606
28.11.2002

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ ПАЛАТИ У СПРАВІ «ЛАВЕНЦ ПРОТИ ЛАТВІЇ»

Сьогодні Європейський суд з прав людини письмово повідомив рішення[1] у справі «Лавенц проти Латвії» (Lavents v. Latvia) (заява № 58442/00). Суд постановив:

—       шістьма голосами проти одного, що допущено порушення пункту 3 статті 5 (право на свободу та особисту недоторканність) Європейської конвенції з прав людини;

—       одноголосно, що допущено порушення пункту 4 статті 5;

—       шістьма голосами проти одного, що допущено порушення пункту 1 статті 6 стосовно права на судовий розгляд упродовж розумного строку;

—       одноголосно, що допущено порушення пункту 1 статті 6 стосовно права на розгляд безстороннім судом, встановленим законом, і що немає необхідності в окремій ухвалі щодо того, чи був такий суд незалежним;

—       одноголосно, що допущено порушення пункту 2 статті 6 (презумпція невинуватості);

—       шістьма голосами проти одного, що допущено порушення статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) стосовно поваги до кореспонденції та сімейного життя.

Згідно зі статтею 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив заявникові 15 000 євро як компенсацію за судові витрати.

(Рішення викладене лише французькою мовою).

1. Основні факти

Александрс Лавенц (Aleksandrs Lavents) — громадянин Латвії, 1959 року народження, колишній підприємець. У теперішній час перебуває під наглядом в лікарні Лінецерс (Linezers) у Ризі.

Заявник був головою наглядової ради найбільшого банку Латвії — «Банк Балтії» (Banka Baltija). Банк припинив своє існування, що завдало значної шкоди національній економіці та спричинило фінансове розорення сотень тисяч людей. Прокурор, який вів справу заявника, підозрював його у саботажі (kaitnieciba), з огляду на те, що заявник дозволив переведення приблизно 139 мільйонів євро до російського банку в Москві в обмін на зобов’язання здійснити платіж у формі державних облігацій Росії. Заявника також обвинуватили в шахрайській діяльності, спрямованій на створення іміджу банку як установи, що перебуває у стані процвітання і стабільності.

1 червня 1995 року заявника було офіційно оголошено підозрюваним за фактами обвинувачення у саботажі і допитано. 28 червня 1995 року почалося розслідування його справи. 14 липня 1995 року, після видання наказу про арешт і запобіжне ув’язнення, його було взято під варту. Під час розслідування, незважаючи на ряд апеляцій з боку заявника, строк запобіжного ув’язнення подовжували кілька разів. Крім того, у зв’язку, зокрема, із серцевими нападами, його двічі поміщали в лікарню для лікування під наглядом.

Розгляд справи відбувся 12 червня 1997 року в Ризькому реґіональному суді. Суд відхилив клопотання заявника про звільнення з-під варти, посилаючись на те, що йому було висунуто обвинувачення в тяжких злочинах і що стан його здоров’я не потребує зміни застосованого до нього запобіжного заходу. Під час слухання 14 жовтня 1997 року в заявника стався серцевий напад, після чого його помістили під домашній арешт (majas arests). За ним здійснювався нагляд, і, зокрема, йому було заборонено виходити з квартири. Через день після цього рішення у головній щоденній газеті Латвії, «Diena», було опубліковано заяву прем’єр-міністра і міністра юстиції — надруковану також в офіційному виданні Латвії (Latvijas Vestnesis), — у якій вони висловили свою незгоду із зміною запобіжного заходу стосовно заявника. Наступного дня судді, які вели цю справу, відмовилися розглядати її через тиск «з боку уряду і громадськості», і справу було доручено іншій колеґії суддів у цьому самому суді. Крім того, у жовтні 1997 року за наказом судді було накладено арешт на кореспонденцію заявника, зокрема ту, яку він вів зі своїми адвокатами, і перевірено її, відповідно до статті 176 Кримінально-процесуального кодексу (Latvijas Kriminalprocesa kodekss). Цей захід ще й досі не скасовано.

14 вересня 1998 року заявника було ув’язнено. Загалом він подавав 11 клопотань про звільнення його з-під варти, і всі їх було відхилено на тій підставі, що характер і серйозність обвинувачення вимагають тримання заявника під вартою. У зв’язку з поганим станом здоров’я його знову було поміщено в лікарню. Його лікували як у в’язничній лікарні, де йому заборонили бачитися із сім’єю, так і в медичних установах поза межами в’язниці. Неодноразово під час судового процесу заявник давав відвід головуючому судді реґіонального суду, пані Штайнерте (Šteinerte), та іншим двом суддям, які вели справу, звинувативши їх в упередженості та приховуванні значної частини виправдувальних доказів. Розпорядження інших двох суддів, яке вимагало виходу пані Штайнерте із справи, було скасоване 14 грудня 1999 року радою Верховного суду на клопотання прокуратури. Відвід було передано Ризькому реґіональному суду, який, засідаючи в такому самому складі і під головуванням пані Штайнерте, відхилив його. До того ж у листопаді та грудні 1999 року пані Штайнерте виступила з кількома заявами в пресі — у двох щоденних газетах, «Lauku avize» та «Respublika», а також у газеті «Kommersant Baltic». У своїх заявах вона піддала критиці ведення захисту у справі й натякала на результат судового процесу; вона також висловила здивування з того, що заявник наполегливо заперечував обвинувачення, і закликала його довести свою невинуватість.

Рішенням від 28 грудня 2001 року заявника було визнано винним і засуджено до дев’яти років ув’язнення. Апеляційне судове провадження триває й досі.

2. Процедура і склад Суду

Заяву подано 1 червня 2000 року і оголошено частково прийнятною 7 червня 2001 року.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Крістос Розакіс (Christos Rozakis, Греція), голова

Франсуаза Тюлкен (Françoise Tulkens, Бельгія)

Джованні Бонелло (Giovanni Bonello, Мальта)

Пер Лоренцен (Peer Lorenzen, Данія)

Ніна Важич (Nina Vajić, Хорватія),

Райт Марусте (Rait Maruste, Естонія)

Владиміро Заґребельський (Vladimiro Zagrebelsky, Італія),

а також Серен Ньєльсен(Søren Nielsen), заступник секретаря секції.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Посилаючись на пункти 3 і 4 статті 5 Конвенції, заявник скаржився на тривалість запобіжного ув’язнення, яка, за його словами, становила понад шість років, і на відсутність ефективного розгляду судом законності його затримання в порядку нагляду. Посилаючись на пункт 1 статті 6, він стверджував, що не було забезпечено справедливого судового розгляду його справи упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом. Заявник також стверджував, що заяви, зроблені для преси суддею, яка вела його справу, свідчили про те, що вона переконана в його вині, на порушення пункту 2 статті 6. Крім того, за його словами, арешт і перевірка його кореспонденції, а також заборона сім’ї відвідувати його протягом певного періоду перебування його під вартою становили порушення статті 8.

Рішення Суду

Пункт 3 статті 5

Суд зважив на те, що протягом 11 місяців заявник перебував під постійним наглядом у своїй квартирі, залишати яку йому було суворо заборонено. Суд визнав, що міра обмеження, яку становив такий захід, є достатньою для того, щоб вважати це позбавленням свободи, про яке йдеться в статті 5 Конвенції. Це стосується і періодів, які заявник провів у лікарні, оскільки, згідно з національним законодавством, він і далі вважався особою, що перебуває в запобіжному ув’язненні в очікуванні на судовий розгляд. У цьому зв’язку Суд зазначив, що обмеження свободи пересування заявника, по суті, були такими самими, що й у в’язниці. Було змінено лише режим та умови його запобіжного ув’язнення, але цей захід не скасовували.

Суд визнав, що скаргу заявника на тривалість тримання його під вартою в очікуванні судового розгляду він може розглянути лише стосовно періоду після 27 червня 1997 року, дати, коли Конвенція набрала чинності щодо Латвії. Однак Суд наголосив при цьому, що, для того щоб оцінити виправданість такої тривалості ув’язнення, він має взяти до уваги період, який заявник провів під вартою до цієї дати. Отже, Суд зважив на те, що від дня арешту заявника і до дня, коли суд ухвалив рішення по суті обвинувачень проти заявника, минуло шість років, п’ять місяців і 14 днів, включаючи чотири роки та шість місяців, що минули після набрання Конвенцією чинності стосовно Латвії.

Суд зазначив, що після набрання Конвенцією чинності реґіональний суд дев’ять разів відхиляв клопотання заявника про звільнення його з­під варти, вмотивовуючи свої рішення абстрактними і короткими формулюваннями, посилаючись лише на критерії, викладені у відповідному положенні Кримінально-процесуального кодексу. На думку Суду, такі підстави не можуть виправдовувати тривале тримання заявника під вартою і не відповідають критерію розумного строку. Отже, Суд постановив, що було допущено порушення пункту 3 статті 5.

Пункт 4 статті 5

Суд зазначив, що він має юрисдикцію розглянути цю скаргу лише стосовно періоду, який починається від дати, коли Конвенція набрала чинності для Латвії, — від 27 червня 1997 року. У цій справі це означає, що розгляд ефективності судового розгляду законності затримання включає лише судовий етап провадження.

Суд знову наголосив на тому, що незалежність і безсторонність є надзвичайно важливими елементами поняття «суд», незалежно від того, в якому положенні Конвенції воно вживається. Також він вважає, що суд завжди має бути органом, встановленим законом, аби мати необхідні леґітимні повноваження розглядати справи, подані особами в демократичному суспільстві.

У цій справі Ризький реґіональний суд повинен був розглядати справу по суті і разом з тим мав завдання розглянути клопотання заявника про звільнення його з-під варти. З огляду на це, Суд, пославшись на свої висновки у світлі пункту 1 статті 6, зазначив, що справу заявника не розглядав безсторонній суд і що колеґія судів, яка вела його справу, не була «встановлена законом» стосовно періоду після 14 грудня 1999 року. Отже, Суд постановив, що було допущено порушення пункту 4 статті 5.

Пункт 1 статті 6

Право на судовий розгляд упродовж розумного строку

Суд зауважив, що судове провадження у справі заявника розпочалося 1 червня 1995 року, коли його вперше було допитано як підозрюваного, і завершилося 28 грудня 2001 року винесенням рішення суду першої інстанції. Отже, дотеперішня тривалість судового провадження за апеляцією становить майже шість років і сім місяців. Хоча Суд уповноважений розглянути цю скаргу лише стосовно періоду від дати набрання Конвенцією чинності для Латвії, він зазначив про необхідність також врахувати етап провадження на зазначену дату, коли розслідування у справі тривало вже два роки і 27 днів.

Суд визнав справу надзвичайно складною і зважив на те, що у зв’язку зі станом здоров’я заявника відбулися значні затримки в провадженні. Проте Суд зазначив, що заявник не може нести відповідальність за такі затримки, оскільки вони виникли внаслідок непереборної сили. Що стосується дій національних органів влади, Суд взяв до уваги, що з дня виходу суддів із провадження у зв’язку з тиском, як вони зазначили, з боку уряду, і до дня, коли справу передали іншій колеґії суддів, минуло десять місяців і 28 днів і що органи влади не пояснили цю затримку ніякими причинами. Отже, Суд дійшов висновку, що судові органи не виявили ретельності, необхідної для забезпечення належного проведення судового розгляду, і постановив, що було допущено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

Право на розгляд справи судом, встановленим законом

Суд зважив на те, що розпорядження від 27 жовтня 1999 року про вихід пані Штайнерте зі справи було, на клопотання прокуратури, скасоване 14 грудня 1999 року радою Верховного суду. Всупереч вказівці, яку дала рада Верховного суду стосовно цього розпорядження, справу було передано тій самій суддівській колеґії Ризького реґіонального суду, яка вже вийшла з провадження. Суд також зазначив, що після скасування розпорядження двох не головуючих суддів їх, згідно із законом, було позбавлено права брати участь у провадженні. Отже, колеґія суддів реґіонального суду не була встановлена законом, у зв’язку з чим відбулося порушення пункту 1 статті 6.

Право на розгляд безстороннім і незалежним судом

Суд зважив на те, що пані Штайнерте піддала критиці в пресі ведення захисту в судовому провадженні, робила прогноз результату судового процесу, висловила здивування, що заявник наполегливо заперечує свою вину, і закликала його довести свою невинуватість. На думку Суду, ці заяви свідчили про наявність уже визначеної позиції стосовно результату судового процесу, з чітким відданням переваги обвинувальному вердикту проти заявника. Такі заяви суперечили вимогам пункту 1 статті 6 і викликали у заявника побоювання, що суддя не є безсторонньою. Отже, Суд постановив, що було допущено порушення пункту 1 статті 6 у зв’язку з незабезпеченням безсторонності суду. Суд також вирішив, що цей висновок позбавляє необхідності розглядати окремо питання стосовно того, чи був суд «незалежним».

Пункт 2 статті 6

Суд зазначив, що із заяв пані Штайнерте в пресі видно, що вона була переконана у винуватості заявника. Вона навіть пропонувала йому довести, що він не винуватий. Така позиція судді, на думку Суду, розходиться із самим принципом презумпції невинуватості, що є одним з основоположних принципів, на якому будується демократична держава. Тому Суд постановив, що було допущено порушення пункту 2 статті 6 Конвенції.

Стаття 8

Накладання арешту на кореспонденцію та її перевірка

Суд дійшов висновку, що відбулося втручання у право заявника на повагу до своєї кореспонденції. Суд зважив на те, що цей захід було застосовано на підставі розпорядження судді, який керувався при цьому статтею 176 Кримінально-процесуального кодексу. Згідно з цією статтею, такий захід можна було застосовувати у справах осіб, яких обвинувачено в особливо тяжких правопорушеннях. На думку Суду, це положення надавало судам надмірно широку свободу дій, оскільки в ньому лише зазначалися види правопорушень і не вказувався період дії такого заходу та підстави, на яких можна було б його застосовувати. Суд при цьому взяв до уваги й те, що моніторинґ кореспонденції заявника, який здійснювався за розпорядженням, виданим ще в 1997 році, триває до цього часу. Суд вважає, що закон, на підставі якого було вжито цей захід, не визначає з достатньою чіткістю меж та способу здійснення дискреційного права, наданого органам влади у відповідній сфері. З огляду на це, Суд постановив, що втручання не було встановлене законом і що було допущено порушення статті 8 Конвенції.

Заборона побачень із сім’єю

Суд зазначив, що відбулося втручання у право заявника на повагу до сімейного життя, оскільки його дружині та маленькій дочці не дозволили відвідувати його у в’язниці. На час, що розглядається у справі, підставою для такої заборони був наказ міністерства. Однак у грудні 2001 року Конституційний суд Латвії оголосив, що будь-яке втручання в особисті права, якщо воно відбувається лише на підставі міністерського наказу, суперечить Конституції. З огляду на цю обставину, у Суду з’явилися вагомі сумніви стосовно того, чи здійснювався згаданий захід «згiдно із законом», як цього вимагає стаття 8 Конвенції.

Суд також зважив на те, що дружині та дочці заявника не дозволяли бачитися з ним протягом трьох періодів, найдовший із яких тривав майже рік і сім місяців. До того ж ця заборона була беззастережною. Суд також взяв до уваги, що, перебуваючи під домашнім арештом, коли він мав необмежений контакт із сім’єю, заявник не скористався такою ситуацією, щоб вступити у змову чи перешкодити розслідуванню справи. Тому Суд визнав, що застосування такого суворого заходу не було необхідним для досягнення законних цілей. Суд підсумував, що згаданий захід не був «необхідним у демократичному суспільстві», і постановив, що у зв’язку з цим було допущено порушення статті 8.

Суддя Марусте висловив окрему думку, яка частково не збігається з позицією більшості. Окрему думку додано до тексту судового рішення.

---