069
12.02.2004

Комюніке Секретаря Суду

РІшеннЯ великоЇ палати у справІ «Перез проти ФранцІЇ»

Сьогодні на відкритому слуханні Європейський суд з прав людини ухвалив рішення[1] у справі «Перез проти Франції» (Perez v. France) (заява № 47287/99). Cуд одноголосно:

— відхилив попереднє заперечення Уряду, що пункт 1 статті 6 Європейської конвенції з прав людини (право на справедливий судовий розгляд) не є застосовним;

— постановив, що порушення пункту 1 статті 6 Конвенції не було.

(Рішення викладене англійською та французькою мовами).

1. Основні факти

Заявниця — Поль Перез (Paule Perez), громадянка Франції, 1933 року народження, проживає у Ла-Плен-де-Кафр, Реньйон (La Plaine des Cafres, La Réunion), Франція.

У липні 1995 року заявниця з’явилася до місцевої жандармерії і подала скаргу про напад, здійснений її сином і донькою. Вона сказала, що двоє її дітей прийшли до неї з вимогою стосовно виплати утримання. Поки усі троє їхали в машині, за кермом якої була її донька, син нібито взяв шприц і зробив заявниці дві ін’єкції невідомої речовини. Незабаром у неї на тілі було виявлено сліди від уколів, а пізніше жандарми знайшли шприц із залишками валію. За фактом нападу з використанням наступальної зброї було розпочато судове слідство. Під час слідства заявниця вступила у справу як цивільна сторона.

14 березня 1997 року суддя-слідчий прийняв постанову про відсутність підстав для порушення справи, оскільки немає достатніх доказів вчинення злочину. Апеляцію заявниці, в якій вона оскаржувала це рішення, було відхилено на тій підставі, що вона прогаяла строк подання. Її апеляція з питань права також була відхилена відділом обвинувачень 21 квітня 1998 року.

2. Процедура і склад Суду

Заяву подано до Європейської комісії з прав людини 5 жовтня 1998 року і передано до Суду 1 листопада 1998 року. Палата Суду оголосила її прийнятною 30 липня 2003 року. 5 червня 2003 року ця палата відмовилася від своєї юрисдикції на користь Великої палати, і жодна зі сторін не заперечувала проти цього (стаття 30 Конвенції та правило 72 Реґламенту Суду).

Судове рішення постановлене Великою палатою, до складу якої увійшло 17 суддів:

Люціус Вільдхабер (Luzius Wildhaber, Швейцарія), Голова

Крістос Розакіс (Christos Rozakis, Греція)

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція)

Ґеорґ Ресс (Georg Ress, Німеччина)

Ніколас Братца (Nicolas Bratza, Сполучене Королівство)

Джованні Бонелло (Giovanni Bonello, Мальта)

Пранас Куріс (Pranas Kūris, Литва)

Ріца Тюрмен (Riza Türmen, Туреччина)

Франсуаза Тюлкен (Françoise Tulkens, Бельгія)

Корнеліу Бірсан (Corneliu Bîrsan, Румунія)

Пер Лоренцен (Peer Lorenzen, Данія)

Карел Юнґвірт (Karel Jungwiert, Чехія)

Бостьян Жупанчич (Boštjan Župančič, Словенія)

Ніна Важич (Nina Vajić, Хорватія)

Крістак Трая (Kristaq Traja, Албанія)

Анатолій Ковлер (Anatoli Kovler, Росія)

Хав’єр Борреґо Борреґо (Javier Borrego Borrego, Іспанія),

та Пол Махоуні (Paul Mahoney), Секретар Суду.

3. Стислий виклад судового рішення[2]

Оскарження

Заявниця, зокрема, стверджувала, що наприкінці розслідування, під час якого вона приєдналась як цивільна сторона, процедура в Касаційному суді, не була справедливою.

Рішення Суду

Попереднє заперечення Уряду

Уряд Франції стверджував, що пункт 1 статті 6 не застосовується до цієї справи, оскільки під час провадження заявниця не подала вимог щодо компенсації за шкоду, завдану безпосередньо даним правопорушенням. Для заявниці застосування статті 6 було обов’язковим, як тільки цивільна сторона вступила у справу, незалежно від того, чи справа ще розглядалась у суді, чи її вже було вирішено.

Європейський суд з прав людини посилається на свою практику щодо застосовності пункту 1 статті 6 до проваджень з участю цивільної сторони. З огляду на наявність недоліків у своєму прецедентному праві, Суд вирішив покласти край невизначеності щодо застосовності пункту 1 статті 6 до проваджень з участю цивільної сторони, зокрема беручи до уваги те, що чимало Високих Договірних Сторін Конвенції мають аналогічні системи.

Cуд вважає, що слід додержувати нового підходу, що спирається на обмежувальне тлумачення застережень щодо ґарантій, закріплених у пункті 1 статті 6, і, вивчивши відповідне французьке законодавство, постановив, що кримінальні справи з долученими заявами про вступ у справу як цивільної сторони підпадають під сферу дії пункту 1 статті 6 Конвенції, крім деяких конкретних випадків («особиста помста» і actio popularis (скарга від імені всіх, кого може зачіпати застосування даного закону); право вимагати обвинувачення третіх сторін або засудження їх за злочини не може формулюватися незалежно: воно має бути невіддільним від здійснення потерпілим свого права за національним правом порушувати провадження, яке є цивільним за своїм характером (навіть якщо це здійснюється лише для того, щоб отримати символічне відшкодування чи захистити цивільне право). Такий підхід відповідає необхідності захисту прав потерпілих та забезпеченню належного їм місця у кримінальному провадженні.

Суд встановив, що заявниця подала скаргу як цивільна сторона під час кримінального провадження, здійснила своє право вимагати компенсації за шкоду, спричинену злочином, внаслідок якого, за її твердженням, вона була потерпілою, і не відмовилася від цього права. Отже, провадження підпадає під сферу дії пункту 1 статті 6 Конвенції, і тому Суд відхилив попереднє заперечення Уряду.

Пункт 1 статті 6 Конвенції

Cуд вважав, що, керуючись суто формальними підставами, Касаційний суд не можна піддавати критиці за те, що він не зазначив усі внутрішні законодавчі положення, на які посилалася заявниця, особливо ж з огляду на те, що більшість із них явно незастосовні. Він також визнав, що Касаційний суд належним чином врахував і ефективно розглянув усі підстави апеляційної скарги заявниці. Таким чином, Суд одноголосно постановив, що порушення пункту 1 статті 6 Конвенції не було.

 

---