108
25.02.2003

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ ПАЛАТИ У СПРАВІ
«РОУМЕН ТА ШМІТ ПРОТИ ЛЮКСЕМБУРҐУ»

Сьогодні Європейський суд з прав людини письмово повідомив рішення[1] у справі «Роумен та Шміт проти Люксембурґу» (Roemen and Schmit v. Luxembourg) (заява № 51772/99). Суд одноголосно постановив:

—  що допущено порушення статті 10 Європейської конвенції з прав людини (свобода вираження поглядів) стосовно першого заявника; та

—  що допущено порушення статті 8 Конвенції (право на повагу до приватного і сімейного життя) стосовно другої заявниці.

Згідно зі статтею 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив кожному заявникові по 4000 євро як компенсацію за нематеріальну шкоду. Панові Роумену також присуджено 11 629,41 євро за судові витрати.

(Рішення викладене лише французькою мовою).

1. Основні факти

Роберт Роумен (Robert Roemen) — люксембурзький журналіст, 1945 року народження. Анна-Марі Шміт (Anne-Marie Schmit) була його адвокатом у сімейній справі. Вона — громадянка Люксембурґу, 1963 року народження. Обоє заявників проживають у Люксембурзі.

21 липня 1998 року в щоденній газеті «Lëtzëbuerger Journal» було опубліковано статтю першого заявника під заголовком «Міністра W. засуджено за ухилення від сплати податків» (Minister W. der Steuerhinterziehung überführt). У статті повідомлялося, що міністрові наказано сплатити податковий штраф розміром у 100 000 люксембурзьких франків (близько 2500 євро) за ухилення від сплати податків, і зазначалося, що така поведінка видається ще ганебнішою, якщо зважити на увагу громадськості до особи такого рівня, яка повинна бути взірцем для інших. Ці факти стали предметом висвітлення в інших газетах.

4 серпня 1998 року міністр подав скаргу, звинувативши першого заявника в кримінальному правопорушенні. Почалося розслідування проти заявника у зв’язку з використаною ним інформацією, яку він здобув, порушивши професійну конфіденційність, а також проти невідомої особи чи осіб, які також порушили конфіденційність професійної інформації. Прокурор доручив провести судове і службове розслідування з метою встановлення особи державного службовця чи службовців в Управління земельного реєстру та державної власності, які займалися цими матеріалами і мали доступ до цих документів.

19 жовтня 1998 року за дорученням судді-слідчого було проведено обшуки вдома та на робочому місці першого заявника з метою «виявлення і конфіскації всіх предметів, документів, майна та/або інших речей, які могли б допомогти виявити істину стосовно згаданих правопорушень або які могли бути використані для перешкоджання задовільному просуванню розслідування». Під час обшуків нічого такого виявлено не було. Перший заявник, вважаючи, зокрема, що було порушено його право як журналіста на нерозголошення своїх джерел інформації, подав кілька клопотань про скасування наказів про обшук. Але ці клопотання, як і подані ним апеляції, було відхилено.

19 жовтня 1998 року суддя-слідчий також розпорядився про проведення обшуку в офісі адвоката першого заявника. Конфіскований під час обшуку лист Управління земельного реєстру та державної власності було передало прем’єр-міністрові. Лист було підписано від руки: «Начальникам управлінь. Конфіденційна інформація до вашого відома». Заявниця звернулася з проханням скасувати наказ про обшук. Оскільки зауваження заступника голови адвокатського об’єднання, який був присутній під час обшуку, не включили у доповідь про обшук та конфіскацію, відділ з арештів районного суду оголосив конфіскацію недійсною і наказав повернути листа першому заявникові. У день, коли повернули цього листа, знову було проведено обшук і ще раз конфісковано цей лист. Заявниця, стверджуючи, зокрема, що було порушено принцип недоторканності місця адвокатської роботи і таємниці спілкування між адвокатом та його клієнтами, подала клопотання про скасування наказу про обшук. Її клопотання було відхилене і судом першої інстанції, і апеляційним судом.

30 листопада 2001 року першого заявника було обвинувачено у «використанні інформації, одержаної через порушення професійної конфіденційності». У січні 2003 року суддя-слідчий повідомив його, що судове розслідування було щойно закрито.

2. Процедура і склад Суду

Заяву подано до 23 серпня 1999 року і оголошено частково прийнятною 12 березня 2002 року.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Ніколас Братца (Nicolas Bratza, Британія), голова

Матті Пеллонпя(Matti Pellonpää, Фінляндія)

Елізабет Палм (Elisabeth Palm, Швеція)

Вєра Стражницька (Viera Strážnická, Словаччина)

Марк Фішбах (Marc Fischbach, Люксембурґ)

Хосе Касадеваль (Josep Casadevall, Андорра)

Станіслав Павловський (Stanislav Pavlovschi, Молдова),

а також Майкл О’Бойл (Michael O’Boyle), cекретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Посилаючись на статтю 10 (свобода вираження поглядів), перший заявник скаржився, що внаслідок неодноразових обшуків його право як журналіста на нерозголошення своїх джерел інформації було порушено. Заявниця, посилаючись на статтю 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя), скаржилася, що обшук в її офісі був безпідставним втручанням у її право на повагу до житла.

Рішення Суду

Стаття 10

Суд зауважив, що обшуки, проведені вдома і на робочому місці першого заявника, безперечно, становлять втручання в його право на свободу вираження поглядів. Це втручання, яке передбачають статті 65 та 66 Кримінально-процесуального кодексу, мало «законну мету» —підтримання громадського порядку та запобігання злочинам.

Суд зважив на те, що обшуки проводилися з метою знайти докази для виявлення осіб, які, можливо, порушили обов’язок конфіденційності професійної інформації, а також встановити будь-які факти незаконних дій, вчинених після цього першим заявником під час виконання професійних обов’язків. Отже, ці заходи, безперечно, підпадають під сферу застосування ґарантій стосовно джерел журналістської інформації.

У цій справі стаття першого заявника стосувалася встановленого факту стягнення з міністра штрафу за вчинення податкового правопорушення. Немає сумніву, що ця стаття порушувала питання, яке становило загальний інтерес, і що втручання могло відповідати вимогам статті 10 Конвенції лише в тому разі, якщо воно виправдовувалося переважаючими, з погляду суспільних інтересів, підставами. Суд погодився з твердженням першого заявника — до того ж його не оспорював і Уряд, — що з метою виявлення осіб, які могли вчинити згадані в клопотанні прокурора правопорушення, суддя-слідчий міг би вжити, замість обшуку його житла та робочого місця, інших заходів (наприклад, опитати державних службовців Управління земельного реєстру та державної власності). На думку Суду, слідчі, які, завдяки наказу про обшук, вторгаються на місце роботи журналіста, мають надзвичайно широкі повноваження, оскільки таким чином вони отримують доступ до всіх його документів.

З огляду на зазначене вище, Суд визнав, що Уряд не довів факту забезпечення рівноваги між залученими інтересами, а саме: з одного боку — інтересами захисту журналістських джерел, а з іншого — інтересами запобігання злочинам та відповідного покарання. Наведені національними органами влади підстави можна фактично вважати «доречними», але вони не є «достатніми» для того, щоб виправдати обшуки житла першого заявника та його робочого місця. Отже, Суд постановив, що розглянуті заходи не були пропорційними і становили порушення права першого заявника на свободу вираження поглядів.

Стаття 8

Суд взяв до уваги, що обшук, який проводився в офісі заявниці, та конфіскація листа становили втручання в її право на повагу до приватного життя. Це втручання було здійснено згідно зі статтями 65 та 66 Кримінально-процесуального кодексу, які реґулюють загальні питання обшуків та конфіскації, а також згідно зі статтею 35(3) Закону від 10 серпня 1991 року, яка передбачає процедуру проведення обшуків та/або конфіскації в офісі адвоката. Крім того, втручання мало законну мету підтримання громадського порядку та запобігання злочинам.

Стосовно необхідності згаданого втручання, Суд зазначив, що при проведенні цього обшуку було дотримано спеціальних процедурних ґарантій. Водночас Суд зауважив, що наказ про обшук був сформульований у загальних термінах, а це надавало широкі повноваження особам, які проводили розслідування. Проте найважливішим фактом, на думку Суду, є те, що кінцевою метою цього обшуку було виявлення, через посередництво його адвоката, журналістського джерела інформації. Отже, обшук, проведений в офісі пані Шміт, мав свої наслідки для прав п. Роумена, ґарантованих статтею 10 Конвенції. Суд також визнав, що обшук офісу заявниці був заходом, не пропорційним до поставленої мети, особливо з огляду на оперативність його проведення. Отже, Суд постановив, що було допущено порушення статті 8 Конвенції.

---