Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 2'2002

Назва
 
Справа «Мікулич проти Хорватії»
(Case of Mikuliæ v. Croatia)
 
Зміст
 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

СПРАВА «МІКУЛИЧ ПРОТИ ХОРВАТІЇ»
(CASE OF MIKULIĆv. CROATIA)

(Заява № 53176/99) 

РІШЕННЯ 

Страсбурґ

7 лютого 2002 року

У справі «Мікулич проти Хорватії»

Європейський суд з прав людини (перша секція), засідаючи палатою, до складу якої увійшли судді:

п. К. Л. Розакіс (C. L. Rozakis), голова

пані Ф. Тюлкен (F. Tulkens)

п. П. Лоренцен (P. Lorenzen)

пані Н. Важич (N. Vajić)

п. Е. Левіц (E. Levits

п. А. Ковлер (A. Kovler

п. В. Заґребельський (V. Zagrebelsky),

а також п. Е. Фріберг (E. Fribergh), секретар секції,

після наради за зачиненими дверима 17 січня 2002 року

постановляє таке рішення, винесене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справу розпочато за заявою (№ 53176/99) проти Республіки Хорватії, поданою згідно зі статтею 34 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) громадянкою Хорватії пані Монтаною Лореною Мікулич (Montana Lorena Mikulić) (заявниця) 9 жовтня 1999 року.

2. У Суді заявницю представляв п. Ханзекович (Hanžeković) та п. Радакович (Radaković), адвокати, які практикують у м. Загребі. Уряд Хорватії (Уряд) представляла уповноважена особа, пані Лідія Лукіна-Карайкович (Lidija Lukina-Karajković).

3. Заявниця стверджувала, зокрема, що тривалість судового провадження у справі про право на батьківство перевищило вимогу «розумного строку», що її право на повагу до приватного та сімейного життя порушено через надмірну тривалість цього провадження і що вона не мала ефективного засобу правового захисту для прискорення розгляду справи або забезпечення явки відповідача до суду.

4. Заяву передано четвертій секції Суду (пункт 1 правила 52 Реґламенту Суду). Для розгляду справи зі складу секції було створено палату (пункт 1 статті 27 Конвенції), як передбачає пункт 1 правила 26 Реґламенту Суду.

5. Рішенням від 7 грудня 2000 року (пункт 4 правила 54) Суд оголосив заяву частково прийнятною.

6. Як заявниця, так і Уряд подали зауваження по суті справи (пункт 1 правила 59). Після консультації зі сторонами Суд вирішив, що проводити слухання по суті справи потреби немає (пункт 2 правила 59 у кінці). Сторони відповіли одна одній на зауваження у письмовій формі.

7. 7 листопада 2001 року заяву передано на розгляд першій секції. Для розгляду справи зі складу секції було створено палату (пункт 1 статті 27 Конвенції), як передбачає пункт 1 правила 26 Реґламенту Суду.

ЩОДО ФАКТІВ

I. ОБСТАВИНИ СПРАВИ

8. Заявниця є позашлюбною дитиною, що народилася 25 листопада 1996 року. 30 січня 1997 року заявниця та її мати вчинили цивільний позов проти H.P. до Заґребського муніципального суду (Opăinski sud u Zagrebu) з вимогою встановити батьківство.

9. На слуханні 17 червня 1997 року муніципальний суд оголосив рішення на користь позивачки внаслідок нез'явлення відповідача. Однак Закон про шлюб та сім'ю (Zakon o braku i porodiиnim odnosima — 1977, 1980, 1982, 1984, 1987, 1989, 1990, 1992 та 1999 років) прямо забороняє ухвалення такого рішення у спорах, які стосуються цивільного статусу (statusni sporovi). 1 липня 1997 року відповідає подав проти цього рішення апеляцію.

10. На слуханні 6 жовтня 1997 року Заґребський муніципальний суд скасував своє рішення. Наступне слухання було заплановано на 9 грудня 1997 року.

11. Тим часом H.P. подав клопотання з обвинуваченням головуючого судді в упередженості, і 27 січня 1998 року голова Заґребського муніципального суду задовольнив його. Згодом, 23 лютого 1998 року, справу було передано до іншого судді.

12. Слухання, заплановане на 18 червня 1998 року, відстрочили через нез'явлення представника Н. Р.

13. Слухання, заплановане на 14 липня 1998 року, відстрочили у зв'язку зі смертю представника Н. Р.

14. На слуханні 14 жовтня 1998 року новий представник Н. Р. доводив, що у відповідний період мати заявниці мала стосунки не з Н. Р., а з іншими особами (exceptio plurium concubentium), і попрохав суд викликати кількох свідків.

15. На слуханні 21 січня 1999 року було заслухано лише двох свідків, тимчасом як інші свідки не з'явилися.

16. На наступному слуханні 18 березня 1999 року суд видав розпорядження про проведення аналізу крові на ДНК. Для цього у відповідній клініці було призначено процедуру на 21 травня 1999 року, але Н. Р. не з'явився.

17. Наступну домовленість про проходження експертизи в клініці було заплановано на 18 червня 1999 року, але Н. Р. повідомив суд, що з 1 червня 1999 року до 15 вересня 1999 року він буде відсутній.

18. 19 липня 1999 року суд розпорядився про призначення ще одного прийому для взяття аналізу крові, і його було заплановано на 27 вересня 1999 року, але Н. Р. знову не з'явився.

19. 13 жовтня 1999 року суд видав розпорядження про призначення прийому вчетверте, і його було заплановано на 22 жовтня 1999 року, але Н. Р. поінформував суд, що його в цей день не буде.

20. 28 листопада 1999 року суд уп'яте розпорядився про призначення прийому, запланованого на 6 грудня 1999 року, і знову Н. Р. не з'явився.

21. Наступне слухання, призначене на 17 лютого 2000 року, відклали через нез'явлення відповідача Н. Р.

22. На слуханні 29 лютого 2000 року суд заслухав показання сторін і вшосте призначив прийом для проходження експертизи на ДНК, цього разу на 25 квітня 2000 року. Н. Р. не з'явився.

23. Наступне слухання, заплановане на 5 червня 2000 року, було перенесене з причини нез'явлення Н. Р.

24. 12 липня 2000 року суд припинив судовий розгляд.

25. 3 жовтня 2000 року представник заявника одержав рішення муніципального суду від 12 липня 2000 року, який встановлював батьківство відповідача і присуджував заявниці право на одержання від нього аліментів. Суд першої інстанції визнав, що уникнення громадянином Н. Р. проходження експертизи на ДНК доводило твердження заявниці. 27 листопада 2000 року Н. Р. подав апеляцію проти цього рішення.

26. 3 квітня 2001 року Заґребський окружний суд (Županijski sud u Zagrebu) скасував рішення суду першої інстанції і повернув справу для повторного розгляду. Апеляційний суд дійшов висновку, що суд першої інстанції не зміг встановити всі належні докази і що уникнення Н. Р. проходження експертизи на ДНК не могло бути основною підставою для встановлення його батьківства. Апеляційний суд розпорядився, щоб суд першої інстанції заслухав кількох свідків, які, за словами Н. Р., мали інтимні стосунки з матір'ю заявниці упродовж відповідного періоду.

27. 15 травня та 13 липня 2001 року заявниця звернулася до голови Верховного суду з проханням прискорити судове провадження.

28. Слухання, заплановані на 26 липня та 30 серпня 2001 року в Заґребському муніципальному суді, перенесли через нез'явлення Н. Р. та його представника.

29. На слуханні 27 вересня 2001 року представник Н. Р. звинуватив головуючого суддю в упередженості.

30. 19 листопада 2001 року суд першої інстанції припинив судовий розгляд і виніс рішення, яке встановлювало батьківство відповідача і наказувало йому виплачувати аліменти заявниці. Суд встановив, що уникнення паном Н. Р. проходження експертизи на ДНК підтверджувало показання матері заявниці.

31. 7 грудня 2001 року заявниця подала апеляцію проти рішення суду першої інстанції, заперечуючи проти розміру аліментів, які мав сплачувати їй Н. Р. Пан Н. Р. також оскаржив це рішення.

32. Як свідчать матеріали справи, судове провадження в апеляційному суді й досі триває.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ПРАВО

33. У статті 8 Цивільно-процесуального закону (Zakon o građanskom postupku, офіційний бюлетень № 53/1991, 91/1992 та 112/1999) зазначено, що суди мають вирішувати цивільні спори на власний розсуд, після ретельного аналізу всіх доказів, в окремому порядку і в цілому, а також узявши до уваги результати всього судового провадження.

34. У пункті 4 статті 59 Конституційного закону про Конституційний суд (набрав чинності 24 вересня 1999 року, далі — Закон про Конституційний суд (Ustavni zakon o Ustavnom sudu) сказано:

«Конституційний суд має право, у виняткових випадках, розглядати конституційну скаргу до моменту вичерпання інших наявних засобів правового захисту, якщо він переконався, що оскаржувана дія чи бездіяльність упродовж розумно необхідного строку становить серйозне порушення конституційних прав та свобод сторони і невжиття ним заходів загрожує стороні серйозними й невиправними наслідками».

ЩОДО ПРАВА

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ ПУНКТУ 1 СТАТТІ 6 КОНВЕНЦІЇ

35. Заявниця стверджувала, що судове провадження стосовно встановлення батьківства Н. Р. не було закінчено в межах розумного строку, як того вимагає пункт 1 статті 6 Конвенції, у відповідному положенні якого сказано:

«Кожен при вирішенні питання щодо його цивільних прав та обов'язкiв … має право на … розгляд упродовж розумного строку …судом…» 

A. Період, який має братися до уваги

36. Суд зазначає, що судове провадження почалося 30 січня 1997 року, коли заявниця подала до Заґребського муніципального суду цивільний позов з вимогою встановити батьківство Н. Р. Однак період, на який поширюється юрисдикція Суду, починається не з цієї дати, а з 6 листопада 1997 року — після того як Конвенція набрала чинності стосовно Хорватії (див. рішення у справі «Фоті та інші проти Італії» (Foti and Others v. Italy) від 10 грудня 1982 року, серія А, № 56, с. 18, п. 53). Судове провадження в апеляційному суді триває й досі. Таким чином, на цей час його тривалість становить приблизно п'ять років, з яких Суд уповноважений розглянути період тривалістю чотири роки та два місяці.

37. Суд також зазначає, що для з'ясування розумності строку, який розглядається, необхідно взяти до уваги стан цієї справи на 5 листопада 1997 року (див., зокрема, рішення у справі «Стирановський проти Польщі» (Styranowski v. Poland) від 30 жовтня 1998 року, Reports of Judgments and Decisions 1998-VIII). З цього приводу Суд зазначає, що на час, коли Конвенція набрала чинності стосовно Хорватії, судове провадження вже тривало упродовж дев'яти місяців.

B. Критерії застосування

38. Суд знову наголошує, що розумність тривалості судового провадження треба оцінювати у світлі обставин справи та критеріїв, встановлених Судом у своїй прецедентній практиці, зокрема, беручи до уваги складність справи, поведінку заявника та відповідних органів влади, а також значущість для заявника даного питання (див., серед останніх рішень, рішення у справі «Гумен проти Польщі» (Humen v. Poland) [GC], №26614/95, п. 60, від 15 жовтня 1999 року, неопубліковане, та у справі «Хорват проти Хорватії» (Horvat v. Croatia), № 51585/99, п. 52, від 26 липня 2001 року, що має бути опубліковане в офіційному збірнику Суду).

C. Подання сторін

39. Уряд у поданні стверджував, що судовий розгляд сімейної справи потребує особливої оперативності. Однак розв'язати такий спір нелегко через необхідність обережного врахування стосунків між залученими в нього сторонами. Одним із принципів цивільного провадження є те, що суди здійснюють дискреційні повноваження, оцінюючи всі відповідні докази і доходячи висновку стосовно фактів справи. У зв'язку з цим Уряд стверджував, що в цій справі суд оцінив факти на підставі поданих сторонами доказів.

40. Стосовно поведінки заявниці, Уряд стверджував, що вона спричинила збільшення тривалості провадження, адже, хоч у своєму першому позові вона прохала суд провести медичну експертизу та аналіз крові, про проведення експертизи на ДНК вона конкретно попрохала лише через десять місяців від початку судового провадження. Крім того, до лютого 2000 року вона не подавала додаткових доказів.

41. Заявниця оспорювала подання Уряду і стверджувала, що в першому позові вона запропонувала провести аналіз крові і що такий аналіз передбачає й експертизу на ДНК.

42. Що стосується дій з боку судів, Уряд стверджував, що оперативно провести провадження у справі суду заважали дії відповідача, який неодноразово не з'являвся на призначену процедуру для проходження експертизи на ДНК та на судові слухання.

43. Заявниця стверджувала, що саме суд мав забезпечити виконання відповідачем його розпоряджень. Вона також стверджувала, що суд ухвалив рішення на її користь внаслідок нез'явлення відповідача, чим було порушено положення, які реґулюють спори про встановлення батьківства, і спричинено затримку судового провадження. Це також дало відповідачеві змогу звернутися з проханням про відсторонення головуючого судді. Від моменту ухвалення судового рішення і до дати, коли це рішення скасовано, а справу передано іншому судді, минуло вісім місяців.

D. Оцінка Суду

44. Суд знову наголошує, що справи, які стосуються цивільного статусу та правоздатності, потребують особливої ретельності (див. рішення у справі «Бок проти Німеччини» (Bock v. Germany) від 29 березня 1989 року, серія А, № 150, с. 18, п. 49). З огляду на значущість для заявниці питання, яке вирішувалося в цій справі, тобто доведення чи спростування її права на встановлення батьківства, що усунуло б невизначеність стосовно того, хто є її справжнім батьком, Суд вважає, що відповідні національні органи були зобов'язані, згідно з пунктом 1 статті 6, діяти з особливою ретельністю, щоб забезпечити просування судового провадження.

45. Суд бере до уваги те, що протягом періоду, який має враховуватися, тривалість провадження в суді першої інстанції становила приблизно чотири роки, а в апеляційному суді — приблизно чотири місяці. Суд першої інстанції призначав 15 слухань, шість із яких переносили у зв'язку з нез'явленням відповідача, тимчасом як жодне слухання не було відкладене через дії заявниці. Суд першої інстанції шість разів призначав час і місце для проходження експертизи на ДНК, але відповідач жодного разу не з'явився. Що стосується твердження Уряду, що суду першої інстанції перешкоджало провадити провадження невиконання відповідачем розпоряджень суду про з'явлення на слухання та для проходження експертизи на ДНК, Суд знову зазначає, що Договірна держава має організувати правову систему таким чином, щоб суди могли ґарантувати кожному право домагатися остаточного рішення щодо спорів, які стосуються цивільних прав та обов'язків, упродовж розумно необхідного строку (див., зокрема, рішення у справі «G.H.проти Австрії» (G.H. v. Austria), № 31266/96, п. 20, від 3 жовтня 2000 року, неопубліковане).

46. У світлі встановлених прецедентною практикою критеріїв та беручи до уваги всі обставини справи, Суд вважає, що оскаржена тривалість судового провадження, яке відбувається й досі, не задовольняє вимогу розумного строку. Отже, було допущено порушення пункту 1 статті 6.

II. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 8 КОНВЕНЦІЇ

47. Заявниця також скаржилася, що було порушено її право на повагу до приватного й сімейного життя, оскільки національні суди виявилися неспроможними вирішити питання у зв'язку з її позовом про встановлення батьківства і, отже, залишили невизначеною також її власну особу. Вона посилалася на статтю 8 Конвенції, в якій сказано:

«1. Кожен має право на повагу до його приватного i сiмейного життя, до житла і до таємницi кореспонденції.

2. Органи державної влади не можуть втручатися у здiйснення цього права iнакше ніж згiдно із законом і коли це необхiдно в демократичному суспiльствi в iнтересах нацiональної i громадської безпеки або економiчного добробуту країни, з метою запобiгання заворушенням чи злочинам, для захисту здоров'я чи моралi або з метою захисту прав i свобод iнших осіб». 

A. Застосовність статті 8

48. Уряд стверджував, що тривалість судового розгляду справи про встановлення батьківства не підпадає під сферу застосування статті 8 Конвенції. На його думку, в цій справі Н. Р. не висловлював бажання встановити будь-які сімейні відносини із заявницею.

49. Заявниця стверджувала, що через недієвість національних судів вона перебувала в тривалому стані непевності стосовно власної особи. Якби суд оперативно вирішив справу, то її родинні відносини з батьком могли б налагодитися на ранньому етапі її життя.

50. Суд повинен з'ясувати, чи підпадає заявлене право під сферу застосування поняття «повага» до «приватного і сімейного життя», яке міститься в статті 8 Конвенції.

51. Що стосується судового розгляду справи про встановлення батьківства, то Суд уже неодноразово визнавав, що таке провадження підпадає під сферу застосування статті 8 (див., наприклад, рішення у справі «Расмуссен проти Данії» (Rasmussen v. Denmark) від 28 листопада 1984 року, серія A, № 87, с. 13, п. 33, та у справі «Кіґан проти Ірландії» (Keegan v. Ireland) від 26 травня 1994 року, серія A, № 290, с. 18, п. 45). У зв'язку з цим Суд постановляв, що в статті 8 поняття «сімейне життя» означає не лише відносини, засновані завдяки шлюбу, а й може означати інші «сімейні зв'язки», які існують де-факто і характеризуються достатньою сталістю (див., наприклад, рішення у справі «Кроон та інші проти Нідерландів» (Kroon and Others v. the Netherlands) від 27 жовтня 1994 року, серія A, № 297-C, с. 55–56, п. 30).

52. Ця справа відрізняється від згаданих вище справ про встановлення батьківства тим, що між заявницею та її стверджуваним батьком жодних сімейних зв'язків не налагоджено. Однак Суд повторює, що стаття 8, зі свого боку, захищає не лише «сім'ю», а й «приватне» життя.

53. На думку Суду, поняття «приватне життя» передбачає фізичну та психологічну цілісність людини, а іноді може означати деякі аспекти її фізичного та соціального «я». Повага до «приватного життя» повинна певною мірою також містити в собі право встановлювати стосунки з іншими людьми (див., mutatis mutandis, рішення у справі «Німец проти Німеччини» (Niemietz v. Germany) від 16 грудня 1992 року, серія A, № 251-B, с. 33, п. 29).

Крім того, немає підстав вважати, що існують якісь принципові підстави для виключення із поняття «приватне життя» вирішення питань, пов'язаних з правовими відносинами між позашлюбною дитиною та її біологічним батьком.

54. Суд постановив, що, згідно з положенням про повагу до приватного життя, кожен повинен мати змогу з'ясувати конкретні відомості про свою особу як конкретну людину і що право людини на таку інформацію є значущою завдяки своєму визначальному впливу на її особистість (див. рішення у справі «Ґаскін проти Сполученого Королівства» (Gaskin v. the United Kingdom) від 7 липня 1989 року, серія А, № 159, с. 16, п. 39).

55. У цій справі заявниця є позашлюбною дитиною, яка домагається, шляхом судового розгляду, встановити, хто є її справжнім батьком. Провадження у цій справі про встановлення батьківства, відкрите за її позовом, має визначити її правові відносини з Н. Р. через встановлення біологічної реальності. Отже, існує прямий зв'язок між встановленням батьківства та приватним життям заявниці.

З огляду на це, факти справи підпадають під сферу застосування статті 8.

B. Дотримання статті 8

56. Арґументи заявниці по суті означали не те, що державі слід утримуватися від дій, а навпаки, що слід вживати заходів для забезпечення належного вирішення спору про встановлення батьківства з метою ефективного усунення непевності стосовно її особи. Отже, заявниця, по суті, оскаржувала не дію, а бездіяльність держави.

57. Суд знову наголошує на тому, що, хоча неодмінною метою статті 8 є захист людини від свавільного втручання з боку державних органів влади, вона зобов'язує державу не лише утримуватися від такого втручання: на додаток до такого неґативного обов'язку, на неї можуть покладатися позитивні обов'язки, що природно випливають із поняття фактичної поваги до приватного чи сімейного життя. Ці обов'язки можуть означати вжиття заходів з метою забезпечення поваги до приватного життя навіть у сфері взаємин між самими людьми (див. рішення у справі «X та Y проти Нідерландів» (X and Y v. the Netherlands) від 26 березня 1985 року, серія А, № 91, p. 11, п. 23; та у справі «Ботта проти Італії» (Botta v. Italy) від 24 лютого 1998 року, Reports 1998-I, с. 422, п. 33).

58. Проте межі між позитивними та неґативними обов'язками держави за статтею 8 не допускають точного визначення. Незважаючи на це, принципи, які застосовуються, схожі. При з'ясуванні, чи існує такий обов'язок, необхідно приділити увагу справедливій рівновазі, яка має бути забезпечена між загальним інтересом та інтересами даної людини; в обох випадках держава має право на певну свободу розсуду (див., наприклад, рішення у справі «Кіґан проти Ірландії» від 26 травня 1994 року, серія А, № 290, с. 19, п. 49; та у справі «M.B. проти Сполученого Королівства» (M.B. v. the United Kingdom), заява № 22920/93, рішення Комісії від 6 квітня 1994 року, Decisions and Reports (DR) 77-A, с. 116).

59. Суд знову наголошує, що його завдання полягає не в тому, щоб підмінити собою відповідні органи Хорватії у визначенні найприйнятніших методів встановлення батьківства у процесі судового розгляду в Хорватії, а в тому, щоб перевірити, у світлі Конвенції, законність рішень, ухвалених цими органами із застосуванням свого права на свободу розсуду. Отже, Суд розглядатиме, чи порушила Хорватія, вирішуючи справу заявниці про встановлення батьківства, свій позитивний обов'язок за статтею 8 Конвенції (див., наприклад, рішення у справі «Хокканен проти Фінляндії» (Hokkanen v. Finland) від 23 вересня 1994 року, серія А, № 299-A, с. 20, п. 55; та у справі, mutatis mutandis, «Хендісайд проти Сполученого Королівства» (Handyside v. the United Kingdom) від 7 грудня 1976, серія А, № 24, с. 23, п. 49).

60. У даній справі єдиний засіб, за допомогою якого заявниця може встановити, чи є Н. Р. її біологічним батьком, — це судове провадження в цивільному суді, оскільки Н. Р. заперечує батьківство.

61. У зв'язку з цим Суд бере до уваги, що національне право не передбачає заходів, якими можна було примусити Н. Р. виконати розпорядження суду першої інстанції про проходження експертизи на ДНК. Немає й жодного положення, яке прямо передбачало б наслідки такого невиконання. Однак фактично в цивільному провадженні суд, згідно зі статтею 8 Цивільно-процесуального закону, повинен винести рішення на власний розсуд, після аналізу всіх доказів, в окремому порядку та в цілому. При цьому суд має право дійти висновку, взявши до уваги той факт, що сторона перешкоджає встановленню певних фактів.

62. Через три з половиною роки, упродовж яких Н. Р. шість разів не з'являвся у призначені місце й час для проходження експертизи на ДНК, суд першої інстанції дійшов висновку, що Н. Р. фактично є батьком заявниці. Підставою для такого висновку було показання матері заявниці та той факт, що Н. Р. уникає проходження експертизи на ДНК. З іншого боку, апеляційний суд визнав такі докази недостатніми для встановлення батьківства відповідача. У зв'язку з цим Суд зазначає, що процедурне положення загального характеру, яке надає судам право оцінювати докази на власний розсуд, не є саме по собі достатнім та належним засобом встановлення батьківства у справі, в якій гаданий батько ухиляється від виконання розпорядження суду про проходження експертизи на ДНК.

63. Крім того, суд першої інстанції не зміг вирішити питання батьківства шляхом оцінки інших належних доказів. Уряд доводив, що це відбулося через відмову Н. Р. співпрацювати в процесі провадження. Однак матеріали свідчать, що суд не спромігся знайти належні процедурні засоби, щоб запобігти діям відповідача, які перешкоджали провадженню.

64. На думку Суду, особа, яка перебуває в такому становищі, як заявниця, має захищений Конвенцією життєвий інтерес в одержанні інформації, необхідної для виявлення правди про важливий аспект своєї особи. Однак при цьому треба пам'ятати, що інтерес захисту прав третіх осіб може виключати можливість примусового притягнення їх до проходження будь-якої медичної експертизи, зокрема й експертизи на ДНК.

Держави, що підписали Конвенцію, мають різні підходи до розв'язання проблеми, яка виникає, коли гаданий батько відмовляється виконати розпорядження суду про проходження експертизи, необхідної для встановлення фактів. У деяких державах суди можуть накласти на таку особу штраф або покарати її ув'язненням. В інших невиконання розпорядження суду може створювати презумпцію батьківства або кваліфікуватися як неповага до суду, що може підлягати кримінальному переслідуванню.

Система, що існує в Хорватії, яка не має засобів примусу стверджуваного батька до виконання розпорядження суду про проходження експертизи на ДНК, може у принципі розглядатися як така, що відповідає зобов'язанням, які випливають із статті 8, беручи до уваги наявність у цієї держави свободи розсуду. Однак Суд вважає, що в такій системі мають забезпечуватися інтереси людини, яка домагається встановлення батьківства в ситуації, коли його не можна встановити шляхом проведення експертизи на ДНК. Відсутність процедурного засобу, за допомогою якого можна було б змусити гаданого батька виконати розпорядження суду, не суперечитиме принципу пропорційності лише тоді, коли передбачаються альтернативні засоби, що дають змогу незалежному органові оперативно вирішити справу про встановлення батьківства. У цій справі заявниця не мала доступу до жодного такого засобу (див., mutatis mutandis, згадане вище рішення у справі Ґаскіна, с. 20, п. 49).

65. До того ж при розгляді заяви про встановлення батьківства суд зобов'язаний брати до уваги основний принцип забезпечення інтересів дитини. Суд визнає, що процедура, якою можна було скористатися, не забезпечує справедливої рівноваги між правом заявниці на усунення непевності стосовно своєї особи без зайвої затримки та правом її гаданого батька не проходити експертизу на ДНК. Суд вважає, що при цьому не забезпечується пропорційний захист залучених у процедуру інтересів.

66. Отже, через недієвість судів заявниця залишилася у стані тривалої непевності стосовно своєї особи. Це означає, що органи влади Хорватії не забезпечили права заявниці на «повагу» до приватного життя, на яке вона має право згідно з Конвенцією.

Отже, було допущено порушення статті 8 Конвенції.

III. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ статті 13 КОНВЕНЦІЇ

67. Заявниця також стверджувала, що у неї не було ефективного засобу правового захисту, за допомогою якого вона могла б порушити питання про надмірну тривалість судового провадження у справі. Крім того, національна правова система не передбачає засобу, який би зобов'язував підсудного в спорі про встановлення батьківства виконати розпорядження суду про проходження експертизи на ДНК. На її думку, це становило порушення статті 13 Конвенції, в якій сказано:

«Кожен, чиї права i свободи, викладенi в цiй Конвенцiї, порушуються, має право на ефективний засiб правового захисту у відповідному національному органі, навіть якщо таке порушення було вчинене особами, що дiяли як офiцiйнi особи».

68. Уряд звернувся до Суду з проханням визнати цю частину заяви явно погано обґрунтованою. Уряд стверджує, що заявниця мала можливість подати заяву на підставі пункту 4 статті 59 Закону про Конституційний суд. На думку Уряду, така можливість становила ефективний засіб правового захисту стосовно судового провадження у справі заявника.

69. Суд зазначає, що скарга заявниці за статтею 13 Конвенції містить дві частини. По-перше, вона скаржилася на відсутність ефективного засобу правового захисту стосовно тривалості судового провадження.

70. З цього приводу Суд зазначає, що у справі Хорвата він визнав, що пункт 4 статті 59 Закону про Конституційний суд не є ефективним засобом правового захисту стосовно тривалості цивільного провадження (див. згадане вище рішення у справі «Хорват проти Хорватії», п. 65).

71. Так само і в цій справі Суд визнає, що було допущено порушення статті 13 Конвенції, оскільки заявниця не мала засобу правового захисту в національних судах, який дав би їй змогу здійснити право на «розгляд упродовж розумного строку», ґарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції.

72. Що стосується другої скарги з посиланням на статтю 13, заявниця стверджувала, що національне законодавство не передбачало засобів, за допомогою яких можна було забезпечити присутність відповідача в суді на розгляді справи про встановлення батьківства.

73. Суд уже взяв цей аспект до уваги, розглядаючи справу у світлі статті 8 Конвенції. Зважаючи на свій висновок стосовно статті 8 (див. пункти 57–66 вище), Суд не вбачає необхідності розглядати те саме питання у світлі 13 Конвенції.

IV. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 41 КОНВЕНЦІЇ

74. У статті 41 Конвенції сказано:

«Якщо Суд визнає факт порушення Конвенцiї або протоколiв до неї i якщо внутрiшнє право вiдповiдної Високої Договiрної Сторони передбачає лише часткову компенсацію, Суд, у разi необхiдностi, надає потерпiлiй сторонi справедливу сатисфакцiю».

A. Шкода

75. Заявниця вимагала присудження їй 3 000 000 німецьких марок як компенсацію за страждання, яких вона зазнала внаслідок порушення Конвенції.

76. Уряд звернувся до Суду з проханням оцінити суму, яка має бути присуджена як справедлива сатисфакція, виходячи з його прецедентної практики в цивільних справах, що вимагають звичайної ретельності.

77. Суд погоджується з тим, що заявниця зазнала шкоди нематеріального характеру внаслідок тривалості судового провадження. До того ж Суд визнав, що заявниця постраждала внаслідок процедурних похибок у цьому провадженні. Це сталося через невиконання державою своїх позитивних обов'язків стосовно права на повагу до приватного життя.

78. Отже, Суд доходить висновку, що заявниця зазнала певної нематеріальної шкоди, яку недостатньо компенсує висновок про наявність порушення Конвенції. Оцінюючи компенсацію за принципом справедливості, як цього вимагає стаття 41, Суд присуджує заявниці 7000 євро.

B. Судові витрати

79. Заявниця, яка одержала безоплатну правову допомогу від Ради Європи у зв'язку з підготовкою своєї справи, відшкодування судових витрат не вимагала. Отже, Суд вважає, що необхідності присуджувати компенсацію за цим пунктом немає.

C. Відсотки у разі несвоєчасної сплати

80. За наявною у Суду інформацією, встановлена законом відсоткова ставка, чинна в Хорватії на день ухвалення цього рішення, становить 18 % на рік.

На цих підставах Суд одноголосно

1. Постановляє, що допущено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

2. Постановляє, що допущено порушення статті 8 Конвенції.

3. Постановляє, що допущено порушення статті 13 Конвенції стосовно скарги, поданої з посиланням на пункт 1 статті 6 Конвенції.

4. Постановляє, що немає необхідності розглядати скаргу, подану з посиланням на статтю 13 Конвенції, у світлі статті 8 Конвенції.

5. Постановляє,

a) що держава-відповідач має сплатити заявниці у трьохмісячний строк від дати, на яку це рішення стає остаточним, згідно з пунктом 2 статті 44 Конвенції, 7000 (сім тисяч) євро як компенсацію за нематеріальну шкоду — ця сума має бути конвертована в хорватські куни за курсом, чинним на день вреґулювання, — а також компенсувати будь-який податок, якщо він підлягає сплаті;

b) що простий відсоток, 18 % річних, виплачуватиметься зі спливом зазначених вище трьох місяців до повного розрахунку.

6. Відхиляє решту вимог заявниці стосовно справедливої сатисфакції.

Вчинено англійською мовою і повідомлено у письмовій формі 7 лютого 2002 року, згідно з пунктами 2 і 3 правила 77 Реґламенту Суду.


Ерік Фріберг,

секретар

Крістос Л. Розакіс,
голова

 

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua