Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 1'2004

Назва
 
Рішення палати у справі «Ґласс проти Сполученого Королівства». Комюніке Секретаря Суду.
(Chamber Judgment in the Case of Glass v. the United Kingdom)
 
Зміст
 

113
09.03.2004

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ ПАЛАТИ У СПРАВІ
«ҐЛАСС ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА»

Сьогодні Європейський суд з прав людини повідомив у письмовій формі рішення[1] у справі «Ґласс проти Сполученого Королівства» (Glass v.the United Kingdom) (заява № 61827/00).

Суд одноголосно постановив, що було допущено порушення статті 8 (право на повагу до особистого життя) Європейської конвенції з прав людини.

Згідно зі статтею 41 (справедлива сатисфакція), Суд присудив заявникам 10 000 євро як компенсацію за моральну шкоду і 15 000 євро — за судові витрати.

(Рішення викладене лише англійською мовою).

1. Основні факти

Заявники — Керол і Девід Ґласс (Carol and David Glass), громадяни Сполученого Королівства. Девід, 1986 року народження, має серйозні психічні та фізичні вади і потребує цілодобового догляду. Пані Ґласс — мати Девіда та його законний представник.

У липні 1998 року Девіда було поміщено до лікарні Св. Марії, однієї з двох лікарень, що належать до об’єднання лікарень національної служби охорони здоров’я Портсмуту. Після операції з усунення непрохідності верхніх дихальних шляхів у Девіда виникли ускладнення, і, з огляду на критичний стан, його під’єднали до апарата штучного дихання. Під час лікування працівники лікарні повідомили пані Ґласс, що Девід помирає і що продовжувати лікування в режимі інтенсивної терапії буде недоцільним. Проте стан здоров’я Девіда покращився, і 2 вересня 1998 року він зміг повернутися додому.

8 вересня 1998 року, коли Девіда знову поклали до лікарні з інфекцією дихальних шляхів, лікарі обговорили з пані Ґласс питання можливого використання морфію, аби полегшити його страждання. Пані Ґласс заперечувала проти цього і сказала лікарям, якщо у Девіда зупиниться серце, вона очікуватиме реанімаційних заходів, у тому числі із застосуванням інтубації. Лікар W. вважав, що це не найкращий вихід в інтересах Девіда, і зазначив у своїх записах, що потрібна «інша думка», в разі необхідності — звернення до суду. Лікар Н. також зазначив, що «у разі повного розходження в позиціях ми будемо зобов’язані звернутися до суду». Стан Девіда погіршувався. 20 жовтня 1998 року лікарі, які опікувалися Девідом, дійшли висновку, що він помирає, і порекомендували ввести йому діаморфій, аби полегшити його страждання. Пані Ґласс не погодилась із тим, що її син помирає, і була дуже занепокоєна тим, що введення діаморфію (раніше йшлося про введення морфію) поставить під загрозу його видужання. Пані Ґласс висловила своє занепокоєння під час зустрічі з лікарями, на якій був присутній також працівник поліції.

Тоді вона попросила забрати Девіда додому, якщо він помирає, але працівник поліції попередив її, що, якщо вона спробує це зробити, її заарештують. Діаморфій було введено Девіду о 7 годині 20 жовтня 1998 року.

В лікарні спалахнула суперечка, до якої долучилися інші члени родини та лікарі. Сім’я вважала ці заходи завуальованою евтаназією Девіда і намагалася не допустити лікарів до його палати. Адміністрація лікарні викликала охоронців і погрожувала силою вивести членів сім’ї з лікарні.

Розпорядження «Не підключати штучне дихання» (DNR) з’явилося в історії хвороби першого заявника без погодження з пані Ґласс.

Наступного дня пані Ґласс виявила, що стан Девіда катастрофічно погіршився, і була стурбована тим, що це могло трапитися внаслідок дії діаморфію. Родина вимагала припинити введення діаморфію. Лікар W. сказав, що це можливо, лише якщо вони погодяться не під’єднувати його до апарата штучного дихання. Проте родичі намагалися привести Девіда до тями, виникла сутичка між родичами й лікарями. Поки бійка тривала, пані Ґласс успішно під’єднала Девіда до апарата штучного дихання.

До лікарні викликали поліцію. Лікарю W., лікарю А. та кільком поліцейським було завдано ушкоджень, а всіх дітей, крім одного, довелося евакуювати з відділення.

Стан Девіда поліпшився, і він повернувся додому 21 жовтня 1998 року.

Пані Ґласс зверталася з клопотанням про судовий контроль рішень адміністрації лікарні та по дозвіл на подання скарги до апеляційного суду, але безуспішно.

Генеральна медична рада не визнала лікарів винними в несумлінному виконанні професійних обов’язків чи у вчиненні хибних дій, а дійшла висновку, що оскаржуване лікування було виправданим. Служба кримінального переслідування не пред’явила обвинувачення згаданим лікарям через брак доказів.

2. Процедура і склад Суду

Заяву подано 5 червня 2000 року й оголошено частково прийнятною 18 березня 2003 року.

Судове рішення винесене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Матті Пеллонпя (Matti Pellonpää, Фінляндія), голова

Ніколас Братца (Nicolas Bratza, Сполучене Королівство)

Хосе Касадеваль (Josep Casadevall, Андорра)

Райт Марусте (Rait Maruste, Естонія)

Станіслав Павловський (Stanislav Pavlovschi, Молдова)

Хав’єр Борреґо Борреґо (Javier Borrego Borrego, Іспанія)

Елізабет Фура-Сандстрем (Elisabet Fura-Sandström, Швеція),

a також Франсуаза Елен-Пассо (Françoise Elens-Passos), заступник секретаря секції.

3. Стислий виклад судового рішення[2]

Оскарження

Заявники доводили, що законодавство та практика Сполученого Королівства не ґарантують поваги до фізичної і психічної недоторканності, якої вимагає стаття 8 Конвенції (право на повагу до приватного життя). Зокрема, рішення вводити діаморфій Девіду всупереч волі його матері та припис щодо DNR в історії хвороби без її відома було втручанням у права їх обох за статтею 8. Вони також стверджували, що залишати на розсуд лікарів прийняття рішення про звернення до суду було абсолютно неадекватним кроком для забезпечення ефективної поваги до прав незахищених пацієнтів.

Рішення Суду

Стаття 8

Cуд вважає, що рішення призначити Девіду лікування попри заперечення його матері спричинило втручання у його право на повагу до приватного життя, і зокрема право на фізичну недоторканність. На думку Суду, немає потреби розглядати питання, чи оскаржуване лікування спричинило втручання у право пані Ґласс на повагу до сімейного життя.

Суд визнав, що це втручання передбачене законом. Законодавство Сполученого Королівства передбачає передусім виконання обов’язку збереження життя пацієнта, крім випадків виняткових обставин. Ці нормативні рамки ставлять на перший план вимогу щодо згоди батьків та, крім випадків надзвичайних ситуацій, вимагають від лікарів звернення до суду, якщо батьки заперечують проти лікування.

Cуд також вважав, що заходи вжиті персоналом лікарні із законною метою. В розумінні клінічного висновку, вони застосовувалися в інтересах Девіда. Суд відхилив припущення, що лікарі мали намір прискорити смерть Девіда — чи то шляхом введення йому морфію, чи шляхом припису щодо DNR в історії хвороби.

При вирішенні питання, чи було втручання необхідним у демократичному суспільстві, Суд вважав, що ситуацію, яка виникла в лікарні Св.Марії 19–21 жовтня 1998 року, неможливо виокремлювати з попередніх дискусій стосовно стану Девіда між персоналом лікарні і пані Ґласс. Лікарі в госпіталі були явно занепокоєні небажанням пані Ґласс виконувати їхні поради, зокрема стосовно можливої необхідності вводити її синові морфій. І лікар W., і лікар Н. визнали, що, очевидно, доведеться звернутися до суду.

Суду не було переконливо пояснено, чому об’єднання лікарень на цьому етапі не домагалося втручання Високого суду у вирішення справи. На той час усі лікарі погоджувалися із сумним прогнозом стосовно здатності Девіда витримати подальші кризи, і вони без сумніву вважали, що на запропоноване ними лікування не погодиться його мати. Звичайно, пані Ґласс могла б порушити справу у Високому суді. Проте, на думку Суду, тягар доведення покладався на об’єднання лікарень, тому воно мало взяти на себе ініціативу і розрядити ситуацію, не допускаючи подальшого зростання напруження.

Cуд погодився з тим, що лікарі могли не передбачати такого рівня конфронтації та ворожості, який фактично виник 18 жовтня 1998 року. Однак створенню такої ситуації сприяло те, що об’єднання лікарень не звернулося із заявою до Високого суду на початковому етапі.

Разом з тим Суд не переконаний у тому, що об’єднання не могло зробити це негайно, як тільки стало зрозуміло, що пані Ґласс категорично заперечує проти введення Девіду діаморфію. Адміністрація змогла забезпечити присутність поліцейського під час переговорів з пані Ґласс, але досить дивно, що вона й не подумала звернутися до Високого суду, хоч це можна було зробити негайно.

Cуд вважав, що рішення адміністрації знехтувати заперечення пані Ґласс проти запропонованого лікування без судового санкціонування призвело до порушення статті 8.

З огляду на цей висновок, Суд не вважає необхідним окремо розглядати скаргу заявників стосовно припису щодо DNR  в історії хвороби Девіда без згоди матері та без її відома. Однак Суд наголошував, що цей припис мав на меті не допустити застосування інтенсивного кардіального масажу та інтенсивної респіраторної підтримки і не виключав вжиття інших заходів, таких, як постачання кисню для підтримки життєдіяльності Девіда.

 



[1] Згідно зі статтею 43 Європейської конвенції з прав людини, упродовж трьох місяців від дати постановлення рішення палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, звернутися з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати Суду, яка складається з 17 суддів. Якщо колеґія у складі п’яти суддів вважає, що справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або важливе питання загального значення, Велика палата виносить остаточне рішення. Якщо серйозних питань або проблем не виникає, колеґія відхиляє клопотання, а судове рішення стає остаточним. В іншому разі рішення палати стають остаточними зі спливом зазначених вище трьох місяців або раніше, якщо сторони заявляють, що вони не звертатимуться із клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати.

[2] Стислий виклад, підготовлений канцелярією, ні до чого Суд не зобов’язує.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua