Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 2'2003

Назва
 
Справа «Кузнєцов проти України»
(Case of Kuznetsov v. Ukraine)
 
Зміст
 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

ЧЕТВЕРТА СЕКЦІЯ

 

 

СПРАВА «КУЗНЄЦОВ ПРОТИ УКРАЇНИ»

(Case of KUZNETSOV v. Ukraine)

 

(Заява № 39042/97)

 

Рішення

Страсбурґ

29 квітня 2003 року

 

Це рішення є остаточним, проте воно може зазнати редакційної правки.

 

У справі «Кузнєцов проти України»

Європейський суд з прав людини (четверта секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли судді:

сер Ніколас Братца(Sir Nicolas Bratza), голова

пані Е. Палм (E. Palm)

п. Є. Макарчик (J. Makarczyk)

пані В. Стражницька (V. Strážnická)

п. М. Фішбах (M. Fischbach)

п. В. Буткевич (V. Butkevych)

п. Р. Марусте (R. Maruste)

та п. М. О’Бойл (M. O’Boyle), секретар секції,

після наради за зачиненими дверима 25 березня 2003 року

постановляє таке рішення, ухвалене того дня:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою (№ 39042/97) проти України, поданою до Європейської комісії з прав людини (Комісія) на підставі колишньої статті 25 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) громадянином України Кузнєцовим Михайлом Сер­гійовичем (заявник) 25 листопада 1997 року.

2. Інтереси заявника представляла його мати, пані Марія Г.Кузнєцова, п. Ігор Г. Воскобойніков і пізніше п. Олег О. Костян. Інтереси Уряду України (Уряд) представляла пані В. Лутковська, уповноважена особа, Міністерство юстиції.

3. Справа стосувалася умов тримання заявника та поводження з ним у «коридорі смерті» в СІЗО Івано-Франківської області.

4. 30 жовтня 1998 року Комісія оголосила заяву частково прийнятною. З 23 по 26 листопада 1998 року Комісія перебувала у відрядженні в Києві та СІЗО Івано-Франківської області з метою встановлення фактів. У своїй доповіді від 26 жовтня 1999 року (колишня стаття 31 Конвенції) вона висловила думку, що у цій справі порушення статті 3 Конвенції в частині жорстокого поводження із заявником у СІЗО не було (одноголосно), що було порушення статті 3 у зв’язку з умовами тримання заявника в СІЗО Івано-Франківської області (одноголосно), статті 3 Конвенції з огляду на відсутність ефективного розслідування скарг заявника стосовно жорстокого поводження з ним у СІЗО Івано-Франківської області (двадцять чотири голоси проти одного), статті 8 (одноголосно) і статті 9 (одноголосно). [Примітка канцелярії: Копію доповіді Комісії можна отримати в канцелярії Суду].

5. Заяву було передано до Суду відповідно до положень, що застосовувалися до набрання чинності Протоколом № 11 до Конвенції 11 вересня 1999 року (пункт 4 статті 5 Протоколу № 11 та колишні статті 47 і 48 Конвенції). Її розгляд було доручено четвертій секції Суду (пункт 1 правила 52 Реґламенту Суду). Зі складу цієї секції, відповідно до пункту 1 правила 26 Реґламенту Суду, було сформовано палату для розгляду справи (пункт 1 статті 27 Конвенції).

6. Порадившись зі сторонами, голова палати вирішив, що в інтересах належного судочинства провадження у справі має відбуватися одночасно з провадженням у справах «Назаренко проти України», «Алієв проти України», «Данкевич проти України», «Хохліч проти України» та «Полторацький проти України» (заяви № 39483/98, 41220/98, 40679/98, 41707/98 і 38812/97) (пункт 2 правила 43).

7. Заявник та Уряд подали свої зауваження по суті (пункт 1 правила 59).

8. 1 листопада 2001 року Суд змінив склад секцій (пункт 1 правила 25). Справу було передано на розгляд четвертої секції у новому складі.

ЩОДО ФАКТІВ

І. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

А. Загальний виклад подій

9. 12 грудня 1995 року Івано-Франківський обласний суд визнав заявника винним у вбивстві чотирьох осіб і засудив його до смертної кари з конфіскацією майна.

10. 22 лютого 1996 року Верховний Суд залишив вирок суду першої інстанції без зміни. За рішенням відповідних посадових осіб слідчого ізолятора Управління МВС України в Івано-Франківській області заявника було переведено до однієї з камер, призначених для осіб, які очікують виконання покарання у вигляді смертної кари.

11. 11 березня 1997 року Президент України оголосив мораторій на виконання таких вироків. Рішенням № 11рп/99 від 29 грудня 1999 року Конституційний Суд України визнав неконституційними положення Кримінального кодексу стосовно смертної кари. Таким чином, покарання у вигляді смертної кари було замінено довічним ув’язненням, відповідно до Закону № 1483-ІІІ від 22 лютого 2000 року.

2 червня 2000 року Івано-Франківський обласний суд змінив заявникові покарання у вигляді смертної кари на довічне ув’язнення.

В. Факти

12. Факти у справі стосовно умов тримання під вартою та події під час перебування заявника в СІЗО Івано-Франківської області викладалися неоднаково заявником та Урядом.

13. Факти у викладі заявника наведено в пунктах 16–19 нижче. Факти у викладі Уряду наведено в пунктах 20–25 нижче.

14. Опис документів, наданих Комісії та Суду, наведено в пунктах 26–41.

15. Для встановлення фактів у світлі спору щодо умов тримання заявника під вартою та подій, які мали місце в СІЗО Івано-Франківської області, Комісія провела власне розслідування, відповідно до пункту 1(а) колишньої статті 28 Конвенції. З цією метою Комісія розглянула ряд документів, наданих заявником та Урядом на обґрунтування відповідних тверджень, і призначила трьох делеґатів для взяття показань свідків на слуханнях, проведених у Міністерстві юстиції в Києві 23 і 26 листопада 1998 року та в Івано-Франківську 24 і 25 листопада 1998 року. Оцінку доказів Комісією та її висновки щодо фактів викладено в пунктах 42–57.

1. Факти у викладі заявника

16. 12 грудня 1995 року Івано-Франківський обласний суд засудив заявника за вбивство чотирьох осіб до смертної кари з конфіскацією всього особистого майна.

17. 22 лютого 1996 року Верховний Суд залишив вирок суду першої інстанції без зміни. За рішенням адміністрації слідчого ізолятора Міністерства внутрішніх справ заявника було переведено до камери, призначеної для осіб, які очікують виконання смертної кари. За словами заявника, його було позбавлено всіх прав.

18. Заявник стверджував, що Закон «Про попереднє ув’язнення» (Закон) 1993 року не застосовувався до нього, оскільки співробітники правоохоронних органів керувалися таємною Інструкцією. Відповідно до положень цієї Інструкції, заявник понад два з половиною роки не мав права на прогулянки. Мати могла відвідувати його лише один раз на рік, йому було відмовлено у праві на зустрічі, а починаючи з липня 1996 року кількість побачень було зменшено до одного кожні три місяці.

19. У відповідь на звернення заявника до єпископа греко-католицької церкви Івано-Франківської єпархії, духовенство звернулося з цього приводу до адміністрації слідчого ізолятора. Із вересня 1997 року заявникові та його матері було заборонено листуватися.

2. Факти у викладі Уряду

20. Уряд зазначив, що правовий статус та умови тримання осіб, засуджених до смертної кари, визначені Законом та Кримінально-процесуальним кодексом. Відповідно до статті 8 Закону, особа, засуджена до смертної кари, тримається під вартою ізольовано від інших засуджених. Камера, до якої було переведено заявника після набрання вироком щодо нього законної сили, відповідала гігієнічно-санітарним нормам, викладеним у статті 11 Закону: площа камери становила 9 м2, у ній було ліжко, стіл, радіо, достатнє природне та електричне освітлення, опалення, водопостачання і туалет.

21. Заявника було забезпечено триразовим харчуванням, одягом і взуттям встановленого зразка, а також іншими предметами щоденного вжитку. Медичне обслуговування, лікувально-профілактичні й протиепідемічні заходи були організовані й проводилися відповідно до законодавства з питань охорони здоров’я.

22. Згідно зі статтею 12 Закону, до виконання вироку особам, засудженим до смертної кари, як правило, дозволяються побачення з родичами та іншими особами не частіше, ніж один раз на місяць, за письмовим дозволом суду, що розглядав справу. Тривалість побачення не може перевищувати двох годин. Після розгляду справи судом другої інстанції побачення з юристами та захисниками можуть дозволити начальник Головного управління Міністерства внутрішніх справ, начальник Управління МВС України в Івано-Франківській області або його заступник, відповідальний за слідчий ізолятор. Побачення із захисниками дозволяються без будь-яких обмежень щодо кількості та тривалості.

23. Після того як було винесено вирок суду першої інстанції, 14 грудня 1995 року і 4 січня 1996 року мати заявника та 18 грудня 1995 року і 17 січня 1996 року його захисник зверталися з проханням про побачення з ним. Мати відвідувала заявника 14 грудня 1995 року та 4 січня 1996 року. Адвокат заявника відвідував його 18 грудня 1995 року та 18 січня 1996 року. Протягом періоду з 22 лютого 1996 року до 29 грудня 1997 року мати заявника зверталась по дозвіл на побачення до Управління МВС України в Івано-Франківській області 29 лютого, 15 березня, 4 квітня, 5 і 31 травня, 23 вересня, 18 листопада і 19 грудня 1996 року, 3 і 6 червня, 24 вересня 1997 року та 4 січня 1998 року. Їй було надано дозвіл на побачення 29 лютого, 19 березня, 9 квітня, 7 травня, 7 червня, 23 вересня і 4 грудня 1996 року, 4 березня, 4 червня, 4 вересня і 4 грудня 1997 року та 4 березня 1998 року. Захисник заявника звертався з проханням про побачення 12 березня, 11 квітня, 23 вересня, 2 і 18 грудня 1996 року. Дозвіл на побачення було надано 15 березня, 29 квітня, 23 вересня, 2 та 20 грудня 1996 року.

24. Особам, засудженим до смертної кари, дозволено надсилати необмежену кількість листів. Протягом 1995–1998 років заявник надіслав 24 листи: 16 листів стосовно кримінальної справи та 8 листів до родичів. 6 жовтня 1997 року заявник уперше звернувся до Управління МВС України в Івано-Франківській області по дозвіл надсилати листи своїм родичам. Після того він надіслав листи до матері 3 і 19 листопада, 9 і 30 грудня 1997 року, 19 і 29 січня, 16 лютого, 12 березня, 6 квітня, 6 травня, 10 червня, 2 липня, 6 серпня, 1 вересня, 5 жовтня, 4 листопада та 4 грудня 1998 року. Листи від родичів він отримував 24 вересня, 8 і 24 жовтня, 24 листопада і 25 грудня 1997 року, 14 і 28 січня, 5 і 10 лютого, 13, 16 і 30 березня, 6, 9 та 16 квітня, 6, 12, 20 і 22 травня, 3, 17, 22 червня, 1, 15, 20 і 30 липня, 19, 25 і 31 серпня, 15 та 17 вересня, 1, 10, 14 і 22 жовтня, 10, 21 і 23 листопада, 4 і 17 грудня 1998 року.

25. Крім того, Уряд повідомив, що Генеральний прокурор провів ретельне розслідування питань, піднятих у зверненнях заявника та його матері, щодо застосування незаконних методів слідства у справі заявника, зокрема катування та жорстокого і нелюдського поводження. Інформація не підтвердилася, було встановлено, що вона необґрунтована. Фактично скарги заявника та його матері були отримані 18 квітня, 19 і 29 липня, 26 серпня 1996 року, 31 січня, 5 лютого, 15, 19 і 21 березня, 14 і 16 травня, 10 червня, 16 липня 1997 року, а відповіді на них давалися 22 квітня, 24 липня, 26 серпня, 16 вересня 1996 року, 4 і 7 лютого, 31 березня, 19 і 20 травня, 23 червня та 23 липня 1997 року. 19 травня 1997 року обмін листами та провадження стосовно скарг, поданих заявником і його матір’ю, були припинені, відповідно до статті 12 Закону.

С. Документи

26. 23 жовтня 1998 року мати заявника подала клопотання до прокурора Івано-Франківської області, Управління МВС України в Івано-Франківській області та начальника слідчого ізолятора. Вона зверталася з проханням створити медичну комісію незалежних лікарів для перевірки стану здоров’я свого сина. Вона стверджувала, що в’язнів піддавали катуванню, а це призвело до спроби самогубства або замаху на життя заявника. 3 листопада 1998 року начальник слідчого ізолятора поінформував матір заявника про те, що її клопотання відхилено, оскільки не було виявлено ознак катування або застосування фізичної сили по відношенню до заявника, і що стан заявника задовільний.

27. 23 і 24 жовтня 1998 року мати заявника надіслала листа пані Лені Фішер (Leni Fischer), тодішньому Президентові Парламентської асамблеї Ради Європи. Вона скаржилася на застосування катування до заявника та його співкамерника Полторацького, що призвело до спроби самогубства заявника. Вона наполягала на тому, щоб їх відвезли до лікарні, і стверджувала, що заявник був паралізований. Крім того, мати заявника скаржилася на те, що її позбавлено можливості бачитися з ним.

28. У листі від 26 жовтня 1998 року мати заявника поінформувала Комісію про те, що «в установі ВІ 304/199 м. Івано-Франківська мала місце спроба незаконно вбити Кузнєцова і Полторацького і що Уряд намагався приховати цю подію».

29. 26 жовтня 1998 року мати заявника звернулася до обласної прокуратури з проханням створити незалежну медичну комісію для перевірки стану здоров’я свого сина. Вона зауважила, що її було поінформовано про небезпеку для його здоров’я.

30. 28 жовтня 1998 року лікар слідчого ізолятора склав медичний висновок. У висновку йшлося про те, що не виявлено жодних ознак побиття заявника або застосування до нього катування і що стан його здоров’я задовільний. Цей висновок підписаний та підтверджений заявником.

31. У написаній від руки заяві від 28 жовтня 1998 року заявник зауважив, крім іншого, що до нього не було застосовано фізичної сили, що адміністрація слідчого ізолятора поводилася з ним належним чином, що його права не було порушено, що у нього немає скарг на адміністрацію слідчого ізолятора, що він не мав наміру знову здійснити спробу самогубства і що адміністрація слідчого ізолятора не мала жодного відношення до його попередньої спроби.

32. Відділ з питань виконання покарань Управління МВС України в Івано-Франківській області у відповідь на скаргу матері заявника про застосування катувань по відношенню до її сина та прохання створити медичну комісію незалежних лікарів з метою перевірки стану його здоров’я склало звіт від 29 жовтня 1998 року. У цьому звіті йшлося про те, що 28 жовтня 1998 року заявника оглянули лікарі слідчого ізолятора, які не виявили жодних ознак фізичних ушкоджень. Крім того, йшлося про те, що заявник заперечував факт застосування до нього катувань.

33. Листом від 30 жовтня 1998 року заступник начальника Управління МВС України в Івано-Франківській області поінформував матір заявника про те, що скаргу про застосування катувань до її сина було розглянуто і відхилено як необґрунтовану. Медичний огляд заявника не підтвердив жодних ознак катування. Таким чином, підстав для створення медичної комісії для розслідування заявлених фактів не існує.

34. Листом від 2 листопада 1998 року заступник прокурора Івано-Франківської області поінформував матір заявника про те, що її скаргу стосовно побачень із сином розглянуто, але жодних ознак порушення прав заявника не виявлено.

35. У своєму наступному листі від 18 грудня 1998 року заступник прокурора Івано-Франківської області поінформував Генерального прокурора про факт проведення ряду медичних оглядів заявника протягом останніх місяців з метою встановлення, чи було завдано шкоди заявникові діями адміністрації слідчого ізолятора. Останній медичний огляд було проведено 28 жовтня 1998 року за участю працівників відділу з питань охорони здоров’я Управління МВС України в Івано-Франківській області. Огляд встановив, що до заявника не допускали поводження, яке принижувало б його людську гідність.

36. 21 грудня 1998 року заявник звернувся до заступника начальника Управління МВС України в Івано-Франківській області п. Кмити з проханням про зустріч зі священиком. Дозвіл заявникові було надано, і він зустрівся зі священиком 26 грудня 1998 року.

37. Листом від 10 січня 1999 року начальник слідчого ізолятора поінформував матір заявника про те, що 3 вересня 1998 року її син здійснив спробу самогубства, але його врятували. Він також зазначив, що копію рішення про відмову в порушенні кримінальної справи за фактом здійснення спроби самогубства її сином надіслано обласному прокуророві.

38. Рішенням від 5 березня 1999 року прокурор відхилив скаргу матері заявника на дії заступника прокурора Івано-Франківської області. Він відмовився порушити кримінальну справу проти заступника прокурора Івано-Франківської області у зв’язку з відсутністю складу злочину в його діях. Крім того, він зазначив, що Закон не застосовувався до умов тримання в’язнів у «коридорі смерті». Працівники слідчого ізолятора керувалися положеннями Інструкції, зміст якої був державною таємницею.

39. Відповідно до записів у документах в’язниці, мати заявника зверталася з проханням відвідати свого сина 24 вересня 1997 року, 4 і 26 березня, 27 червня, 27 серпня, 24 жовтня і 30 листопада 1998 року. Дозвіл на відвідування, які мали місце 4 грудня 1997 року, 4 березня, 4 червня, 6 липня, 11 серпня і 28 листопада 1998 та 5 січня 1999 року, було надано 7 жовтня 1997 року, 4 березня, 22 квітня, 1 червня, 11 серпня, 17 листопада і 11 грудня 1998 року. Клопотання про побачення від 27 серпня 1998 року було відхилено.

40. У документі, на якому відсутня дата, заступник начальника слідчого ізолятора п. Я.М. Павлюк заявив, що у період з 11 вересня 1997 року по 18 грудня 1998 року ні заявник, ні його батьки не зверталися з проханням надати дозвіл на зустріч заявника зі священиком. Крім того, він зазначив, що за цей час ніхто з представників церкви не звертався з проханням про отримання такого дозволу.

41. Відповідно до записів медичної картки заявника, у нього було загострення гастриту 13 травня і 16 липня 1996 року. 31 липня, 20 серпня, 16 вересня, 1 й 6 листопада 1996 року, 10 і 15 січня, 23 червня, 28 серпня, 12 вересня, 30 жовтня та 27 листопада 1997 року, 23 січня, 1 квітня, 16 липня та 4 грудня 1998 року заявник хворів на хронічний гастрит.

3 вересня 1998 року після вчинення спроби самогубства заявника було госпіталізовано. 4 вересня 1998 року він повернувся до слідчого ізолятора. Із 4 по 7 вересня 1998 року він приймав ліки. 7 і 18 вересня, 1, 18 і 28 жовтня, 9, 19 та 27 листопада 1998 року заявника оглядав психіатр слідчого ізолятора, а 28 жовтня і 4 грудня 1998 року — лікар слідчого ізолятора.

D. Оцінка доказів Комісією та її висновки щодо фактів

42. Оскільки факти у справі оспорювалися, Комісія з допомогою сторін провела розслідування і заслухала усні показання дев’ятнадцяти свідків: заявника, батьків заявника, п. Броніслава С. Стичинського, заступника міністра юстиції, п. Дрижчаного, начальника управління Генеральної прокуратури, п. Доценка, начальника управління з пенітенціарних питань Генеральної прокуратури України, п. Івана В. Штанька, заступника міністра внутрішніх справ, п. Петра А. Яремківа, начальника СІЗО Івано-Франківської області, п. Богдана В. Качура, лікаря СІЗО, пана Валерія І. Слободянюка, психіатра в’язниці, п.Станіслава В. Прохницького, фельдшера, п. Юрія М. Піндуса, помічника начальника СІЗО, який чергував 3 вересня 1998 року, п.Федора О. Савчука, помічника начальника СІЗО, який чергував уночі з 2 на 3 вересня 1998 року, п. Михайла Д. Козакевича, охоронця, який був черговим уночі з 2 на 3 вересня 1998 року, п. Богдана Б. Галяса, охоронця, який був черговим уночі на 3 вересня 1998 року, п. Ігоря П.Івашка, заступника начальника СІЗО, п. Ярослава М. Павлюка, заступника начальника СІЗО, п.Валентина М. Набіуліна, начальника відділу з керівництва слідчими ізоляторами Державного департаменту з питань виконання покарань, п.Олександра В. Кмити, заступника начальника Управління Міністерства внутрішніх справ у Івано-Франківській області, і п. Анатолія О. Бойка, начальника відділу з питань виконання покарань Управління МВС України в Івано-Франківській області.

Висновки Комісії можна підсумувати таким чином:

1. Стверджувані напади на заявника з боку працівників СІЗО

43. Заявник дав представникам Комісії свідчення, що 2 вересня 1998 року його було побито, оскільки він передав записку іншому в’язневі, Полторацькому, коли той 1 вересня 1998 року мив підлогу в коридорі. Він повідомив Полторацькому зміст листа, отриманого від батьків. За словами заявника, він хотів лише поспілкуватися, бо йому набридло сидіти самому в камері. Наступного ранку його викликали з камери і в «кінозалі» шестеро чи семеро осіб, обличчя яких були приховані масками, побили його кийками по спині, ногах та плечах, але не по голові.

44. Комісія зауважила, що 28 жовтня 1998 року заявник написав і підписав заяву про те, зокрема, що працівники в’язниці поводилися з ним належним чином, що до нього не застосовували фізичної сили і що у нього немає скарг на дії адміністрації слідчого ізолятора. Комісія також взяла до уваги той факт, що в присутності представників заявник заперечував зміст заяви, і повідомила, що практика примушування в’язнів підтверджувати письмово, начебто співробітники слідчого ізолятора поводяться з ними належним чином, викликає сумніви.

45. Комісія зауважила, що розповідь заявника про побиття містить ряд деталей та елементів, які вона навряд чи знайшла б у випадку вигаданої історії. Але вона зазначила, що не було встановлено жодного запису про випадки нелюдського поводження, описаного заявником. Комісія погодилась із твердженням заявника, що він не скаржився, щоб не погіршити ситуацію. Але ні Комісія, ні її представники не отримали ні усних, ні письмових доказів на підтвердження його заяви. Вона також відзначає, що медичний огляд заявника 3 вересня 1998 року та курс лікування з 4 по 7 вересня 1998 року не виявили жодних ознак фізичного насильства внаслідок нелюдського поводження, описаного заявником. В його медичній картці не було жодних записів стосовно цього, зроблених лікарем слідчого ізолятора, психіатром слідчого ізолятора або фельдшером.

46. 3 вересня 1998 року заявника було знайдено повішеним у камері, але його реанімували. За словами матері заявника, спроба самогубства її сина була результатом жорстокого поводження з боку адміністрації слідчого ізолятора або спробою стратити його. Комісія взяла до уваги свідчення п. Доценка, начальника управління з пенітенціарних питань Генеральної прокуратури України, що 3 вересня 1998 року о 8.48 під час звичайної перевірки заявника було знайдено з мотузком на шиї, зробленим із шматка простирадла. Співробітники слідчого ізолятора вжили всіх необхідних медичних заходів для врятування його життя. Після цього заявника було доправлено в госпіталь, звідки він повернувся наступного дня. Мати заявника востаннє бачила його в серпні 1998 року. Свідок сказав, що, вчинивши спробу самогубства, заявник порушив правила слідчого ізолятора і його було поміщено в карцер на 15 діб.

47. Комісія зауважує, що заява матері щодо спроби самогубства свого сина не була повністю підтримана заявником, який підтвердив у присутності представників Комісії, що він повісився внаслідок побиття працівниками слідчого ізолятора 2 вересня 1998 року. Але він не згадував жодних деталей подій 3 вересня 1998 року. Він зазначив, що перебував у нервовому стані й не міг більше терпіти поводження, якого він зазнавав. У зв’язку з цим Комісія зауважила, що повідомлення заявника про те, що він вчинив спробу самогубства, було підтверджене свідченнями начальника слідчого ізолятора, його двома помічниками та двома охоронцями, які чергували 2 і 3 вересня 1998 року. Твердження цих свідків можуть не збігатися щодо окремих деталей. Незважаючи на це, Комісія вважає ці розходження незначними за своєю суттю порівняно з детальними, точними і загалом змістовними висновками, поданими цими свідками.

48. У зв’язку з цим Комісія також взяла до уваги той факт, що заявникові одразу було зроблено масаж серця та штучне дихання, що врятувало йому життя. Водночас було викликано швидку медичну допомогу, і пізніше заявника оглянув отоларинголог. Заявника було госпіталізовано до психоневрологічної лікарні, де він пробув один день. Комісія відзначає, що на третій день після повернення з лікарні заявник взагалі стверджував, що не вішався. Проте Комісія вважає, що заявник перебував у шоковому стані й мав часткову амнезію. Більше того, згідно з показаннями психіатра слідчого ізолятора, який ретельно оглядав заявника, заявник стверджував, що не розумів, у чому причина його вчинку, і не мав жодного уявлення, чому він це зробив. Тому, зауважила Комісія, не може бути встановлено поза розумним сумнівом, що заявника було піддано жорстокому поводженню у слідчому ізоляторі 2 і 3 вересня 1998 року.

2. Розслідування тверджень заявника та його батьків

49. 23 жовтня 1998 року мати заявника звернулася до прокурора Івано-Франківської області, Управління МВС України в Івано-Франківській області та адміністрації слідчого ізолятора з проханням створити незалежну медичну комісію з метою перевірки стану здоров’я її сина. Вона стверджувала, що в’язнів піддавали катуванням і це призвело до спроби самогубства заявника або замаху на його життя. Вона повторно звернулася до прокурора Івано-Франківської області 26 жовтня 1998 року, зазначивши, що їй відомо про небезпеку для здоров’я її сина. Листом від 30 жовтня 1998 року заступник начальника Управління МВС України в Івано-Франківській області п. Кмита поінформував матір заявника про те, що її скаргу про застосування катувань до заявника було розглянуто і відхилено як необґрунтовану і що медичне обстеження заявника не підтвердило жодних ознак катування. Таким чином, немає підстав для створення комісії з метою розслідування заявлених фактів. 3 листопада 1998 року начальник СІЗО поінформував матір заявника про відхилення її скарги щодо застосування катувань до її сина, оскільки не було виявлено жодних ознак катування або використання фізичної сили проти заявника, і про те, що стан його здоров’я задовільний. У листі від 20 листопада 1998 року, адресованому матері заявника, заступник обласного прокурора підтвердив, що 28 жовтня 1998 року заявник проходив медичний огляд, в результаті якого не було виявлено жодних ознак порушення прав заявника.

50. Тим часом 29 жовтня 1998 року управління Державного департаменту з питань виконання покарань МВС України в Івано-Франківській області у своєму звіті, крім іншого, зазначило, що 28 жовтня 1998 року заявника оглянули лікарі слідчого ізолятора, які не знайшли ніяких ознак фізичних ушкоджень.

51. У своєму листі від 18 грудня 1998 року заступник прокурора Івано-Франківської області поінформував Генерального прокурора про проведення кількох медичних оглядів заявника протягом останніх місяців з метою встановлення, чи не було завдано шкоди його здоров’ю внаслідок поводження з ним співробітників слідчого ізолятора. Останній медичний огляд було проведено 28 жовтня 1998 року за участю працівників відділу з питань охорони здоров’я Управління МВС України в Івано-Франківській області і було встановлено, що із заявником поводилися належним чином. 10 січня 1999 року начальник слідчого ізолятора поінформував матір заявника про те, що 3 вересня 1998 року її син здійснив спробу самогубства, але його врятували. Він також поінформував її, що копію рішення про відмову порушити кримінальну справу за фактом здійснення її сином спроби самогубства передано прокуророві області. Внутрішнє розслідування закінчилося 5 березня 1999 року за рішенням прокурора щодо скарги матері заявника на дії заступника обласного прокурора. Прокурор області відмовив у порушенні кримінальної справи у зв’язку з відсутністю складу злочину.

52. Комісія відзначила відсутність записів того часу, які зафіксували б деталі розслідування, проведеного національними органами за скаргою матері заявника щодо подій, які мали місце 2 і 3 вересня 1998 року. Комісія не побачила жодного документа, який підтвердив би проведення розслідування національними органами, за винятком тих, що були безпосередньо причетні до фактів, стосовно яких скаржилася мати заявника. Більше того, попри те, що, судячи із записів у медичній картці заявника та свідчень лікаря слідчого ізолятора п. Б.В. Качура про те, що заявник проходив курс медичного лікування у період з 4 по 7 вересня 1998 року та був оглянутий психіатром слідчого ізолятора 7 й 18 вересня, 1, 18 і 28 жовтня 1998 року, медичний огляд заявника за участю представників Івано-Франківського обласного відділу охорони здоров’я мав місце 28 жовтня 1998 року, тобто більше ніж через місяць після стверджуваного жорстокого поводження із заявником.

3. Умови тримання заявника в «коридорі смерті»

53. Комісія встановила, що вісьмох ув’язнених СІЗО Івано-Франківської області, засуджених до смертної кари, включно із заявником тримали в одиночних камерах без можливості спілкування з іншими ув’язненими. Розмір камери 2х5х3 м. У ній був відкритий туалет, умивальник з одним краном із холодною водою, два ліжка, стіл і невелика лавка, прикріплені до підлоги, центральне опалення та вікно з ґратами. У заявника було кілька книжок, цибуля, часник, олія, мило й туалетний папір. Під час відвідин представників Комісії 24–25 листопада 1998 року камера була занадто обігріта, особливо порівняно з іншими приміщеннями в СІЗО. Світло було ввімкнене 24 години на добу, а радіо вимикалося на ніч. За ув’язненими часто спостерігали охоронці через невелике вічко у дверях камери, що позбавляло їх будь-якого усамітнення. Камера була свіжопобілена, з чого можна було зробити висновок, що до відвідин представників умови були гіршими. Комісія взяла до уваги свідчення заявника, що до травня 1998 року йому не дозволяли щоденної прогулянки за межами камери і лише в листопаді 1998 року було знято ставні з вікна його камери. Комісія дійшла висновку про переконливість свідчень заявника, які не заперечувалися Урядом.

54. Комісія взяла до уваги свідчення матері заявника про те, що заявник страждав на нервовий розлад іще задовго до того, як його було затримано і засуджено. У зв’язку з психічною хворобою його було звільнено від військової служби. Крім того, у нього був хронічний гастрит.

55. Щодо побачень із матір’ю заявника, Комісія встановила, що, за винятком клопотання від 27 серпня 1998 року, всі її клопотання про побачення були задоволені. Відповідно до записів у документах слідчого ізолятора, мати заявника зверталася по дозвіл на побачення із сином 24 вересня 1997 року, 4 і 26 березня, 27 червня, 25 липня, 24 жовтня і 30 листопада 1998 року. Дозвіл на відвідування, які мали місце 4 грудня 1997 року та 4 березня, 4 червня, 6 липня, 11 серпня і 28 листопада 1998 та 5 січня 1999 року, було надано 7 жовтня 1997 року, 4 березня, 22 квітня, 1 липня, 11 серпня, 17 листопада і 11 грудня 1998 року. Комісія зауважила, що клопотання про побачення від 24 вересня 1997 року та 26 березня 1998 року були задоволені 4 грудня 1997 року і 4 червня 1998 року, тобто більш як через три місяці після подання. Більше того, під час побачень були присутні двоє охоронців, які мали право переривати розмову, якщо заявник або його мати говорили щось «не те».

56. Стосовно листування заявника, Комісія відзначила, що 6 жовтня 1997 року заявник уперше звернувся до Управління МВС України в Івано-Франківській області з проханням про надання дозволу відправляти листи своїм родичам. Після цього заявник надсилав листи до своєї матері 3 і 9 листопада 1997 року, 9 і 30 грудня 1997 року, 19 і 29 січня, 16 лютого, 12 березня, 6 квітня, 6 травня, 10 червня, 2 липня, 6 серпня, 1 вересня, 5 жовтня, 4 листопада і 4 грудня 1998 року. Від матері він отримував листи 24 вересня, 8 і 24 жовтня, 24 листопада і 25 грудня 1997 року, 14 і 28 січня, 5 і 10 лютого, 13, 16 і 30 березня, 6, 9 і 16 квітня, 6, 12, 20 і 22 травня, 3, 17 і 22 червня, 1, 15, 20 і 30 липня, 19, 25 і 31 серпня, 15 і 17 вересня, 1,10, 14 і 22 жовтня, 10, 21 і 23 листопада, 14 і 17 грудня 1998 року.

57. Заявник засвідчив, що його мати зверталася з проханням надати священикові дозвіл побачитись із заявником. Але в документі, на якому відсутня дата, підписаному п. Я.М. Павлюком, заступником начальника слідчого ізолятора, йдеться про те, що у період з 11 вересня 1997 року по 18 грудня 1998 року ні заявник, ані його мати, ні представники церкви не зверталися з проханням про надання такого дозволу.

ІІ. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО

А. Конституція України

58. Відповідно до частин другої та третьої статті 8, норми Конституції є нормами прямої дії. Ґарантується право на звернення до суду для захисту конституційних прав людини і громадянина безпосередньо на підставі Конституції України.

59. Частина перша статті 9 проголошує, що чинні міжнародні договори, згода на обов’язковість яких надана Верховною Радою України, є частиною національного законодавства України.

60. Частина третя статті 15 забороняє цензуру.

61. Згідно зі статтею 19, правовий порядок в Україні ґрунтується на засадах, відповідно до яких ніхто не може бути примушений робити те, що не передбачено законодавством. Органи державної влади та органи місцевого самоврядування, їх посадові особи зобов’язані діяти лише на підставі, в межах повноважень та у спосіб, що передбачені Конституцією та законами України.

62. Стаття 22 проголошує, що права та свободи людини і громадянина ґарантуються і не можуть бути скасовані при прийнятті нових законів та внесенні змін до чинних законів.

63. Згідно з частинами другою і четвертою статті 29, ніхто не може бути заарештований або триматися під вартою інакше як за вмотивованим рішенням суду і тільки на підставах та в порядку, встановлених законом. Кожному заарештованому чи затриманому має бути невідкладно повідомлено про мотиви арешту чи затримання, роз’яснено його права та надано можливість з моменту затримання захищати себе особисто і користуватися правовою допомогою захисника.

64. Відповідно до частин другої і третьої статті 55, кожному ґарантується право на оскарження в суді рішень, дій чи бездіяльності органів державної влади, органів місцевого самоврядування, посадових і службових осіб. Кожен має право після використання всіх національних засобів правового захисту звертатися за захистом своїх прав і свобод до відповідних міжнародних судових установ чи до відповідних органів міжнародних організацій, членом або учасником яких є Україна.

65. За статтею 59, кожен має право на правову допомогу. У випадках, передбачених законом, ця допомога надається безоплатно. Кожен є вільним у виборі захисника своїх прав. Для забезпечення права на захист від обвинувачення та надання правової допомоги при вирішенні справ у судах та інших державних органах в Україні діє адвокатура.

66. Частина третя статті 63 проголошує, що засуджений користується всіма правами людини і громадянина, за винятком обмежень, які визначені законом і встановлені вироком суду.

67. Відповідно до статті 64, конституційні права і свободи людини і громадянина не можуть бути обмежені, крім випадків, передбачених Конституцією України.

В. Законодавчі положення,
що реґулюють умови тримання в «коридорі смерті»

68. Умови тримання в «коридорі смерті»  у пенітенціарній системі України були послідовно вреґульовані Інструкцією від 20 квітня 1998 року щодо умов тримання під вартою осіб, засуджених до виняткової міри покарання (Інструкція), та Тимчасовим положенням від 25 червня 1999 року щодо умов тримання осіб, засуджених до виняткової міри покарання, у слідчих ізоляторах (Тимчасове положення).

69. Інструкція передбачає, що після винесення остаточного вироку особи, засуджені до виняткової міри покарання, тримаються ізольовано від інших засуджених у спеціально обладнаних камерах. У виняткових випадках в одній камері може перебувати не більше двох таких засуджених. Площа камери на одного засудженого при одиночному триманні має бути не меншою за 4 квадратні метри, при триманні двох засуджених — не меншою за 3 квадратні метри. Засудженим надається особисте спальне місце і видаються постільні речі. Вони носять одяг спеціального зразка, встановленого для особливо небезпечних рецидивістів. Визначаються їхній правовий статус та обов’язки. Встановлюється кількість побачень із родичами та кількість листів, які в’язні можуть надсилати й отримувати: вони можуть мати одне побачення на місяць і надсилати одного листа на місяць. На отримання пошти обмежень немає. В’язні можуть одержувати дві бандеролі на рік. Вони мають право на щоденні прогулянки тривалістю одна година. За межами камер в’язні перебувають у наручниках. Їм не дозволяється працювати.

Засуджені можуть також читати книжки, журнали та газети, взяті в бібліотеці слідчого ізолятора та/або куплені через в’язничну торговельну мережу; вони можуть одержувати грошові перекази; зберігати в камерах особисті речі та продукти харчування, купувати в магазині слідчого ізолятора двічі на місяць продукти харчування і предмети першої потреби (на суму в розмірі однієї мінімальної заробітної плати) та користуватися настільними іграми. Вони можуть зустрічатися  з адвокатами. Медичне обслуговування здійснюється відповідно до національного законодавства.

Засуджені можуть звертатися зі скаргами  до державних органів. Такі скарги відправляються упродовж трьох діб. Скарги, адресовані прокуророві, перегляду не підлягають.

70. Тимчасове положення порівняно з Інструкцією розширювало права осіб, засуджених до виняткової міри покарання. Зокрема, засуджені мали право на восьмигодинний сон у нічний час; вони могли отримувати шість посилок чи передач і три бандеролі на рік, купувати продукти харчування та предмети першої потреби в магазині слідчого ізолятора (на суму не більше 70 % мінімального розміру заробітної плати); молитися і читати релігійну літературу та зустрічатися зі священнослужителем, а також звертатися зі скаргами до органів державної влади. Їм дозволялося надсилати й отримувати листи без будь-яких обмежень і мати один раз на місяць побачення з родичами у присутності представника адміністрації тривалістю до 2 годин. Побачення з адвокатами, відповідно до закріпленого права в’язнів на правову допомогу, здійснювалися згідно з виправно-трудовим законодавством.

С. Закон «Про попереднє ув’язнення» 1993 року (Закон)

71. Відповідно до Кримінально-процесуального кодексу, попереднє ув’язнення є запобіжним заходом, який застосовується до підсудного, обвинуваченого чи особи, яка підозрюється у вчиненні кримінального діяння, що карається позбавленням волі, або до засудженої особи, щодо якої вирок ще не виконаний.

72. Відповідно до частини четвертої статті 8, особи, засуджені до смертної кари, вирок щодо яких не став остаточним, тримаються ізольовано від інших осіб, які перебувають під вартою.

73. Частина перша статті 9 Закону проголошує, серед іншого, що затримані мають право а) на захист відповідно до норм кримінального права; б) ознайомлюватися з правилами тримання під вартою; в) на щоденну прогулянку тривалістю одна година; г) одержувати двічі на місяць передачі вагою до восьми кілограмів та без обмежень грошові перекази і передачі; д) купувати протягом місяця за безготівковим розрахунком продукти харчування та предмети першої необхідності на суму до одного мінімального розміру заробітної плати та без обмежень письмове приладдя, газети, книжки через торговельну мережу; е) користуватися власним одягом і взуттям та мати при собі документи і записи, що стосуються кримінальної справи; є) користуватися телевізорами, одержаними від родичів або інших осіб, настільними іграми, газетами і книжками з бібліотеки місць попереднього ув’язнення та придбаними через торговельну мережу; ж) відправляти в індивідуальному порядку релігійні обряди і користуватися релігійною літературою та властивими їх віруванню предметами релігійного культу, виготовленими з малоцінних матеріалів, якщо при цьому не порушується встановлений у місцях попереднього ув’язнення порядок, а також обмежуються права інших осіб; з) на восьмигодинний сон у нічний час, під час якого не допускається залучення до участі в процесуальних чи інших діях, за винятком невідкладних випадків; та і) звертатися зі скаргами, заявами та листами до державних органів і службових осіб у порядку, встановленому статтею 13 Закону.

74. Відповідно до статті 11, особам, взятим під варту, забезпечуються побутові умови, що відповідають правилам санітарії та гігієни. Площа в камері для однієї особи не може бути меншою за 2,5 квадратного метра. Особам, взятим під варту, надаються безплатно за єдиними нормами, встановленими Кабінетом Міністрів, індивідуальне спальне місце, постільні речі та інші види матеріально-побутового забезпечення. В необхідних випадках їм видається одяг і взуття встановленого зразка.

75. Відповідно до частини першої статті 12, побачення з родичами або іншими особами може надавати взятим під варту адміністрація місця попереднього ув’язнення лише з письмового дозволу слідчого, органу дізнання або суду, в провадженні яких перебуває справа. Згідно з частиною четвертою, особа, взята під варту, має право на побачення із захисником наодинці, без обмеження кількості побачень та їх тривалості, з моменту допуску захисника до участі у справі, підтвердженого письмовим повідомленням особи або органу, у провадженні якого перебуває справа.

76. Відповідно до частини першої статті 13, особи, взяті під варту, можуть листуватися з родичами та іншими громадянами, а також підприємствами, установами, організаціями з письмового дозволу особи або органу, у провадженні якого перебуває справа. Після набрання вироком законної сили листування здійснюється без обмежень.

D. Виправно-трудовий кодекс (Кодекс)

77. Відповідно до статті 28 Кодексу (Основні вимоги режиму в місцях позбавлення волі), основними вимогами режиму в місцях позбавлення волі є: обов’язкова ізоляція засуджених і постійний нагляд за ними з тим, щоб виключалася можливість учинення ними нових злочинів чи інших антигромадських вчинків; точне і неухильне виконання ними своїх обов’язків; різні умови тримання залежно від характеру та ступеня суспільної небезпечності вчиненого злочину, особи і поведінки засудженого.

Засуджені носять одяг єдиного зразка, їх піддають обшукові; особистий обшук провадиться особами однієї статі з обшукуваним. Кореспонденція засуджених, а також посилки, передачі і бандеролі, що надходять на їх ім’я, підлягають перегляду.

У виправно-трудових установах встановлюється суворо реґламентований внутрішній розпорядок.

Зберігання засудженими при собі грошей та цінних речей, а також предметів, які заборонено використовувати у виправно-трудових установах, не допускається. Виявлені у засуджених гроші та цінні речі вилучаються і, як правило, передаються в доход держави за мотивованою постановою начальника виправно-трудової установи, санкціонованою прокурором.

Перелік і кількість предметів та речей, які засуджені можуть мати при собі, а також порядок вилучення предметів, які заборонено використовувати у виправно-трудових установах, встановлюються Правилами внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ.

У порядку, встановленому цим Кодексом, засудженим дозволяється купувати за безготівковим розрахунком продукти харчування і предмети першої потреби, мати побачення, одержувати посилки, передачі, бандеролі, грошові перекази, листуватися, відправляти грошові перекази родичам.

78. Частина перша статті 37 (Придбання засудженими продуктів харчування і предметів першої потреби) передбачає, що засудженим дозволяється купувати за безготівковим розрахунком продукти харчування і предмети першої потреби на кошти, одержані за переказами.

79. У статті 40, серед іншого, передбачено, що побачення надається після пред’явлення адвокатом ордера юридичної консультації і документа, що посвідчує його особу. Кількість і тривалість побачень не обмежуються; за заявою адвоката ці побачення можуть проводитися віч-на-віч, без присутності охорони.

80. Відповідно до статті 41 (Одержання засудженими до позбавлення волі посилок, передач і бандеролей), засудженим, яких тримають у виправно-трудових колоніях, дозволяється одержувати протягом року: у колоніях загального режиму — сім посилок (передач), посиленого режиму — шість посилок (передач), суворого і особливого режиму — п’ять посилок (передач). Засудженим, яких тримають у виховно-трудових колоніях, дозволяється одержувати протягом року: у колоніях загального режиму — десять посилок (передач), посиленого режиму — дев’ять посилок (передач).

Засудженим, які відбувають покарання у вигляді позбавлення волі в тюрмах, не дозволяється одержувати посилки (передачі).

Засудженим, незалежно від призначеного їм виду режиму, дозволяється одержання не більш як двох бандеролей на рік, а також придбання без обмеження літератури через книготорговельну мережу.

У виправно-трудових колоніях-поселеннях усіх видів кількість посилок, передач і бандеролей, одержуваних засудженими, не обмежується.

Перелік продуктів харчування і предметів першої потреби, які дозволяється одержувати засудженим у посилках, передачах і бандеролях, а також порядок приймання та вручення засудженим посилок, передач і бандеролей встановлюються Правилами внутрішнього розпорядку виправно-трудових установ.

81. Відповідно до статті 42 (Одержання і відправлення засудженими до позбавлення волі грошових переказів), засудженим дозволяється одержувати без обмеження грошові перекази і відправляти грошові перекази родичам, а з дозволу адміністрації виправно-трудової установи і іншим особам. Одержані по переказах гроші зараховуються на особовий рахунок засудженого.

82. Частина друга статті 43 (Листування осіб, засуджених до позбавлення волі) передбачає, що в тюрмах засуджені можуть одержувати листи без обмеження їх кількості, а відправляти листи за такими нормами: на загальному режимі — один лист на місяць, на суворому режимі — один лист на два місяці.

Е. Закон «Про прокуратуру»

83. Відповідно до частини першої статті 12, прокурор розглядає заяви і скарги про порушення прав громадян і юридичних осіб, крім скарг, розгляд яких віднесено до компетенції суду. Частина четверта передбачає, що прийняте прокурором рішення може бути оскаржено вищестоящому прокурору, а в передбачених законом випадках — до суду. У частині п’ятій передбачено, що рішення Генерального прокурора є остаточним.

84. Відповідно до статті 38, прокурор чи його заступник мають право в межах своєї компетенції витребувати із суду будь-яку справу або категорію справ, по яких вироки, рішення, ухвали або постанови набрали законної сили. За наявності підстав для перегляду справи в порядку судового нагляду прокурор приносить протест на вирок, рішення, ухвалу або постанову суду.

85. Відповідно до частини першої статті 44, предметом нагляду є додержання законності під час перебування осіб у місцях тримання затриманих, попереднього ув’язнення, виправно-трудових, інших установах, що виконують покарання або заходи примусового характеру, які призначаються судом, додержання встановленого кримінально-виконавчим законодавством порядку та умов тримання або відбування покарання особами у цих установах, їх прав і виконання ними своїх обов’язків. Прокурор, який здійснює нагляд, має право у будь-який час відвідувати місця тримання затриманих, попереднього ув’язнення, установи, в яких засуджені відбувають покарання, установи для примусового лікування і перевиховання, опитувати осіб, що там перебувають, знайомитися з документами, на підставі яких ці особи затримані, заарештовані, засуджені або до них застосовано заходи примусового характеру; перевіряти законність наказів, розпоряджень і постанов адміністрації цих установ, зупиняти виконання таких актів, опротестовувати або скасовувати їх у разі невідповідності законодавству, вимагати від посадових осіб пояснень з приводу допущених порушень.

ІІІ. ВІДПОВІДНІ ДОКУМЕНТИ РАДИ ЄВРОПИ

Резолюція № 1097 (1996) Парламентської асамблеї
про скасування смертної кари в Європі

86. У цій Резолюції Асамблея висловила жаль з приводу виконання смертних вироків, яке, як повідомлялося, незадовго до того мало місце в Латвії, Литві та Україні. Зокрема, вона засудила Україну за очевидне порушення її зобов’язань ввести мораторій на виконання вироків щодо смертної кари, взятих під час вступу до Ради Європи. Вона закликала цю країну поважати свої зобов’язання стосовно введення мораторію на виконання вироків і негайного скасування смертної кари, застерігши її, що подальше порушення зобов’язань, особливо виконання вироків щодо смертної кари, призведе до наслідків за Директивою № 508 (1995).

