249
07.05.2002

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ ПАЛАТИ У СПРАВІ
«МАК-ВІКАР ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА»

Сьогодні Європейський суд з прав людини повідомив у письмовій формі рішення палати[1] у справі «Мак-Вікар проти Сполученого Королівства» (McVicar v. the United Kingdom) (заява № 46311/99).

Суд одноголосно постановив:

— що порушення пункту 1 статті 6 Європейської конвенції з прав людини (право на справедливий судовий розгляд) допущено не було;

— що порушення статті 10 (свобода вираження поглядів) допущено не було.

(Рішення викладене лише англійською мовою).

1. Основні факти

Джон Мак-Вікар (John McVicar) — громадянин Сполученого Королівства, журналіст і диктор радіомовлення (телебачення). Він народився 1940 року, проживає в Лондоні.

У вересні 1995 року в журналі «Спайкт» (Spiked) було опубліковано статтю, в якій п. Мак-Вікар висловив думку, що атлет Лінфорд Крісті (Linford Christie) вживає заборонені наркотичні допінґові засоби.

У грудні 1995 року п. Крісті вчинив позов у Високому суді проти п. Мак-Вікара за дифамацію. Упродовж більшої частини судового провадження заявник представляв сам себе, оскільки був не в змозі сплатити адвокатські гонорари і з огляду на те, що безоплатна правова допомога щодо позову проти дифамації не надається. Арґументи його захисту полягали в тому, що викладені в статті твердження є правдивими по суті і відбивають реальні факти.

Заявник хотів послатися на показання одного атлета, який нібито сказав заявникові, що п. Крісті ознайомив його з наркотиками, які є стимуляторами для підвищення спортивних показників, а також познайомив з остеопатом, який займався спортивною медициною протягом 20 років і лікував п. Крісті. Остеопат начебто запевнив заявника у своїй здатності із зовнішнього вигляду тіла атлета і на дотик визначити, чи вжив цей атлет такі наркотики, і що, на його переконання, п. Крісті реґулярно вживає їх.

Однак суддя суду першої інстанції відмовився прийняти як докази показання обох свідків. Суддя визнав, що буде несправедливим дозволити надати остеопатові дати показання на судовому розгляді, не надавши п. Крісті часу для контрарґументів. Однак саме по собі відстрочення судового засідання з цією метою, на його думку, завдало б шкоди п. Крісті, оскільки п. Мак-Вікар не мав достатніх коштів, щоб ґарантувати відшкодування додаткових витрат. Суддя відмовився прийняти як докази показання атлета, посилаючись на те, що було б несправедливо, якби п. Крісті опинився перед широким потоком тверджень про вживання наркотиків, адже про конкретні стверджувані факти він дізнався б лише після показань свідка. Пан Мак-Вікар оскаржив рішення судді суду першої інстанції виключити показання остеопата й атлета, але оскарження було відхилено.

Судовий розгляд почався 8 червня 1998 року. Заявник представляв себе сам, оскільки вже не мав коштів. 3 липня 1998 року суд присяжних визнав (десять голосів проти двох), що зміст статті, яка стала предметом позову, полягав у тому, що: п. Крісті «шахрай, який реґулярно вживає наркотичні допінґові засоби, щоб досягати більшого успіху на атлетичних змаганнях». Як також було встановлено, заявник не довів, що стаття, з таким тлумаченням її змісту, своєю суттю відбиває правдиві факти. Від п. Мак-Вікара зажадали сплатити судові витрати і виконати судову заборону, яка не дозволяла йому знову виступити з обвинувальними заявами.

2. Процедура і склад Суду

Заяву подано до Суду 18 грудня 1998 року й оголошено частково прийнятною 10 травня 2001 року.

Судове рішення ухвалене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Крістос Розакіс (Christos Rozakis, Греція), голова

Франсуаза Тюлкен (Françoise Tulkens, Бельгія)

Ніколас Братца (Nicolas Bratza, Британія)

Пер Лоренцен (Peer Lorenzen, Данія)

Ніна Важич (Nina Vajić, Хорватія)

Анатолій Ковлер (Anatoly Kovler, Росія)

Владиміро Заґребельський (Vladimiro Zagrebelsky, Італія),

а також Ерік Фріберг (Erik Fribergh), секретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявник стверджував, що відсутність у відповідача змоги претендувати на безоплатну правову допомогу в провадженні стосовно наклепу становила порушення пункту 1 статті 6 і статті 10 Європейської конвенції з прав людини. Він також стверджував, що визнання показань свідків неприпустимими доказами на судовому розгляді його справи, де на нього було покладено тягар доведення при висуненні виправдувальних арґументів захисту, наказ, яким від нього зажадали сплатити судові витрати, і судова заборона на подальше публікування своїх виступів також становили порушення статті 10.

Рішення Суду

Пункт 1 статті 6

Стосовно неправоможності п. Мак-Вікара одержати безоплатну правову допомогу Суд зазначив, що заявник добре освічений і досвідчений журналіст, спроможний сформулювати переконливий арґумент. Той факт, що з 30 квітня 1998 року і до початку судового розгляду його представляв адвокат, який спеціалізується у справах дифамації і який раніше вже працював із співвідповідачами заявника у цьому позові, також свідчить про те, що він міг безперешкодно здійснити ефективний захист, посилаючись на факт своєї неправоможності щодо отримання безоплатної правової допомоги.

Суд також визнав, що норми стосовно відмови прийняти докази від двох свідків є чіткими і недвозначними і що заявник та його юридичний представник мали змогу вжити певних заходів на ранньому етапі провадження, що могло б змінити рішення про виключення цих доказів, але вони не зробили цього.

Суд дійшов висновку, що заявник міг безперешкодно й ефективно навести у Високому суді арґументи захисту в позові щодо дифамації і що через відсутність у нього права на безоплатну правову допомогу не можна стверджувати, що судове провадження було несправедливим. Отже, Суд одноголосно постановив, що порушення пункту 1 статті 6 допущено не було.

Стаття 10

Враховуючи свій висновок стосовно пункту 1 статті 6 про те, що заявник міг безперешкодно й ефективно навести у Високому суді арґументи захисту і що його не було позбавлено права на справедливий судовий розгляд через відсутність у нього права на безоплатну правову допомогу, Суд визнав, що неправоможність щодо отримання безоплатної правової допомоги не перешкоджає праву заявника на свободу вираження поглядів, ґарантовану статтею 10.

Що стосується виключення показань двох свідків, Суд зазначив, що показання, про які йдеться, було визнано як докази неприпустимими після того, як суддя суду першої інстанції та апеляційний суд ретельно проаналізували питання необхідності захисту при цьому конкуруючих суспільних інтересів, а також забезпечення рівноваги між цими інтересами. Завдяки рівновазі, яку забезпечив апеляційний суд, заявникові надали змогу використовувати на судовому розгляді певні докази, незважаючи на неподання їх відповідно до норм. Суд зауважив, що не було підстав для критики способу, в який суддя суду першої інстанції та апеляційний суд забезпечили рівновагу між наявними конкуруючими інтересами. Отже, Суд визнав, що тією мірою, якою виключення показань від цих двох свідків становило втручання у право заявника на свободу вираження поглядів, ґарантоване статтею 10, таке втручання виправдовувалося, як необхідне для захисту прав п. Крісті.

Суд також зауважив, що наказ із зобов'язанням заявника оплатити судові витрати п. Крісті у зв'язку з позовом про дифамацію був пропорційним. Пропорційною була також і заборона повторення обвинувальних тверджень. Отже, тією мірою, якою цей наказ та судова заборона могли перешкодити заявникові та іншим журналістам брати подальшу участь у дискусії навколо питань, які викликають законний суспільний інтерес, такі заходи виправдовувалися з огляду на пункт 2 статті 10 як необхідні для захисту репутації та прав п. Крісті.

Суд зауважив, що для людини, яка здобула славу та успіх виключно завдяки своїм атлетичним досягненням, наслідки оприлюднених у статті обвинувальних тверджень могли бути дуже серйозними.

Суд не мав змоги висловити свою думку про те, якою мірою заявник міг підставно спиратися на свої джерела під час написання статті, оскільки достовірність цих джерел була сумнівною. Проте Суд зазначив, що низка чинників свідчила про те, що заявник почав турбуватися, наскільки правдивими чи достовірними є твердження, лише після події — коли судове провадження за позовом про дифамацію вже розпочалося. По-перше, п. Мак-Вікар у своїй заяві до Суду зазначив: для того щоб з'ясувати, чи вживав Крісті наркотичні стимулятори для підвищення спортивних показників або чи були підстави підозрювати його в цьому, треба було обов'язково мати значну кількість експертних доказів, доступ до яких був для заявника обмежений через нестачу в нього коштів. По-друге, в образливій статті твердження про вживання паном Крісті наркотиків не підкріплювалося жодним посиланням на авторитетне джерело. Справді, заявник у статті зізнавався, що «немає жодної закривавленої голки чи жодного прямого доказу, який би вказував на Крісті», і що зазначене твердження ґрунтувалося лише на «опосередкованих доказах». По-третє, докази, які заявник охарактеризував як вирішальні для його справи, були вперше подані в дуже загальних словах через більше ніж рік після опублікування статті й були уточнені лише безпосередньо перед початком судового розгляду.

За всіх цих обставин Суд визнав, що поставлена заявникові вимога довести, що, з огляду на наявність більшої вірогідності, обвинувальні твердження в статті є за своєю суттю правдивими, становить виправдане обмеження його свободи вираження поглядів, передбачене пунктом 2 статті 10, в інтересах захисту репутації та прав п. Крісті.

Отже, Суд одноголосно постановив, що відсутність права на отримання безоплатної правової допомоги, визнання неприпустимості показань свідків як доказів, наказ про зобов'язання оплатити судові витрати п. Крісті, судова заборона, а також норма стосовно тягаря доведення не становлять порушення статті 10.

 

---