Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 2'2003

Назва
 
Справа «Назаренко проти України»
(Case of Nazarenko v. Ukraine)
 
Зміст
 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ

 

 

СПРАВА «НАЗАРЕНКО ПРОТИ УКРАЇНИ»

(Case of Nazarenko v. Ukraine)

 

(Заява № 39483/98)

 

Рішення

Страсбурґ

29 квітня 2003 року

 

 

 

Це рішення стане остаточним відповідно до умов пункту 2 статті 44 Конвенції. Текст рішення може зазнати редакційної правки.

 

У справі «Назаренко проти України»

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли судді:

Сер Ніколас Братца(Sir Nicolas Bratza), голова

п. М. Пеллонпя (M. Pellonpää)

пані Е. Палм (E. Palm)

п. Є. Макарчик (J. Makarczyk)

пані В. Стражницька (V. Strážnická)

п. В. Буткевич (V. Butkevych)

п. Р. Марусте (R. Maruste)

та п. М. О’Бойл (M. O’Boyle), секретар секції,

після наради за зачиненими дверима 25 березня 2003 року

постановляє таке рішення, ухвалене того дня:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою (№ 39483/98) проти України, поданою до Європейської комісії з прав людини (Комісія) на підставі колишньої статті 25 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) громадянином України Ігорем Миколайовичем Назаренком (заявник) 12 вересня 1997 року.

2. Заявника представляв п. А. Храмцов, адвокат, що практикує в Судаку (Крим). Уряд України (Уряд) представляла його уповноважена особа пані В. Лутковська, Міністерство юстиції України.

3. Заявник скаржився, зокрема, що умови тримання його в «коридорі смерті» в Сімферопольському слідчому ізоляторі становили нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження.

4. Заяву було передано до Суду 1 листопада 1998 року, коли набув чинності Протокол № 11 до Конвенції (пункт 2 статті 5 Протоколу № 11).

5. Розгляд заяви було доручено четвертій секції Суду (пункт 1 правила 52 Реґламенту Суду). Зі складу цієї секції, відповідно до пункту 1 правила 26 Реґламенту, було сформовано палату для розгляду справи (пункт 1 статті 27 Конвеції).

6. Порадившись зі сторонами, голова палати вирішив, що в інтересах належного судочинства провадження у справі має відбуватися одночасно з провадженням у справах «Данкевич проти України», «Алієв проти України», «Хохліч проти України», «Полторацький проти України» та «Кузнєцов проти України» (заяви № 40679/98, 41220/98, 41707/98, 38812/97 та 39042/97 (пункт 2 правила 43)).

7. Ухвалою від 25 травня 1999 року палата визнала заяву частково прийнятною. 4 жовтня 1999 року Суд організував поїздку до Сімферопольського СІЗО з метою встановлення фактів.

8. 1 листопада 2001 року Суд змінив склад секцій (пункт 1 правила 25). Справу було передано на розгляд четвертій секції в новому складі.

9. Уряд, на відміну від заявника, подав свої зауваження щодо суті заяви (пункт 1 правила 59).

ЩОДО ФАКТІВ

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

А. Загальний виклад подій

10. 23 жовтня 1995 року працівники міліції заарештували заявника, і його було поміщено під варту в слідчому ізоляторі Головного управління Міністерства внутрішніх справ Автономної Республіки Крим.

11. 26 квітня 1996 року судова колеґія з кримінальних справ Верховного суду Автономної Республіки Крим визнала заявника винним у вбивстві двох осіб та засудила його до смертної кари.

12. Того самого дня за рішенням адміністрації слідчого ізолятора Головного управління Міністерства внутрішніх справ у Автономній Республіці Крим заявника було переведено до однієї з камер, призначених для осіб, які очікують виконання вироку, відповідно до Закону про попереднє ув’язнення 1993 року (далі — Закон).

13. 25 липня 1996 року судова колеґія з кримінальних справ Верховного Суду України залишила рішення суду першої інстанції без зміни.

14. 20 лютого, 27 березня, 15 травня, 26 червня і 23 липня 1997 року матері заявника було надано дозвіл на побачення із сином. 7 жовтня 1997 року їй разом із його молодшим братом знову дозволили відвідати заявника.

15. 24 жовтня 1997 року заступник Голови Верховного Суду України відхилив заяву про перегляд справи в порядку нагляду, подану адвокатом заявника.

16. 23 грудня 1997 року мати знову відвідала заявника. Наступне побачення відбулося 30 січня 1998 року, і матір супроводжував брат заявника.

17. 11 березня 1997 року Президент України оголосив мораторій на виконання смертної кари. Рішенням № 11рп/99 від 29 грудня 1999 року Конституційний Суд України визнав неконституційними положення Кримінального кодексу стосовно смертної кари. Таким чином, покарання у вигляді смертної кари було замінено довічним ув’язненням, відповідно до Закону № 1483-ІІІ від 22 лютого 2000 року.

18. 26 червня 2000 року Верховний суд Автономної Республіки Крим змінив заявникові покарання у вигляді смертної кари на довічне ув’язнення.

В. Усні свідчення представникам Суду

19. Представники Суду заслухали свідчення заявника 4 жовтня 1999 року в Сімферопольському слідчому ізоляторі. До складу делеґації увійшли судді М. Пеллонпя, Є. Макарчик і Р. Марусте. Свідчення можна підсумувати таким чином:

1. Заявник

а) Загальні умови тримання заявника в «коридорі смерті»

20. Заявника було поміщено в Сімферопольський слідчий ізолятор 26 жовтня 1995 року. У день візиту делеґації Суду він підтвердив, що його було поінформовано про його права та обов’язки. Фактично за три-чотири дні до того він підписав папір з переліком його прав та обов’язків.

21. Він заявив, що йому було дозволено приймати душ кожний четвер, а також голитися індивідуальним прибором. Разом з тим волосся його було зістрижене. До осені 1998 року він міг помитися тільки один раз на десять днів. Саме відтоді він міг користуватися й індивідуальним станком для гоління. Відповідно до його свідчень, в’язні «коридора смерті» дістали змогу користуватися милом і холодною водою у своїх камерах лише в 1998 році. Раніше в камерах були крани, але в’язні не могли вмикати або вимикати воду, це робив охоронець для всіх в’язнів. У камерах було зроблено кватирки, які в’язні могли відкрити і впустити свіже повітря.

22. За словами заявника, металеві ставні закривали вікно в його камері до літа 1998 року. Він підтвердив, що тепер світла достатньо для читання або писання, його камера була оздоблена двома лампочками — звичайною та затемненою. Що стосується його камери, зазначив він, то лампи, крани для води, дзеркало, нові металеві ліжка та вікна почали встановлювати за два тижні до приїзду делеґації.

23. Заявник не мав ніяких контактів з іншими в’язнями. Коли він перебував у камері з іншим ув’язненим, вони разом ходили в душ або на прогулянку. На запитання представників Суду: «Яким був найдовший період, коли ви не мали жодних контактів з іншими в’язнями?» — він відповів: «Близько трьох місяців під час розслідування». Він також зазначив, що упродовж розслідування, яке тривало шість місяців, його тримали в одиночному ув’язненні, згідно з рішенням прокурора, яке ґрунтувалося на письмовій скарзі щодо його начебто поганої поведінки по відношенню до іншого ув’язненого. За словами заявника, в’язні мають можливість вибирати між одномісною та двомісною камерами. Він підтвердив, що досі перебував у двомісній камері.

24. Він підтвердив, що з 1996 року в’язні можуть купувати книжки у в’язничному магазині і з 1999 року їм дозволено отримувати з десяток газет. У слідчому ізоляторі є радіо — гучномовець, який вимикається о 22 годині.

25. На запитання делеґації Суду: «Чи є у вас скарги стосовно їжі?»  — заявник відповів: «Як ми можемо скаржитися на їжу, коли люди, що працюють, не отримують заробітної плати?»

26. Відповідно до свідчень заявника, в’язнів щодня оглядає фельдшер слідчого ізолятора та один раз на тиждень — лікар, якого можна також викликати за необхідності надання швидкої допомоги.

27. Заявник підтвердив, що, коли він порушує правила, його можуть покарати, заборонивши побачення та отримання посилок. За період розслідування він не порушував правил. Що ж до ситуації загалом, то він не чув, щоб до інших в’язнів застосовували таке поводження.

28. Він також повідомив, що по вівторках бачиться з начальником слідчого ізолятора і в разі виникнення питань або скарг може подати заяву.

29. Маючи бажання зустрітися з адвокатом, заявник повідомляє його через начальника слідчого ізолятора. Під час зустрічі з адвокатом присутні охоронці. Заявник звертався з детальними скаргами чи вимогами, він обговорював усі ці питання зі своїм адвокатом під час зустрічей у слідчому ізоляторі.

b) Практика слідчого ізолятора стосовно кореспонденції

30. Заявникові було дозволено надсилати й отримувати листи з кінця 1998 року. За час перебування в Сімферопольському слідчому ізоляторі він одержав чотири чи п’ять листів. Своїй матері він писав майже щомісяця. Материного листа, написаного у вересні 1999 року, він не одержав, проте йому не відомо, чи пов’язано це з цензурою у слідчому ізоляторі.

с)          Практика слідчого ізолятора стосовно отримання
посилок і бандеролей. [Примітка: посилки для в’язнів можна пересилати поштою (посилка) або приносити особисто до слідчого ізолятора (передача). Дрібні речі, такі, як книжки чи періодика, можуть пересилатися поштою як бандероль]

31. Заявник почав отримувати посилки приблизно у вересні 1998 року. Він стверджує, що йому дозволено одержувати шість посилок і три бандеролі на рік. На його думку, ця кількість достатня, навіть незважаючи на те, що йому хотілося б отримувати посилку щомісяця. Він підтверджує, що його родичам дозволяли посилати йому їжу.

d) В’язничний одяг

32. Заявникові не дозволялося носити будь-який інший одяг, крім того, що був виданий адміністрацією слідчого ізолятора, за винятком спідньої білизни та шкарпеток. Улітку в’язні мали носити куртки, взимку їм видавали теплі куртки та хутряні шапки. За словами заявника, зимовий одяг задовільний для цього сезону.

е) Щоденна прогулянка

33. Заявник підтвердив, що з літа 1998 року він виходить на щоденну прогулянку протягом однієї години. Із серпня чи вересня 1999 року охоронці не надівають на них наручників під час прогулянки.

2. Пан В.М. Єлізар’єв

34. Свідок був начальником Сімферопольського слідчого ізолятора під час перебування заявника в ув’язненні.

а) Загальні умови тримання заявника в «коридорі смерті»

35. Свідок зазначив, що на день візиту делеґації Суду в слідчому ізоляторі відбувають покарання близько 3000 в’язнів, 30 із них перебувають у «коридорі смерті».

36. Згідно з його твердженнями, кожного засудженого до смертної кари було ознайомлено з правами та обов’язками. Примірники документа з переліком прав та обов’язків було розвішено в усіх камерах. Він підтвердив, що права та обов’язки ув’язнених не тримаються в таємниці і що з моменту опублікування положення про такі права та обов’язки всіх в’язнів було ознайомлено з ними.

37. Він також підтвердив, що бачиться із заявником один раз на тиждень і, за його словами, це практикується реґулярно. Він зазначив, що заявник ніколи не скаржився на умови тримання під вартою, але не погоджувався із засудженням до смертної кари. Він також зауважив, що заявника було поінформовано про нову інструкцію та нове положення про права та обов’язки засуджених до смертної кари.

38. Умови опалювання свідок вважає задовільними. У слідчому ізоляторі є власна бойлерна, у камерах — система вентиляції повітря. За словами свідка, в’язні один раз на тиждень відвідують лазню, тоді ж міняється й постільна білизна. Він спростував твердження заявника стосовно того, що всі засуджені до смертної кари користуються одним станком для гоління, що може призвести до проблем зі здоров’ям з огляду на ризик інфекцій. Він заявив, що в’язні голяться окремо лезом, яке видається адміністрацією слідчого ізолятора.

39. Він стверджує, що вдень у камерах світяться дві лампи і з вікон проникає природне освітлення, яке він вважає достатнім. Уночі в камері ввімкнена лише одна лампа. Він заявив, що кожного засудженого до смертної кари поміщено в камеру розміром не менше 12 квадратних метрів. Є можливість читати книжки та літературу, використовуючи природне і штучне освітлення.

40. Свідок заявив, що двічі на рік усі в’язні проходять рентґенівське обстеження. Раз на тиждень їх оглядає начальник медичної частини, фельдшер здійснює щоденну перевірку.

b) Практика слідчого ізолятора стосовно кореспонденції

41. Свідок зазначив, що засуджені до смертної кари мають право контактувати із зовнішнім світом без будь-яких обмежень, надсилаючи та отримуючи листи. Він також сказав, що такий порядок було запроваджено з травня 1999 року. Він визнав, що, згідно з існуючою процедурою, кореспонденція в’язнів переглядається, але не згадав жодного випадку, коли вхідні листи були притримані й не передані адресатові, включаючи й листи Європейської комісії з прав людини. Він підтвердив, що кореспонденція заявника реєструвалась у журналі. Крім того, на будь-які порушення права на листування кожний засуджений до смертної кари може поскаржитись начальникові слідчого ізолятора, прокуророві, що здійснює нагляд за слідчим ізолятором, та будь-якій іншій посадовій особі департаменту.

 

с) Практика слідчого ізолятора
стосовно отримання посилок і бандеролей

42. За словами свідка, можливість отримання посилок запроваджено з травня 1999 року. Відтоді в’язневі дозволено одержувати шість посилок (передач) з їжею та дві бандеролі на рік. Раніше їм не дозволялося отримувати жодної посилки доти, доки рішення суду в їхній справі не стане остаточним. Більше того, в’язні можуть витрачати 55 гривень на місяць, купуючи їжу в магазині слідчого ізолятора за тими самими цінами, за якими слідчий ізолятор купує продукти в державних магазинах.

d) Щоденна прогулянка

43. За словами свідка, до травня 1998 року в’язням не дозволялося виходити на щоденну прогулянку. Відтоді їм надається одногодинна прогулянка без наручників.

3. Пан Володимир Г. Бабчинський

44. Свідок був лікарем у Сімферопольському слідчому ізоляторі, де він працює з 1992 року.

45. Він заявив, що медичний персонал Сімферопольського слідчого ізолятора складається з шести лікарів (четверо терапевтів, один психіатр та один рентґенолог), фельдшерів, одного асистента рентґенівської лабораторії, фармаколога та санітара. За словами свідка, медична допомога надається цілодобово. Кожний в’язень може в будь-який час звернутися по термінову медичну допомогу та отримати її. Фельдшер оглядає засуджених до смертної кари щодня під час прогулянки. В’язні можуть звернутися до нього по будь-яку медичну допомогу, а якщо його допомоги не достатньо, вони можуть звернутися до лікаря. Крім того, вони можуть звернутися безпосередньо до лікаря. Кожний в’язень має медичну книжку, яка заводиться з його прибуттям, в якій записуються всі деталі та результати медичних оглядів. Ця книжка зберігається протягом усього періоду позбавлення волі.

46. Свідок зазначив, що 26 жовтня 1995 року заявник, прибувши до слідчого ізолятора, скаржився, що його було побито. В березні 1997 року він звернувся по допомогу у зв’язку з респіраторною вірусною інфекцією.

47. Він також зазначив, що тестування на ВІЛ для в’язнів не було обов’язковим і проводилось тільки на особисте прохання. Тест проводився конфіденційно, під час розмови між лікарем та ув’язненим. Свідок не підтвердив, що в слідчому ізоляторі є ув’язнені, інфіковані ВІЛ, заявивши, що це конфіденційна інформація. Єдиною особою, якій відомі в’язні, інфіковані ВІЛ, є лікар, що відповідає за тестування та подальші консультації.

48. Що стосується скарг на гігієнічні умови в слідчому ізоляторі, свідок таких скарг не отримував. Він підтвердив, що зміни в режимі для засуджених до смертної кари, особливо можливість мати щоденні прогулянки та природне освітлення в камерах, сприяли поліпшенню стану їхнього здоров’я.

4. Пан Юрій Говорун

49. Свідок працює фельдшером у Сімферопольському слідчому ізоляторі протягом двох з половиною років. Він відповідав за щоденний контроль стану здоров’я в’язнів, тимчасом як лікар відвідував хворих і надавав швидку допомогу. Він підтвердив, що були специфічні проблеми із засудженими до смертної кари і він фактично працював переважно з ними. Він супроводжував цих ув’язнених під час щоденних прогулянок.

50. Він підтвердив, що поліпшення побутових умов у камерах засуджених до смертної кари мало позитивний вплив на їхнє здоров’я. Відтоді він не отримував від них скарг стосовно здоров’я та гігієни.

51. Свідок зазначив, що ніколи не бачив жодних виявів жорстокості охоронців щодо засуджених до смертної кари чи будь-яких слідів тілесних ушкоджень. Він ніколи не чув про такі скарги від інших працівників слідчого ізолятора. Він оглядав в’язнів щотижня і звітував керівництву. За словами свідка, заявник не скаржився більше, ніж інші в’язні. Він підтвердив, що спостерігав заявника протягом двох з половиною років і не помічав жодних змін його психічного стану. Він не засвідчив жодних симптомів депресії у заявника.

5. Пані Надія М. Кузяєва

52. Цей свідок — мати заявника. В листі від 29 травня 1998 року до Суду вона скаржилася на побиття сина. Вона підтвердила, що під час ув’язнення заявника били і не надавали ніякої медичної допомоги. Його допитували протягом двох годин, а ще через дві години відправили до госпіталю. Сліди на обличчі вона бачила під час їхньої зустрічі через шість місяців. Їй було дозволено побачення з сином через шість місяців після його арешту. На цій зустрічі вона запитала сина про побиття, і він підтвердив, що його били.

а) Практика слідчого ізолятора стосовно кореспонденції

53. У неї немає жодних скарг на адміністрацію у зв’язку з отриманням та надсиланням листів. Вона скоріше скаржиться на систему ув’язнення взагалі. Вона почала листуватися із сином у 1998 році. Однак навести будь-які деталі в цьому питанні вона не могла. Останнього листа синові вона написала в середині вересня 1999 року, але на дату слухань він ще не отримав його. З іншого боку, вона підтвердила, що листи ніколи не губилися.

54. На запитання представника Уряду: «Як часто ви надсилали листи своєму синові протягом останніх двох-трьох місяців? Чи можете ви надсилати їх кожного тижня?» — свідок відповіла: «Я пишу йому листа у разі потреби». На запитання представника Уряду: «А як часто ви отримуєте листи від нього? Чи може він писати вам частіше, ніж один раз на місяць?» — свідок відповіла: «Рік тому нам було дозволено надсилати одного листа на місяць, а зараз обмежень немає, ми можемо писати листи так часто, як хочемо».

b)           Практика слідчого ізолятора
стосовно отримання посилок і бандеролей

55. Свідок підтвердила, що вона почала надсилати посилки синові в 1998 році. Відтоді у неї не було скарг на адміністрацію слідчого ізолятора з цього приводу.

с)          Практика слідчого ізолятора
стосовно відвідувань родичів ув’язнених

56. Свідок бачилася із заявником один раз на місяць під час побачення, що тривало 15–20 чи щонайбільше 30 хвилин. Вона не скаржилася на тривалість побачення або на те, що його раптово переривав охоронець, який був присутнім на побаченні, оскільки була рада навіть такій короткій зустрічі. Вона розмовляла із сином по телефону, бачачи його через скло. Вона не могла побачити, чи були на ньому наручники.

57. На запитання представника Уряду: «А що ви думаєте про тривалість побачення? Чи можете ви сказати, судячи з атмосфери, що вам дозволили б подовжити зустріч на одну годину чи більше, якби ви звернулися з таким проханням?» — свідок відповіла: «Я ніколи не просила подовжити зустріч. Думаю, якщо адміністрація сказала, що вона закінчена, то вона закінчена». На повідомлення представника Уряду: «Ви маєте право на двогодинну зустріч», — свідок відповіла: «Це важко — говорити протягом двох годин через скло».

58. Свідок зазначила, що у своїх листах заявник ніколи не скаржився на катування, побиття чи на адміністрацію слідчого ізолятора. Він скаржився стосовно посилок, листів і побачень. Вона підтвердила, що ситуація поліпшилась і адміністрація слідчого ізолятора розуміла, що засуджені до смертної кари були такими самими ув’язненими, як інші.

С. Інспекція Сімферопольського слідчого ізолятора

59. 4 жовтня 1999 року делеґація відвідала слідчий ізолятор. Розмір камери заявника становив близько 12 квадратних метрів. У камері був порядок і чистота. Тут був відкритий туалет, умивальник з краном тільки з холодною водою, два ліжка, прикріплені до підлоги, центральне опалення та вікно з ґратами. Було кілька книжок, газета, брусок мила і туалетний папір. Камера була достатньо тепла і провітрена.

60. Делеґації показали душову, яка була достатньо чиста. Представники Суду відвідали також двір для прогулянок.

D. Документальні свідчення

61. Записи, зроблені у в’язничному магазині, показують, що:

25 вересня 1997 року заявник купив продукти на 5,47 грн.; 6 жовтня 1997 року він придбав продукти і сірники на 9,34 грн.; 23 жовтня 1997 року він купив продукти на 5,61 грн.; 5 листопада 1997 року — продукти на 5,43 грн.; 20 листопада 1997 року — туалетне приладдя та продукти на 6,40 грн.; 3 грудня 1997 року — продукти на 7,36 грн.; 18 грудня 1997 року заявник придбав різні товари на 8,41 грн.

9 січня 1998 року заявник придбав продукти і сірники на суму 9,70 грн.; 22 січня 1998 року він купив продукти на 6,06 грн.; 4 лютого 1998 року — продукти і сірники на 15,59 грн.

62. З медичної картки заявника, заведеної 26 жовтня 1995 року, видно, крім іншого, що заявник пройшов рентґенівську перевірку 26жовтня 1995 року, 18 травня і 12 листопада 1996 року, 23 травня і 3 листопада 1997 року, 30 травня і 14 листопада 1998 року.

ІІ. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

А. Конституція України

63. Відповідно до частин другої та третьої статті 8, норми Конституції є нормами прямої дії. Ґарантується право на звернення до суду для захисту конституційних прав людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.

64. Частина перша статті 9 проголошує, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

65. Частина третя статті 15 забороняє цензуру.

66. Згідно зі статтею 19, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

67. Стаття 22 проголошує, що права та свободи людини і громадянина ґарантуються і не можуть бути скасовані при прийнятті нових законів та внесенні змін до чинних законів.

68. Згідно з частинами другою і четвертою статті 29, ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз’яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто і користуватися правовою допомогою захисника.

69. Відповідно до частин другої та четвертої статті 55, кожному ґарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

70. За статтею 59, кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

71. Частина третя статті 63 проголошує, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.

72. Відповідно до статті 64, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В. Законодавчі положення,
що реґулюють умови тримання в «камері смертників»

73. Умови тримання в «коридорі смерті»  у пенітенціарній системі України були послідовно вреґульовані Інструкцією від 20 квітня 1998 року щодо умов тримання під вартою осіб, засуджених до виняткової міри покарання (Інструкція), та Тимчасовим положенням від 25 червня 1999 року щодо умов тримання осіб, засуджених до виняткової міри покарання, у слідчих ізоляторах (Тимчасове положення).

74. Інструкція передбачає, що після винесення остаточного вироку особи, засуджені до виняткової міри покарання, тримаються ізольовано від інших засуджених у спеціально обладнаних камерах. У виняткових випадках в одній камері може перебувати не більше двох таких засуджених. Площа камери на одного засудженого при одиночному триманні має бути не меншою за 4 квадратні метри, при триманні двох засуджених — не меншою за 3 квадратні метри. Засудженим надається особисте спальне місце і видаються постільні речі. Вони носять одяг спеціального зразка, встановленого для особливо небезпечних рецидивістів. Визначаються їхній правовий статус та обов’язки. Встановлюється кількість побачень із родичами та кількість листів, які в’язні можуть надсилати й отримувати: вони можуть мати одне побачення на місяць і надсилати одного листа на місяць. На отримання пошти обмежень немає. В’язні можуть одержувати дві бандеролі на рік. Вони мають право на щоденні прогулянки тривалістю одна година. За межами камер в’язні перебувають у наручниках. Їм не дозволяється працювати.

Засуджені можуть також читати книжки, журнали та газети, взяті в бібліотеці слідчого ізолятора та/або куплені через в’язничну торговельну мережу; вони можуть одержувати грошові перекази; зберігати в камерах особисті речі та продукти харчування, купувати в магазині слідчого ізолятора двічі на місяць продукти харчування і предмети першої потреби (на суму в розмірі однієї мінімальної заробітної плати) та користуватися настільними іграми. Вони можуть зустрічатися  з адвокатами. Медичне обслуговування здійснюється відповідно до національного законодавства.

Засуджені можуть звертатися зі скаргами  до державних органів. Такі скарги відправляються упродовж трьох діб. Скарги, адресовані прокуророві, перегляду не підлягають.

75. Тимчасове положення порівняно з Інструкцією розширювало права осіб, засуджених до виняткової міри покарання. Зокрема, засуджені мали право на восьмигодинний сон у нічний час; вони могли отримувати шість посилок чи передач і три бандеролі на рік, купувати продукти харчування та предмети першої потреби в магазині слідчого ізолятора (на суму не більше 70 % мінімального розміру заробітної плати); молитися і читати релігійну літературу та зустрічатися зі священнослужителем, а також звертатися зі скаргами до органів державної влади. Їм дозволялося надсилати й отримувати листи без будь-яких обмежень і мати один раз на місяць побачення з родичами у присутності представника адміністрації тривалістю до 2 годин. Побачення з адвокатами, відповідно до закріпленого права в’язнів на правову допомогу, здійснювалися згідно з виправно-трудовим законодавством.

С. Закон «Про попереднє ув’язнення» 1993 року (Закон)

76. Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу, попереднє ув’язнення є запобіжним заходом, який застосовується до підсудного, обвинуваченого чи особи, яка підозрюється у вчиненні кримінального діяння, що карається позбавленням волі, або до засудженої особи, щодо якої вирок ще не виконаний.

77. Відповідно до частини четвертої статті 8, особи, засуджені до смертної кари, вирок щодо яких не став остаточним, тримаються ізольовано від інших осіб, які перебувають під вартою.

78. Частина перша статті 9 Закону проголошує, серед іншого, що затримані мають право а) на захист відповідно до норм кримінального права; б) ознайомлюватися з правилами тримання під вартою; в) на щоденну прогулянку тривалістю одна година; г) одержувати двічі на місяць передачі вагою до восьми кілограмів та без обмежень грошові перекази і передачі; д) купувати протягом місяця за безготівковим розрахунком продукти харчування та предмети першої необхідності на суму до одного мінімального розміру заробітної плати та без обмежень письмове приладдя, газети, книжки через торговельну мережу; е) користуватися власним одягом і взуттям та мати при собі документи і записи, що стосуються кримінальної справи; є) користуватися телевізорами, одержаними від родичів або інших осіб, настільними іграми, газетами і книжками з бібліотеки місць попереднього ув’язнення та придбаними через торговельну мережу; ж) відправляти в індивідуальному порядку релігійні обряди і користуватися релігійною літературою та властивими їх віруванню предметами релігійного культу, виготовленими з малоцінних матеріалів, якщо при цьому не порушується встановлений у місцях попереднього ув’язнення порядок, а також обмежуються права інших осіб; з) на восьмигодинний сон у нічний час, під час якого не допускається залучення до участі в процесуальних чи інших діях, за винятком невідкладних випадків; та і) звертатися зі скаргами, заявами та листами до державних органів і службових осіб у порядку, встановленому статтею 13 Закону.

79. Відповідно до статті 11, особам, взятим під варту, забезпечуються побутові умови, що відповідають правилам санітарії та гігієни. Площа в камері для однієї особи не може бути меншою за 2,5 квадратного метра. Особам, взятим під варту, надаються безплатно за єдиними нормами, встановленими Кабінетом Міністрів, індивідуальне спальне місце, постільні речі та інші види матеріально-побутового забезпечення. В необхідних випадках їм видається одяг і взуття встановленого зразка.

80. Відповідно до частини першої статті 12, побачення з родичами або іншими особами може надавати взятим під варту адміністрація місця попереднього ув’язнення лише з письмового дозволу слідчого, органу дізнання або суду, в провадженні яких перебуває справа. Згідно з частиною четвертою, особа, взята під варту, має право на побачення із захисником наодинці, без обмеження кількості побачень та їх тривалості, з моменту допуску захисника до участі у справі, підтвердженого письмовим повідомленням особи або органу, у провадженні якого перебуває справа.

81. Відповідно до частини першої статті 13, особи, взяті під варту, можуть листуватися з родичами та іншими громадянами, а також підприємствами, установами, організаціями з письмового дозволу особи або органу, у провадженні якого перебуває справа. Після набрання вироком законної сили листування здійснюється без обмежень.

D. Виправно-трудовий кодекс (Кодекс)

82. Відповідно до статті 28 Кодексу (Основні вимоги режиму в місцях позбавлення волі), основними вимогами режиму в місцях позбавлення волі є: обов’язкова ізоляція засуджених і постійний нагляд за ними з тим, щоб виключалася можливість учинення ними нових злочинів чи інших антигромадських вчинків; точне і неухильне виконання ними своїх обов’язків; різні умови тримання залежно від характеру та ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи і поведінки засудженого.

Засуджені носять одяг єдиного зразка, їх піддають обшукові; особистий обшук провадиться особами однієї статі з обшукуваним. Кореспонденція засуджених, а також посилки, передачі і бандеролі, що надходять на їх ім’я, підлягають перегляду.

У виправно-трудових установах встановлюється суворо реґламентований внутрішній розпорядок.

Зберігання засудженими при собі грошей та цінних речей, а також предметів, які заборонено використовувати у виправно-трудових установах, не допускається. Виявлені у засуджених гроші та цінні речі вилучаються і, як правило, передаються в доход держави за мотивованою постановою начальника виправно-трудової установи, санкціонованою прокурором.

Перелік і кількість предметів та речей, які засуджені можуть мати при собі, а також порядок вилучення предметів, які заборонено використовувати у виправно-трудових установах, встановлюються Правилами внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ.

У порядку, встановленому цим Кодексом, засудженим дозволяється купувати за безготівковим розрахунком продукти харчування і предмети першої потреби, мати побачення, одержувати посилки, передачі, бандеролі, грошові перекази, листуватися, відправляти гро­шові перекази родичам.

83. Частина перша статті 37 (Придбання засудженими продуктів харчування і предметів першої потреби) передбачає, що засудженим дозволяється купувати за безготівковим розрахунком продукти харчування і предмети першої потреби на кошти, одержані за переказами.

84. У статті 40, серед іншого, передбачено, що побачення надається після пред’явлення адвокатом ордера юридичної консультації і документа, що посвідчує його особу. Кількість і тривалість побачень не обмежуються; за заявою адвоката, ці побачення можуть проводитися віч-на-віч, без присутності охорони.

85. Відповідно до статті 41 (Одержання засудженими до позбавлення волі посилок, передач і бандеролей), засудженим, яких тримають у виправно-трудових колоніях, дозволяється одержувати протягом року: у колоніях загального режиму — сім посилок (передач), посиленого режиму — шість посилок (передач), суворого і особливого режиму — п’ять посилок (передач). Засудженим, яких тримають у виховно-трудових колоніях, дозволяється одержувати протягом року: у колоніях загального режиму — десять посилок (передач), посиленого режиму — дев’ять посилок (передач).

Засудженим, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі в тюрмах, не дозволяється одержувати посилки (передачі).

Засудженим, незалежно від призначеного їм виду режиму, дозволяється одержання не більш як двох бандеролей на рік, а також придбання без обмеження літератури через книготорговельну мережу.

У виправно-трудових колоніях-поселеннях усіх видів кількість посилок, передач і бандеролей, одержуваних засудженими, не обмежується.

Перелік продуктів харчування і предметів першої потреби, які дозволяється одержувати засудженим у посилках, передачах і бандеролях, а також порядок приймання та вручення засудженим посилок, передач і бандеролей встановлюються Правилами внутрішнього роз­порядку виправно-трудових установ.

86. Відповідно до статті 42 (Одержання і відправлення засудженими до позбавлення волі грошових переказів), засудженим дозволяється одержувати без обмеження грошові перекази і відправляти грошові перекази родичам, а з дозволу адміністрації виправно-трудової установи і іншим особам. Одержані по переказах гроші зараховуються на особовий рахунок засудженого.

87. Частина друга статті 43 (Листування осіб, засуджених до позбавлення волі) передбачає, що в тюрмах засуджені можуть одержувати листи без обмеження їх кількості, а відправляти листи за такими нормами: на загальному режимі — один лист на місяць, на суворому режимі — один лист на два місяці.

Е. Закон «Про прокуратуру»

88. Відповідно до частини першої статті 12, прокурор розглядає заяви і скарги про порушення прав громадян і юридичних осіб, крім скарг, розгляд яких віднесено до компетенції суду. Частина четверта передбачає, що прийняте прокурором рішення може бути оскаржено вищестоящому прокурору, а в передбачених законом випадках — до суду. У частині п’ятій передбачено, що рішення Генерального прокурора є остаточним.

89. Відповідно до статті 38, прокурор, його заступник мають право в межах своєї компетенції витребувати із суду будь-яку справу або категорію справ, по яких вироки, рішення, ухвали або постанови набрали законної сили. За наявності підстав для перегляду справи в порядку судового нагляду прокурор приносить протест на вирок, рішення, ухвалу або постанову суду.

90. Відповідно до частини першої статті 44, предметом нагляду є додержання законності під час перебування осіб у місцях тримання затриманих, попереднього ув’язнення, виправно-трудових, інших установах, що виконують покарання або заходи примусового характеру, які призначаються судом, додержання встановленого кримінально-виконавчим законодавством порядку та умов тримання або відбування покарання особами у цих установах, їх прав і виконання ними своїх обов’язків. Прокурор, який здійснює нагляд, має право у будь-який час відвідувати місця тримання затриманих, попереднього ув’язнення, установи, в яких засуджені відбувають покарання, установи для примусового лікування і перевиховання, опитувати осіб, що там перебувають, знайомитися з документами, на підставі яких ці особи затримані, заарештовані, засуджені або до них застосовано заходи примусового характеру; перевіряти законність наказів, розпоряджень і постанов адміністрації цих установ, зупиняти виконання таких актів, опротестовувати або скасовувати їх у разі невідповідності законодавству, вимагати від посадових осіб пояснень з приводу допущених порушень.

ІІІ. ВІДПОВІДНІ ДОКУМЕНТИ РАДИ ЄВРОПИ

Резолюція № 1097 (1996) Парламентської асамблеї
про скасування смертної кари в Європі

91. У цій Резолюції Асамблея висловила жаль з приводу виконання смертних вироків, яке, як повідомлялося, незадовго до того мало місце в Латвії, Литві та Україні. Зокрема, вона засудила Україну за очевидне порушення її зобов’язань ввести мораторій на виконання вироків щодо смертної кари, взятих під час вступу до Ради Європи. Вона закликала цю країну поважати свої зобов’язання стосовно введення мораторію на виконання вироків і негайного скасування смертної кари, застерігши її, що подальше порушення зобов’язань, особливо виконання вироків щодо смертної кари, призведе до наслідків за Директивою № 508 (1995).

Резолюція № 1112 (1997) щодо дотримання Україною зобов’язань, взятих на себе при вступі до Ради Європи, стосовно введення мораторію на виконання смертних вироків

92. У цій Резолюції Асамблея підтвердила отримання нею офіційної інформації про те, що в першій половині 1996 року в Україні було виконано вісімдесят дев’ять смертних вироків, і висловила жаль, що органи влади України не повідомили її про кількість вироків, виконаних у другій половині цього року. Асамблею особливо вразило, коли вона дізналася, що страти в Україні перебувають під завісою таємності і навіть родини засуджених не сповіщають про них; згідно з повідомленнями, страчених ховали в непозначених могилах. Асамблея засудила Україну за порушення зобов’язання ввести мораторій на виконання смертної кари, висловила жаль з приводу страт, які вже мали місце, і висунула вимогу щодо негайного дотримання Україною своїх зобов’язань і зупинення виконання вироків стосовно смертної кари, які чекають виконання.

Резолюція № 1179 (1999) та Рекомендація № 1395 (1999) щодо виконання Україною обов’язків та зобов’язань

93. У цих документах Асамблея зазначила, що Україна не виконала своїх зобов’язань (згідно з офіційними джерелами, 212 осіб було страчено з 9 листопада 1995 року до 11 березня 1997 року). Водночас вона відзначила, що з 11 березня 1997 року в Україні de facto діє мораторій на виконання вироків щодо смертної кари. Асамблея наполягала, щоб мораторій було підтверджено de jure і щоб Верховна Рада ратифікувала Протокол № 6 до Конвенції. Вона наголосила на важливості фактичного мораторію на страти і твердо заявила, що за наявності подальшого виконання смертних вироків вірчі грамоти парламентської делеґації України буде анульовано на наступній сесії Асамблеї, відповідно до правила 6 Реґламенту.

IV. ЗВІТИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО КОМІТЕТУ ІЗ ЗАПОБІГАННЯ КАТУВАННЮ І НЕЛЮДСЬКОМУ ТА ТАКОМУ, ЩО ПРИНИЖУЄ ГІДНІСТЬ, ПОВОДЖЕННЮ І ПОКАРАННЮ (CPT)

94. Представники CPT відвідали місця позбавлення волі в Україні у 1998, 1999 та 2000 роках. Звіти про кожний візит було опубліковано 9 жовтня 2002 року разом з відповідями Українського уряду.

Звіт 1998 року

95. Візит делеґації, що відбувся 8–24 лютого 1998 року, був першим періодичним візитом в Україну. Під час відвідин делеґація оглянула, серед іншого, слідчий ізолятор № 313/203 у Харкові. На першому поверсі блоку № 2 СІЗО № 203 на той час перебувало п’ятнадцять ув’язнених, засуджених до смертної кари, хоча, як зазначалося у примітці до звіту, делеґацію запевнили, що з 11 березня 1997 року фактичний мораторій на виконання смертної кари дотримувався.

96. У своєму звіті (пункт 131) CPT насамперед висловив значне занепокоєння щодо умов тримання ув’язнених і щодо режиму, який до них застосовувався. Зазначалося, що засуджених до смертної кари зазвичай тримали по двоє в камерах 6,5–7 м2. У камерах не було доступу природного освітлення, оскільки вікна затемнені металевими ставнями. Штучне освітлення, що було постійно ввімкнене, не завжди достатньо яскраве, внаслідок чого деякі камери були напівтемні. Для провітрювання камер ув’язнені могли за допомогою шнурка відкрити ставні; незважаючи на це, камери були дуже вологими і доволі холодними (пункт 132).

Обладнання камер описане у звіті як елементарне, яке складалося з металевого ліжка та/або відкидної платформи (з тонким матрацом, простирадлами сумнівної чистоти і ковдри, яка вочевидь була недостатньою, щоб захистити від холоду), полиці і двох вузьких табуретів. Передбачалося, що ув’язнені можуть слухати радіопрограми через приймач, вмонтований у стіну камери, але делеґацію повідомили, що радіо працювало спорадично (там само).

Усі камери мали неізольовані унітази, які добре проглядалися з житлової частини; як наслідок, ув’язнений, користуючись туалетом, повинен був робити це на виду свого співкамерника. Що стосується предметів першої необхідності, засуджені до смертної кари перебували в такій самій складній ситуації, як і інші ув’язнені; такі предмети, як мило і зубна паста, були рідкістю (там само).

Крім того, було записано, що засуджені до смертної кари не мали жодної можливості зайнятися чимось за межами камери, навіть прогулятися протягом однієї години. У найкращому випадку вони могли виходити з камери один раз на тиждень, щоб сходити в душ у блоці, і один раз на місяць, якщо вони мали право на побачення з рідними. Заняття в камері зводилися до читання і прослуховування радіопередач, якщо працював приймач. Крім щомісячних побачень з рідними, що дозволялися декому з ув’язнених, контакт із людьми обмежувався головним чином випадковими відвідинами православного священика чи медичного персоналу, які розмовляли з ув’язненими через ґрати у дверях камери (пункт 133).

97. CPT підсумував свої висновки з цього питання таким чином:

«Коротко кажучи, засуджені до смертної кари протягом 24 годин на добу були замкнені в камерах з дуже обмеженим життєвим простором, без доступу природного освітлення і часом з дуже бідним штучним освітленням; їм фактично бракувало можливостей зайняти свій час і контактувати з людьми. Більшість із них перебувала в таких шкідливих умовах значний період часу (від 10 місяців до більш як два роки). Така ситуація може повністю відповідати чинним в Україні законодавчим положенням стосовно поводження із засудженими до смертної кари, проте це не змінює того факту, що, на думку CPT, вона становить нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження» (пункт 134).

Крім того, зазначалося, що делеґація одержала від ув’язнених, засуджених до смертної кари, численні скарги на те, що їм бракувало інформації про їхню правову ситуацію, розвиток справ, наслідки звернень про перегляд справ, розгляд скарг тощо (пункт 138).

98. У своїй відповіді на звіт 1998 року Український уряд зазначив, що для вирішення проблем, визначених CPT, було вжито ряд організаційних і практичних заходів. Зокрема, було введено в дію Тимчасове положення, щоб ґарантувати засудженим до смертної кари право на щомісячне побачення з рідними, на побачення з адвокатом для отримання правової допомоги, зі священиком і право отримувати і надсилати листи без обмежень. Крім того, було зазначено:

(і) що засуджені до смертної кари матимуть щоденні прогулянки на відкритому повітрі і що з цією метою буде перебудовано й переоснащено 196 ярдів у слідчих ізоляторах;

(іі) що з метою вдосконалення природного освітлення і доступу повітря в камери ставні та металеві козирки над вікнами камер було знято;

(ііі) що з метою інформування засуджених до смертної кари про їхні права і правовий статус витяг із Тимчасового положення було прикріплено на стіні кожної камери.

Звіт 1999 року

99. Делеґація CPT відвідала Україну 15–23 липня 1999 року. Під час візиту вона знову оглянула СІЗО № 313/203 у Харкові, де на той час утримувалося 23 засуджених до смертної кари. У звіті відзначалося, що з часу попереднього візиту сталися певні зміни. Зокрема, камери мали природне освітлення і були краще обладнані, ув’язнені виходили на щоденну прогулянку на відкритому повітрі тривалістю одна година, хоча зауважувалося, що було недостатньо місця для справжніх фізичних вправ (пункти 34–35). Крім того, було зазначено про важливий проґрес, досягнутий у забезпеченні права ув’язнених на побачення з рідними та листування (пункт 36). Проте CPT відзначив певні неприйнятні умови тримання, включно з фактом, що ув’язнені й далі перебували в камерах 23 години на добу і що можливість контакту з людьми залишалася дуже обмеженою (пункт 37).

Звіт 2000 року

100. Третій візит в Україну відбувся з 10 по 21 вересня 2000 року. Під час відвідин делеґація оглянула, зокрема, СІЗО № 15 у Сімферополі. CPT привітав рішення органів влади України скасувати смертну кару і взяв до уваги, що вироки стосовно більшості з майже 500 засуджених до смертної кари були замінені довічним ув’язненням.

101. Незважаючи на ці позитивні зрушення, CPT констатував, що поводження з цією категорією ув’язнених було основним джерелом занепокоєння для Комітету (пункт 67). Зазначалося, що, на додаток до попередньої Інструкції, виданої в липні 2000 року, і до впровадження двох установ із посиленим режимом, спеціально призначених для осіб, засуджених на довічне ув’язнення, до таких ув’язнених застосовувався режим суворих обмежень (пункт 68). Тоді як життєвий простір у камерах загалом був задовільним і розпочалися роботи з обновлення камер в установах, які відвідувала делеґація, основні проблеми стосовно доступу природного освітлення, якості штучного освітлення та вентиляції залишалися (пункт 69). Крім того, засуджені на довічне ув’язнення перебували в камерах 23 години на добу без організованої діяльності у будь-якій формі, а що стосується діяльності за межами камери, то вони мали право на півгодинну прогулянку, яка проходила в неприйнятних умовах. Ця категорія засуджених майже не мала контакту з людьми: з часу набуття чинності Інструкцією в липні 2000 року побачення з рідними було заборонено й ув’язнені мали право надсилати одного листа на два місяці, хоча обмеження щодо отримання листів не було (пункт 70).

102. У своїй відповіді на звіт Український уряд зазначив про подальші зміни в законодавстві, які забезпечили право засуджених до довічного ув’язнення на щоденну прогулянку тривалістю одна година і два побачення з рідними на місяць тривалістю до чотирьох годин. Крім того, для забезпечення належного доступу світла металеві ставні було знято з вікон у всіх камерах.

ЩОДО ПРАВА

І. ПОПЕРЕДНІ ЗАПЕРЕЧЕННЯ УРЯДУ

103. Уряд повторив заперечення, зроблені на етапі розгляду питання прийнятності. На його думку, заявник, який перебував у «коридорі смерті» протягом чотирьох років, ніколи не звертався до органів виконавчої або судової влади будь-якого рівня із твердження­ми про порушення його прав. Тим самим він не дав Урядові можливості належно відреаґувати на заявлені порушення і забезпечити його засобами правового захисту, передбаченими національною системою захисту за наявності стверджуваного порушення прав.

104. Уряд підкреслив, що існуюча правова система (насамперед Конституція та інші правові акти) надає реальну можливість ефективного правового захисту прав людини. Він посилався на частину першу статті 55 Конституції України, згідно з якою «кожному ґарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб». У зв’язку з цим Уряд звертався до рішення Конституційного Суду від 25 грудня 1997 року, в якому було зазначено:

«Частину першу статті 55 Конституції України треба розуміти так, що кожному ґарантується захист прав і свобод у судовому порядку. Суд не може відмовити у правосудді, якщо громадянин України, іноземець, особа без громадянства вважають, що їх права і свободи порушені або порушуються, створено або створюються перешкоди для їх реалізації або мають місце інші ущемлення прав та свобод».

105. Уряд далі повторив, що, відповідно до статті 248-1 Цивільного процесуального кодексу, «Громадянин має право звернутися до суду..., якщо вважає, що рішенням, дією або бездіяльністю державного органу, юридичної або службової особи під час здійснення ними управлінських функцій порушено його права чи свободи. ...До суб’єктів, зазначених у частині першій цієї статті..., рішення, дії або бездіяльність яких може бути оскаржено до суду, належать органи державної виконавчої влади та їх службові особи».

106. Заявник заперечив подання Уряду, стверджуючи, що він вичерпав усі національні засоби правового захисту, які були в його розпорядженні.

107. Відповідні принципи вичерпання національних засобів правового захисту викладено, зокрема, в рішенні Суду від 28 липня 1999 року в справі «Селмуні проти Франції» (Selmouni v. France)(№ 25803/94, п. 74–77, ECHR 1999-V). Пункт 1 статті 35 Конвенції має на меті надати Договірним державам можливість запобігти стверджуваним порушенням до того, як заяву буде передано на розгляд Суду. Проте мають бути вичерпані лише ті засоби правового захисту, що є ефективними. Уряд, який заявляє про невичерпання національних засобів правового захисту, повинен переконати Суд у тому, що засіб захисту був ефективним і доступним як з теоретичного, так і практичного погляду в даний час.

Якщо це буде доведено, заявник, у свою чергу, повинен довести, що засіб правового захисту, на який посилається Уряд, був фактично вичерпаний або — у зв’язку з певними обставинами справи — був неефективним чи неадекватним. Однією з таких обставин може бути те, що органи державної влади залишались абсолютно пасивними щодо серйозних заяв про невиконання своїх обов’язків або спричинення страждань службовими особами держави, наприклад, коли вони не виконали рішення суду. За таких обставин тягар доведення виникає знову і покладається на Уряд-відповідач, який має показати, щу він зробив у відповідь на оскарження таких значних і серйозних питань.

108. Суд наголошує, що при застосуванні цього правила необхідно брати до уваги контекст. Відповідно, було визнано, що статтю 35 слід застосовувати із певною гнучкістю і без надмірного формалізму. Суд визнав, що правило вичерпання національних засобів правового захисту не є абсолютним чи вирішальним для того, щоб його застосовувати автоматично; зважуючи, чи було дотримано цього правила, важливо враховувати конкретні обставини окремого випадку. Це, зокрема, означає, що Суд повинен реально брати до уваги не тільки наявність формальних засобів захисту в правовій системі Договірної держави, а й загальний правовий і політичний контекст, у якому вони застосовуються, так само як і особисті обставини заявника (див. «Акдівар та інші проти Туреччини» (Akdivar and Others v. Turkey), рішення від 16 вересня 1996 року, Reports of Judgments and Decisions 1996-ІV, с. 1211, п. 69).

109. У цій справі, зауважує Суд, цілком зрозуміло, що заявник не звертався зі скаргою — письмовою чи усною — до начальника слідчого ізолятора, де він перебував в ув’язненні, або до прокурора. Під час візиту делеґації Суду 4 жовтня 1999 року він тільки повідомив, що обговорював ці питання зі своїм адвокатом, коли вони зустрічалися у слідчому ізоляторі (див. пункт 29 вище). Суд також зазначає, що сторони не заперечували, що начальник слідчого ізолятора реґулярно, тобто один раз на тиждень, відвідував заявника в його камері і той міг звернутися до нього з будь-якими скаргами.

110. З іншого боку, відзначає Суд, хоча начальник слідчого ізолятора і заявив, що кожного засудженого до смертної кари було ознайомлено з правами та обов’язками і кожний ув’язнений підписав перелік своїх прав та обов’язків, заявник підписав цей перелік перед самим візитом делеґації Суду.

111. У частині, в якій ідеться про те, що заявник не звернувся з офіційною скаргою до адміністрації слідчого ізолятора стосовно умов тримання під вартою, Суд звертається до свідчень заявника про те, що він підписав документ із переліком його прав та обов’язків як ув’язненого за кілька днів до приїзду делеґації Суду (див. пункт 20 вище). Уряд не навів доказів того, що заявник якимось іншим способом був поінформований про свої права чи відповідні можливості, завдяки яким могли бути задоволені його скарги. За цих обставин той факт, що він не звернувся з офіційною скаргою стосовно умов тримання в ув’язненні належним чином, не може бути використаний проти заявника.

112. Суд також має розглянути той факт, що заявник реґулярно зустрічався зі своїм адвокатом, з яким могли обговорюватися правові аспекти, зокрема й умови тримання під вартою. Однак не заперечується, що адміністрація слідчого ізолятора наполягала на присутності охоронця під час побачень заявника з адвокатом та родичами (див. пункти 29 і 56 вище). Заявникові, який не міг у цих умовах вільно спілкуватися з адвокатом чи родичами, не можна ставити за вину неподання жодної скарги стосовно умов тримання його під вартою, зокрема і скарги щодо адміністрації слідчого ізолятора. Більше того, заявник знав, що його пошта підлягала цензурі або ж принаймні її читали службові особи слідчого ізолятора (див. пункти 30 і 41 вище).

Суд вважає, що можливі наслідки такої практики залякування стосовно заявника та неподання ним скарг адвокатові чи родині не можна розглядати як недбалу чи свідому відмову від здійснення свого права на скаргу.

113. Що стосується можливості вчинення цивільного позову в суді, то Суд повторює, що пункт 1 статті 35 вимагає, щоб національні засоби правового захисту були не тільки доступними, а й могли ефективно виправити стверджувані порушення прав людини, ґарантовані Конвенцією. Оскільки заявник фактично не розпочав цивільного провадження, щоб оскаржити умови тримання під вартою, Суд зауважує, що Уряд не продемонстрував, яким чином таке провадження могло привести до поліпшення умов. Він також не навів жодного прикладу з національної судової практики, щоб показати, що таке провадження, ініційоване засудженим, могло бути перспективним.

114. За цих обставин Суд доходить висновку, що не доведено з достатньою певністю, що завдяки засобам правового захисту, запропонованим Урядом, було б задоволено скарги заявника щодо умов тримання під вартою. Відповідно, Суд вирішив, що заперечення Уряду стосовно невичерпання національних засобів правового захисту не можуть бути взяті до уваги.

ІІ. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

115. Заявник скаржиться на умови, в яких його тримали в «коридорі смерті» у Сімферопольському слідчому ізоляторі, стверджуючи, що ці умови спричинили поводження, що підпадає під дію статті 3 Конвенції, в якій сказано:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».

Він стверджує, що йому не дозволяли надсилати пошту матері та братові або отримувати пошту від них, одержувати посилки з теплим одягом та їжею, ходити на прогулянки. Він також заявляє, що його тримали в одиночному ув’язненні протягом двох років.

А. Подання сторін

116. Уряд стверджував, що всі правила тримання під вартою, які застосовувалися до заявника, включаючи ті, що стосуються обладнання камери, медичного обслуговування, побачень і кореспонденції, передбачені статтями 1, 8, 9, 11, 12 і 13 Закону, відповідними положеннями Кримінально-процесуального кодексу, статтями 28, 37, 41, 42 і 43 Виправно-трудового кодексу, Інструкцією від 20 квітня 1998 року і Тимчасовим положенням від 25 червня 1999 року. Уряд також стверджує, що медичне забезпечення, поводження, профілактичні та антиепідемічні заходи щодо осіб, засуджених до смертної кари, були застосовані відповідно до законодавства про охорону здоров’я.

117. Уряд зауважив, що родичі заявника зверталися з проханням про побачення 6 серпня, 12 вересня, 15 жовтня, 20 листопада і 20 грудня 1996 року, 20 лютого, 27 березня, 15 травня, 26 червня, 23 липня, 7 жовтня і 23 грудня 1997 року і 30 січня 1998 року. Всі побачення було дозволено. З 26 квітня 1996 року заявник жодного разу не звертався до адміністрації слідчого ізолятора по дозвіл на побачення з родичами; він не писав і не отримав жодного листа. Більше того, заявник ніколи не звертався до керівництва слідчого ізолятора стосовно отримання посилок.

118. Уряд також зауважив, що заявник міг купувати продукти в магазині слідчого ізолятора. Із грудня 1997 року по липень 1998 року він чотирнадцять разів купував харчові продукти та інші речі на загальну суму 115,02 грн.

119. У своїх додаткових зауваженнях Уряд стверджував, що його уповноважена особа відвідала місце ув’язнення заявника в липні 1999 року. Вона заявляє, що умови тримання в «коридорі смерті» відповідають чинному законодавству, а саме — Інструкції. Уряд підкреслив, що було вжито всіх необхідних заходів для покращення правового становища осіб, засуджених до смертної кари, в очікуванні законодавчих обговорень стосовно скасування смертної кари. З цією метою 25 червня 1999 року було прийнято Тимчасове положення, яке набрало чинності 11 липня 1999 року.

120. Заявник заперечує арґументи Уряду. Він повторює, що йому було заборонено листуватися з родичами відтоді, як його помістили до слідчого ізолятора 23 жовтня 1995 року, що з моменту винесення вироку 26 квітня 1996 року його було позбавлено права користуватися власним одягом і взуттям, так само як і права отримувати посилки вагою не більше 8 кілограмів двічі на місяць. Із грудня 1997 року його було позбавлено можливості купувати продукти в магазині слідчого ізолятора у зв’язку з відсутністю в Уряду коштів на постачання магазину товарами. Він також підкреслює, що прохання про надання дозволу на листування були відхилені.

121. У своєму листі до Суду від 24 липня 1999 року адвокат заявника повідомив, що умови тримання заявника під вартою суттєво поліпшилися після того, як він звернувся до Суду. Родичам було дозволено передавати йому теплий одяг і надсилати посилки з їжею двічі на місяць. Згодом йому дозволили щомісячні побачення з родичами без жодних обмежень. За словами адвоката, не було обмежень стосовно кореспонденції, заявникові дозволили виходити на прогулянки й купувати продукти в магазині слідчого ізолятора на суму 55 грн. на місяць, він міг отримувати правову допомогу свого захисника без будь-яких обмежень. Адвокат стверджував, що скарги, викладені в заяві до Суду, було вирішено, і просив Суд більше не розглядати цю скаргу. Це прохання було погоджене із заявником.

122. У своєму листі до Суду від 8 липня 1999 року мати заявника повідомила про ті самі покращення в Сімферопольському слідчому ізоляторі стосовно кореспонденції, прогулянок та купівлі харчових продуктів у магазині слідчого ізолятора.

В. Оцінка Суду

123. Суд взяв до уваги думку адвоката заявника стосовно того, що в результаті поліпшення умов тримання заявника під вартою його скарги задоволено, а також його клопотання більше не розглядати заяву. Однак Суд вважає, що скарги заявника порушують важливі питання щодо загального характеру застосування статті 3 Конвенції у зв’язку з умовами тримання в місцях позбавлення волі осіб, засуджених до смертної кари в Україні. Він вважає, що повага до прав людини, як того вимагає Конвенція, змушує Суд продовжити розгляд скарг.

124. Як Суд неодноразово зазначав, стаття 3 Конвенції передбачає одну з найголовніших цінностей демократичного суспільства. Вона абсолютно чітко забороняє катування чи нелюдське або таке, що принижує гідність, поводження або покарання, незалежно від обставин і поведінки потерпілого (див. рішення у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) [GC], № 26772/95, п. 119, ECHR 2000-IV).

125. Відповідно до прецедентної практики Суду, погане поводження має досягати певного мінімального рівня жорстокості, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції. Оцінка мінімального рівня жорстокості є відносною; вона залежить від усіх обставин справи, таких, як тривалість поводження, його фізичні і психологічні наслідки, а в деяких випадках стать, вік і стан здоров’я потерпілого. Крім того, вирішуючи, чи є поводження таким, що принижує гідність, у розумінні статті 3 Конвенції, Суд братиме до уваги, чи було його метою принизити і зневажити відповідну особу і чи його наслідки несприятливо вплинули на особистість людини у спосіб, що суперечить статті 3. Навіть відсутність такої мети не може переконливо виключити можливість визнання порушення цього положення (див. рішення у справі «Пірс проти Греції» (Peers v. Greece), заява № 28524/95, п. 67-68 і 74, ECHR 2001-III; і рішення у справі «Валашинас проти Литви» (Valašinas v. Lithuania), заява № 44558/98, п. 101, ECHR 2001-VIII).

126. Суд послідовно наголошував, що страждання і приниження, про які йде мова, мають у будь-якому випадку виходити за межі неминучого елементу страждання і приниження, пов’язаного з певною формою законного поводження чи покарання. Заходи, які позбавляють особу свободи, часто можуть містити такий елемент. Відповідно до статті 3 Конвенції, держава повинна забезпечити тримання особи під вартою в умовах, які відповідають принципу поваги до людської гідності, щоб спосіб і метод виконання заходу не завдавали їй душевного страждання чи мук, які перевищували б неминучий рівень страждання, властивого триманню під вартою, і щоб, з огляду на практичні вимоги ув’язнення, здоров’я і добробут цієї особи були належним чином забезпечені (див. рішення у справі «Кудла проти Польщі» (Kudła v. Poland) [GC], заява № 30210/96, п. 93–94, ECHR 2000-XI).

127. На додаток, як підкреслював Суд в рішенні у справі «Сорінґ проти Сполученого Королівства» (Soering v. the United Kingdom), сучасні підходи держав-учасниць до питання смертної кари мають значення для оцінки, чи було перевищено прийнятний поріг страждання або приниження (див. рішення у справі «Сорінґ проти Сполученого Королівства» від 7 липня 1989 року, серія А, № 161, с. 41, п. 104). У випадку засудження особи до смертної кари особисті обставини засудженого, умови і тривалість тримання під вартою перед стратою є прикладами факторів, які можуть підвести поводження або покарання стосовно засудженого під дію заборони статті 3 (там само). Оцінюючи умови тримання під вартою, слід взяти до уваги кумулятивний ефект цих умов, а також специфічні скарги заявника (див. рішення у справі «Дугоз проти Греції» (Dougoz v. Greece), заява № 40907/98, п. 46, ECHR 2001-II; та рішення у справі «Калашников проти Росії» (Kalashnikov v. Russia), заява № 47095/99, п. 95, ECHR 2002-VI).

128. Суд відзначає, що заявник скаржився на певні аспекти умов тримання його під вартою у слідчому ізоляторі Сімферополя. У зв’язку з цим Суд знову наголошує, що для кожної Договірної держави Конвенція діє лише щодо фактів, які мали місце після набрання чинності Конвенцією для цієї держави. Таким чином, юрисдикція Суду поширюється на скарги заявника лише стосовно періоду після 11 вересня 1997 року, коли Конвенція набрала чинності для України. Проте, оцінюючи наслідки для заявника умов тримання під вартою, Суд може також взяти до уваги увесь період перебування його під вартою як ув’язненого, включно з періодом до 11 вересня 1997 року, а також умови тримання протягом цього періоду (див. рішення у справі «Калашников проти Росії», згадуване вище, п. 96).

129. Крім того, зауважує Суд, заявника тримали під вартою як засудженого до смертної кари до моменту, коли в червні 2000 року смертну кару для нього було замінено довічним ув’язненням. Як уже зазначалося (див. п. 91–93 вище), застосування смертної кари в Україні було предметом суворої і неодноразової критики в резолюціях Парламентської асамблеї Ради Європи, в яких задокументовано, що з 9 листопада 1995 року до 11 березня 1997 року в цій державі виконано 212 смертних вироків. Проте пізніше Президент України ввів фактичний мораторій на виконання смертної кари; 29 грудня 1999 року Конституційний Суд визнав положення Кримінального кодексу, які реґулювали застосування смертної кари, неконституційними, а 22 лютого 2000 року смертна кара була скасована законом і замінена довічним ув’язненням (див. пункт 17 вище). Заявника було засуджено до смертної кари в грудні 1995 року, тобто за 15 місяців до введення мораторію. Суд погоджується з тим, що до офіційного скасування смертної кари та пом’якшення вироку заявник мусив перебувати у стані деякої непевності, страху і побоювань щодо свого майбутнього. Проте, вважає він, ризик того, що вирок буде виконано, та супутні почуття страху й побоювань з боку засуджених до смертної кари з часом мають зменшуватися через фактичне введення мораторію.

130. Оцінюючи цю справу, Суд бере до уваги звіт своєї делеґації, письмові зауваження сторін та подані ними документи, а також звіти CPT, що стосуються відповідного періоду.

131. На момент здійснення вбивства, за яке заявника було засуджено, йому було двадцять шість років. Його було поміщено до Сімферопольського слідчого ізолятора 23 чи 26 жовтня 1995 року з метою запобіжного затримання (див. п. 10 і 20 вище). Він залишався там після того, як 26 квітня 1996 року Верховний суд Автономної Республіки Крим засудив його до смертної кари, а 25 липня 1999 року Верховний Суд України залишив це рішення без зміни.

132. Суд зауважує, що спочатку заявника не було поінформовано про правила слідчого ізолятора і про його права та обов’язки. Однак у день візиту делеґації Суду він підтвердив, що він ознайомився з ними за три чи чотири дні до цього і підписав документ стосовно прав та обов’язків (див. пункт 20 вище). Свідчення, які він дав делеґації, в цьому аспекті були переконливими, і Уряд не надав будь-яких доказів, які вказували б якусь попередню дату, коли заявника було поінформовано про його права та обов’язки.

133. Суд зауважує, що на день відвідин делеґації Суду тридцять в’язнів, включно із заявником, перебували в Сімферопольському слідчому ізоляторі в одиночних або двомісних камерах без можливості спілкування з іншими в’язнями (див. пункти 23 і 35 вище). Світло в камері заявника було ввімкнене цілодобово, але було встановлено дві лампи — одна звичайна, інша затемнена, яка світилася вночі. Суд не в змозі точно встановити, коли були встановлені лампи. Проте заявник засвідчив, що світла в його камері достатньо для того, щоб читати і писати (див. пункт 22 вище). Зі свідчень, наданих Суду, встановлено, що вікна в камері заявника були закриті металевими ставнями, а в травні 1998 року їх було знято. Суд вважає, що приблизно в той час у камері встановили індивідуальний кран для води та дзеркало. Радіо було ввімкнене упродовж усього дня і вимикалося о 22 годині (див. пункт 24 вище).

134. На день візиту делеґації Суду камера заявника, в якій він перебував з іншим ув’язненим, була прибрана і чиста. Її площа становила приблизно 9 квадратних метрів. Тут був відкритий туалет, умивальник із краном холодної води, два ліжка, прикріплені до підлоги, центральне опалення та вікно з ґратами. Було кілька книжок, газети, брусок мила і туалетний папір. Під час візиту делеґації 4 жовтня 1999 року камера була занадто натоплена (див. пункт 59 вище). Суд звертає увагу на те, що делеґація відвідувала Сімферопольський слідчий ізолятор у такий час, коли температура сягала 20 градусів.

135. Суд зауважує, що, за словами заявника, до літа 1998 року він був позбавлений можливості виходити на щоденну прогулянку, а до серпня чи вересня 1999 року під час прогулянки перебував у наручниках (див. пункт 33 вище). Ця інформація була частково підтверджена начальником слідчого ізолятора (див. пункт 43 вище) та звітом 1998 року CPT (див. пункт 96 вище), хоча начальник слідчого ізолятора заперечив, що під час прогулянок ув’язнені були в наручниках.

136. Далі під час візиту делеґації Суд встановив, що заявник почав отримувати пошту наприкінці 1998 року, а посилки приблизно у вересні того ж року (див. пункти 30–31 і 53 вище). Суд бере до уваги свідчення заявника, які частково підтвердив начальник слідчого ізолятора, що на день візиту делеґації йому було дозволено отримувати шість посилок і три бандеролі на рік (див. пункт 31 вище). За час ув’язнення у Сімферопольському слідчому ізоляторі він отримав від матері п’ять чи шість листів, а сам писав їй майже щомісяця. Заявник не отримав материного листа, надісланого у вересні 1999 року, але Суд не зміг чітко встановити, чи сталося це з огляду на перегляд кореспонденції ув’язнених співробітниками слідчого ізолятора. За словами матері заявника, жодний лист, який вона надсилала синові, ніколи не губився (див. пункт 53 вище). У будь-якому разі, питання про те, що заявник не отримував усіх листів, надісланих йому родичами, або що листи заявника чи його родичів переглядалися, не є предметом розгляду в Суді.

137. Стосовно побачень заявника з родичами Суд зауважує, що, згідно із записами, зробленими у слідчому ізоляторі, мати заявника та/або інші родичі одержували дозвіл на побачення 20 лютого, 27 березня, 15 травня, 26 червня, 23 липня і 7 жовтня 1997 року та 30 січня 1998 року (див. пункти 14–16 вище). Суд далі зазначає, що, згідно зі свідченнями заявника, підтвердженими його матір’ю, під час побачень із родичами був присутній охоронець. Він був уповноважений переривати їхнє спілкування і припиняти побачення в будь-який час, коли вважав за необхідне (див. пункти 56 і 57 вище). Мати заявника зазначила, що її побачення із сином тривали не більше 30 хвилин (див. пункт 56 вище).

138. Стосовно початкової скарги заявника, що йому було заборонено отримувати посилки з теплим одягом та їжею, Суд зауважує, що під час розмови заявника з делеґацією він підтвердив можливість одержувати посилки з їжею з вересня 1998 року. Суд зазначає, що Інструкція передбачала отримання двох бандеролей на рік, але не встановлено, чи були надіслані або передані родичами будь-які посилки чи бандеролі до вересня 1998 року.

За словами заявника, йому не було дозволено носити будь-який інший вид одягу, а лише встановлений адміністрацією слідчого ізолятора, крім нижньої білизни та шкарпеток. Суд зауважує, що така практика запроваджена положеннями Інструкції, які пізніше були закріплені й Тимчасовим положенням. Зрозуміло, що за обставин, описаних заявником, його скарги спрямовані не проти вимог слідчого ізолятора, а радше стосуються нестачі теплого одягу взимку та неможливості для родичів передати йому посилку з такими речами.

139. Суд погоджується, що, хоча вимога до в’язнів носити в’язничний одяг мала б розглядатись як порушення їхньої особистої недоторканності, вона, безперечно, ґрунтується на законній меті захисту інтересів громадської безпеки та запобігання громадським заворушенням і злочинам. Суд зауважує, що в день візиту делеґації заявник погодився з тим, що в’язничний одяг є відповідним і достатньо теплим для зимового періоду (див. пункт 32 вище). Таким чином, з листа адвоката заявника до Суду від 24 липня 1999 року випливає, що умови в «коридорі смерті» стосовно заявника значно поліпшилися після подання заяви до Суду, а родичам було дозволено передати заявникові теплий одяг.

140. Суд далі зауважує, що, відповідно до того самого листа адвоката, стосовно кореспонденції не було ніяких обмежень і заявникові було дозволено виходити на щоденні прогулянки й купувати їжу в магазині слідчого ізолятора на суму не більше 55 грн. на місяць. Він міг безборонно користуватися правовою допомогою адвоката і зустрічатися з родичами. Суд зауважує, що це повністю підтвердила мати заявника в листі до Суду від 8 липня 1999 року (див. пункт 12 вище).

141. Суд загалом перевірив умови, в які заявника було поставлено під час ув’язнення в Сімферопольському слідчому ізоляторі. Хоча умови тримання під вартою, в яких заявник перебував до візиту делеґації Суду, неможливо встановити з цілковитою точністю, деякі факти є незаперечними й чітко встановленими. Суд з особливим занепокоєнням відзначає, що до травня 1998 року заявник разом з іншими ув’язненими, яких було засуджено до смертної кари, цілодобово перебував у надзвичайно тісній камері, вікна якої були закриті ставнями, внаслідок чого не було доступу природного освітлення, що не було жодної можливості для прогулянки на свіжому повітрі та що було мало або зовсім не було можливостей для будь-якої активності або людських контактів. Разом із зауваженнями CPT стосовно засуджених до смертної кари в Україні, які перебувають у таких самих умовах, Суд вважає, що тримання заявника в таких неприйнятних умовах, як ці, становить поводження, що принижує людську гідність, усупереч статті 3 Конвенції. Суд далі доходить висновку, що ситуацію заявника погіршував той факт, що увесь цей час він був засудженим до смертної кари, хоча, як зазначено в пунктах 17 і 129 вище, з 11 березня 1997 року діяв мораторій.

142. Суд вважає, що у цій справі немає доказів існування реального наміру принизити чи зневажити заявника. Однак, незважаючи на те, що фактором, який слід брати до уваги, є питання про те, чи метою поводження було прагнення принизити або зневажити потерпілого, відсутність такої мети не виключає можливості визнання порушення статті 3 Конвенції (див. рішення у справі «V. проти Сполученого Королівства» (V. v. the United Kingdom) [GC], № 24888/94, п. 71, ECHR 1999-IX; та рішення у справі «Калашников проти Росії», згадуване вище, п. 101). Суд вважає, що умови тримання заявника під вартою, зокрема до травня 1998 року, мали завдати йому значного психологічного страждання і принижувати його людську гідність.

143. Суд підтверджує, що з травня 1998 року до дня візиту делеґації Суду в жовтні 1999 року загальні умови тримання заявника під вартою, а також режим, що застосовувався у слідчому ізоляторі, значно поліпшилися. Зокрема, в камерах були зняті ставні з вікон, проводилися щоденні прогулянки, а ув’язненим було надано право на побачення та листування. Проте Суд зауважує, що до дня, коли з’явилися ці поліпшення, заявник перебував під вартою в цих шкідливих умовах уже 24 місяці, включаючи й 8 місяців після того, як Конвенція набрала для України чинності.

144. Розглядаючи суттєві умови тримання заявника під вартою та заняття, які йому пропонувалися, Суд також взяв до уваги, що в Україні існували серйозні соціально-економічні проблеми перехідного періоду і що до літа 1998 року адміністрація СІЗО працювала в складних економічних умовах і займалася впровадженням нового національного законодавства та відповідних інструкцій. Проте Суд зауважує, що брак коштів не може в принципі виправдати умови, які були настільки поганими, що перевищили рівень поводження, який суперечить статті 3 Конвенції. Крім того, економічні проблеми України жодним чином не можуть пояснити або виправдати окремі умови тримання під вартою, які у пункті 141 було визнано неприйнятними у цій справі.

145. Відповідно, в цій частині було порушення статті 3 Конвенції.

ІІІ. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

146. У своїй початковій заяві до Суду заявник скаржився, що йому було заборонено надсилати й отримувати листи від родини та одержувати поштові посилки з теплим одягом і продуктами. В зауваженнях щодо прийнятності заяви та по суті справи він стверджував, що, відтоді як Верховний суд Автономної Республіки Крим виніс рішення 26 квітня 1996 року, він не міг отримувати передачі та посилки вагою до 8 кілограмів, а з грудня 1997 року йому не дозволялося купувати продукти в магазині слідчого ізолятора.

147. Суд вважає, що скарги заявника мають бути розглянуті згідно зі статтею 8 Конвенції, яка передбачає:

«1. Кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб».

148. Насамперед Суд повторює, що Конвенція діє для всіх Договірних сторін виключно стосовно тих фактів, які мали місце після набрання Конвенцією чинності для цієї сторони. Отже, Суд має юрисдикцію розглядати скарги заявника, які стосуються періоду після 11 вересня 1997 року, коли Конвенція набрала чинності для України.

149. Під час візиту делеґації Суду до Сімферопольського слідчого ізолятора було встановлено, що заявник почав отримувати пошту з кінця 1998 року. За час ув’язнення він одержав чотири-п’ять листів від родичів. Однак Суд не може точно встановити дату, коли ці листи було відправлено, коли заявник отримав їх і чи відповідає кількість одержаних заявником листів кількості, що була відправлена йому. У зв’язку з цим Суд наголошує, що, згідно з Інструкцією, заявникові було дозволено надсилати одного листа на місяць і отримувати листи без обмежень (див. пункт 74 вище). Більше того, як уже було зауважено, заявник писав матері практично щомісяця, але не одержав листа, відправленого йому у вересні 1999 року (див. пункти 30 і 53 вище).

150. Суд зауважує, що, згідно із заявами свідків, заслуханих делеґацією, ситуація з відправленням та отриманням пошти значно покращилася після введення в дію Тимчасового положення, тобто з 11 липня 1999 року або невдовзі після того (див. пункти 41 і 54 вище). Суд також зауважує, що заявник почав отримувати посилки приблизно у вересні 1998 року (див. пункт 31 вище). Він міг одержувати посилки з їжею, але що стосується одягу, то йому не дозволялося носити будь-який інший одяг, ніж той, що був дозволений адміністрацією слідчого ізолятора, за винятком спідньої білизни та шкарпеток.

151. Суд вважає, що згадані вище обмеження з боку державної влади є втручанням у право заявника на повагу до його кореспонденції, яке ґарантує пункт 1 статті 8 Конвенції, і що ці обмеження можуть бути виправдані, тільки якщо було виконано умови пункту 2 цієї статті.

152. Зокрема, щоб не суперечити статті 8, втручання має бути здійснене «згідно із законом», мати законну мету і бути необхідним у демократичному суспільстві для досягнення цієї мети (див. рішення у справі «Сілвер та інші проти Сполученого Королівства» (Silver and Others v. the United Kingdom) від 25 березня 1993 року, серія А, № 61, с. 32, п. 84; і рішення у справі «Петра проти Румунії» (Petra v. Romania) від 23вересня 1998 року, Reports 1998-VII, с. 2853, п. 36).

153. Насамперед Суд повинен розглянути, чи втручання було здійснене «згідно із законом». Цей вираз передовсім вимагає, щоб відповідний захід мав певну підставу в національному законодавстві; він також стосується якості відповідного законодавства і вимагає, щоб воно було доступне відповідній особі, яка, зокрема, має бути здатною передбачити його наслідки для себе, а крім того, це законодавство має відповідати принципу верховенства права (див. рішення у справах «Круслен проти Франції» (Kruslin v. France) та «Ювіґ проти Франції» (Huvig v. France) від 24 квітня 1990 року, серія А, № 176-А, с. 20, п. 27, і серія А, № 176-В, с. 52, п. 26, відповідно).

154. Уряд у своїх письмових зауваженнях посилається на Закон. У додаткових зауваженнях Уряд посилається на Виправно-трудовий кодекс (Кодекс), Інструкцію та Тимчасове положення (див. пункт 116 вище).

А. Період з 11 вересня 1997 року по 11 липня 1999 року

155. Суд зауважує, що Закон реґулює умови тримання під вартою до набрання вироком законної сили (див. пункт 76 вище). Із заяв свідків, заслуханих делеґацією, та з документів, наданих Урядом, видно, що після набрання вироком законної сили умови тримання під вартою засуджених до смертної кари головним чином реґулювались Інструкцією, виданою Міністерством юстиції, Генеральною прокуратурою та Верховним Судом (див. пункти 73–75 вище). Проте Кодекс встановлює основну правову базу стосовно умов тримання під вартою (див. пункт 82 вище).

1. Виправно-трудовий кодекс

156. Суд зауважує, що, хоча Кодекс відповідає другій вимозі, яка випливає з виразу «згідно із законом», а саме — що закон має бути доступний, він не відповідає третій вимозі, тобто що закон має бути передбачуваний стосовно змісту й характеру оскаржуваних заходів.

157. Суд зазначає, що Уряд посилається на частину третю статті 41 Кодексу, згідно з якою «засудженим, незалежно від призначеного їм виду режиму, дозволяється одержання не більш як двох бандеролей на рік» (див. пункт 85 вище). Однак це положення є частиною статті 41, яка встановлює правила стосовно отримання посилок і бандеролей особами, засудженими до позбавлення волі. Суд вважає, що було б незрозуміло, якби особи, засуджені до смертної кари, включались до осіб, засуджених до позбавлення волі, у розумінні Кодексу, оскільки смертна кара застосовується до злочинців, перевиховання яких шляхом позбавлення волі вважається неможливим. Суд зауважує, що частина друга статті 41 Кодексу робить юридичну ситуацію більш непевною, оскільки вона передбачає, що «засудженим, які відбувають покарання в тюрмах, одержання посилок і передач не дозволяється». У даному випадку заявник перебував у постійному ув’язненні в Сімферопольському слідчому ізоляторі, а не у виправно-трудовій колонії, не у виховно-трудовій колонії чи у виправно-трудовій колонії-поселенні, як зазначено в частинах першій та четвертій цієї статті.

158. У світлі цих обставин Суд доходить висновку, що обмеження, встановлені Кодексом, згідно із зауваженнями Уряду, не були передбачуваними, щоб відповідати вимогам пункту 2 статті 8 Конвенції, оскільки заявник не міг знати напевно, чи застосовуються до нього обмеження, встановлені Кодексом, щодо кількості посилок і бандеролей, які ув’язненим було дозволено отримувати від родичів.

2. Інструкція

159. Суд зауважує, що Інструкція — це внутрішній документ, не доступний для громадськості: Уряд надіслав Суду лише її частину.

160. Суд зазначає, що за цих обставин не можна говорити, що втручання у право заявника стосовно його кореспонденції здійснювалося «згідно із законом», як того вимагає пункт 2 статті 8 Конвенції. Справді, Інструкцію замінило Тимчасове положення, затверджене Наказом № 72 Державного департаменту з питань виконання покарань 25 червня 1999 року та зареєстроване 1 липня 1999 року під № 426/3719 Міністерством юстиції України. Це положення набрало чинності 11 липня 1999 року і було оприлюднене. Однак Тимчасове положення не застосовується до фактів, які мали місце до 11 липня 1999 року.

161. Таким чином, у період з 11 вересня 1997 року по 11 липня 1999 року статтю 8 Конвенції було порушено.

В. Період після 11 липня 1999 року

162. Стосовно періоду після 11 липня 1999 року Суд повторює, що у своєму листі від 24 липня 1999 року адвокат заявника повідомив Суд, що умови тримання в «коридорі смерті» стосовно заявника значно покращилися. Родичам заявника дозволили передати йому теплі речі та надсилати посилки з їжею двічі на місяць; дозволялися щомісячні побачення з родичами без жодних обмежень, і не було обмежень щодо кореспонденції. Як уже було зазначено, таку саму інформацію повідомила Суду мати заявника у своєму листі від 8 липня 1999 року.

163. Суд відзначає, що упродовж цього періоду заявник не скаржився на контроль за його кореспонденцією.

164. Що стосується обмежень, встановлених Тимчасовим положенням, згідно з яким заявникові було дозволено отримувати шість посилок і три бандеролі на рік, Суд визнає, що таке обмеження становить втручання у право заявника на повагу до кореспонденції. Таке втручання здійснене «згідно із законом», тобто Тимчасовим положенням, і може бути розцінене як таке, що має законну мету — «запобігання заворушенням чи злочинам», якщо брати до уваги заінтересованість адміністрації слідчого ізолятора в забезпеченні того, щоб до слідчого ізолятора не потрапляли шкідливі речі.

165. У зв’язку з необхідністю такого втручання Суд має взяти до уваги проблему, яка логічно випливає з обробки необмеженої кількості посилок, що прибуватимуть до великої пенітенціарної установи, — у даному випадку в установі перебувало більше трьох тисяч в’язнів. Надання дозволу ув’язненим на отримання необмеженої кількості посилок чи бандеролей спричинить значне збільшення роботи в частини персоналу слідчого ізолятора при контролюванні кожної посилки з погляду убезпечення слідчого ізолятора. Режим внутрішньої безпеки слідчого ізолятора має на меті захист громадськості від небезпечних злочинців, а також захист самих ув’язнених. У зв’язку з цим адміністрація слідчого ізолятора законно заінтересована в захисті безпеки засобами, які б зменшили або обмежили ризик небезпеки. Разом з тим має бути дотриманий необхідний баланс між інтересами безпеки і повагою до права ув’язненого на підтримання контактів із зовнішнім світом.

166. У цій справі Суд вважає, що можливість отримувати посилки чи бандеролі кожні шість тижнів можна розцінювати як такий баланс, з огляду на те, що адміністрація слідчого ізолятора забезпечує одяг, їжу та медикаменти для всіх ув’язнених на період їхнього перебування під вартою. Додатково Суд посилається на свідчення Уряду про відсутність обмежень для родичів надсилати ув’язненим гроші на придбання продуктів у магазині слідчого ізолятора.

167. На цих підставах та з огляду на право розсуду, яке належить Урядові при вреґулюванні в’язничного життя, Суд вважає, що заходи були пропорційні меті запобігання заворушенням та злочинам.

168. Таким чином, порушення статті 8 Конвенції стосовно періоду після 11 липня 1999 року не було.

ІV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

169. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

170. Заявник не висунув жодних вимог стосовно матеріальної шкоди або судових витрат. Проте через свою матір він вимагав 3 000 000 американських доларів (3 064 038 євро) як компенсацію за нематеріальну шкоду.

171. Уряд зазначив, що мати заявника не мала визначеного правового статусу, щоб діяти в інтересах заявника. Він звертає увагу, що про повноваження представника Суд повідомлено після того, як було висунуто вимогу щодо справедливої сатисфакції.

172. Беручи до уваги свої висновки стосовно скарг заявника за статтями 3 і 8 Конвенції, Суд вважає, що заявник зазнав певних моральних страждань у зв’язку із загальними умовами тримання його під вартою та обмеженнями з боку державних органів його права на повагу до кореспонденції (див. пункт 139 вище). Керуючись принципом справедливості, Суд присуджує заявникові 2000 євро за нематеріальну шкоду плюс будь-який податок, який може бути накладений на цю суму.

Відсотки у разі несвоєчасної сплати

173. Суд вважає, що відсоток, який нараховуватиметься у разі несвоєчасної сплати, має спиратися на розмір річної відсоткової ставки, яка дорівнює граничній кредитній ставці Європейського центрального банку плюс три відсоткових пункти (див. рішення у справі «Крістін Ґудвін проти Сполученого Королівства» (Christine Goodwin v. the United Kingdom) від 3 липня 2002 року, заява № 28957/95, п. 124, що має бути опубліковане в ECHR 2002).

 

На цих підставах Суд одноголосно

1. Відхиляє попередні зауваження Уряду.

2. Постановляє, що було порушення статті 3 Конвенції стосовно умов тримання заявника в «коридорі смерті».

3. Постановляє, що було порушення статті 8 Конвенції стосовно періоду з 11 вересня 1997 року до 11 липня 1999 року.

4. Постановляє, що порушення статті 8 Конвенції стосовно періоду після 11 липня 1999 року не було.

5. Постановляє:

а)  що протягом трьох місяців від дати, коли рішення стане остаточним, згідно з пунктом 2 статті 44 Конвенції, держава-відповідач повинна виплатити заявникові 2000 (дві тисячі) євро як компен­сацію за моральну шкоду в українських гривнях за курсом на день розрахунку, плюс будь-який податок, який може справлятися із зазначеної суми.

b)  що зі спливом зазначених вище трьох місяців і до остаточного розрахунку на названу суму нараховуватиметься відсоток у розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку, що діятиме в період несплати, плюс три відсоткові пункти.

6. Відхиляє решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

 

Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 29 квітня 2003 року, відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.

                       

            Майкл О’Бойл,           Ніколас Братца,

       секретар            голова

 

 

 

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua