Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 1'2003

Назва
 
Рішення палати у справі «Венема проти Нідерландів». Комюніке Секретаря Суду.
(Chamber Judgment in the Case of Venema v. the Netherlands)
 
Зміст
 

643
17.12.2002

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ ПАЛАТИ У СПРАВІ
«ВЕНЕМА ПРОТИ НІДЕРЛАНДІВ»

 

Сьогодні Європейський суд з прав людини письмово повідомив рішення[1] у справі «Венема проти Нідерландів» (Venema v. the Netherlands) (заява № 35731/97). Суд одноголосно постановив:

—       що допущено порушення статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) Європейської конвенції з прав людини;

—       що жодного питання за статтею 6 (право на справедливий судовий розгляд) не постає.

Згідно зі статтею 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив заявникам 15 000 євро як компенсацію за моральну шкоду та 22 475 євро за судові витрати.

(Рішення викладене лише англійською мовою).

1. Основні факти

Дірк Венема (Dirk Venema), Вюббехін Венема-Хейтінґ (Wubbechien Venema-Huiting) та Кімберлі Венема (Kimberly Venema) — громадяни Нідерландів, проживають у м. Алфен-ан-ден-Рейн (Alphen aan den Rijn), Нідерланди. Пан Венема та пані Венема-Хейтінґ, 1964 та 1967 року народження, відповідно, є батьками Кімберлі, яка народилася 14 лютого 1994 року.

У липні та серпні 1994 року Кімберлі поклали до лікарні у зв’язку з періодичною зупинкою дихання та прискоренням серцебиття. Лікарі, не виявивши у дитини жодних відхилень, припустили, що вона фізично здорова, і разом з тим почали підозрювати можливість наявності у її матері, пані Венема, так званого «синдрому Мюнхгаузена»2[2]. За сім’єю Венеми лікарі встановили медичний нагляд, але не говорили батькам про свої підозри.

14 грудня 1994 року, через два дні після окремого інциденту з Кімберлі, її знову помістили в лікарню.

20 грудня 1994 року лікарі зустрілися з представниками Ради з питань охорони дитинства, щоб обговорити справу Кімберлі без участі пана та пані Венема, не повідомляючи їх про це. У висновку лікарів, який вони надіслали Раді з питань охорони дитинства 3 січня 1995 року, зазначалося, що, на їхню думку, життю Кімберлі загрожує небезпека і що необхідно вжити негайних заходів. Лікарі також зазначали, що це питання не можна обговорювати з паном та пані Венема з огляду на небезпеку можливої непередбачуваної реакції з їхнього боку.

4 січня 1995 року суддя з розгляду справ неповнолітніх, не заслухавши батьків дитини, видав розпорядження про тимчасовий нагляд (voorlopige ondertoezichtstelling), а також про розлучення Кімберлі з батьками та віддання її під опіку. Про це рішення пан і пані Венема дізналися лише 6 січня 1995 року, коли приїхали до лікарні по дочку і їм відмовили в доступі до неї. Того ж дня суддя з розгляду справ неповнолітніх, знову не заслуховуючи пана та пані Венема, видав розпорядження віддати Кімберлі у фостерну сім’ю, прізвище та адреса якої не розголошувалися. Це розпорядження було виконано того самого дня.

10 січня 1995 року суддя з розгляду справ неповнолітніх заслухав пана та пані Венема і вирішив, що необхідно залишити в силі розпорядження про тимчасовий нагляд, а також якомога скоріше одержати додаткові психіатричні висновки як стосовно батьків, так і стосовно дитини. Батькам дозволили бачитися з дочкою один раз на два тижні, з дотриманням певних умов.

У висновку психіатра зазначалося, що жодних ознак небезпеки для дитини з боку пана та пані Венема немає, хоча не можна «повністю виключати» наявності у пані Венема синдрому Мюнхгаузена.

Пан та пані Венема оскаржили згадане вище розпорядження судді, подавши на підтвердження своєї справи різноманітні медичні довідки, і зокрема висновки трьох психіатрів, які рекомендували повернути дочку батькам, посилаючись на відсутність очевидної небезпеки. 15 березня 1995 року апеляційний суд відхилив їхню заяву.

22 травня 1995 року, провівши закрите слухання, суддя з розгляду справ неповнолітніх скасував розпорядження про тимчасовий нагляд і про віддання дівчинки під опіку. При цьому суддя відмовився замінити розпорядження про тимчасовий нагляд розпорядженням про постійний нагляд. Кімберлі повернули її батькам.

Справа послужила підставою для запиту в парламенті та для скарги до заступника міністра юстиції (Staatssecretaris van Justitie), який наказав провести службове розслідування. У висновку за результатами розслідування, зокрема, було зазначено, що дії Ради з питань охорони дитинства щодо захисту інтересів Кімберлі, безперечно, були добросовісними, але ця Рада з користю могла б «більш творчо підійти до пошуку рішення — справедливішого по відношенню до батьків».

2. Процедура і склад Суду

Заяву подано до Європейської комісії з прав людини 24 липня 1996 року і 1 листопада 1998 року передано до Суду. 29 січня 2002 року її було оголошено прийнятною.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція), голова

Лукіс Лукайдес (Loukis Loucaides, Кіпр)

Корнеліу Бірсан(Corneliu Bîrsan, Румунія)

Карел Юнґвірт (Karel Jungwiert, Чехія)

Володимир Буткевич (Volodymyr Butkevych, Україна)

Вільгельміна Томассен (Wilhelmina Thomassen, Нідерланди)

Антонелла Мулароні (Antonella Mularoni, Сан-Марино),

а також Саллі Долле (Sally Dollé), секретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявники, зокрема, стверджували, що було порушено їхні права, ґарантовані статтями 6 і 8, у зв’язку з розлученням їх з їхньою дитиною, яке було здійснено без будь-яких медичних підстав для цього і не було припинено одразу після того, як стало відомо про відсутність таких підстав. На думку п.Венема та пані Венема-Хейтінґ, порушення також відбулося у зв’язку з тим, що їх не залучили до вирішення питання про розлучення з дитиною.

Рішення Суду

Стаття 8

Суд погодився з тим, що при виникненні гострої потреби вжиття заходу для захисту дитини не завжди, через надзвичайний характер ситуації, є можливість залучити до вирішення відповідного питання осіб, під опікою яких перебуває дитина. Іноді, коли вважають, що такі особи становлять джерело безпосередньої небезпеки для дитини, залучати їх до такого процесу взагалі недоцільно.

Однак Суд мав переконатися, чи національні органи влади мали право вважати, що існуючі обставини були підставою для негайного позбавлення дитини батьківської опіки без будь-якого попереднього контакту чи обговорення з ними цього питання. Зокрема, належало встановити, чи були, до віддання дитини у фостерну сім’ю, ретельно проаналізовані можливі наслідки такого заходу для батьків і дитини.

Суд визнав, що не отримав достатнього пояснення, чому лікарі, причетні до справи, яку вела Рада з питань охорони дитинства, не могли організувати зустріч із заявниками, щоб обговорити з ними свої питання і надати їм можливість довести відсутність підстав для занепокоєння, адже в разі необхідності вони могли б послатися на висновки своїх медичних експертів. Суд не визнав переконливим арґумент про те, що у випадку обговорення із заявниками цього питання з їхнього боку могла мати місце якась непередбачувана реакція. На думку Суду, такий виправдувальний арґумент, можливо, й доречний, не міг сам по собі вважатися достатнім для того, щоб позбавити батьків Кімберлі можливості взяти участь у вирішенні питання, яке мало для них надзвичайно важливе значення. Такий арґумент тим паче недостатній, якщо зважати на той факт, що безпосередньо перед виданням розпорядження про тимчасовий нагляд Кімберлі перебувала в цілковитій безпеці (у лікарні).

Під час вирішення питання про опіку заявники жодного разу не мали можливості вплинути на результат його вирішення — наприклад, спростувати достовірність інформації, яку було зібрано в їхній справі, або долучити до неї документи, отримані із власних джерел. Батьки Кімберлі дістали можливість висловитися лише 10 січня 1995 року, коли питання розглядав суддя у справах неповнолітніх. Тобто це відбулося тільки через шість днів після того, як суддя з розгляду справ неповнолітніх, керуючись неперевіреною інформацією Ради з питань охорони дитинства, видав розпорядження про тимчасовий нагляд і про розлучення Кімберлі з батьками, а також через чотири дні після того, як цей суддя видав розпорядження про віддання її у фостерну сім’ю. На той момент, коли батьків Кімберлі заслухали і надали їм можливість спростувати висунуті Радою з питань охорони дитинства підстави для занепокоєння, вже було вжито заходів, виправити які було нелегко з огляду на їх нагальний характер та на вік дитини.

На думку Суду, розпорядження про тимчасовий нагляд належало видавати лише після того, як батькам дитини було надано можливість висловити свою точку зору. Невиправдане позбавлення можливості взяти участь у вирішенні питання стосовно тимчасового нагляду становило позбавлення їх необхідного захисту прав, які ґарантує стаття 8 Конвенції, включаючи їхнє право на спростування необхідності такого заходу, на вжитті якого наполягала Рада з питань охорони дитинства. Слід зазначити, що на підставі саме цього розпорядження батьків невиправдано розлучили з дитиною на п’ять місяців і 18 днів. Визнавши, що рішення компетентних органів влади поставило заявників, без достатніх для цього підстав, у ситуацію доконаного факту, Суд постановив, що було допущено порушення статті 8.

Пункт 1 статті 6

Вважаючи, що скарги заявників, у яких вони посилалися на статтю 6 (які оголошено прийнятними), значною мірою збігалися з їхніми скаргами з посиланням на статтю 8, Суд визнав, що жодного питання за пунктом 1 статті 6 не постає.



[1] Згідно зі статтею 43 Європейської конвенції з прав людини, упродовж трьох місяців від дати постановлення рішення палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, звернутися з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати Суду, яка складається з 17 суддів. Якщо колеґія у складі п’яти суддів вважає, що справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або важливе питання загального значення, Велика палата виносить остаточне рішення. Якщо серйозних питань або проблем не виникає, колеґія відхиляє клопотання, а судове рішення стає остаточним. В іншому разі рішення палати стають остаточними зі спливом зазначених вище трьох місяців або раніше, якщо сторони заявляють, що вони не звертатимуться із клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати.     

[2]Münchhausen by Proxy Syndrome — психічний стан, за якого один із батьків (майже завжди йдеться про матір) домагається непотрібної медичної допомоги своїй дитині. При цьому мати може вигадати хворобу або навіть спричинити наявність відповідних симптомів. У певних випадках, якщо, наприклад, вона перешкоджає диханню дитини, життя дитини може опинитися під загрозою.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua