від двох до восьми років ув’язнення.

87. У час, про який ідеться в цій справі, відповідний «вік згоди» (вік, з якого настає правосуб’єктність особи щодо згоди на вступ у статеві зносини) для осіб однієї статі становив 16 років (пункт 2 статті 157 Кодексу). У 2002 році його було зменшено до 14 років.

III. ВІДПОВІДНЕ ПОРІВНЯЛЬНЕ ТА МІЖНАРОДНЕ ПРАВО
І ПРАКТИКА

A. Кваліфікація зґвалтування у національному праві
 деяких європейських країн

88. У деяких європейських національних правових системах зґвалтування та сексуальне посягання належать до «ґендерно нейтральних» правопорушень, тоді як в інших країнах про зґвалтування може йти мова лише тоді, коли такий акт вчиняє чоловік із жінкою.

89. Мінімальний вік, з якого особи можуть вступати у статеві зносини, становить у більшості країн 14, 15 або 16 років. У деяких країнах вік, з якого особи можуть мати статеві акти без проникнення, відрізняється від віку, з якого вони можуть мати статеві акти з проникненням, або передбачаються різні міри покарання, залежно від віку потерпілої особи. Ці підходи мають свої значні відмінності в кожній окремій країні.

90. У пунктах 1 і 2 статті 375 Кримінального кодексу Бельгії (на який посилається «Інтерайтс»), у редакції з поправками від 1989 року, сказано:

«Будь-який акт статевого проникнення, незалежно від його характеру і способу, вчинений стосовно особи, яка не дає на це згоди, становить злочин (зґвалтування).

Зокрема, згода відсутня, якщо до такого акту особу примушують, застосовуючи насильство, силовий тиск чи хитрощі або якщо він стає можливим внаслідок немочі потерпілої особи або її фізичної чи психічної неповноцінності».

91. У пункті 1 статті 241 Кримінального кодексу Чеської Республіки (Закон № 140/1961 у новій редакції) сказано:

«Особа, яка примушує іншу особу до акту статевого проникнення чи подібного статевого акту із застосуванням насильства чи безпосередньо погрожуючи його застосуванням або скориставшись із безпорадного стану цієї осо­би, має бути покарана ув’язненням на строк від двох до восьми років».

92. У пункті 1 статті 216 та в статті 217 Кримінального кодексу Данії (на який посилається «Інтерайтс») зазначено:

«Особа, яка примушує [іншу особу] до вступу в статеві зносини із застосуванням насильства чи погрози застосувати насильство, винна у зґвалтуванні і підлягає ув’язненню на строк, що не перевищує восьми років. Приведення особи у стан, в якому ця особа виявляється неспроможною чинити опір, рівнозначне вчиненню насильства...

Особа, яка шляхом незаконного примусу (відповідно до статті 260 цього закону), не вдаючись до насильства чи погрози насильством, домагається вступу в статеві зносини, підлягає ув’язненню на строк, що не перевищує чотирьох років».

93. Статті 1 і 3 розділу 20 Кримінального кодексу Фінляндії (в редакції 1998 року) передбачають:

«Стаття 1: Зґвалтування

1) Особа, яка примушує іншу особу до вступу в статеві зносини із застосуванням чи погрозою застосування насильства, засуджується судом за зґвалтування позбавленням волі на строк від одного до шести років.

2) Особа також винна у зґвалтуванні, якщо вона використовує неспроможність іншої особи захистити себе і вступає в статеві зносини з нею після приведення її у непритомний стан чи стан неспроможності до опору через страх чи іншу подібну причину...

Стаття 3: Примус до вступу в статеві зносини

1) Якщо зґвалтування, з огляду на незначний ступінь вчиненого насильства чи погрози та інших елементів цього злочину, вважається вчиненим за пом’якшувальних обставин, його виконавець засуджується судом за примушування до вступу в статеві зносини позбавленням волі до трьох років.

(2) Особа, яка примушує іншу особу до вступу в статеві зносини із застосуванням погрози, відмінної від тієї, про яку йдеться в пункті 1 статті 1, визнається винною в примушуванні до вступу в статеві зносини».

94. Статті 222-22, 222-23 та 227-25 Кримінального кодексу Франції передбачають:

«Сексуальна аґресія — це будь-який напад на сексуальному ґрунті, вчинений із застосуванням насильства, примусу, погроз чи з використанням фактора раптовості».

«Будь-який акт статевого проникнення, незалежно від свого характеру, вчинений проти іншої особи із застосуванням насильства, примусу, погроз чи з використанням фактору раптовості, вважається зґвалтуванням. Зґвалтування карається ув’язненням строком на п’ятнадцять років».

«Правопорушення на сексуальному ґрунті, вчинене без застосування насильства, примусу, погроз і без використання фактору раптовості дорослою особою стосовно неповнолітнього віком до п’ятнадцяти років, карається ув’язненням на п’ять років та штрафом у розмірі 75 000 євро».

95. В авторитетному виданні «Журіс-Классер» (Juris-Classeur) (2002) можна знайти таку інформацію про французьку судову практику щодо зґвалтування:

 «i) Словам “насильство, примус, погрози або раптовість” на практиці надається широке значення. Наприклад, як зазначалося в одній справі, той факт, що потерпіла особа благала злочинця спинитися і при цьому не чинила подальшого опору (після того як раніше вона погодилася сісти в його машину і дала йому поцілувати себе), був достатнім для встановлення, що мало місце зґвалтування (Crim. 10 July 1973: Bull. crim., n. 322; Rev. sc. crim. 1974. 594, obs. Levasseur; але див. протилежну думку в: Crim. 11 October 1978: D. 1979. IR, 120). Висновок про незгоду з боку потерпілої особи може випливати з наявних обставин, таких як паралізуючий шок, внаслідок якого потерпіла особа не могла протестувати чи рятуватися (Cass. crim., 13 March 1984, Bull. crim. No.107).

ii) Фактор “раптовості” присутній тоді, коли потерпіла особа не здатна сама керуватися своєю волею, виражаючи свою згоду/незгоду, наприклад, коли це особа з фізичними чи психічними вадами (Cass. crim., 8 June 1984: Bull. crim. No. 226), перебуває в особливому психічному стані, включаючи депресію, ослаблений чи просто пригнічений стан (Cass. crim., 12 November 1997: Juris-Data No. 2000-005087; CA Paris, 30 March 2000: Juris-Data No. 2000-117239), або коли виконавець злочину вдається до хитрощів з метою введення потерпілої особи в оману стосовно реальної ситуації (Cass. crim., 14 April 1995: Juris-Data No.1995-002034).

iii) У судовій практиці вже визнано, що фактор “раптовості” завжди присутній і, отже, має місце зґвалтування, коли потерпіла особа є настільки малолітньою, що не має уявлення про статеве життя та характер актів, які їй нав’язують (Cass. crim., 11 June 1992: Bull. crim., No.228; CA Limoges, 5 April 1995: Juris-Data No. 1995-042693; CA Paris, 14 November 2000: Juris-Data No. 2000-134658). Однак у деяких інших рішеннях зазначається, що в принципі вік потерпілої особи не може сам по собі, без наявності додаткових елементів, свідчити про існування фактора “раптовості” (Cass. crim., 1 March 1995: Bull. crim., No. 92)».

96. У статті 177 (примус до статевих зносин; зґвалтування) Кримінального кодексу Німеччини зазначено:

«1. Особа, яка примушує іншу особу

1) силою,

2) прямою погрозою життю чи фізичній недоторканності, або

3) використовуючи ситуацію, коли потерпіла особа, перебуваючи в безпорадному стані, неспроможна опиратися діям виконавця злочину,

підкоритися статевим актам, які здійснює виконавець злочину чи третя особа, або яка примушує її до здійснення таких актів стосовно виконавця злочину чи третьої особи, підлягає покаранню ув’язненням на строк не менше одного року».

97. Пункт 1 статті 197 Закону Угорщини № 4 від 1978 року «Про Кримінальний кодекс» передбачає:

«Особа, яка насильницькою дією або прямою погрозою життю чи фізичній недоторканності примушує іншу особу до вступу в статеві зносини або використовує неспроможність особи захистити себе чи виразити свою волю щодо вступу в статеві зносини, винна в серйозному правопорушенні, що карається ув’язненням від двох до восьми років».

98. Стаття 2(1) Кримінального закону Ірландії (зґвалтування) від 1981 року та стаття 9 (зґвалтування) Кримінального закону 1990 року (поправка), на які посилається «Інтерайтс») передбачають:

«Чоловік вчиняє зґвалтування, якщо а) він вступає в статеві зносини з жінкою, яка при цьому не дає на це згоди і b) якщо в цей момент він усвідомлює, що вона не погоджується чи не усвідомлює серйозності наслідків надання чи ненадання такої згоди».

«Цим проголошується, що, коли йдеться про правопорушення, яке складається з (чи включає) вчинення акту стосовно особи без згоди цієї особи, відсутність опору з боку цієї особи чи нечинення нею опору цьому акту не означає само по собі наявність згоди на цей акт».

99. У пункті 1 статті 180 Кримінального кодексу Словенії зазначено:

«Особа, яка примушує іншу особу такої самої чи протилежної статі вступити в статеві зносини і застосовує при цьому силу чи безпосередньо погрожує життю та фізичній недоторканності, підлягає засудженню судом до ув’язнення на строк від одного до десяти років».

100. У Сполученому Королівстві стаття 1(1) Закону 1976 року про статеві правопорушення (на який посилається «Інтерайтс») передбачає:

«Чоловік вчиняє зґвалтування, якщо а) він вступає в незаконні статеві зносини з жінкою, яка при цьому не дає на це згоди; і b) в цей момент він усвідомлює, що вона не погоджується чи не усвідомлює серйозності наслідків надання чи ненадання такої згоди».

B. Рекомендація Rec (2002)5 Комітету міністрів Ради Європи
стосовно захисту жінок від насильства

101. Комітет міністрів рекомендує державам-членам прийняти і практично впровадити у найприйнятніший, виходячи з обставин кожної країни, спосіб низку заходів з подолання насильства над жінками. У пункті 35 Додатку до Рекомендації зазначено, що у сфері кримінального права держави-члени повинні, зокрема,

«забезпечити покарання законом будь-який статевий акт проти особи, яка не дає на нього згоди, навіть якщо вона не виявляє ознак опору;...

забезпечити покарання законом будь-яке зловживання виконавцем злочину своєю позицією, і особливо позицією дорослого відносно дитини».

C. Міжнародний кримінальний трибунал
щодо колишньої Югославії

102. У своєму рішенні від 10 грудня 1998 року у справі «Обвинувач проти Анто Фурунджії» (Prosecutor v. Anto Furundžija) (справа № IT-95-17/1-T), у контексті питання, чи можна кваліфікувати примусове орально-статеве проникнення як зґвалтування за міжнародним правом, Судова палата висловила стосовно зґвалтування за міжнародним правом такі міркування:

«Судова палата бере до уваги неоспорене твердження ... що зґвалтування є примусовим актом: це означає, що такий акт “виконується із застосуванням сили чи з погрозою застосувати силу проти потерпілої особи або третьої особи; при цьому такі погрози, які можуть бути виражені прямо чи опосередковано, мають викликати у потерпілої особи обґрунтований страх, що вона чи третя особа зазнає насильства, несвободи, фізичного примусу чи психо­логічного тиску”. …

...у всіх юрисдикціях, які досліджувала Судова палата, має бути неодмінна наявність ознаки застосованої сили, примусу, погрози або дії без згоди потерпілої особи: терміну “сила” надається широке тлумачення, і зокрема він означає приведення потерпілої особи у безпорадний стан».

103. Судова палата дала таке визначення терміна «зґвалтування»:

«статеве проникнення... із застосуванням примусу чи сили або з погрозою застосувати силу проти потерпілої або третьої особи».

104. Зазначивши, що терміни «примус, сила чи погроза застосувати силу» із визначення, наведеного в рішенні у справі Фурунджії, не можуть набувати вузького тлумачення, Судова палата в рішенні від 22 лютого 2001 року в іншій справі, «Обвинувач проти Кунараца, Ковача і Вуковича» (Prosecutor v. Kunarac, Kovaи and Vuković) (справа № IT-96-23), зауважила:

«При визначенні того, що відповідний акт статевого проникнення становитиме зґвалтування лише за умови, якщо він супроводжується примусом чи силою або погрозою застосування сили проти потерпілої чи третьої особи, Судова палата у справі Фурунджії не посилається на інші фактори, які визначають акт статевого проникнення як неконсенсуальний чи недобровільний з боку потерпілої особи, оскільки, ... про що йтиметься нижче, на думку Судової па­лати, цей аспект даного визначення в міжнародному праві має перебувати саме в таких межах.

...Основоположний принцип, загальний для [національних правових систем, які досліджувалися], полягає в тому, що статеве проникнення становитиме зґвалтування, якщо воно не є по-справжньому добровільним і консенсуальним з боку потерпілої особи... Сила, погроза застосування сили чи примус... безумовно, є факторами, які враховуються в багатьох правових системах, але вся сукупність [відповідних] правових норм... дає підстави вважати, що істинним загальним знаменником, який поєднує різні системи, може бути більш загальний чи більш суттєвий принцип забезпечення покарання за законом порушень статевої автономії».

105. У справі Кунараца, Ковача та Вуковича озброєні військовослужбовці привели мусульманську дівчину в будинок, у якому містився військовий штаб. Після того як її зґвалтували двоє військовослужбовців, її привели в кімнату, де вона сама ініціювала статевий контакт з обвинуваченим п. Кунарацом, командиром. Судова палата взяла до уваги те, що військовослужбовці, погрожуючи позбавленням життя, наказали потерпілій особі задовольнити статеві потреби їхнього командира. Отже, потерпіла особа «не вирішувала вільно щодо давання згоди на статеві зносини з Кунарацом, оскільки вона була в неволі і боялася за своє життя». Судова палата також відхилила арґументи захисту Кунараца, згідно з якими йому було невідомо про те, що потерпіла особа ініціювала статеві зносини з ним лише через свій страх за життя. Палата дійшла висновку, що, навіть якщо Кунарац не чув згаданих погроз, поведінка потерпілої не могла «збити його з пантелику», якщо враховувати загальний контекст існуючої ситуації воєнного часу й особливо уразливе становище мусульманських дівчат у цьому реґіоні.

106. Зважаючи на згадані факти, Судова палата висловила таку думку стосовно ознак, які визначають діяння як зґвалтування за міжнародним правом:

«Основним принципом, справді загальним для [досліджених] правових систем, є визнання того, що серйозні порушення статевої автономії мають каратися законом. Статева автономія порушується тоді, коли особа, яка є об’єктом такого акту, не давала вільно своєї згоди на нього чи будь-яким іншим чином не є добровільним його учасником.

На практиці про відсутність справжньої та вільно наданої згоди чи добровільної участі можуть свідчити присутність різних факторів, які конкретно зазначені в інших юрисдикціях, наприклад, застосування сили, погроз застосувати силу або використання неспроможності особи чинити опір. Те, що такі фактори заперечують існування справжньої згоди, чітко демонструють ті юрисдикції, в яких відсутність згоди розглядається як ознака зґвалтування і в яких, згідно з прямо вираженою правовою нормою, згода вважається відсутньою там, де наявні такі фактори, як застосування сили, непритомний стан потерпілої особи чи її неспроможність чинити опір або введення її в оману виконавцем злочину.

...Терміни “примус, сила чи погроза застосування сили” не можна тлумачити вузько...; “примус”, зокрема, може визначатися наявністю більшості ознак поведінки, яка заперечує наявність згоди...

Виходячи із зазначених вище міркувань, Судова палата вважає, що в міжнародному праві ознакою (actus reus) зґвалтування як злочину є ... статеве проникнення, ... якщо [воно] відбувається без згоди потерпілої особи. При цьому термін «згода» означає згоду, яку потерпіла особа дає добровільно, тобто згода, яка оцінюється в контексті супутніх обставин як результат її доброї волі. Ознака mens rea (злого умислу) означає намір здійснити це статеве проникнення та усвідомлення того, що на це немає згоди потерпілої особи».

107. У тій самій справі, у рішенні від 12 червня 2002 року стосовно апеляції виконавців злочину, які, зокрема, доводили, що зґвалтування не було, оскільки не було застосованої сили чи погрози застосування сили і потерпіла не чи­нила «безперервного» чи «справжнього» опору, Апеляційна палата зазначила:

«Позиція, яку відверто відстоюють апелянти і згідно з якою лише безперервний опір може служити для виконавця злочину достатньою ознакою того, що його залицяння небажані, є помилковою з правового погляду й абсурдною з погляду фактів.

По-друге, стосовно ролі “сили” у визначенні терміна “зґвалтування”, Апеляційна палата зазначає, що Судова палата, очевидно, відійшла від визначень терміна “зґвалтування”, які раніше дав Суд. Однак, пояснюючи своє зосереджен­ня на відсутності згоди як неодмінної ознаки цього злочину (conditio sine qua non), Судова палата не відступила від уже напрацьованого Трибуналом підходу, але намагалася пояснити зв’язок між застосуванням сили і згодою. Застосування сили чи погроза застосувати силу є очевидним свідченням незгоди, але сила сама по собі не є ознакою зґвалтування. Зокрема, Судова палата намагалася пояснити, що, “[крім сили], існують фактори, які можуть визначати акт статевого проникнення як неконсенсуальний чи недобровільний з боку потерпілої особи”. Обмеження ознаками застосованої сили чи погрози застосування сили може дозволити виконавцям статевого злочину уникнути відповідальності за його вчинення при відсутності згоди потерпілої особи, використовуючи примусові обставини і обходячись без застосування фізичної сили...

У цій справі апелянти були засуджені здебільшого за зґвалтування жінок, яких тримали [в неволі] у фактично діючих військових штабах, слідчих ізоляторах і квартирах, відведених для проживання військовослужбовців. Найразючішим аспектом цих умов було те, що потерпілих осіб вважали виправданою сексуальною здобиччю їхніх поневолювачів. Як правило, цих жінок ґвалтували кілька злочинців з майже незбагненною реґулярністю. (З тими жінками, які одразу шукали допомоги або чинили опір, поводилися з іще більшою жорстокістю.) Таке поневолення відбувалося за обставин настільки примусових, що стверджувати про наявність згоди ніяк не можна».

D. Комітет ООН з подолання дискримінації жінок

108. У пункті 24 своєї Загальної рекомендації № 19 від 29 січня 1992 року стосовно насильства над жінками Комітет зазначив:

«a) Договірні Сторони вживають належних та ефективних заходів для подолання всіх форм насильства на підставі статі, незалежно від публічного чи приватного характеру таких актів;

b) Договірні Сторони піклуються про те, щоб закони проти... жорстокого поводження, зґвалтувань, сексуальних посягань та інших видів насильства на підставі статі забезпечували адекватний захист усіх жінок, а також повагу до їхньої недоторканності та гідності...»

ЩОДО ПРАВА

I. СТВЕРДЖУВАНІ ПОРУШЕННЯ СТАТЕЙ 3, 8 І 13 КОНВЕНЦІЇ

109. Заявниця скаржилася, що болгарське право й практика не забезпечують ефективного захисту проти зґвалтування та сексуальних посягань, оскільки судове переслідування здійснюється лише у справах, у яких потерпіла особа чинила активний опір, і що органи влади не провели ефективного розслідування подій, які мали місце 31 липня і 1 серпня 1995 року. На її думку, згадане вище становить порушення державою своїх позитивних обов’язків із захисту фізичної недоторканності та приватного життя людини і забезпечення для цього ефективних засобів правового захисту.

110. Відповідні положення Конвенції передбачають:

Стаття 3

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».

Пункт 1 статті 8

«1. Кожен має право на повагу до його приватного ... життя...»

Стаття 13

«Кожен, чиї права i свободи, викладенi в цiй Конвенцiї, порушуються, має право на ефективний засiб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що дiяли як офіційні особи».

A. Подання сторін

1. Заявниця

111. Заявниця вважала, що національне право і практика у справах про зґвалтування мають визначати наявність або відсутність згоди на статеві зносини на підставі всіх факторів, присутніх у справі. На її думку, правова система і прак­тика, які вимагають доведення факту фізичного опору з боку потерпілої особи і таким чином залишають непокараними певні акти зґвалтування, є незадовільними.

112. Заявниця посилалася на письмовий висновок експерта (наголошуючи на тому, що більшість дітей та інших осіб юного віку, потерпілих від зґвалтування, виявляли пасивну психологічну реакцію паніки, — див. пункти 69–71 вище), а також на тенденції в міжнародному та порівняльному праві щодо визначення ознак цього злочину.

113. Заявниця надала свій аналіз болгарського права і практики стосовно зґвалтування та сексуальних посягань. Вона висунула такі арґументи:

i) Як свідчить практика болгарських органів розслідування та судового переслідування, притягнення до суду за зґвалтування можливе лише тоді, коли існує доказ застосування фізичної сили та фізичного опору. Відсутність такого доказу може призвести до висновку, що статеві зносини були консенсуальними.

ii) Можливості підтвердити згадане вище твердження результатами аналізу судової практики не було, оскільки розпорядження слідчих і прокурорів були закритими для широкого загалу; такі рішення можна було знайти лише в матеріалах відповідної справи; не існувало системи класифікації справ, їх оприлюднення чи аналізу, яка могла бути основою для аналізу. Крім того, підставою для оскаржуваної практики були не письмові приписи, а інституційна традиція та культура.

iii) Через існуючу політику органів судового переслідування не висувати обвинувачень у разі відсутності доказів застосування фізичної сили або чинення опору це питання ще не було предметом розгляду в судах.

iv) З іншого боку, огляд оприлюднених рішень Верховного суду та Вищого касаційного суду (рішення судів нижчого рівня не оприлюднювалися) може прислужитися для опосередкованого висновку щодо виду справ, які мали шанси бути порушеними органами судового переслідування. Заявниця передивилася всі оприлюднені рішення у справах про зґвалтування і надала копії двадцяти одного рішення, які, на думку її адвоката, мали стосунок до її справи.

v) Майже всі оприлюднені рішення стосувалися зґвалтування, яке відбувалося із застосуванням значної фізичної сили та/або погроз. Характерною рисою було те, що в цих справах мали місце такі акти насильства: потерпілу особу витягували з машини, волокли в дім і замикали; на ній розривали одяг, били її по голові та стусали ногами; побиття спричиняло струс мозку, перелом носової переділки або ж значну кровотечу. У кількох справах потерпілій особі погрожували насильством чи іншими наслідками. У трьох справах в результаті цього потерпіла особа вчинила самогубство або замах на самогубство.

vi) Це дослідження виявило лише дві справи, в яких контекст наявних обставин набув при розгляді в суді більшого значення. В одному випадку вчитель, після спроб загравання, примушував свою ученицю вступати з ним у статеві зносини неодноразово протягом певного часу, погрожуючи їй неґативними наслідками в школі та застосуванням насильства. Верховний суд дійшов висновку, що мали місце неодноразові акти зґвалтування, вчинені із застосуванням погроз, і визнав, що потерпілу особу поступово було приведено в стан психологічної залежності. У другому випадку 14-річну дівчину, яка мала епілепсію і розумові вади, зґвалтував знайомий її сім’ї; суди зазначили, що дівчина чинила слабкий опір (вона намагалася підвестися, після того як виконавець злочину штовхнув її на підлогу), але визнали, що «такий ступінь опору», якщо оцінювати його в контексті віку і здоров’я дівчини, був «достатнім для де­монстрації її небажання вступати у статеві зносини».

114. Заявниця подала копію листа болгарського психотерапевта, яка працює з потерпілими від статевого насильства. За словами психотерапевта, в її практиці органи судового переслідування висували обвинувачення лише у випадках, коли нападник був не знайомий потерпілій особі і коли потерпіла особа зазнавала серйозних тілесних ушкоджень чи у справі були свідки. На думку заявниці, це підтверджує її довід, що переважною тенденцією в практиці є визнання судами недостатніх доказів щодо фізичного опору з боку потерпілої особи підставою для висновку про її згоду.

115. Далі вона зазначила, що, визнавши 14 років віком настання правосуб’єктності щодо згоди на статеві зносини й одночасно обмеживши судове переслідування за зґвалтування лише справами, в яких потерпіла особа чинить затятий опір, органи влади тим самим залишили дітей під недостатнім захистом від зґвалтування.

116. Заявниця стверджувала, що в її справі прокурори надмірно наголошували на відсутності фактів фізичного насильства і не враховували те, що у свої 14 років вона ще ніколи самостійно не приймала важливих рішень, особливо за обставин нестачі часу. Прокурори не приділили уваги неймовірності того, щоб 14-річна дівчина, яка ще ніколи не мала статевих зносин, могла погодитися вступити в такі зносини з двома чоловіками почергово.

117. Крім того, розслідування не було ретельним і повним. Слідчі не проаналізували часових прив’язок щодо всіх пересувань цих трьох чоловіків і заявниці протягом ночі, про які йдеться у справі, — таке розслідування мало б вирішальне значення, оскільки можна було довести відсутність факту відвідування ресторану після зґвалтування біля водойми. Суперечливість доказів не було взято до уваги, а також не було встановлено особи поліційних патрульних, які зупинили групу на шляху до водойми. Слідчий повірив показанням стверджуваних виконавців злочину та їхніх свідків і виявив недовіру до показань інших свідків та поданої заявницею версії подій чи проіґнорував їх.

118. На думку заявниці, взяті у контексті всіх відповідних фактів, її чіткі і несуперечливі показання, згідно з якими вона благала Р. спинитися і відштовхувала його, поки він не викрутив їй руки, а також її розповідь про неґативний стрес, який вона відчувала, та про свій опір — ступінь якого був достатнім за тих обставин, — могли б послужити підставою для засудження судом злочинців, якби терміну «зґвалтування» було дано правильне тлумачення, яке відповідає позитивним обов’язкам держави за статтями 3, 8 і 13 Конвенції.

2. Уряд

119. Уряд стверджував, що розслідування було ретельним та ефективним. Було вжито всіх можливих заходів: допитано сімнадцять осіб, деяких з них — неодноразово; призначено експертів для психіатричної та психологічної експертизи і проаналізовано всі аспекти справи. Тому Уряд вважав, що висновок національних органів про те, що Р. та А. діяли із презумпції згоди заявниці, був обґрунтованим. Зокрема, органи влади посилалися на всі докази стосовно подій з 31 липня по 1 серпня 1995 року, включаючи інформацію про поведінку заявниці. До того ж після цих подій заявниця виходила з Р. на прогулянку і, за показаннями деяких свідків, її мати вдалася до вимагання грошей у Р. та А. в обмін на відмову від обвинувальної заяви про зґвалтування.

120. Тому, як зазначив Уряд у своєму поданні, факти справи не стосувалися питання захисту недоторканності особи чи поганого поводження з нею. Тобто жодних позитивних обов’язків за статтями 3 чи 8 Конвенції не постає.

121. Уряд стверджував, що болгарське право і практика у справах про зґвалтування та їх застосування в цій справі не порушили жодного позитивного обов’язку, який може поставати за Конвенцією.

122. У своїх попередніх поданнях на етапі розгляду Судом прийнятності заяви Уряд, пояснюючи національне право й практику, зазначав, що у справах про зґвалтування необхідно довести факт чинення фізичного опору і що, мало того, згідно з «міжнародною практикою, зокрема французькою», про зґвалтування може йти мова лише в разі, якщо особи не знайомі одна з одною, тоді як заявниця знала стверджуваних виконавців злочину.

123. У своїх поданнях по суті справи Уряд підкориґував свої попередні твердження і зазначив, що, згідно з болгарським правом, відсутність згоди є неодмінним складником зґвалтування. Доказ відсутності згоди випливає із фактів, які демо­нструють, що потерпіла особа перебуває в безпорадному стані чи приведена в такий стан виконавцем злочину, або із фактів, які свідчать про застосування ним фізичного чи психологічного насильства. Уряд надав копії кількох рішень Верховного суду, аналогічних до цієї справи. При цьому Уряд не оспорював достовірність аналізу болгарської судової практики, який подала заявниця.

124. Уряд доводив, що у справі заявниці органи влади, провівши ретельне і безстороннє розслідування, не дійшли висновку, що факт зґвалтування було доведено тією мірою, яка необхідна для визнання вини в кримінальній справі. З іншого боку, заявниця мала змогу вчинити проти стверджуваних правопорушників цивільний позов з вимогою компенсації шкоди. Тоді вона мусила б довести незаконність їхніх дій, і не було б необхідності в доведенні наявності ознаки mens rea.

125. Нарешті, Уряд стверджував, що заявниця мала у своєму розпорядженні ефективні кримінально-правові та цивільно-правові засоби правового захисту, як цього вимагає стаття 13.

3. Подання організації «Інтерайтс»

a) Загальні пояснення

126. «Інтерайтс» стверджувала, що за останні два десятиріччя традиційне визначення терміна «зґвалтування» зазнало змін в юрисдикціях цивільного і загального права та в міжнародному праві. Це відбулося внаслідок досягнення ново­го розуміння характеру цього злочину та способу, в який реаґує на такі дії потерпіла особа. За результатами досліджень, жінки, а особливо неповнолітні, здебільшого не чинять фізичного опору зґвалтуванню — або внаслідок своєї фізичної неспроможності робити це, перебуваючи в стані паралізуючого страху, або через те, що у відповідь на їхнє намагання захистити себе ґвалтівник збільшував застосовувану ним силу.

127. Згідно з поданими «Інтерайтс» даними, реформа юриспруденції щодо справ про зґвалтування свідчить про те, що при розгляді питання щодо наявності згоди тепер застосовується не «підхід, орієнтований на факти», а «підхід з позиції рівноправності». Зґвалтування було злочином проти жіночої автономії, і його неодмінною ознакою була відсутність згоди. Центральним завданням реформування юриспруденції щодо зґвалтування було роз’яснення, що для доведення факту відсутності згоди немає необхідності встановлювати, що обвинувачений подолав фізичний опір потерпілої особи.

128. Ця тенденція вже знайшла своє відображення в подіях, що відбулися у сфері міжнародного кримінального права. Зокрема, міжнародні кримінальні трибунали щодо Руанди та колишньої Югославії вже кваліфікували як зґвалтування статеве проникнення, яке відбулося «за примусових обставин» або яке було вчинене із застосуванням «примусу чи сили або з погрозою застосувати силу». Такий підхід також відбиває Статут Міжнародного кримінального трибуналу та проект його Реґламенту.

b) Пояснення «Інтерайтс» стосовно правових норм кількох держав

129. «Інтерайтс» подала копії матеріалів стосовно відповідних правових норм, чинних у кількох європейських і неєвропейських країнах. Ці матеріали, що їх підготували вчені-правники, юридичні експерти і наукові працівники, містять інфор­мацію та оцінки, які стисло можна викласти таким чином:

i) Бельгія

130. Наведений у статті 375 Кримінального кодексу Бельгії (у редакції 1989 року) перелік ситуацій, в яких згода вважається відсутньою, має на меті залишити чинним прецедентне право, напрацьоване до 1989 року. Цей перелік не вважається вичерпним, хоча один із критиків дотримується протилежної думки.

131. Раніше, для того щоб довести факт зґвалтування, необхідно було мати докази вчинення достатньо серйозних і фізично насильницьких актів для зламу, ослаблення опору потерпілої особи чи позбавлення її можливості чинити його. Поправками 1989 року поняття «серйозні погрози» (яке було присутнім у Кримінальному кодексі з 1867 року) було замінено ширшим поняттям «примус», яке означає не лише страх потерпілої особи за свою фізичну недоторканність, а й будь-який інший страх загального характеру.

132. Сьогодні при судовому переслідуванні потребується доведення факту статевого проникнення та відсутності згоди. Будь-які ознаки, які можуть свідчити про відсутність згоди, мають братися до уваги, але сторона обвинувачення здебільшого намагатиметься довести існування принаймні одного з факторів, які «анулюють факт згоди», — їх наведено в статті 375, а саме: насильство, примус, хитрощі ґвалтівника чи фізична/психічна безпорадність потерпілої особи.

133. Факт відсутності згоди доведено, якщо існує доказ чинення фізичного опору. Однак, навіть якщо немає доказів застосування фізичного насильства або чинення фізичного опору, доказ примусу достатній. Чи мав місце примус — це питання вивчається з урахуванням конкретних даних спроможності потерпілої особи (її віку, фактичного стану на момент події).

134. Щодо статевих актів будь-якого характеру (караних за законом непристойних нападів), з одного боку, та актів, що включають статеве проникнення (каране за законом зґвалтування), — з іншого, встановлено різний «вік згоди». «Вік згоди» для статевого проникнення — 14 років, тоді як «вік згоди» для статевих актів будь-якого характеру — 16 років. Тому статеві зносини з особою віком від 14 до 16 років, якщо не доведено відсутність на них згоди, може каратися за законом як непристойний напад. На практиці у справах потерпілих осіб, вік яких становить від 14 до 16 років, набагато частіше висуваються обвинувачення у вчиненні карного за законом непристойного нападу, ніж об­винувачення у зґвалтуванні.

ii) Данія

135. Термін «примус» сьогодні розуміють у широкому сенсі і тлумачать його не лише як погрози застосувати грубе насильство.

136. Доказ відсутності згоди набуває особливого значення у справах, в яких обвинувачений і потерпіла особа знайомі одне з одним. Хоча сказати «ні» може виявитися недостатнім вираженням відсутності згоди, оскільки іноді важко довести, що це було сказано чи сприйнято всерйоз.

137. У справі від 1982 року чоловік, обвинувачений у зґвалтуванні шістнадцятирічної дівчини, був виправданий судом на тій підставі, що він не зрозумів, що потерпіла особа вступила у статеві зносини недобровільно. Обвинувачений взяв дівчину покатати на своєму автофургоні. Згідно з його показаннями, дівчина хотіла, щоб він підвіз її додому. За словами дівчини, вона прийняла пропозицію відвезти її додому, оскільки до цього її примушували обставини, зокрема те, що обвинувачений уже поставив свій мотоцикл в автофургон. По дорозі обвинувачений говорив про свої сексуальні проблеми і потреби. Обвинувачений розцінив той факт, що дівчина дозволила йому обговорювати ці предмети, як її «добро» на розвиток ситуації в напрямі до інтимного контакту. А дівчина побоювалася, що він може почати буйствувати, якщо вона не дозволить йому говорити про це. За якусь мить він зупинив машину і попросив її перейти в багажне відділення, де відбулися статеві зносини. Обвинувачений неодноразово запитував дівчину, чи погоджується вона. Потерпіла зазначила, що вона відчувала психічну загальмованість і перебувала в стані страху. Міський суд засудив обвинуваченого, визнавши, що дівчина не давала своєї згоди і що обвинувачений діяв з умислом, оскільки запитувати дівчину про її згоду він міг лише за наявності відповідної причини — тобто він сумнівався в тому, чи погоджується вона на статеві зносини. Однак апеляційний суд, дійшовши висновку, що твердження обвинуваченого про те, що він сприйняв пасивність потерпілої особи як її згоду, не можна не брати до уваги, виправдав його.

 iii) Ірландія

138. Принцип, згідно з яким сторона обвинувачення повинна довести відсутність факту згоди, а не наявність факту застосування сили, уже вкорінений у судовій практиці. Відсутність згоди є питанням факту, яке вирішує суд присяжних з урахуванням усіх відповідних обставин та дотриманням напутнього слова судді. Щодо наявності ознаки mens rea (злого умислу зґвалтування), обвинувачений може посилатися при захисті на своє «щире переконання» і може бути виправданий судом, якщо справді йому не могло спасти на думку, що потерпіла особа не погоджується.

iv) Сполучене Королівство

139. До 1976 року зґвалтування за загальним правом визначалося як незаконні статеві зносини з жінкою без її згоди, за допомогою сили, з використанням переляку потерпілої особи чи шляхом введення її в оману. Раніше, щоб довести факт зґвалтування, необхідно було мати факти завдання тілесних ушкоджень, які були доказами застосованої сили та відповідного опору.

140. Після 1976 року, згідно із законом, чинним на сьогодні, сторона обвинувачення повинна довести, що потерпіла особа не давала згоди. Відсутність згоди є ключовою ознакою (actus reus) зґвалтування. Тягар доведення покладається при цьому на сторону обвинувачення. У законодавстві немає визначення, що означає «згода» чи «відсутність згоди». «Чи була згода» — це питання факту, яке вирішує суд присяжних після заслуховування напутнього слова судді. У справі Олуґбої (Olugboja [1982] QB 320, [1981] 3 All ER 443), що має прецедентне значення, обвинувачений та його друг взялися підвезти додому двох дівчат підліткового віку. Натомість вони привезли їх в інший будинок, де друг обвинуваченого зґвалтував одну з дівчат, якій було 16 років. Після цього обвинувачений також мав статеві зносини з нею. Він наказав їй зняти брюки, що вона й зробила, оскільки була перелякана, а в кімнаті було темно. Вона сказала йому: «Не чіпайте мене!» Він штовхнув її на диван і вступив з нею в статеві зносини. Вона не кричала і не відбивалася. Його було визнано винним у зґвалтуванні. Лорд-суддя Данн (Dunn) зазначив:

«Увагу [присяжних] слід звернути на те, що в поняття “згода” чи “відсутність згоди” необхідно вкладати звичайний зміст, і — якщо потрібно, то на прикладі, — їм треба пояснити, що між згодою і підкоренням необхідно бачити різницю; кожна згода включає в себе підкорення, але це аж ніяк не означає, що підкорення в його чистому сенсі включає в себе згоду... [Присяжним] слід пояснити, що вони мають зосередитися на з’ясуванні душевного стану потерпілої особи безпосередньо перед актом статевих зносин, враховуючи при цьому всі відповідні обставини, і зокрема події, які передували цьому акту, а також її реакцію на них, яка свідчить про відбиток цих подій в її душі».

141. На думку деяких юридичних експертів, незважаючи на рішення у справі Олуґбої, реальна практика свідчить про малу ймовірність судового переслідування, якщо жінка підкорилася за обставин подібного психологічного тиску й потрапивши у пастку, як це було у справі Олуґбої, але за відсутності погроз.

142. Сторона обвинувачення повинна також довести наявність ознаки mens rea, тобто що виконавець злочину або усвідомлював, що потерпіла особа не дає своєї згоди, або не надавав достатнього значення тому, дає вона свою згоду чи ні. Така безпечність виконавця злочину мала місце, якщо він «зовсім не за­мислився над цим» або якщо він, усвідомлюючи, що інша особа «можливо, і не погоджується, все одно продовжував» (R. v. Gardiner [1994] Crim LR 455).

 v) Сполучені Штати Америки

143. Існує кілька різних визначень того, що у п’ятдесяти штатах, як правило, іменується «зґвалтуванням»; але, незважаючи на значні варіації у визначенні, штати мають спільну позицію щодо питання відсутності згоди. Зокрема, на практиці встановлено принцип, згідно з яким для доведення потерпілою особою, що вона не давала згоди вступати в статеві зносини, їй не потрібно доводити факт чинення нею опору нападникові. Достатнім є усне вираження своєї нез­годи. У справі «Співдружність проти Берковіца» (Commonwealth v. Berkowitz), (Pa. 641 A.2d 1161 (1994)) підсудний вступив у статеві зносини із знайомою в кімнаті університетського гуртожитку, хоча вона говорила «ні» протягом усього акту. Суди штату Пенсильванія постановили, що слово «ні», неодно­разово повторене потерпілою особою, було достатнім доказом її незгоди.

144. У тридцяти семи штатах діють правові норми, які прямо передбачають кримінальну відповідальність за неконсенсуальні статеві зносини без наявності зовнішньої сили (зовнішньої відносно сили, потрібної для здійснення проникнення) як за фелонію — найтяжчий статевий злочин, або місдимінор. Хоча, згідно із законодавчими формулюваннями решти тринадцяти штатів, може вимагатися факт присутності зовнішньої сили, суди у дванадцяти штатах погодилися, наприклад, з тим, що передбачену законом вимогу про доведення факту застосування сили було задоволено при встановленні факту, що підсудний лише штовхнув, або притиснув потерпілу особу, або якимось іншим чином фізично маніпулював нею; наявність факту застосування сили оцінювалася залежно від того, «чи був даний акт вчинений усупереч волі [потерпілої особи]» («Фрімен проти Штату» (Freeman v. State), 959 S.W.2d 401 (Ark. 1998)). Так, ознаку «сили» було визнано встановленою у справі, в якій виконавець злочину «придавив [потерпілу особу] вагою свого тіла», будучи «великим» чи «здоровенним», а потерпіла особа «тендітною» чи «маленькою» («Штат проти Коулмена» (State v. Coleman), 727 A.2d 246 (Conn. 1999)) та «Штат проти Планкетта» (State v. PlunkettØ??, 934 P.2d 113 (Kan. 1997)). Верховний суд штату Нью-Джерсі зазначив:

«Будь-який акт статевого проникнення... без відповідного стверджувального і добровільного дозволу з боку потерпілої особи... становить караний за законом статевий напад. Тому для того, щоб вважати таке проникнення незаконним, немає потреби доводити застосування фізичної сили, більшої за ту, без якої неможливо здійснити акт статевого проникнення (In the Interest of M.T.S., 609 A.2d 1266, 1277 (N.J. 1992))».

145. Протягом багатьох років у кількох штатах чинними були положення, які вимагали наявності свідчень «затятого опору» з боку потерпілої від зґвалтування особи. Сьогодні цю вимогу вже скасовано. Лише у двох штатах і далі вимагають фактів чинення потерпілою від статевого нападу особою «найсерйознішого» опору (Алабама і Західна Вірджинія); однак при цьому від неї не вимагається опору, якщо вона має підстави вважати, що її опір буде марним або приз­веде до серйозних тілесних ушкоджень («Річардс проти Штату» (Richards v. State), 457 So.2d 893 (AL 1985)) — про «найсерйозніший» опір свідчили благання потерпілої особи відпустити її і зупинитися).

146. У Сполучених Штатах суди дедалі частіше керуються відповідними соціологічними даними, згідно з якими реакція потерпілих від статевих нападів осіб на психологічне й психічне насильство може бути непередбачуваною. Приміром, у 1992 році Верховний суд штату Нью-Джерсі, відхиляючи необхідність доведення факту опору для цілей визнання особи винною в статевому нападі, послався на дані «емпіричних досліджень», які ставлять під сумнів «припущення, що опір з боку жінки, чинений нею з максимальним напруженням чи зусиллям, є найбільш резонною чи раціональною реакцією на зґвалтування». Насправді часто трапляється так, що для заволодіння своєю жертвою ґвалтівникові достатньо примуси­ти її до цього, діючи спритно, або залякати. Як свідчить більшість справ, у яких йдеться про зґвалтування дітей, необхідності в насильстві для їх підкорення немає. Суди вже також визнають, що деякі жінки на початку статевого напа­ду ціпеніють від страху, тому не можуть чинити опір («Громада проти Фйніґуза» (People v. Iniguez), 872 P.2d 1183, 1189 (Cal. 1994)).

vi) Правові системи інших держав

147. «Інтерайтс» також подала результати дослідження відповідного законодавства Австралії, Канади і Південної Африки, на підставі яких вона робить висновок, що у цих країнах відсутність згоди є визначальною ознакою зґвалтування та сексуального посягання і що там немає необхідності в доведенні факту застосування фізичної сили виконавцем злочину або чинення фізичного опору потерпілою особою.

B. Оцінка Суду

1. Загальний підхід

a)   Існування позитивного обов’язку забезпечити покарання
за зґвалтування і провести розслідування у справах
про зґвалтування

148. Беручи до уваги характер і суть скарг заявниці в цій конкретній справі, Суд доходить висновку, що їх необхідно розглянути передусім у світлі статей 3 і 8 Конвенції.

149. Суд знову наголошує, що обов’язок Високих Договірних Сторін за статтею 1 Конвенції ґарантувати кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права i свободи, визначені в Конвенції, взятий у поєднанні зі статтею 3, вимагає від держав вживати заходів для того, щоб не допустити поганого поводження стосовно осіб, які перебувають під їхньою юрисдикцією, зокрема й погане поводження з боку приватних осіб (див. рішення у справах «А. проти Сполученого Королівства» (A. v. the United Kingdom) від 23 вересня 1998 року, Reports of Judgments and Decisions 1998-VI, с. 2699, п. 22; «Z. та інші проти Сполученого Королівства» (Z. and Others v. the United Kingdom) від 26 листопада 2002 року, [GC], №29392/95, п. 73–75, ECHR 2001-V; та «Е. та інші проти Сполученого Королівства» (E. and Others v. the United Kingdom), №33218/96).

150. Позитивні обов’язки держави безпосередньо випливають із передбаченого статтею 8 права на реальне забезпечення поваги до приватного життя; ці обов’язки можуть означати необхідність вжиття заходів навіть у сфері стосунків між людьми. Хоча вибір засобів для забезпечення дотримання вимог статті 8 у сфері захисту проти актів з боку фізичних осіб у принципі перебуває в межах самостійної оцінки держави, ефективне запобігання таким серйозним злочинам, як зґвалтування, що загрожують основоположним цінностям і найважливішим аспектам приватного життя, вимагає наявності дієвих кримінально-правових норм. Діти та інші уразливі категорії людей, зокрема, мають право на ефективний захист (див. рішення у справі «X та Y проти Нідерландів» (X and Y v. the Netherlands) від 26 березня 1985 року, серія A, № 91, с. 11–13, п. 23, 24 і 27; та справу «Оґест проти Сполученого Королівства» (August v. the United Kingdom), ухвала від 21 січня 2003 року, № 36505/02).

151. У низці справ з вимог статті 3 Конвенції випливає позитивний обов’язок провести офіційне розслідування (див. рішення у справі «Асьонов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria) від 28 жовтня 1998 року, Reports 1998-VIII, с. 3290, п. 102). У принципі, не можна вважати, що про такі позитивні обов’язки йдеться лише у випадках, які стосуються актів поганого поводження з боку носіїв державних повноважень (див., mutatis mutandis, «Кальвеллі і Чільйо проти Італії» (Calvelli and Ciglio v. Italy) [GC], № 32967/96, ECHR 2002-I).

152. Крім того, Суд не виключає можливості того, що позитивний обов’язок держави за статтею 8 із забезпечення фізичної недоторканності особи може торкатися питань стосовно ефективності кримінального розслідування (див. рішення у справі «Осман проти Сполученого Королівства» (Osman v. the United Kingdom) від 28 жовтня 1998 року, Reports 1998-VIII, с. 3164, п. 128).

153. На цих підставах Суд вважає, що зі статей 3 і 8 Конвенції безпосередньо випливає позитивний обов’язок держав запровадити кримінально-правові норми, які ефективно забезпечують покарання за зґвалтування, а також застосовувати їх на практиці, вдаючись до ефективного розслідування і судового переслідування в таких випадках.

b)   Сучасна концепція ознак зґвалтування та її вплив на зміст позитивного обов’язку держав-членів забезпечити адекватний захист

154. Щодо засобів забезпечення адекватного захисту проти зґвалтування, держави, безсумнівно, мають широкий простір для самостійної оцінки. Зокрема, вони повинні брати до уваги специфіку уявлень, зумовлених культурним розвитком, умови в даній країні та існуючі традиційні підходи.

155. Разом з тим межі самостійної оцінки національних органів влади визначаються положеннями Конвенції. Роз’яснюючи цю вимогу, Суд, зважаючи на те, що Конвенція є передусім системою, призначеною для захисту прав людини, повинен взяти до уваги зміни, які відбуваються у відповідному праві самих Договірних держав і, наприклад, врахувати ті тенденції, які свідчать про напрацювання схожих стандартів у згаданій сфері (див. «Кристіна Ґудвін проти Сполученого Королівства» (Christine Goodwin v. the United Kingdom), [GC], № 28957/95, п. 74, ECHR 2002-VI).

156. Суд звертає увагу на те, що раніше національно право і практика деяких держав вимагали у справах про зґвалтування наявності доказу застосування фізичної сили та чинення фізичного опору. Однак протягом останніх десятиріч у Європі та деяких інших частинах світу чітко спостерігається постійна тенденція до відмови від формалістичних визначень і вузького тлумачення закону в цій сфері (див. пункти 88–108 і 126–147 вище).

157. Найперше, виявлено, що в законодавчих актах європейських держав уже немає вимоги наявності доказів щодо чинення потерпілою особою фізичного опору.

158. Європейські та деякі інші держави вже вилучили з положень загально-правового характеру та/або прецедентного права будь-які посилання на ознаку застосування фізичної сили (див. пункти 98, 100 і 138–147 вище, які стосуються Сполученого Королівства, Ірландії, Сполучених Штатів Америки та інших держав). В ірландському законодавстві прямо зазначено, що висновок про наявність згоди не можна робити з відсутності фактів чинення опору (див. пункт 98 вище).

159. У більшості європейських країн, які розвивалися під впливом континентальної правової традиції, визначення терміна «зґвалтування» містить посилання на застосування насильства виконавцем злочину чи на його погрози застосувати насильство. Однак важливо, щоб складником цього злочину в судовій практиці стосовно зґвалтування та відповідній правовій теорії вважалася відсутність згоди, а не фактів застосування сили (див. пункти 90–97, 99 і 130–137 вище).

160. До законодавства Бельгії в 1989 році було внесено поправки, згідно з якими будь-який акт статевого проникнення становить зґвалтування, якщо його вчинено стосовно особи, яка не дає на це згоди. Отже, хоча в законодавчому акті залишається посилання на застосування «насильства, примусу чи хитрощів», які караються за законом як засоби примушування до неконсенсуального акту, насильство та/або фізичний опір не є елементами зґвалтування в бельгійському праві (див. пункти 130–137 вище).

161. У деяких державах, незалежно від конкретного формулювання, обраного їхніми законодавчими органами, на практиці судове переслідування за неконсенсуальні статеві акти здійснюється на підставі тлумачення відповідних законодавчих термінів («примус», «насильство», «тиск», «погроза», «хитрощі», «раптовість» чи ін.) і доказів, оцінених у контексті наявних обставин справи (див. пункти 95 і 130–147 вище).

162. Суд також зазначає, що ухвалена Комітетом міністрів рекомендація свідчить про досягнуту між державами — членами Ради Європи домовленість щодо необхідності, заради ефективного захисту жінок проти насильства (див. пункт 101 вище), забезпечувати покарання за неконсенсуальні статеві акти, «[зокрема] у справах, у яких потерпіла особа не виявляє ознак опору», та проводити подальшу реформу в цій сфері.

163. У міжнародному кримінальному праві нещодавно визнано, що застосування сили не є ознакою зґвалтування і що використання примусових обставин з метою домогтися вступу в статеві зносини мають також каратися за законом. Міжнародний кримінальний трибунал щодо колишньої Югославії дійшов висновку, що в міжнародному кримінальному праві будь-яке статеве проникнення без згоди потерпілої особи становить зґвалтування і що згода має бути добровільною, тобто результатом її доброї волі, оціненої таким чином у контексті наявних обставин (див. пункти 102–107 вище). Хоча згадане вище визначення формулювалося, зокрема, у контексті справ про зґвалтування, які вчинялися в умовах збройного конфлікту, воно також відбиває загальну тенденцію до визнання відсутності згоди неодмінною ознакою зґвалтування та сексуального посягання.

164. Згідно з даними, наданими «Інтерайтс», досягнуто нового розуміння способу, в який потерпіла особа реаґує на зґвалтування: особи, які стають об’єктами сексуальних посягань — зокрема неповнолітні дівчата, — здебільшого не чинять жодного фізичного опору, що може пояснюватися цілою низкою психологічних факторів або страхом зазнати насильства з боку виконавця злочину.

165. Мало того, розвиток права і практики у цій сфері відображає еволюцію суспільств у напрямку ефективного забезпечення рівності та поваги до статевої автономії кожної людини.

166. Зважаючи на згадане вище, Суд визнає, що внаслідок негнучкості в підходах до судового переслідування за статеві злочини, зокрема чинності вимоги щодо наявності доказів чинення фізичного опору за всіх обставин, певні види зґвалтування можуть залишитися без покарання, що ставить під загрозу мету забезпечення ефективного захисту статевої автономії людини. Як свідчать сучасні стандарти і тенденції у цій сфері, позитивні обов’язки, які вип­ливають зі статей 3 і 8 Конвенції, вимагають від держав-членів забезпечувати покарання за неконсенсуальний статевий акт і проводити ефективне розслідування у такій справі, включаючи справи з відсутністю доказів чинення фізичного опору потерпілою особою.

c) Завдання Суду в цій справі

167. Виходячи із згаданого вище, Суд має розглянути, чи оскаржені закони, судова практика та їх застосування у цій справі, разом зі стверджуваними недоліками у відповідному розслідуванні, є настільки недосконалими, щоб свідчити про порушення державою-відповідачем своїх позитивних обов’язків за статтями 3 і 8 Конвенції.

168. Суд має розглянути лише згадане вище питання. В його завдання не входить розгляд скарг про помилки чи окремі недоліки в розслідуванні; Суд не може підміняти собою національні органи в оцінюванні фактів справи, а також не може вирішувати питання щодо кримінальної відповідальності стверджуваних виконавців злочину.

2. Застосування Судом свого підходу

169. Заявниця стверджувала, що позиція органів влади в її справі пояснюється недосконалістю законодавства і є свідченням пануючої практики судового переслідування виконавців злочину лише за умови наявності доказів чинення значного фізичного опору.

170. Суд бере до уваги, що в пункті 1 статті 152 Кримінального кодексу немає згадки про вимогу наявності доказів чинення потерпілою особою фізичного опору і визначення у ньому терміна «зґвалтування» мало відрізняється від формулювань, які містяться в законодавчих актах інших держав-членів. Як уже згадувалося вище, в багатьох правових системах у визначенні терміна «зґвалтування» і далі існує посилання на засоби, які виконавець злочину використав для підкорення потерпілої особи (див. пункти 74 і 88–100).

171. Однак вирішальне значення має те, який зміст вкладається у такі слова, як «сила» чи «погрози», або в інші терміни, які вживаються в юридичних визначеннях. Наприклад, у деяких державах факт застосування «сили» у випадках зґвалтування вважають встановленим лише на підставі факту, що виконавець злочину без згоди потерпілої особи розпочав статевий акт або утримував її і маніпулював її тілом для здійснення статевого акту без її згоди. Як було зазначено вище, незважаючи на розбіжності в законодавчих визначеннях, у судовій практиці деяких держав спостерігається намагання дати таке тлумачення цьому визначенню, яке б охоплювало будь-який неконсенсуальний статевий акт (див. пункти 95 і 130–147).

172. У цій справі, за відсутності судової практики, яка прямо давала б відповідь на запитання, чи є карним за болгарськими законами кожний статевий акт, вчинений без згоди потерпілої особи, важко робити які-небудь надійні загальні висновки з цього питання на підставі рішень Верховного суду та юридичних публікацій (див. пункти 75–85 вище). При розгляді конкретної справи висновок про наявність ознак примусу у статевому акті завжди залежить від судової оцінки фактів. Ще однією проблемою є відсутність таких, що заслуговують на довіру, досліджень прокурорської практики у справах, які ніколи не потрапили до суду.

173. Проте варто зазначити, що Уряд не спромігся надати копії судових рішень чи юридичних коментарів, які цілком спростовували б твердження про обмежувальний підхід у судовому переслідуванні за зґвалтування. Власні подання Уряду стосовно ознак зґвалтування в болгарському праві були суперечливі й розпливчасті (див. пункти 122 і 123 вище). Нарешті, той факт, що переважна більшість оприлюднених рішень Верховного суду стосувалася зґвалтувань, вчинених із застосуванням значної сили (окрім тих, в яких потерпіла особа мала фізичні або психічні вади), хоч і не є вирішальним, але може розглядатися як свідчення того, що в більшості справ, у яких встановлено факт застосування незначної фізичної сили або чинення незначного опору чи відсутності застосування сили/чинення опору, судове переслідування не порушувалося (див. пункти 74–85, 113, 122 і 123 вище).

174. Суд не зобов’язаний шукати остаточні відповіді стосовно загальної практики вирішення болгарськими органами влади справ про зґвалтування. Для цілей цієї справи достатньо буде взяти до уваги, що твердження заявниці про обмежувальну практику ґрунтується на розумних арґументах і Уряд не оспорював його.

175. Щодо конкретних фактів справи заявниці, Суд зважає на те, що в ході розслідування було заслухано багато свідків і призначено експертизу психолога і психіатра. Справу було розслідувано, і прокурори прийняли вмотивовані рішення, навівши деякі пояснення щодо своєї позиції (див. пункти 44–65 вище).

176. Суд визнає, що органи влади Болгарії зіткнулися зі складним завданням, оскільки у них були дві протилежні версії подій і недостатньо «прямих» доказів. Суд віддає належне зусиллям, яких доклали слідчий і прокурори у цій справі.

177. Проте Суд зазначає, що існування двох розбіжних версій щодо подій у справі, безумовно, вимагало оцінки достовірності показань у контексті цих подій, а також перевірки достовірності наявних обставин. Але для перевірки достовірності версії подій, наданої з боку Р. і А. та їхніми свідками, було зроблено мало. Зокрема, не було проведено очної ставки для таких свідків, як пані Т. і пан М., показання яких суперечили одне одному. Жодних спроб не було зроблено для того, щоб з більшою точністю встановити часові прив’язки щодо цих подій. Заявниці та її представникові не надали можливості поставити запитання свідкам, яких вона звинуватила у кривосвідченні. У своїх рішеннях прокурори не приділили ніякої уваги питанню про те, чи заслуговувала на довіру версія подій, наведена Р. та А., тоді як деяким з їхніх показань неможливо було довіряти без перевірки — наприклад, твердженню, що заявниця, якій тоді було 14 років, почала пестити А. через кілька хвилин після того, як вона вперше в житті мала статеві зносини з іншим чоловіком (див. пункти 16–65 вище).

178. Тому Суд вважає, що органи влади не з’ясовували наявних можливостей для встановлення всіх супутніх обставин у справі і не провели достатнього аналізу достовірності розбіжних показань.

179. Надзвичайно важливо, що причиною такого недогляду є, безсумнівно, переконання слідчого та прокурора в тому, що, оскільки стверджуване діяння було «зґвалтуванням на побаченні», вони, не маючи таких «прямих» доказів зґвалтування, як сліди насильства та опору чи покликів про допомогу, не в змозі, на підставі оцінки всіх супутніх обставин, дійти висновку про доведену відсутність згоди і, отже, про доведений факт зґвалтування. Про такий підхід явно свідчить позиція слідчого, і зокрема рішення районного прокурора від 13 травня 1997 року та рішення генерального прокурора від 24 червня 1997 року (див. пункти 55, 60, 61, 64 і 65 вище).

180. Крім того, як свідчать матеріали, прокурори не виключали ймовірності того, що заявниця не давала згоди, але вирішили, що в будь-якому випадку, з огляду на недоведеність факту чинення опору, не можна робити висновок про усвідомлення виконавцями злочину відсутності згоди з боку заявниці (див. текст рішень прокурорів у пунктах 64 і 65 вище). Прокурори не скористалися можливістю перевірити наявність ознаки mens rea шляхом оцінювання всіх обставин — наприклад, стверджуваного факту, що вони умисне ввели заявницю в оману, для того щоб відвезти її в безлюдну місцевість, створивши таким чином сприятливі умови для примусу, — а також шляхом оцінювання достовірності версії фактів, наведеної цими трьома чоловіками та викликаними ними свідками (див. пункти 21, 63 і 66–68 вище).

181. Суд вважає, що, хоча на практиці, можливо, іноді важко довести факт відсутності згоди без наявності «прямих» доказів зґвалтування, таких як сліди насильства чи показання безпосередніх свідків, органи влади все ж таки повинні перевірити всі факти і приймати рішення на підставі оцінки всіх наявних обставин. Розслідування та його висновки мають зосереджуватися на питанні незгоди.

182. Цього не було зроблено у справі заявниці. Суд доходить висновку, що органи влади не провели достатнього розслідування наявних обставин у справі заявниці через те, що надмірно акцентували на необхідності «прямих» доказів зґвалтування. Їхній підхід у цій конкретній справі був обмежувальним, який практично наділяє «чинення опору» статусом визначальної ознаки цього злочину.

183. Органи влади також можна критикувати за ненадання належного значення особливій уразливості осіб юного віку та особливим психологічним факторам, які присутні у справах стосовно зґвалтування неповнолітніх осіб (див. пункти 58–60 вище).

184. Крім того, вони допустили значні затримки з розслідуванням справи (див. пункти 44–46 вище).

185. Таким чином, Суд, не висловлюючись з приводу вини Р. та А., визнає, що ефективність розслідування у справі заявниці, і зокрема підхід, який продемонстрували в цій справі слідчий і прокурори, не відповідає вимогам, які випливають з позитивних обов’язків держав — оцінених у світлі відповідних сучасних стандартів, існуючих у порівняльному та міжнародному праві, — щодо впровадження та ефективного застосування системи кримінального права, яка забезпечує покарання всіх форм зґвалтування та сексуальних посягань.

186. Стосовно арґументу Уряду, що національна правова система забезпечувала можливість вчинення проти виконавців злочину цивільного позову про відшкодування шкоди, Суд зазначає, що він не підкріплений відповідними доказами. У будь-якому випадку, як зазначено вище, ефективний захист проти зґвалтування і сексуальних посягань вимагає заходів кримінально-правового характеру (див. пункти 124 і 148–153 вище).

187. Таким чином, Суд визнає, що в цій справі держава-відповідач допустила порушення своїх позитивних обов’язків як за статтею 3, так і за статтею 8 Конвенції. Він також постановляє, що жодного окремого питання за статтею 13 Конвенції не постає.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 14 КОНВЕНЦІЇ

188. Порівнюючи текст пункту 2 статті 157 і текст статті 152 Кримінального кодексу, в яких йдеться про «вік згоди» щодо вступу в статеві зносини, заявниця скаржилася, що, згідно із законом, захист проти зґвалтування неповнолітніх особами однієї статі кращий, ніж захист проти зґвалтування неповнолітніх особами протилежної статі.

У статті 14 Конвенції зазначено:

«Здiйснення прав i свобод, викладених у цiй Конвенцiї, ґарантується без будь-якої дискримiнацiї за ознакою статi, раси, кольору шкiри, мови, релiгiї, полiтичних чи iнших переконань, нацiонального або соцiального походження, належностi до національних меншин, майнового стану, народження або iнших обставин».

189. Виходячи зі своїх наведених вище висновків, Суд вважає, що немає необхідності розглядати цю скаргу у світлі статті 14 Конвенції.

III. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

190. У статті 41 Конвенції зазначено:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенцiї або протоколiв до неї i якщо внутрiшнє право вiдповiдної Високої Договiрної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разi необхiдностi, надає потерпiлiй сторонi справедливу сатисфакцію».

A. Шкода

191. Заявниця стверджувала, що, незважаючи на роки, які минули після її зґвалтування, вона й далі страждає від отриманої внаслідок цього психічної травми. Значною мірою це є наслідком того, що відповідне право і практика не забез­печили ефективного захисту. Крім того, розслідування в її справі було недостатнім, і це змушує її почуватися жертвою.

192. На цій підставі, посилаючись на кілька рішень Суду у справах про сексуальні посягання, заявниця вимагала компенсації за моральну шкоду в розмірі 20 000 євро.

193. Уряд стверджував, що заявлена сума надмірна.

194. Суд вважає, що заявниця таки зазнала страждань і психічної травми, які, принаймні певною мірою, є наслідком недоліків у підході органів влади, виявленому в цій справі. Оцінюючи розмір шкоди за принципом справедливості, Суд присуд­жує їй 8000 євро.

B. Судові та інші витрати

195. Заявниця вимагала 4740 євро на покриття витрат, пов’язаних з оплатою правової допомоги в її справі: загалом 118,5 годин, з розрахунку 40 євро за годину. Вона надала договір, який її мати уклала з адвокатом в 2003 році стосовно гонорару, а також табель обліку відпрацьованих годин. Адвокат заявниці пояснив, що цей договір підписаний матір’ю, оскільки тоді, коли він укладався, заявниця була неповнолітньою.

196. Уряд стверджував, що цей договір не дійсний, оскільки у вересні 1998 року заявниці виповнилося 18 років і відтоді її мати вже не мала права діяти від її імені. Навіть на момент початкового договору, який, напевно, було укладено між матір’ю та адвокатом в усній формі, заявниці вже було понад 14 років і, отже, вона, за болгарським законодавством, мала право виконувати юридичні дії зі схвалення своєї матері.

197. Уряд також стверджував, що сторони погодилися на погодинну ставку розміром 40 євро в 2003 році, тобто на останньому етапі судового провадження, а це означає, що ставка гонорару завищена і необґрунтована. За «інших обс­тавин» заявниця не погодилася б сплачувати такі суми.

198. Згідно з усталеною практикою Суду, компенсація судових та інших пов’язаних із провадженням витрат може бути присуджена за статтею 41 лише у випадку, коли встановлено, що ці витрати справді мали місце, були неминучими і якщо розмір цих витрат є обґрунтованим. Крім того, компенсація судових витрат можлива лише тією мірою, якою вони стосуються встановленого порушення (рішення у справі «Беєлер проти Італії» (Beyeler v. Italy) від 28 травня 2002 року (справедлива сатисфакція), [GC], № 33202/96, п. 27).

199. Уряд не заперечував того факту, що адвокат заявниці, отримавши довіреність від 27 листопада 1997 року, підписану заявницею та її матір’ю, виконав відповідну юридичну роботу в її справі ще тоді, коли заявниця не досягла повноліття (див. пункти 2 і 9 вище). Не стверджувалося того, що заявниця оспорює рахунок витрат, пред’явлений їй адвокатом, і що заявлені суми не пов’язані з порушенням, виявленим у цій справі. За таких обставин немає сумніву, що судові витрати, компенсацію яких вимагає заявниця, справді мали місце і були неминучими.

200. Уряд не заперечував проти заявленої кількості годин юридичної роботи. Суд також вважає, що ставка в 40 євро за годину не є надмірною. Отже, віднімаючи вже отримані 630 євро правової допомоги, яка надавалася заявниці Ра­дою Європи, Суд присуджує їй компенсацію витрат у розмірі 4110 євро.

C. Відсотки у разі несвоєчасної сплати

201. Суд вважає за доцільне нараховувати, у разі несвоєчасної сплати компенсації, відсотки в розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку плюс три відсоткові пункти.

 

На цих підставах Суд одноголосно

1. Постановляє, що держава-відповідач допустила порушення своїх позитивних обов’язків як статтею 3, так і за статтею 8 Конвенції.

2. Постановляє, що жодного окремого питання за статтею 13 Конвенції не постає.

3. Постановляє, що немає необхідності розглядати скарги заявниці, подані з посиланням на статтю 14 Конвенції.

4. Постановляє:

а) що упродовж трьох місяців від дати набрання цим рішенням, відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, статусу остаточного, держава-відповідач має сплатити заявниці такі суми компенсації (після переведення їх в одиниці національної валюти держави-відповідача за курсом, що діє на день розрахунку):

(i)   8000 (вісім тисяч) євро стосовно моральної шкоди,

(ii)  4110 (чотири тисячі сто десять) євро стосовно судових та інших витрат, та

(iii)  будь-який податок, який може стягуватися з вищезазначених    сум;

b)що зі спливом зазначених вище трьох місяців і до остаточного розрахунку на названу суму нараховуватиметься відсоток у розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, чинної у відповідний період невиконання цих платежів, плюс три відсоткові пункти.

5. Відхиляє решту вимог заявниці стосовно справедливої сатисфакції.

 

Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 4 грудня 2003 року, відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.

           Сьорен Нільсен,                         Крістос Розакіс,
             заступник Секретаря                                голова

 

 

Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 правила 74 Реґламенту Суду, до цього рішення долучено окрему думку судді Тюлкен, що збігається з позицією більшості Суду.

 Парафовано: K. Р., С. Н.

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ ТЮЛКЕН,
ЩО ЗБІГАЄТЬСЯ З ПОЗИЦІЄЮ БІЛЬШОСТІ СУДУ

У цій особливо тонкій і делікатній справі я хочу висловити кілька додаткових зауважень.

1. Я вважаю важливим і значущим те, що Суд має розглянути цю справу як у світлі статті 3, так і статті 8 Конвенції. Зґвалтування становить порушення не лише права на особисту недоторканність (і фізичну, і психологічну), що ґарантується статтею 3, а й право на автономію, яке є складником права на повагу до сімейного життя, що ґарантується статтею 8.

2. Я цілком погоджуюся із загальним підходом Суду (див. пункт 148 рішення Суду і наступні пункти після нього). Єдине питання, яке я хотіла б прояснити, стосується використання кримінально-правових засобів захисту. Посилаючись, зокрема, на рішення у справі «X та Y проти Нідерландів» від 26 березня 1985 року (серія А, № 91), Суд зазначає, що «зі статей 3 і 8 Конвенції безпосередньо випливає позитивний обов’язок держав запровадити кримінально-правові норми, які ефективно забезпечують покарання за зґвалтування» (див. пункт 153). Треба визнати прийнятність застосування кримінального права у справах, які стосуються правопорушень такого виду. Втім, також важливо, з більш загального погляду, наголосити, як це, до речі, Суд і зробив у рішенні у справі «X та Y проти Нідерландів», що «застосування кримінального права не обов’язково є єдиною відповіддю» (с. 12, п. 24, останнє речення). Я вважаю, що кримінальне провадження має залишатися як в теорії, так і на практиці останнім засобом чи допоміжним засобом правового захисту і що його використання, навіть у контексті позитивних обов’язків, має бути певною мірою «стрима­ним». Стосовно думки, що кримінально-правові засоби захисту є в будь-якому випадку найефективнішими засобами запобігання злочинам, результати досліджень, викладені Європейським комітетом з проблем злочинності в доповіді з питань декриміналізації (Report on Decriminalisation), явно показують, що ефективність загального запобігання, яке ґрунтується на кримінальному законодавстві, залежить від різних факторів і що такий підхід «не є єдиним засобом запобігання небажаній поведінці»[1].

3. Якщо виходити з цих міркувань, у цій справі, як і у справі «X та Y проти Нідерландів» (с. 13, п. 27), держава, оскільки вона обрала систему захисту, що ґрунтується на кримінальному праві, повинна подбати про повне й жорстке застосування відповідних кримінально-правових положень, аби на практиці забезпечити ефективний захист заявниці. З огляду на це, зауваження Суду, що «розслідування та його висновки мають зосереджуватися на питанні незгоди» (див. пункт 181 цього рішення) має, на мою думку, першорядне значення.



[1]  European Committee on Crime Problems, Report on Decriminalisation, Strasbourg, Council of Europe, 1980, pp. 75–78.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2024 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua