519
22.10.2002

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ ПАЛАТИ У СПРАВІ
«АЛЬҐУР ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ»

Сьогодні Європейський суд з прав людини письмово повідомив рішення[1] у справі «Альґур проти Туреччини» (Algür v. Turkey) (заява № 32574/96). Суд одноголосно постановив:

— що допущено порушення статті 3 (заборона нелюдського чи такого, що принижує гiднiсть, поводження або покарання) Європейської конвенції з прав людини;

— що допущено порушення пункту 1 статті 6 (право на розгляд справи незалежним і безстороннім судом);

— що необхідності розглядати скаргу у світлі пункту 3(с) статті 6 не було.

Згідно зі статтею 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив заявниці 25 000 євро як компенсацію стосовно всіх пунктів шкоди, взятих разом, а також 3000 євро — за судові витрати.

(Рішення викладене лише французькою мовою).

1. Основні факти

Мер'єме Альґур (Meryeme Algür) — громадянка Туреччини, 1973 року народження. У час, який розглядається в справі, вона була студенткою, нині перебуває в байрампаській (Bayrampaşa) в'язниці.

Під час операції, спрямованої проти КРП (Курдської робітничої партії), 21 березня 1995 року заявницю заарештували працівники із відділу боротьби з тероризмом Стамбульської служби безпеки, які виявили у неї підроблені особисті документи. Її взяли під поліційну варту за підозрою у членстві в цій незаконній організації. Під час перебування під вартою вона була позбавлена будь-якої адвокатської допомоги. 29 березня заявниця підписала показання, що їх склали працівники поліції, зафіксувавши в них дані про те, що вона нібито причетна до КРП.

Заявниця стверджувала, що під час перебування під вартою в поліції вона зазнала з боку поліцейських жорстокого поводження у фізичному і психологічному сенсі. Вона стверджувала, що її неодноразово били кулаками і ногами, погрожували смертю і зґвалтуванням та завдавали словесних образ. За її словами, до неї застосували «палестинське підвішування» (за зв'язані руки), а також електрошок, приставляючи електроди до грудей, ніг та верхніх частин тіла.

3 квітня 1995 року заявницю оглянув судовий медичний експерт. Він склав довідку, в якій не вказав ніяких ознак травматичних ушкоджень на тілі заявниці. Того самого дня в'язничний лікар також виписав довідку, в якій зазначив, що заявниця відчуває біль у руках, ногах і шиї, загальне тремтіння, а також зафіксував наявність двох подряпин розміром 1х1 см на грудях. Він сказав, що остаточний висновок буде зроблено після обстеження заявниці судовим медичним експертом, але з матеріалів справи видно, що такого обстеження проведено не було.

На допиті прокурором і згодом суддею в суді державної безпеки заявниця дещо відхилилася від своїх попередніх показань. Зізнавшись, що вона знала про цю організацію завдяки родичам, вона, однак, заперечувала факт своєї участі в її діяльності. Вона також сказала судді, що її силою примусили підписати показання, які брали від неї працівники поліції.

25 травня 1995 року заявниця подала кримінальну скаргу, стверджуючи, що вона зазнала жорстокого поводження з боку поліцейських, під відповідальність яких вона потрапила, перебуваючи під вартою в поліції. Прокурор вирішив, що для порушення справи підстав немає, оскільки доказів проти працівників поліції було недостатньо. Оскарження заявницею цього рішення відхилив голова суду присяжних.

15 жовтня 1996 року суд державної безпеки, до складу якого входив військовий суддя, визнав заявницю винною і засудив її до п'ятнадцяти років ув'язнення на підставі статті 168 Кримінального кодексу, згідно з якою членство в незаконній організації є кримінальним правопорушенням. Рішенням від 16 червня 1997 року Касаційний суд залишив цей вирок без зміни.

2. Процедура і склад Суду

Заяву подано до Європейської комісії з прав людини 19 грудня 1995 року і передано до Суду 1 листопада 1998 року. 3 липня 2001 року її було визнано частково прийнятною.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Ніколас Братца (Nicolas Bratza, Британія), голова

Матті Пеллонпя (Matti Pellonpää, Фінляндія)

Антоніо Пастор Рідруехо (Antonio Pastor Ridruejo, Іспанія)

Елізабет Палм (Elisabeth Palm, Швеція)

Ріца Тюрмен (Riza Türmen, Туреччина)

Марк Фішбах (Marc Fischbach, Люксембурґ)

Хосе Касадеваль (Josep Casadevall, Андорра),

а також Франсуаза Елан-Пассо (Françoise Elens-Passos), заступник секретаря секції.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Посилаючись на статтю 3 Конвенції (заборона катування або нелюдського чи такого, що принижує гiднiсть, поводження або покарання), заявниця скаржилася на поводження, якого вона зазнала під час перебування в поліційній в'язниці. Посилаючись на пункт 1 статті 6 (право на справедливий судовий розгляд), вона стверджувала, що не здійснила права на справедливий розгляд справи незалежним і безстороннім судом. Нарешті, за її словами, було порушено пункт 3(с) статті 6 (право на правову допомогу захисника), оскільки під час перебування під вартою в поліції вона не мала змоги звернутися до адвоката.

Рішення Суду

Стаття 3

Суд зазначив, що протягом чотирнадцяти днів перебування під поліційною вартою заявниці не дозволяли звернутися до адвоката або лікаря на її вибір. По закінченні цього строку, після проходження заявницею спочатку одного, а потім другого медичного обстеження, було підготовлено два медичні висновки, які цілком суперечили один одному. За відсутності пояснень Уряду стосовно явної розбіжності між висновками, Суд дійшов висновку, що, оскільки під час першого обстеження не було виявлено жодних ознак тілесних ушкоджень, його не було проведено належним чином. Крім того, ніхто не довів, що тілесні ушкодження заявниці з'явилися до її арешту.

Суд взяв до уваги, що, всупереч вказівкам в'язничного лікаря, жодного додаткового медичного огляду для встановлення причин виявлених на тілі заявниці тілесних ушкоджень проведено не було. До того ж, приймаючи рішення про недоцільність будь-яких подальших заходів стосовно скарги заявниці, прокурор лише зазначив недостатність доказів. Крім того, незважаючи на те, що заявниця двічі повідомляла, що її не направляли до інституту судової медицини, голова суду присяжних, не розглянувши цей арґумент, відхилив її прохання скасувати рішення про припинення судового провадження.

Суд зазначив, що держава несе відповідальність за всіх осіб під вартою, з огляду на уразливість становища таких осіб, які потрапляють у поліцію, і органи влади були зобов'язані забезпечити їхній захист. Суворе дотримання від самого початку тримання особи під вартою основних ґарантій, таких, як право вимагати огляду лікаря на свій власний вибір — на додаток до будь-якого огляду, проведеного лікарем, призначеним представниками поліції, — та право бачитися з адвокатом і родичем, разом із забезпеченням оперативного судового втручання, давало можливість виявити жорстоке поводження і запобігти йому, поводження, яке, як це було в даній справі, поліція могла допустити стосовно затриманих, зокрема з метою домогтися від них зізнань.

У світлі всіх цих обставин та зважаючи на той факт, що додаткового медичного обстеження проведено не було і що Уряд не надав ніякого правдоподібного пояснення причин тілесних ушкоджень заявниці, Суд зауважив, що страждання, якого зазнала заявниця, було наслідком поводження, відповідальність за яке несе Уряд.

Що стосується тяжкості стверджуваних дій, то наявні медичні документи не дають можливості встановити, чи можна охарактеризувати страждання заявниці як надзвичайно тяжкі. Однак поводження, якого зазнала під вартою ця двадцятидворічна заявниця — зокрема непроведення належного медичного обстеження, — можна розглядати як нелюдське і таке, що принижує гiднiсть. Отже, допущено порушення статті 3 Конвенції.

Пункти 3 (с) та 1 статті 6

Щодо скарги, згідно з якою Стамбульський суд державної безпеки не був незалежним і безстороннім, Суд знову нагадав, що у своїх попередніх рішеннях він уже встановив, що через певні особливості статусу військових суддів їхня незалежність і безсторонність залишається сумнівною; вони є військовослужбовцями, які перебувають у підпорядкуванні військового відомства, яке, у свою чергу, дістає накази від виконавчої влади.

Суд зазначив, що вимога від цивільної особи, обвинуваченої в терористичному злочині, постати перед судом державної безпеки, до складу якого входив військовий суддя, становила для цієї особи законну підставу побоюватися незабезпечення незалежності й безсторонності цього суду. Отже, було допущено порушення пункту 1 статті 6.

З огляду на свій висновок про порушення пункту 1 статті 6, Суд визнав, що немає необхідності розглядати скаргу заявниці стосовно відсутності у неї можливості звернутися до адвоката під час перебування під поліційною вартою.

 

---