Резолюція № 1112 (1997) щодо дотримання Україною зобов’язань, взятих на себе при вступі до Ради Європи, стосовно введення мораторію на виконання смертних вироків

87. У цій Резолюції Асамблея підтвердила отримання нею офіційної інформації про те, що в першій половині 1996 року в Україні було виконано вісімдесят дев’ять смертних вироків, і висловила жаль, що органи влади України не повідомили її про кількість вироків, виконаних у другій половині цього року. Асамблею особливо вразило, коли вона дізналася, що страти в Україні перебувають під завісою таємності і навіть родини засуджених не сповіщають про них; згідно з повідомленнями, страчених ховали в непозначених могилах. Асамблея засудила Україну за порушення зобов’язання ввести мораторій на виконання смертної кари, висловила жаль з приводу страт, які вже мали місце, і висунула вимогу щодо негайного дотримання Україною своїх зобов’язань і зупинення виконання вироків стосовно смертної кари, які чекають виконання.

Резолюція № 1179 (1999) та Рекомендація № 1395 (1999) щодо виконання Україною обов’язків та зобов’язань

88. У цих документах Асамблея зазначила, що Україна не виконала своїх зобов’язань (згідно з офіційними джерелами, 212 осіб було страчено з 9 листопада 1995 року до 11 березня 1997 року). Водночас вона відзначила, що з 11 березня 1997 року в Україні de facto діє мораторій на виконання вироків щодо смертної кари. Асамблея наполягала, щоб мораторій було підтверджено de jure і щоб Верховна Рада ратифікувала Протокол № 6 до Конвенції. Вона наголосила на важливості фактичного мораторію на страти і твердо заявила, що за наявності подальшого виконання смертних вироків вірчі грамоти парламентської делеґації України буде анульовано на наступній сесії Асамблеї, відповідно до правила 6 Реґламенту.

IV. ЗВІТИ ЄВРОПЕЙСЬКОГО КОМІТЕТУ ІЗ ЗАПОБІГАННЯ КАТУВАННЮ І НЕЛЮДСЬКОМУ ТА ТАКОМУ, ЩО ПРИНИЖУЄ ГІДНІСТЬ, ПОВОДЖЕННЮ І ПОКАРАННЮ (CPT)

89. Представники CPT відвідали місця позбавлення волі в Україні у 1998, 1999 та 2000 роках. Звіти про кожний візит було опубліковано 9 жовтня 2002 року разом з відповідями Українського уряду.

Звіт 1998 року

90. Візит делеґації, що відбувся 8–24 лютого 1998 року, був першим періодичним візитом в Україну. Під час відвідин делеґація оглянула, серед іншого, слідчий ізолятор № 313/203 у Харкові. На першому поверсі блоку № 2 СІЗО № 203 на той час перебувало п’ятнадцять ув’язнених, засуджених до смертної кари, хоча, як зазначалося у примітці до звіту, делеґацію запевнили, що з 11 березня 1997 року фактичний мораторій на виконання смертної кари дотримувався.

91. У своєму звіті (пункт 131) CPT насамперед висловив значне занепокоєння щодо умов тримання ув’язнених і щодо режиму, який до них застосовувався. Зазначалося, що засуджених до смертної кари зазвичай тримали по двоє в камерах 6,5–7 м2. У камерах не було доступу природного освітлення, оскільки вікна затемнені металевими ставнями. Штучне освітлення, що було постійно ввімкнене, не завжди достатньо яскраве, внаслідок чого деякі камери були напівтемні. Для провітрювання камер ув’язнені могли за допомогою шнурка відкрити ставні; незважаючи на це, камери були дуже вологими і доволі холодними (пункт 132).

Обладнання камер описане у звіті як елементарне, яке складалося з металевого ліжка та/або відкидної платформи (з тонким матрацом, простирадлами сумнівної чистоти і ковдри, яка вочевидь була недостатньою, щоб захистити від холоду), полиці і двох вузьких табуретів. Передбачалося, що ув’язнені можуть слухати радіопрограми через приймач, вмонтований у стіну камери, але делеґацію повідомили, що радіо працювало спорадично (там само).

Усі камери мали неізольовані унітази, які добре проглядалися з житлової частини; як наслідок, ув’язнений, користуючись туалетом, повинен був робити це на виду свого співкамерника. Що стосується предметів першої необхідності, засуджені до смертної кари перебували в такій самій складній ситуації, як і інші ув’язнені; такі предмети, як мило і зубна паста, були рідкістю (там само).

Крім того, було записано, що засуджені до смертної кари не мали жодної можливості зайнятися чимось за межами камери, навіть прогулятися протягом однієї години. У найкращому випадку вони могли виходити з камери один раз на тиждень, щоб сходити в душ у блоці, і один раз на місяць, якщо вони мали право на побачення з рідними. Заняття в камері зводилися до читання і прослуховування радіопередач, якщо працював приймач. Крім щомісячних побачень з рідними, що дозволялися декому з ув’язнених, контакт із людьми обмежувався головним чином випадковими відвідинами православного священика чи медичного персоналу, які розмовляли з ув’язненими через ґрати у дверях камери (пункт 133).

92. CPT підсумував свої висновки з цього питання таким чином:

«Коротко кажучи, засуджені до смертної кари протягом 24 годин на добу були замкнені в камерах з дуже обмеженим життєвим простором, без доступу природного освітлення і часом з дуже бідним штучним освітленням; їм фактично бракувало можливостей зайняти свій час і контактувати з людьми. Більшість із них перебувала в таких шкідливих умовах значний період часу (від 10 місяців до більш як два роки). Така ситуація може повністю відповідати чинним в Україні законодавчим положенням стосовно поводження із засудже­ними до смертної кари, проте це не змінює того факту, що, на думку CPT, вона становить нелюдське і таке, що принижує гідність, поводження» (пункт 134).

Крім того, зазначалося, що делеґація одержала від ув’язнених, засуджених до смертної кари, численні скарги на те, що їм бракувало інформації про їхню правову ситуацію, розвиток справ, наслідки звернень про перегляд справ, розгляд скарг тощо (пункт 138).

93. У своїй відповіді на звіт 1998 року Український уряд зазначив, що для вирішення проблем, визначених CPT, було вжито ряд організаційних і практичних заходів. Зокрема, було введено в дію Тимчасове положення, щоб ґарантувати засудженим до смертної кари право на щомісячне побачення з рідними, на побачення з адвокатом для отримання правової допомоги, зі священиком і право отримувати і надсилати листи без обмежень. Крім того, було зазначено:

(і) що засуджені до смертної кари матимуть щоденні прогулянки на відкритому повітрі і що з цією метою буде перебудовано й переоснащено 196 ярдів у слідчих ізоляторах;

(іі) що з метою вдосконалення природного освітлення і доступу повітря в камери ставні та металеві козирки над вікнами камер було знято;

(ііі) що з метою інформування засуджених до смертної кари про їхні права і правовий статус витяг із Тимчасового положення було прикріплено на стіні кожної камери.

Звіт 1999 року

94. Делеґація CPT відвідала Україну 15–23 липня 1999 року. Під час візиту вона знову оглянула СІЗО № 313/203 у Харкові, де на той час утримувалося 23 засуджених до смертної кари. У звіті відзначалося, що з часу попереднього візиту сталися певні зміни. Зокрема, камери мали природне освітлення і були краще обладнані, ув’язнені виходили на щоденну прогулянку на відкритому повітрі тривалістю одна година, хоча зауважувалося, що було недостатньо місця для справжніх фізичних вправ (пункти 34–35). Крім того, було зазначено про важливий проґрес, досягнутий у забезпеченні права ув’язнених на побачення з рідними та листування (пункт 36). Проте CPT відзначив певні неприйнятні умови тримання, включно з фактом, що ув’язнені й далі перебували в камерах 23 години на добу і що можливість контакту з людьми залишалася дуже обмеженою (пункт 37).

Звіт 2000 року

Третій візит в Україну відбувся з 10 по 21 вересня 2000 року. Під час відвідин делеґація оглянула, зокрема, СІЗО № 15 у Сімферополі. CPT привітав рішення органів влади України скасувати смертну кару і взяв до уваги, що вироки стосовно більшості з майже 500 засуджених до смертної кари були замінені довічним ув’язненням.

95. Незважаючи на ці позитивні зрушення, CPT констатував, що поводження з цією категорією ув’язнених було основним джерелом занепокоєння для Комітету (пункт 67). Зазначалося, що, на додаток до попередньої Інструкції, виданої в липні 2000 року, і до впровадження двох установ із посиленим режимом, спеціально призначених для осіб, засуджених на довічне ув’язнення, до таких ув’язнених застосовувався режим суворих обмежень (пункт 68). Тоді як життєвий простір у камерах загалом був задовільним і розпочалися роботи з обновлення камер в установах, які відвідувала делеґація, основні проблеми стосовно доступу природного освітлення, якості штучного освітлення та вентиляції залишалися (пункт 69). Крім того, засуджені на довічне ув’язнення перебували в камерах 23 години на добу без організованої діяльності у будь-якій формі, а що стосується діяльності за межами камери, то вони мали право на півгодинну прогулянку, яка проходила в неприйнятних умовах. Ця категорія засуджених майже не мала контакту з людьми: з часу набуття чинності Інструкцією в липні 2000 року побачення з рідними було заборонено й ув’язнені мали право надсилати одного листа на два місяці, хоча обмеження щодо отримання листів не було (пункт 70).

96. У своїй відповіді на звіт Український уряд зазначив про подальші зміни в законодавстві, які забезпечили право засуджених до довічного ув’язнення на щоденну прогулянку тривалістю одна година і два побачення з рідними на місяць тривалістю до чотирьох годин. Крім того, для забезпечення належного доступу світла металеві ставні було знято з вікон у всіх камерах.

ЩОДО ПРАВА

І. ОЦІНКА ФАКТІВ СУДОМ

97. Суд нагадує свою усталену прецедентну практику, що, відповідно до конвенційної системи, яка існувала до 1 листопада 1998 року, встановлення і перевірка фактів належала в основному до компетенції Комісії (пункт 1 колишньої статті 28 і колишня стаття 31 Конвенції). Хоча Суд не зв’язаний висновками Комісії щодо фактів і залишається вільним робити свої висновки у світлі всіх документів, наявних у його розпорядженні, проте він використовує свої повноваження у цій сфері лише за виняткових обставин (див., серед інших джерел, рішення у справі Акдівара та інших (Akdivar and Others) від 16 вересня 1996 року, Reports of Judgments and Decisions 1996-IV, с.1214, п. 78).

98. З огляду на складність фактичних аспектів справи, наявність численних свідків та значну кількість документів, Суд вважає, що Комісія підійшла до свого завдання з оцінки доказів з необхідною ретельністю, детально розглянула ті елементи, які підтверджували вимоги заявника, і ті, що викликали сумнів щодо їхньої достовірності. Таким чином, Суд приймає факти, як їх встановила Комісія.

ІІ. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 3 КОНВЕНЦІЇ

99. Стаття 3 Конвенції передбачає:

«Нікого не може бути піддано катуванню або нелюдському чи такому, що принижує гідність, поводженню або покаранню».

А. Стверджуване насильство щодо заявника в СІЗО

100. Заявник повідомив представників Комісії, що 2 вересня 1998 року його було побито. 3 вересня 1998 року о 8.48 його знайшли повішеним у камері. За словами матері, спроба самогубства спричинена жорстоким поводженням адміністрації слідчого ізолятора або замахом на його життя.

101. Проаналізувавши скаргу відповідно до суворих стандартів, які застосовуються при тлумаченні статті 3 Конвенції, Комісія дійшла висновку, що не встановлено «поза розумним сумнівом», що 2 і 3 вересня 1998 року заявника було піддано катуванню у слідчому ізоляторі.

102. Суд, як і Комісія, вважає, що на підставі усних і письмових доказів не встановлено з необхідним рівнем доказовості, що заявника було побито в СІЗО Івано-Франківської області, на порушення статті 3 Конвенції.

103. Відповідно, Суд дійшов висновку про відсутність порушення статті 3 Конвенції у цій частині.

В. Належність розслідування

104. Суд зауважує, що мати заявника востаннє бачилася зі своїм сином 11 серпня 1998 року і фактично заявника було госпіталізовано 3 вересня 1998 троку, наступного дня після того, як його нібито побили працівники слідчого ізолятора. Суд вважає, що мати заявника мала підстави для занепокоєння, а її заяви містили обґрунтовані скарги стосовно того, що заявник міг бути підданий жорстокому поводженню у слідчому ізоляторі.

105. Суд нагадує, що, коли особа заявляє обґрунтовану скаргу на те, що вона незаконно і всупереч вимогам статті 3 Конвенції зазнала жорстокого поводження з боку правоохоронців чи інших представників держави, це положення у поєднанні із загальним обов’язком держав за статтею 1 Конвенції «ґарантувати кожному, хто перебуває під їхньою юрисдикцією, права і свободи, визначені в ... Конвенції», вимагає проведення ефективного офіційного розслідування. Таке розслідування, як і розслідування за статтею 2, має привести до встановлення і покарання винних (див. стосовно статті 2 Конвенції рішення у справі «Мак-Кан проти Сполученого Королівства» (McCann v.the United Kingdom) від 27 вересня 1995 року, серія А, № 324, с. 49, п.161; рішення у справі «Кайя проти Туреччини» (Kaya v. Turkey) від 19лютого 1998 року, Reports 1998-І, с. 324, п. 86; рішення у справі «Яша проти Туреччини» (Yaşa v. Turkey) від 2 вересня 1998 року, Reports 1998-VI, с.2438, п. 98).

106. У своїй доповіді Комісія зазначила, що за результатами численних скарг матері заявника щодо жорстокого поводження органи державної влади начебто провели відповідне розслідування. Проте Комісію не задовольнило те, що проведене розслідування було тільки умовно повним та ефективним, для того щоб відповідати вимогам статті 3 Конвенції. Зокрема, було зазначено, що рішення національних органів влади, подані до Комісії, стосувалися лише факту відхилення скарг і не наводили конкретних заходів, ужитих національними органами влади під час розслідування. До того ж, попри те що, виходячи із записів медичної картки заявника та свідчень, даних лікарем слідчого ізолятора, заявник проходив курс медичного лікування з 4 по 7 вересня 1998 року та був оглянутий психіатром слідчого ізолятора 7 і 18 вересня, 1, 19 і 28 жовтня 1998 року, медичний огляд заявника за участю представників Івано-Франківського обласного відділу з питань охорони здоров’я мав місце лише 28 жовтня 1998 року, тобто практично через два місяці після твердження заявника про жорстоке поводження. Комісія зауважила, що не існувало записів того часу, які могли б крок за кроком продемонструвати процедуру проведення розслідування тверджень та участь у розслідуванні інших органів, ніж ті, що були безпосередньо пов’язані з цими подіями. За цих обставин Комісія дійшла висновку, що розслідування було поверховим і неповним та не відображало серйозних намірів розібратися, що насправді сталося в слідчому ізоляторі у вересні 1998 року.

107. У світлі власного вивчення документів, Суд поділяє висновки та мотивування Комісії й доходить висновку, що оспорювана скарга заявника на жорстоке поводження з ним у слідчому ізоляторі не була предметом об’єктивного розслідування з боку національних органів, як цього вимагає стаття 3 Конвенції.

108. Таким чином, у цій частині було порушено статтю 3 Конвенції.

С. Умови тримання заявника в «коридорі смерті»

109. У своїй початковій заяві п. Кузнєцов стверджував, що його право на побачення з матір’ю обмежувалося, що до вересня 1997 року йому не дозволяли надсилати й отримувати листи і дивитися телевізор чи мати будь-які контакти із зовнішнім світом. Також йому не дозволялося мати побачення із священиком.

110. Як Суд неодноразово зазначав, стаття 3 Конвенції передбачає одну з найголовніших цінностей демократичного суспільства. У формі абсолютного твердження вона забороняє катування або нелюдське чи таке, що принижує гідність, поводження або покарання, незалежно від обставин і поведінки потерпілого (див. рішення у справі «Лабіта проти Італії» (Labita v. Italy) [GC], заява № 26772/95, п. 119, ECHR 2000-IV).

111. Відповідно до прецедентної практики Суду, погане поводження має досягати певного мінімального рівня жорстокості, щоб підпадати під дію статті 3 Конвенції. Оцінка мінімального рівня жорстокості є відносною; вона залежить від усіх обставин справи, таких, як тривалість поводження, його фізичний і психологічний вплив, а в деяких випадках стать, вік і стан здоров’я потерпілого (див., серед інших джерел, рішення у справі «Ірландія проти Сполученого Королівства» (Ireland v. the United Kingdom) від 18 січня 1978 року, серія А, № 25, с. 65, п. 162). Крім того, вирішуючи, чи є поводження таким, що принижує гідність, у розумінні статті 3 Конвенції, Суд братиме до уваги, чи було його метою принизити і зневажити відповідну особу і чи його наслідки вплинули несприятливо на особистість людини у спосіб, який не відповідає статті 3. Навіть відсутність такої мети не може переконливо виключити констатацію порушення цього положення (див. рішення у справі «Пірс проти Греції» (Peers v. Greece), заява № 28524/95, п. 67–68 і 74, ECHR 2001-III; і рішення у справі «Валашинас проти Литви» (Valašinas v. Lithuania), заява № 44558/98, п. 101, ECHR 2001-VIII).

112. Суд послідовно наголошував, що відповідне страждання і приниження мають у будь-якому випадку перевищувати межу неминучого елементу страждання і приниження, пов’язаного з певною формою законного поводження або покарання. Заходи, які позбавляють особу свободи, часто можуть містити такий елемент. Відповідно до статті 3 Конвенції, держава повинна забезпечити тримання особи під вартою в умовах, які відповідають принципові поваги до людської гідності, щоб спосіб і метод виконання заходу не завдавали їй душевного страждання чи мук, які перевищували б неминучий рівень страждання, властивого триманню під вартою, і щоб з огляду на практичні вимоги ув’язнення її здоров’я і добробут були належним чином забезпечені (див. рішення у справі «Кудла проти Польщі» (Kudіa v. Poland) [GC], заява №30210/96, п. 92–94, ECHR 2000-XI).

113. На додаток, як підкреслював Суд в рішенні у справі «Сорінґ проти Сполученого Королівства» (Soering v. the United Kingdom), сучасні підходи в державах-учасницях до питання смертної кари мають значення для оцінки, чи було перевищено прийнятний поріг страждання або приниження (див. рішення у справі «Сорінґ проти Сполученого Королівства» від 7 липня 1989 року, серія А, № 161, с. 41, п. 104). У випадку засудження особи до смертної кари особисті обставини засудженого, умови і тривалість тримання під вартою перед стратою є прикладами факторів, які здатні підвести поводження або покарання, отримане засудженим, під дію заборони статті 3 (там само). Оцінюючи умови тримання під вартою, слід взяти до уваги кумулятивний ефект цих умов, а також специфічні скарги заявника (див. рішення у справі «Дугоз проти Греції» (Dougoz v. Greece), заява № 40907/98, п. 46, ECHR 2001-II; та рішення у справі «Калашников проти Росії» (Kalashnikov v.Russia), заява № 47095/99, п. 95, ECHR 2002-VI).

114. Суд відзначає, що заявник скаржився на певні аспекти умов, яких він зазнав у СІЗО Івано-Франківської області, де очікував виконання вироку у вигляді смертної кари, винесеного Івано-Франківським обласним судом 12 грудня 1995 року і залишеного без зміни Верховним Судом 22 лютого 1996 року. У зв’язку з цим Суд іще раз наголошує, що для кожної держави-учасниці Конвенція діє лише щодо фактів, які мали місце після набрання чинності Конвенцією для цієї держави. Таким чином, юрисдикція Суду поширюється на скарги заявника лише стосовно періоду після 11 вересня 1997 року, коли Конвенція набрала чинності для України. Проте, оцінюючи наслідки для заявника умов тримання під вартою, Суд може також взяти до уваги увесь період, протягом якого він перебував під вартою як ув’язнений, включно з періодом до 11 вересня 1997 року, а також умови тримання протягом цього періоду (див. рішення у справі «Калашников проти Росії», згадуване вище, п. 96).

115. Крім того, Суд зауважує, що заявник перебував під вартою як засуджений до смертної кари до моменту, коли у червні 2000 року йому було замінено смертну кару довічним ув’язненням. Як зазначалося вище (див. пункти 86–88), застосування смертної кари в Україні було предметом суворої і неодноразової критики в резолюціях Парламентської асамблеї Ради Європи, в яких задокументовано, що з 9 листопада 1995 року до 11 березня 1997 року в цій державі виконано 212 смертних вироків. Проте пізніше Президент України ввів фактичний мораторій на виконання смертної кари; 29 грудня 1999 року Конституційний Суд визнав положення Кримінального кодексу, які реґулювали застосування смертної кари, неконституційними, а 22 лютого 2000 року смертна кара була скасована законом і замінена довічним ув’язненням (див. пункт 11). Заявника було засуджено до смертної кари у грудні 1995 року, тобто за 15 місяців до введення мораторію. Суд погоджується з тим, що до офіційного скасування смертної кари та пом’якшення вироку заявник, напевне, перебував у стані певної невизначеності, страху і побоювань щодо свого майбутнього. Проте він вважає, що ризик виконання вироку та супровідні почуття страху й побоювань з боку засуджених до смертної кари з часом мають зменшуватися через фактичне введення мораторію.

116. Що стосується умов тримання заявника в «коридорі смерті», Суд взяв до уваги висновки представників Комісії, а особливо їхні висновки щодо розміру, освітлення й опалення камери заявника, а також висновки, які стосувалися практики щоденних прогулянок, листування заявника та побачень з родичами. Суд бере до уваги той факт, що представники Комісії глибоко вивчили скарги заявника і особливо наголосили на умовах у місці, де його тримали під вартою. За цих обставин Суд вважає, що на висновки представників Комісії можна покластися.

117. Суд також взяв до уваги подані заявником документи стосовно періоду з 26 жовтня 1999 року, коли Комісія ухвалила свою доповідь (колишня стаття 31 Конвенції), до 2 червня 2000 року, коли вирок щодо заявника було замінено довічним ув’язненням, а також, наскільки це доречно, звіти CPT, які стосуються відповідного періоду.

118. На час учинення вбивств, за які було засуджено заявника, йому було 19 років. Його помістили в «коридор смерті» СІЗО Івано-Франківської області 22 лютого 1996 року, коли Верховний Суд залишив без зміни покарання у вигляді смертної кари.

119. Суд бере до уваги висновки Комісії про те, що на час візиту делеґатів до СІЗО Івано-Франківської області вісьмох засуджених до смертної кари тримали в одиночних камерах без можливості спілкування з іншими ув’язненими. Часто за ними спостерігали охоронці через вічко у дверях камери. Світло було ввімкнене протягом двадцяти чотирьох годин на добу, а радіо вимикалося лише вночі. Далі Суд зауважує, що, відповідно до свідчень матері заявника, він страждав на нервовий розлад до того, як його було затримано і засуджено. На підставі психічного захворювання його було звільнено від військової служби. Більше того, він хворів на хронічний гастрит.

120. Крім того, Суд відзначає, що, як встановила Комісія, до травня 1998 року засудженим до смертної кари не дозволялися щоденні прогулянки, а вікна в камерах були повністю закриті ставнями ще незадовго до відвідин делеґатів. Під час інспекції представників Комісії камера заявника була свіжопобілена, тут був відкритий туалет і умивальник з холодною водою, два ліжка, стіл і невелика лавка, прикріплені до підлоги, центральне опалення та вікно з ґратами. В камері було кілька книжок, газети, шахівниця, часник, олія, брусок мила і туалетний папір. Камера заявника була перегріта, особливо порівняно з іншими приміщеннями в слідчому ізоляторі.

121. Що стосується побачень заявника з матір’ю, Суд покладається на з’ясований Комісією факт того, що двоє охоронців були присутні, коли батьки відвідували заявника, і були уповноважені переривати розмову, коли вважали, що мати чи заявник казали щось «не те». Крім клопотання про побачення 27 серпня 1998 року, всі клопотання матері заявника про побачення з ним були задоволені. Проте її клопотання від 24 вересня 1997 року та 26 березня 1998 року було задоволено майже через три місяці після подання. Більше того, кількість побачень була обмежена дванадцятьма на рік.

122. Суд зазначає, що Комісія не могла достеменно встановити, чи заявник або його мати зверталися по дозвіл на відвідини священика в середині 1997 року. Втім, можна сказати, що, коли заявник побачився зі священиком 26 грудня 1998 року після клопотання від 21 грудня 1998 року, реґулярних відвідин священиків до ув’язнених не відбувалося, оскільки Інструкція таких побачень не передбачала.

123. Що стосується листування заявника, Суд зауважує, що, хоча заявник мав право надсилати більше ніж дванадцять листів на рік, згідно з Інструкцією, до жовтня 1997 року йому не дозволяли цього робити.

124. На підставі значної кількості документів, наданих сторонами, і фактів, встановлених Комісією під час відвідання СІЗО Івано-Франківської області майже одразу після того, як вирок щодо заявника став остаточним і після набрання Конвенцією чинності щодо України, Суд має можливість встановити детальну картину умов, у яких заявника тримали під вартою з 1996 року і, зокрема, з 11 вересня 1997 року, дати набрання Конвенцією чинності щодо України, і до травня 1998 року, коли Інструкцію почали застосовувати в СІЗО Івано-Франківської області.

125. З особливим занепокоєнням Суд сприймає той факт, що принаймні до травня 1998 року заявник разом з іншими засудженими до смертної кари, які перебували в СІЗО, двадцять чотири години на добу були замкнені в доволі тісних камерах, що вікна були закриті таким чином, що природне освітлення до камер не потрапляло, що не було передбачено прогулянок і майже не було можливості зайнятися якоюсь діяльністю або контактувати з іншими людьми. Погоджуючись із зауваженнями CPT стосовно перебування засуджених до смертної кари в Україні в подібних умовах, Суд вважає, що тримання заявника в таких неприйнятних умовах становило поводження, яке принижує гідність, на порушення статті 3 Конвенції. У справі заявника ситуація ускладнювалася тим фактом, що після спроби самогубства його помістили в одиночне ув’язнення. Суд погоджується з Комісією стосовно того, що, хоча ув’язнені, цілком природно, зобов’язані дотримувати дисциплінарних правил, проте дисциплінарне стягнення, накладене на заявника у зв’язку зі спробою самогубства, видається надзвичайно суворим і непропорційним до мети його застосування. Крім того, погіршувало ситуацію і те, що протягом усього цього періоду залишався чинним смертний вирок стосовно заявника, хоча, як зазначено в пунктах 11 і 115 вище, із березня 1997 року діяв мораторій.

126. Суд вважає, що у цій справі немає доказів наявності конкретного наміру принизити чи зневажити заявника. Однак — хоча питання про те, чи таке поводження мало на меті принизити або зневажити жертву, є фактором, який слід брати до уваги, — відсутність такої мети не може виключати констатацію порушення статті 3 Конвенції (див. рішення у справі «V. проти Сполученого Королівства» (V. v. the United Kingdom) [GC], заява № 24888/94, п. 71, ECHR 1999-IX; і рішення у справі «Калашников проти Росії», згадуване вище, п. 101). На думку Суду, умови, в яких тримали заявника, зокрема до травня 1998 року, мали завдавати йому значного психологічного страждання і принижувати його людську гідність.

127. Суд визнає, що після травня 1998 року мало місце значне і поступове поліпшення як загальних умов тримання заявника під вартою, так і режиму, що застосовувався в СІЗО. Зокрема, було знято ставні на вікнах камер, впроваджено щоденні прогулянки і розширено права засуджених на побачення та листування. Проте Суд зауважує, що на момент впровадження поліпшень заявника тримали в цих шкідливих умовах протягом близько тридцяти місяців, включаючи 8 місяців після набрання Конвенцією чинності для України.

128. При розгляді суттєвих умов тримання заявника під вартою та занять, які йому пропонувалися, Суд також взяв до уваги, що в Україні існували значні соціально-економічні проблеми перехідного періоду і що до літа 1998 року адміністрація СІЗО працювала в складних економічних умовах і займалася впровадженням нового національного законодавства та відповідних інструкцій. Проте Суд зауважує, що брак коштів не може в принципі виправдати умови, які були настільки поганими, що перевищили рівень поводження, яке суперечить статті 3 Конвенції. Крім того, економічні проблеми України в жодному разі не можуть служити поясненням чи виправданням окремих умов тримання під вартою, які у пункті 125 були визнані неприйнятними у цій справі.

129. Відповідно, у цій частині було порушено статтю 3 Конвенції.

ІІІ. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

130. У своїй заяві заявник скаржився на обмеження права на побачення з родиною, а також на те, що йому не дозволяли зустрічатися з адвокатом, надсилати й отримувати листи, дивитися телебачення і мати будь-який зв’язок із зовнішнім світом.

131. Суд вважає, що скарги заявника слід розглядати за статтею 8 Конвенції, яка передбачає:

«1. Кожен має право на повагу до його приватного і сімейного життя, до житла і до таємниці кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатися у здійснення цього права інакше ніж згідно із законом і коли це необхідно в демократичному суспільстві в інтересах національної і громадської безпеки або економічного добробуту країни, з метою запобігання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров’я чи моралі або з метою захисту прав і свобод інших осіб».

132. Комісія встановила, що право заявника на зустрічі з матір’ю обмежувалося до одного побачення на місяць і що під час цих побачень були присутніми двоє охоронців, які слухали розмови і мали право втручатися, коли вважали, що ув’язнений або його родичі казали щось «не те». Крім того, Комісія встановила, що у побаченні могло бути відмовлено у випадку застосування до заявника дисциплінарного покарання за порушення в’язничних правил. Що стосується листування, Комісія зазначала, що у той час, коли, відповідно до Інструкції, заявник міг надсилати родичам одного листа на місяць і отримувати листи в необмеженій кількості, вся кореспонденція перлюструвалася.

133. Погоджуючись із Комісією, Суд вважає, що згадані вище обмеження становили втручання державного органу у здійснення заявником права на повагу до приватного і сімейного життя та кореспонденції, ґарантованого пунктом 1 статті 8 Конвенції.

134. Таке втручання може бути виправданим лише за виконання умов пункту 2 цієї статті. Зокрема, для того щоб втручання не суперечило статті 8, воно має здійснюватися «відповідно до закону», мати законну мету і бути необхідним у демократичному суспільстві для досягнення цієї мети (див. рішення у справі «Сілвер та інші проти Сполученого Королівства» (Silver and Others v. the United Kingdom) від 25 березня 1993 року, серія А, № 61, с. 32, п. 84; і рішення у справі «Петра проти Румунії» (Petra v. Romania) від 23 вересня 1998 року, Reports 1998-VII, с. 2853, п. 36).

135. Насамперед Суд повинен розглянути, чи втручання було здійснене «відповідно до закону». Цей вираз найперше вимагає, щоб відповідний захід мав певну підставу в національному законодавстві; він також стосується якості відповідного законодавства і вимагає, щоб воно було доступне відповідній особі, яка, крім того, зможе передбачити його наслідки для себе. До того ж це законодавство має відповідати принципу верховенства права (див. рішення у справах «Круслен проти Франції» (Kruslin v. France) та «Ювіґ проти Франції» (Huvig v. France) від 24 квітня 1990 року, серія А, №176-А, с. 20, п. 27, і серія А, №176-В, с. 52, п. 26, відповідно).

136. Стверджуючи, що ці вимоги було виконано, Уряд посилався у своїх письмових зауваженнях на Закон «Про попереднє ув’язнення» та Виправно-трудовий кодекс. У своїх наступних зауваженнях він також послався на Інструкцію і Тимчасове положення. Заявник стверджував, що лише певні внутрішні інструкції видавалися для реґулювання умов тримання під вартою осіб, які очікували виконання смертної кари.

137. Суд зазначає, що Закон реґулює умови тримання під вартою до набрання вироком законної сили. Крім того, він зауважує, що, хоча Кодекс передбачає загальну правову основу для умов тримання під вартою, компетентні органи влади у цій справі не посилалися на його положення, коли інформували заявника чи його батьків про правила, які застосовуються до засудженого на смертну кару.

138. З документів, поданих сторонами, та фактів, встановлених Комісією, випливає, що після набрання вироком законної сили умови тримання під вартою засуджених до смертної кари реґулювалися Інструкцією, виданою Міністерством юстиції, Генеральною прокуратурою та Верховним Судом. Суд зазначає, що Інструкція була внутрішнім документом, який не підлягав опублікуванню, а тому не був доступний громадськості.

139. Суд зазначає, що Інструкція була замінена Тимчасовим положенням, затвердженим Наказом № 72 від 25 червня 1999 року Державного департаменту з питань виконання покарань і зареєстрованим у Міністерстві юстиції 1 липня 1999 року за №426/3719, яке набрало чинності 11 липня 1999 року і було доступним для громадськості. Тимчасове положення розширило права засуджених до смертної кари. Зокрема, ув’язненим було дозволено одержувати шість посилок і три бандеролі на рік, відправляти й отримувати листи без обмежень та мати щомісячні побачення з родичами тривалістю до двох годин. Проте, як зазначила Комісія, Тимчасове положення не застосовувалося до фактів, на які скаржився заявник і які мали місце до 11 липня 1999 року.

140. За цих обставин, вважає Суд, не можна стверджувати, що втручання у право заявника на повагу до приватного і сімейного життя, до кореспонденції було здійснене «відповідно до закону», як вимагає пункт 2 статті 8 Конвенції.

141. З огляду на цей висновок Суд, як і Комісія, вважає зайвим розглядати, чи у цій справі втручання було необхідним у демократичному суспільстві для досягнення однієї із законних цілей у розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції.

142. Таким чином, статтю 8 Конвенції було порушено.

IV. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 9 КОНВЕНЦІЇ

143. У початковій заяві заявник стверджував, що йому не дозволяли побачень зі священиком.

144. Суд вважає, що ця скарга має розглядатися за статтею 9 Конвенції, яка передбачає:

«1. Кожен має право на свободу думки, совісті і віросповідання; це право включає свободу змінювати свою релігію або свої переконання, а також свободу сповідувати свою релігію або переконання як одноособово, так і спільно з іншими, прилюдно чи приватно, в богослужінні, ученні, виконанні та дотриманні релігійних і ритуальних обрядів.

2. Свобода сповідувати релігію або переконання підлягає лише таким обмеженням, які встановлені законом і є необхідними в демократичному суспільстві в інтересах громадської безпеки, для охорони громадського порядку, здоров’я чи моралі або для захисту прав і свобод інших осіб».

145. Уряд стверджував, що заявник ніколи не просив побачень зі священиком. Відповідно до фактів, встановлених Комісією, це заперечувала мати заявника, але підтверджували деякі свідки, яких вона заслуховувала.

146. Комісія не змогла достеменно встановити, чи заявник або його мати зверталися до національних органів влади по дозвіл на побачення заявника зі священиком до 21 грудня 1998 року. Проте на підставі усних свідчень і наданих їй документів Комісія встановила, що заявник не міг брати участь у недільній службі, яка була доступною іншим ув’язненим, і що фактично до 26 грудня 1998 року священик його не відвідував.

147. Суд погоджується з висновками Комісії і так само вважає, що ця ситуація становила втручання в реалізацію заявником «свободи сповідувати релігію або переконання». Таке втручання суперечить статті 9 Конвенції, якщо воно не «передбачене законом», не має однієї або кількох законних цілей, зазначених у пункті 2, і не є «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення цих цілей.

148. Розглядаючи скарги заявника за статтею 8 Конвенції, Суд уже зауважував, що умови тримання під вартою засуджених до смертної кари реґулювалися Інструкцією, яка, згідно з витягом, наданим Урядом, не передбачала для цієї категорії засуджених права на побачення зі священиком. Крім того, Суд уже дійшов висновку, що Інструкція не відповідала вимогам «закону» в розумінні пункту 2 статті 8 Конвенції.

149. Фактично Інструкція була замінена Тимчасовим положенням, яке набрало чинності 11 липня 1999 року. Проте, хоча воно ґарантує право ув’язнених молитися, читати релігійну літературу і бачитися зі священиком, Тимчасове положення не застосовувалося до фактів, на які скаржився заявник і які мали місце до 11 липня 1999 року.

150. За цих обставин Суд вважає, що втручання у право заявника сповідувати релігію чи переконання не було здійснене «відповідно до закону», як цього вимагає пункт 2 статті 9 Конвенції. Він вважає зайвим розглядати питання про те, чи в цій справі втручання було «необхідним у демократичному суспільстві» для досягнення однієї із «законних цілей» у розумінні пункту 2 статті 9 Конвенції.

151. Відповідно, статтю 9 було порушено.

V. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

152. Стаття 41 Конвенції передбачає:

«Якщо суд визнає факт порушення Конвенції або протоколів до неї і якщо внутрішнє право відповідної Високої Договірної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

А. Шкода

153. Заявник вимагав 3 130 000 українських гривень як компенсацію за моральну шкоду.

154. Уряд наполягав на надмірності вимог заявника про відшкодування моральної шкоди за стверджуване порушення статті 3 Конвенції у зв’язку з умовами тримання в «коридорі смерті» та стверджуваною відсутністю ефективного розслідування фактів жорстокого поводження. Він звернувся до Суду з проханням надати сатисфакцію на справедливій основі, беручи до уваги прецедентну практику з подібних питань та економічну ситуацію в Україні. Крім того, Уряд стверджував, що вимоги заявника про відшкодування моральної шкоди за нібито жорстоке поводження були необґрунтованими.

До того ж Уряд зауважив, що вимоги заявника про відшкодування моральної шкоди у зв’язку зі стверджуваним порушенням статті 8 Конвенції були частково необґрунтованими. На думку Уряду, визнання порушення статей 8 і 9 становитиме належну компенсацію за моральну шкоду.

155. З огляду на свої висновки стосовно скарг заявника, Суд вважає, що він зазнав певної моральної шкоди через умови, в яких він перебував у «коридорі смерті», і ця шкода не може бути компенсована лише констатацією порушення. Оцінюючи розмір шкоди за принципом справедливості, Суд присуджує заявникові 2000 євро.

В. Судові витрати

156. Заявник вимагав 12 600 українських гривень на відшкодування судових витрат, пов’язаних із провадженням у національних органах та в органах Конвенції.

157. Уряд заперечив цю вимогу. Він стверджував, що на підтвердження своєї вимоги заявник не надав жодних документів і що названі ним суми надзвичайно великі й невиправдані.

158. Суд нагадує, що для включення судових витрат у компенсацію за статтею 41 слід встановити, що вони справді були здійснені і були необхідними для запобігання ситуації, щодо якої зроблено висновок про порушення Конвенції, чи для отримання компенсації за це порушення і що вони були розумними за розміром (див. рішення у справі «Нільсен і Йонсон проти Норвегії» (Nielsen and Johnson v. Norway) [GC], № 23118/93, п. 43, ECHR 1999-VIII). Суд зауважує, що вимога заявника включала витрати за послуги адвокатів під час кримінального провадження в національних судах, однак ці витрати не стосуються порушення статей 3, 8 і 9 Конвенції.

159. Вирішуючи питання на справедливій основі, Суд присуджує заявникові 1000 євро.

C. Відсотки у разі несвоєчасної сплати

160. Суд вважає, що відсотки, які нараховуватимуться у разі несвоєчасної сплати, дорівнюють річній відсотковій ставці у розмірі граничної кредитної ставки Європейського центрального банку плюс три відсоткових пункти (див. рішення у справі «Крістін Ґудвін проти Сполученого Королівства» (Christine Goodwin v. the United Kingdom), заява №28957/95, 3 липня 2002 року, п.124, має бути опубліковане в ECHR 2002).

 

На цих підставах Суд

1. Постановляє одноголосно, що порушення статті 3 Конвенції в частині стверджуваного побиття заявника в СІЗО Івано-Франківської області не було.

2. Постановляє шістьма голосами проти одного, що було порушення статті 3 Конвенції в частині відсутності ефективного офіційного розслідування скарг заявника про побиття в СІЗО Івано-Франківської області.

3. Постановляє одноголосно, що було порушення статті 3 Конвенції в частині умов тримання заявника в «коридорі смерті».

4. Постановляє одноголосно, що було порушення статті 8 Конвенції.

5. Постановляє одноголосно, що було порушення статті 9 Конвенції.

6. Постановляє одноголосно:

а)  що держава-відповідач повинна сплатити заявникові протягом трьох місяців такі суми:

          і) 2000 (дві тисячі) євро як компенсацію за моральну шкоду в українських гривнях за курсом на день розрахунку;

          іі) 1000 (одну тисячу) євро за судові витрати в українських гривнях за курсом на день розрахунку;

          ііі) будь-який податок, який може справлятися із зазначених вище сум;

b)  що зі спливом згаданих вище трьох місяців до остаточного розрахунку на названі суми нараховуватиметься відсоток, який дорівнює граничній кредитній ставці Європейського центрального банку і діятиме в період несплати, плюс три відсоткові пункти.

7. Відхиляє одноголосно решту вимог заявника щодо справедливої сатисфакції.

       Учинено англійською мовою і повідомлено письмово 29 квітня 2003 року, відповідно до пунктів 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.

 

Майкл О’Бойл,                                             Ніколас Братца,

секретар                                                  голова

 

Відповідно до пункту 2 статті 45 Конвенції та пункту 2 правила 74 Реґламенту Суду, до цього рішення додано окрему думку сера Ніколаса Братци, яка частково не збігається з позицією більшості.

Н.Б.

М.О’Б.

ОКРЕМА ДУМКА СУДДІ СЕРА НІКОЛАСА БРАТЦИ

Я повністю погоджуюся з висновком та обґрунтуванням більшості Суду щодо всіх аспектів, за винятком того твердження, що у справі мало місце порушення статті 3 Конвенції у зв'язку з непроведенням офіційного ефективного розслідування на вимогу заявника з приводу фізичного насильства в Івано-Франківському СІЗО.

Насамперед я маю певні сумніви стосовно того, чи слід було взагалі розглядати таку скаргу з посиланням на «процедурний аспект» статті 3, а не на статтю 13 Конвенції, положень якої, на мою думку, ця скарга стосується більше. Вважаючи, що стаття 3 містить такий процедурний аспект, Суд, як і Комісія, скористався усталеним прецедентом за статтею 2 Конвенції з огляду на те, що у випадку, коли твердження стосуються незаконного позбавлення життя, положення цієї статті вимагають забезпечення ефективного офіційного розслідування, що може привести до виявлення відповідальної за це особи та її покарання. Така точка зору була висловлена у рішенні Суду у справі «Асьонов та інші проти Болгарії» (Assenov and Others v. Bulgaria), Reports 1998-VIII, с. 3290, п. 102–103), у якій Суд визнав наявність процесуального порушення статті 3 в результаті неналежного розслідування, проведеного національною владою за скаргою першого заявника про те, що він кілька разів зазнавав жорстокого поводження з боку поліції. Суд зазначив, що, якби не те, що стаття 3 містить такий процесуальний аспект, загальна правова заборона катування, нелюдського чи такого, що принижує гідність, поводження або покарання, попри своє фундаментальне значення, була б неефективною на практиці і надавала б представникам держави можливість фактично безкарно порушувати права тих, хто перебуває під їхнім контролем.

Однак справу Асьонова та інших було розглянуто до винесення рішення Великої палати Суду у справі «Ільхан проти Туреччини» (Ilhan v.Turkey, [GC], заява № 22277/93, с. 267, ECHR 2000-VII, у якому Суд (відобразивши думку про часткову незгоду п. Пеллонпя в Комісії), висловив певні сумніви щодо аналогії, проведеної у цьому відношенні між положеннями статті 2 та статті 3. Суд відзначив, що, хоча обов'язок забезпечувати ефективне розслідування випадків смерті, спричинених, зокрема, правоохоронними органами, мається на увазі в статті 2 для забезпечення прав, ґарантованих цією статтею, для того, щоб вони були не теоретичними чи ілюзорними, а практичними та ефективними, положення статті 2 містять вимогу, щоб право на життя було  «захищене законом». На додаток Суд зауважив, що стаття 2 може також стосуватися ситуації, коли ініціатива має залишитися за державою з тієї практичної причини, що жертва померла, а обставини смерті можуть бути відомі лише представникам державної влади (с.295, п. 91). Суд продовжує:

«92. Однак стаття 3 має цілком конкретні формулювання. Більше того, хоча потерпілий від стверджуваного порушення цього положення може потрапити в уразливе становище, практичні вимоги такої ситуації часто відрізнятимуться від випадків застосування сили із смертельними наслідками чи підозрілої смерті. Суд вважає, що вимоги статті 13 Конвенції стосовно того, щоб особа з обґрунтованою скаргою на порушення статті 3 мала ефективний засіб правового захисту, загалом передбачають для заявника відшкодування та необхідні процедурні ґарантії проти порушень, учинених офіційними особами. Судова практика встановлює, що поняття ефективного засобу правового захисту в цьому контексті включає обов’язок проведення всебічного та ефективного розслідування, яке може привести до виявлення і покарання осіб, відповідальних за будь-яке жорстоке поводження, і забезпечити заявникові ефективний доступ до процедури розслідування (див. рішення у справі «Аксой проти Туреччини» (Aksoy v. Turkey) [від 18 грудня 1996 року, Reports 1996-ІІІ), с. 2287, п. 98]. Отже, у будь-якому випадку доцільність або необхідність визнання процедурного порушення статті 3 залежатиме від обставин конкретної справи».

У справі Ільхана Суд вирішив, що заявник зазнав катування від рук представників служби безпеки і що його скарги на відсутність будь-якого ефективного розслідування з боку органів влади стосовно завдання йому ушкоджень мають розглядатися скоріше за статтею 13, ніж за статтею 3 Конвенції. З цього погляду ця справа відрізняється від справи Ільхана, у якій Суд не виявив суттєвого порушення статті 3, що треба було встановити. Проте я вважаю, що скаргу заявника щодо відсутності ефективного офіційного розслідування його тверджень про жорстоке поводження було б доцільніше розглядати за статтею 13 Конвенції, а не за статтею 3.

Щодо суті скарги, більшість Суду, як і більшість Комісії, дійшла висновку, що скарга, подана матір’ю заявника, дала привід для обґрунтованого твердження про те, що до нього жорстоко ставилися у в’язниці і що, згідно із заявою, органи державної влади повинні були провести розслідування цього твердження. Втім, більшість дійшла висновку, що розслідування було неефективним і не довело наявності будь-яких серйозних намірів встановити, що справді відбувалось у СІЗО у вересні 1998 року. Цей висновок здебільшого ґрунтується на тому факті, що рішення національних органів влади, які готувалися для Комісії, посилалися лише на факт відхилення скарги, а також на відсутність будь-яких зроблених у той час записів, які послідовно продемонстрували б характер розслідування, здійсненого органами влади.

Хоч я й погоджуюся з тим, що скарга матері заявника стала джерелом обґрунтованої заяви про те, що її син зазнавав жорстокого поводження, проте зазначу, що скаргу було подано лише 23 жовтня 1998 року, через кілька тижнів після стверджуваного інциденту, а це ускладнило проведення ефективного розслідування у будь-якій формі. Більше того, як зазначав п. Алкема (Alkema) у своїй окремій думці в Комісії, медичне обстеження заявника 28 жовтня 1998 року, здійснене після того, як мати заявника подала скаргу, певною мірою свідчить про реальні спроби декого з представників влади розслідувати інцидент. Як далі наголошує п. Алкема, медперсонал, який оглядав заявника 3 вересня 1998 року (через день після стверджуваного побиття), коли він був повністю роздягнений, не побачив на його тілі явних слідів жорстокого поводження, тому це питання не розглядалося представниками Комісії під час опитування медичного персоналу.

Отже, я не вважаю, що можна довести, що органи державної влади не провели ефективного розслідування скарги заявника з приводу фізичного насильства 2 вересня 1998 року.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua