484
10.10.2002

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ ПАЛАТИ У СПРАВІ
«D.P. ТА J.C. ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА»

Сьогодні Європейський суд з прав людини письмово повідомив рішення[1] у справі «D.P. та J.C. проти Сполученого Королівства» (D.P. & J.C. v. the United Kingdom) (заява № 38719/97), яке не є остаточним. Суд одноголосно постановив:

— що порушення статті 3 (заборона нелюдського чи такого, що принижує гiднiсть, поводження) Європейської конвенції з прав людини допущено не було;

— що порушення статті 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) допущено не було;

— що порушення статті 6 (право на доступ до суду) допущено не було;

— що було допущено порушення статті 13 (право на ефективний засіб правового захисту).

Згідно зі статтею 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив кожному заявникові по 5000 євро як компенсацію за нематеріальну шкоду та обом разом 12 500 євро за судові витрати. (Рішення викладене лише англійською мовою).

1. Основні факти

Заявники — D.P. та J.C. (сестра і брат), громадяни Сполученого Королівства, 1964 і 1967 року народження, проживають у Лондоні та Ноттінгемі, відповідно.

D.P. — За словами D.P., від 1972 року, коли їй було близько восьми років, і приблизно до 1980 року вона постійно зазнавала сексуальних посягань з боку N.C., який спочатку за плату приходив доглядати дітей у сім'ї, а згодом став другом матері D.P. і у вересні 1974 року — її другим чоловіком. Це відбувалося один раз на тиждень, як правило, у суботу (коли матері не було вдома), і щоразу, коли вона та N.C. залишалися в домі наодинці, він вимагав від неї мастурбувати його статевий орган. Принаймні двічі він зажадав він неї торкатися нігтем кінця його члена. До досягнення нею тринадцяти років він купав її (та її сестер) у ванні, торкаючись її піхви і грудей. Коли їй було 14 років, він ґвалтував її, а в 15 примушував її брати його член у рот і вступати з ним у статевий контакт. Це насильство тривало до 1980 року, коли у них поселився друг D.P.

D.P. стверджувала, що вона дуже боялася розповісти про це матері. Коли вона, після того, як її зґвалтував N.C., вчинила в присутності матері спробу накласти на себе руки, мати відреаґувала на це сміхом. D.P. не поскаржилася на зґвалтування, розуміючи необхідність у такому разі проходження гінекологічного обстеження.

J.C. — За словами J.C., приблизно з 1978 року, коли йому було близько десяти років, він постійно зазнавав сексуальних домагань з боку N.C., а саме — увечері по п'ятницях, суботах або неділях, коли матері не було вдома. Ці домагання тривали до січня 1981 року (хоча, як свідчить довідка психіатра, другий заявник стверджував, що він зазнавав таких посягань із шестирічного і до шістнадцятирічного віку), коли J.C., якому було 14 років, почав прогулювати заняття в школі. З огляду на неспроможність матері впоратися з J.C., місцевий орган влади взяв його під добровільну опіку, помістивши в дитячий будинок. Однак навіть після цього він зазнавав сексуальних посягань, коли бував удома у вихідні дні. Як правило, N.C. мастурбував пеніс J.C. і вимагав від нього робити те саме з ним. Іноді N.C. вимагав від J.C. торкатися геніталій його сестри-близнюка (J.), а від J. вимагав мастурбувати пеніс J.C. J.C. не розповідав про це матері через побоювання, що вона не повірить йому, та через страх перед N.C. Хоча не відомо, чи знала мати заявників про поведінку N.C., проте вона не виявляла ніякої реакції на страждання дітей. Посягання тривали доти, доки J.C. не почав жити самостійно.

Обоє заявників стверджували, що їх примушували діяти супроти власної волі і що внаслідок цього вони зазнавали надзвичайного приниження. Їм також було дуже важко доповісти про це поліції. Обоє також тривалий час перебували в депресії, переживаючи стрес. У D.P. був психічний розлад, при якому вона відчувала приниження власної гідності, болісне занепокоєння, обурення, аґресію, соціальну фобію та певною мірою аґорафобію. J.C. зазнавав болісного занепокоєння, обурення і аґресії. Він зазнавав труднощів у формуванні взаємин і з 19 років страждав на епілепсію.

Заявники стверджували, що вони поінформували про насильство соціальні служби. У 1978 році було два випадки, коли вони сказали працівникам цієї служби про те, що зазнають образи з боку названого батька. Однак мати заперечувала факти насильства, і соціальна служба не вдалася до будь-яких заходів. D.P. стверджувала, що вона також повідомила працівника соціальної служби, що N.C. бив її і робив їй «інші речі», а згодом і про те, що N.C. зґвалтував її, але їй не повірили.

19 лютого 1993 року, після того як одна із сестер заявників повідомила поліцію про сексуальне посягання з боку N.C., останнього було обвинувачено, зокрема у зґвалтуванні і непристойному нападі. Десь 22 березня 1994 року N.C. зізнався в тому, в чому його обвинувачували D.P. та J.C. 25 травня 1994 року він визнав себе винним за двома пунктами обвинувачення в замаху на зґвалтування і трьох непристойних нападах (на J.C. та двох його сестер). N.C. було засуджено до дев'яти років ув'язнення, при цьому у вироку було враховано один замах на зґвалтування і два непристойні напади на D.P.

5 травня 1994 року J.C. звернувся до Ради з питань компенсацій постраждалим від злочинів, і йому запропонували компенсацію в розмірі 1500 фунтів стерлінґів, які він і одержав. 12 липня 1994 року D.P. також звернулася до Ради, яка запропонувала їй 3000 фунтів стерлінґів, проте D.P. відмовилася від них.

Обоє заявників зробили безуспішні спроби вчинити позови проти місцевого органу влади, обвинувачуючи його в тому, що він не захистив їх від сексуального насильства, якого вони зазнавали в дитячому віці.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 12 лютого 1997 року і передано до Суду 1 листопада 1998 року. 26 червня 2001 року її оголошено прийнятною.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Крістос Розакіс (Christos Rozakis, Греція), голова

Франсуаза Тюлкен (Françoise Tulkens, Бельгія)

Ніколас Братца (Nicolas Bratza, Британія)

Джованні Бонелло (Giovanni Bonello, Мальта)

Снежана Ботучарова (Snejana Botoucharova, Болгарія)

Анатолій Ковлер (Anatoli Kovler, Росія)

Елізабет Штайнер (Elisabeth Steiner, Австрія)

а також Ерік Фріберг (Erik Fribergh), секретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявники скаржилися, що місцевий орган влади не забезпечив їхнього захисту від насильства, якого вони зазнали в дитинстві, і що вони не мали ані доступу до суду, ані ефективного засобу правового захисту у зв'язку з цими скаргами. Вони посилалися на статті 3, 6, 8 і 13 Конвенції.

Рішення Суду

Стаття 3

Суд зауважив, що в документах соціальної служби немає жодних свідчень стосовно існування будь-якої підозри про те, що в домі заявників чиниться сексуальне насильство. Заявники також погодилися, що в той час вони не зверталися до органів влади з будь-якою недвозначною скаргою. Отже, не було доведено, що місцевий орган влади знав про це сексуальне насильство.

Суд визнав непереконливим арґумент про те, що мали місце особливі ознаки неспокійної і вибухової сімейної ситуації, які мали послужити соціальній службі підставою для підозри: в сім'ї, яка переживає фінансові труднощі і час від часу залучається до кримінальних проваджень і мати в якій «не така турботлива», ніж повинна бути, існують глибші і важчі для виявлення проблеми. У такому розвитку подій соціальна служба зовсім не сприймала N.C. як чинник небезпеки, і, на її думку, навпаки, були підстави вважати, принаймні у перші роки, що N.C. справляє позитивний вплив, становить позитивний образ батька для зростаючої кількості дітей, забезпечуючи підтримку матері і певний додатковий заробіток для сім'ї. З огляду на очевидне намагання матері виправдати N.C. та мовчання з боку всіх дітей, незважаючи на те, що вони протягом років мали численні контакти з різними фахівцями, Суд визнав, що соціальну службу не можна критикувати за бездіяльність щодо порушення розслідування за фактом можливої наявності якоїсь іншої прихованої проблеми.

Також не можна вважати, що, з огляду на проблеми, з якими заявники постійно стикалися вдома, стаття 3 Конвенції зобов'язувала соціальну службу влаштувати їх під постійну опіку. Хоч інколи й було помітно, що обоє заявників, перебуваючи в сім'ї, відчувають значний неґативний стрес, вони обоє демонстрували міцну прив'язаність до сім'ї. У травні 1980 року першу заявницю віддали під тимчасову опіку в чужу сім'ю, але згодом вона повернулася додому на власне прохання. Другого заявника було влаштовано в дитячому будинку, де він перебував з 1982 до 1984 року, буваючи вдома кожний другий тиждень у вихідні. І хоч інколи він виявляв небажання йти додому, в інших випадках він, здавалося, йшов туди з радістю. Для того щоб соціальна служба могла вжити суворий захід для остаточного розірвання зв'язків заявників із сім'єю, потребувалися переконливі підстави, яких на той час не було.

У підсумку Суд зазначив, що не було доведено факту обізнаності місцевого органу влади щодо сексуального насильства, яке спричиняв N.C. заявникам у них удома. З огляду на ці обставини, не можна вважати, що органи влади не виконали позитивного обов'язку із вжиття ефективних заходів для захисту їх від такого насильства. Отже, порушення статті 3 допущено не було.

Стаття 8

Хоча не було сумніву в тяжкості посягань та їхніх наслідків для заявників, Суд нагадав, що соціальній службі не було відомо і не могло бути відомо про сексуальні посягання на заявників з боку названого батька. Знаючи про складність ситуації в цій сім'ї, соціальна служба, як свідчать її документи, надавала практичну й фінансову підтримку, постійно контактувала із сім'єю і вжила заходів, щоб віддати дітей, коли це виявилося необхідним, під тимчасову опіку. Дійшовши висновку, що органи влади не порушили позитивного обов'язку із захисту фізичної та моральної недоторканності дітей, Суд постановив, що порушення статті 8 допущено не було.

Пункт 1 статті 6

Суд зазначив, що другий заявник мав можливість здійснити право на судовий розгляд своїх скарг у змагальному процесі згідно з чинними в державі правовими нормами стосовно злочинного недбальства. Перша заявниця мала б таку саму можливість, якби вирішила скористатися нею. Отже, той факт, що вимоги другого заявника було відхилено як такі, що не мають підстав для позову, не свідчить про обмеження доступу до суду. Тому Суд визнав, що порушення статті 6 допущено не було.

Стаття 13

Суд встановив, що заявники не мали у своєму розпорядженні відповідного засобу, щоб домогтися розгляду своїх обвинувальних тверджень про те, що місцевий орган влади не забезпечив їхнього захисту від поганого поводження тяжкого й небезпечного характеру, і не мали можливості домогтися забезпеченого правовою санкцією рішення про компенсацію за шкоду, завдану таким поводженням. Отже, їм не надали ефективного засобу правового захисту у зв'язку зі скаргами на порушення статей 3 та 8, тобто було допущено порушення статті 13.

Суддя Розакіс висловив окрему думку, яку додано до тексту цього рішення.

---