Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 1'2002

Назва
 
Справа «Костовський проти Нідерландів»
(Case of Kostovski v. the Netherlands)
 
Зміст
 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

СПРАВА «КОСТОВСЬКИЙ ПРОТИ НІДЕРЛАНДІВ»
(CASE OF KOSTOVSKI v. THE NETHERLANDS)

У справі Костовського*

Європейський суд з прав людини, розглядаючи справу в пленарному засіданні, відповідно до правила 50 Реґламенту Суду, у складі суддів:

п. Р. Рюссдаль (R. Ryssdal), Голова Суду

п. Дж. Кремона (J. Cremona)

п. Тор Вільялмссон (Thór Vilhjálmsson)

пані Д. Біндшедлер-Роберт (D. Bindschedler-Robert)

п. Ф. Ґьольчюклю (F. Gölcüklü)

п. Ф. Матчер (F. Matscher)

п. Ж. Пінейро Фарінья (J. Pinheiro Farinha)

п. Л.-Е. Петтіті (L.-E. Pettiti)

п. Б. Волш (B. Walsh)

сер Вінсент Еванс (Sir Vincent Evans)

п. Р. Макдоналд (R. Macdonald)

п. К. Руссо (C. Russo)

п. Р. Бернхардт (R. Bernhardt)

п. А. Шпільманн (A. Spielmann)

п. Ж. Де Мейєр (J. De Meyer)

п. Х. А. Каррілло Сальседо (J. A. Carrillo Salcedo)

п. Н. Валтікос (N. Valticos)

п. С. К. Мартенс (S.K. Martens),

а також п. М.-А. Ейссен (M.-A. Eissen), Секретар Суду, та п. Г. Пецольд (H. Petzold), заступник Секретаря Суду,

після наради за зачиненими дверима 24 червня та 25 жовтня 1989 року

постановляє таке рішення, ухвалене в останній із зазначених днів:

ПРОЦЕДУРА

1. Справа була передана до Суду Європейською комісією з прав людини (Комісія) та Урядом Нідерландів 18 липня 1988 року і 15 вересня 1988 року, відповідно, у межах тримісячного строку, передбаченого пунктом 1 статті 32 та статтею 47 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція). Справу розпочато за заявою (№ 11454/85) проти Королівства Нідерландів, поданою в березні 1985 року громадянином Югославії п. Слободаном Костовським (Slobodan Kostovski) до Комісії, відповідно до статті 25.

У своєму запиті Комісія посилалася на статті 44 і 48 та на заяву, якою Нідерланди визнали обов'язковість юрисдикції Суду (стаття 46). Уряд у своїй заяві посилався на статтю 48. Метою запиту і заяви було отримати рішення стосовно того, чи свідчать факти справи про порушення державою-відповідачем своїх зобов'язань за статтею 6 Конвенції.

2. У відповідь на запит, зроблений відповідно до пункту 3 (d) правила 33 Реґламенту Суду, заявник повідомив про свій намір взяти участь у провадженні і призначив адвоката, який представлятиме його (правило 30).

3. До складу палати, яка мала бути створена, увійшли за посадою п. С. К. Мартенс, суддя, обраний від Нідерландів (стаття 43 Конвенції), та п. Р. Рюссдаль, Голова Суду (пункт 3 (b) правила 21). 29 вересня 1988 року у присутності Секретаря Голова Суду шляхом жеребкування визначив імена інших п'яти членів, а саме — п. Дж. Кремони, п. Ж. Пінейро Фарінья, п. Л.-Е. Петтіті, п. Р. Макдоналда та п. К. Руссо (стаття 43, у кінці, Конвенції і пункт 4 правила 21).

4. Заступивши на посаду голови палати (пункт 5 правила 21), п. Р. Рюссдаль через Секретаря Суду проконсультувався з уповноваженою особою Уряду, представником Комісії та представником заявника стосовно необхідності проведення письмової процедури (пункт 1 правила 37). Після цього, відповідно до наказу Голови Суду, 13 березня 1989 року канцелярія отримала меморандум Уряду та меморандум заявника. Меморандум заявника було подано голландською мовою — дозвіл на це надав Голова Суду 6 березня (пункт 3 правила 27).

Листом від 18 травня заступник Секретаря Комісії поінформував Секретаря Суду, що представник Комісії подасть свої зауваження на слуханні справи.

5. 23 травня 1989 року палата вирішила, відповідно до правила 50, відмовитися від юрисдикцiї на користь Великої палати.

6. Після консультацій через Секретаря Суду з особами, які мали бути присутніми на слуханні в Суді, 29 травня 1989 року Голова Суду розпорядився про відкриття усного провадження 20 червня 1989 року (правило 38).

7. Відкрите слухання відбулося в призначений день у Палаці прав людини, Страсбурґ. Безпосередньо перед його відкриттям Суд провів підготовче засідання.

Перед Судом виступили:

a) від Уряду

 

пані Д. С. Ван Хекелом (D.S. Van Heukelom), помічник юрисконсульта, Міністерство закордонних справ,

уповноважена особа,

п. Й. Л. Де Вейкерслоот Де Веєрдестейн (J.L. DeWijkerslooth De Weerdesteijn), адвокат,

консультант,

п. Й. Е. Е. Шютте (J. E. E. Schutte), Міністерство юстиції,

 

п. Е. П. Вон Бруккен Фок (E. P. Von Brucken Fock), Міністерство юстиції,

радники;

b) від Комісії

 

п. К. Л. Розакіс (C.L. Rozakis),

представник;

c) від заявника

 

пані Т. Спронкен (T. Spronken), advocaat en procureur,

представник,

професор Ґ. П. М. Ф. Молз (G. P. M. F. Mols), професор кримінального права, Маастрихтський університет,

радник.

Суд заслухав звернення п. Й. Л. Де Вейкерслота Де Веєрдестейна від імені Уряду, п. Розакіса від імені Комісії та пані Т. Спронкен від імені заявника, а також їхні відповіді на запитання.

8. На запит Суду Комісія та Уряд подали низку документів 25 травня та 20 червня 1989 року, відповідно. 16 червня заявник також подав деякі документи.

ЩОДО ФАКТІВ

I. КОНКРЕТНІ ОБСТАВИНИ СПРАВИ

9. Пан Слободан Костовський є громадянином Югославії, 1953 року народження. Має дуже тривале кримінальне минуле, включно із засудженнями за різні злочини в Нідерландах, особливо — за збройне пограбування ювелірного магазину в 1979 році, за що його було засуджено до шести років ув'язнення.

У листопаді 1980 року Амстердамський районний суд (arrondissementsrechtbank) визнав прийнятним клопотання Швеції про його екстрадицію для притягнення до суду за серйозні злочини, вчинені в м. Стокгольмі у вересні 1979 року, а саме — два збройні пограбування та допомогу у втечі з будинку суду, при цьому в кожній справі мала місце спроба неумисного вбивства.

8 серпня 1981 року заявник разом з таким собі Стенлі Гіллісом (Stanley Hillis) та іншими здійснив втечу із в'язниці Шевенінґен (Scheveningen) і переховувався від поліції до квітня наступного року.

10. 20 січня 1982 року троє чоловіків у масках вчинили збройний напад на банк у м. Баарні (Baarn) і втекли зі значною сумою валюти і чеків. Підозра поліції впала на Стенлі Гілліса та його спільників, оскільки, переховуючись від поліції, вони напевне потребували грошей і кілька років до цього Стенлі Гілліс був прямим учасником збройного пограбування того самого банку, яке було вчинено у такий самий спосіб, як і в 1982 році. Ця підозра зміцніла 25 січня, коли поліція м. Амстердама отримала анонімний телефонний дзвінок від чоловіка, який сказав:

«Кілька днів тому відбулося збройне пограбування банку в м. Баарні. За це несуть відповідальність Стенлі Гілліс, Пауль Молхук (Paul Molhoek) та ще один югослав. Стенлі Гілліс і цей югослав утекли із гаазької в'язниці в серпні минулого року».

11. 26 січня 1982 року поліцію в м. Гаазі відвідав якийсь чоловік. 18 березня працівник поліції, який запротоколював розмову, виклав її таким чином:

«26 січня до мене звернувся чоловік, який, через побоювання помсти у відповідь, побажав залишитися анонімним свідком, але особа якого мені відома. Він повідомив таке:

«Кілька місяців тому четверо чоловіків здійснили втечу зі слідчого ізолятора (huis van bewaring) у Гаазі. Серед них були один югослав і мешканець Амстердама. Зараз вони проживають у їхнього знайомого в Утрехті. Їхньої адреси я не знаю. Вони також підтримують контакти з Паулем Молхуком в Гаазі. Іноді югослав і амстердамець проводять ніч у домі Аада Дені (Aad Denie) в Гаазі на Пауль Круґерлаан (Paul Krugerlaan). Пауль Молхук ночує там майже щоночі. Югослав і амстердамець їздять тепер на BMW блакитного кольору. Реєстраційного номера цієї машини я не знаю. Пауль Молхук їздить на новій білій спортивній машині марки «Мерседес». Югослав, амстердамець і Пауль Молхук вчинили кілька днів тому збройне пограбування банку в Баарні, під час якого персонал банку опинився замкненим у приміщенні. Аад Дені щодня відвозить Пауля Молхука до цих двох чоловіків в Утрехті, оскільки Пауль Молхук не має водійського посвідчення. Іншого стосунку до цієї справи Аад Дені не має. Він водить сріблясто-сіру модель BMW, реєстраційний номер якої — 84-PF-88».

Я хочу додати, що після того, як йому показали різні фотографії в матеріалах поліційної справи, він вказав на фотографії таких осіб:

Слободан Костовський... як на того самого югослава, про якого він згадував; Стенлі Маршалл Гілліс ... як на того самого амстердамця».

12. 27 січня утрехтська поліція, діючи на підставі отриманої інформації про те, що Стенлі Гілліс переховується з братом Паулем Молхуком за певною адресою в цьому місті, провела там обшук. Хоча там нікого не знайшли, поліція все-таки виявила відбитки пальців Стенлі Гілліса та Пауля Молхука.

13. 23 лютого 1982 року до поліції в м. Гаазі звернулася якась особа. 22 березня двоє працівників поліції, які запротоколювали розмову, виклали її таким чином:

«У вівторок 23 лютого 1982 року до нас звернулася особа, яка з міркувань безпеки побажала залишитися анонімним свідком, але яка нам відома. Вона повідомила таке.

Їй відомо, стверджує вона, що Стенлі Гілліс, Слободан Костовський, Пауль Молхук та Аад Дені винні у вченні збройного пограбування відділу Нідерландського банку (Nederlandse Middenstands Bank) на вул. Ньївстраат (Nieuwstraat) в м. Баарні приблизно 19 січня 1982 року. За словами цієї особи, перші троє із зазначених вище осіб здійснили напад, а Аад Дені був водієм або принаймні забрав їх своєю машиною після нападу.

Ця особа також зазначила, що надходження від нападу, які становлять приблизно 600 000 ґульденів, були розподілені більш-менш рівномірно між Гіллісом, Костовським та Молхуком і що Аад Дені отримав від них лише незначну частину. За словами цієї особи, це могло б бути приблизно 20 000 флоринів. Також ця особа повідомила, що Гілліс, Костовський та Молхук знають один одного відтоді, коли вони перебували під вартою в шевенінґенській в'язниці.

Гілліс і Костовський здійснили втечу з цієї в'язниці 8 серпня 1981 року, а Молхука було звільнено пізніше. За свідченнями згаданої особи, Пауль Молхук здебільшого проживав разом з Аадом Дені на Пауль Круґерлаан, 216, в Гаазі. Стверджувалося, що Гілліс і Костовський деякий час проживали в м. Утрехті на Оуде Ґрахт (Oude Gracht), 76, де вони наймали приміщення під іншим ім'ям. Там також проживав брат Пауля Молхука, Пітер. З цього приводу зазначена особа повідомила, що утрехтська поліція здійснила облаву названого приміщення, але згаданих вище осіб не виявила. За словами цієї особи, під час поліційної облави Гілліс, Костовський та Молхук були в кімнаті поверхом вище у тому самому будинку на Оуде Ґрахт. Поліція цей поверх не обшукувала. Дана особа також повідомила, що, на її думку, Гілліс тепер проживає в Амстердамі.

За свідченнями, Пауль Молхук та Гілліс досить реґулярно зустрічаються один з одним в Амстердамі біля станції Амстел (Amstel). Це було їхнім звичайним місцем зустрічі.

За словами цієї особи, Гілліс, Костовський та Молхук мали потужну зброю. Даній особі було відомо, що як Гілліс, так і Костовський мали, зокрема, кулемет системи Стена, і що у Пауля Молхука був револьвер, можливо, кольт 45 калібру.

Особа, яку ми опитали, повідомила, що пізніше вона, можливо, зможе навести конкретніші дані про згаданих вище осіб та вчинені ними правопорушення».

14. 1 квітня 1982 року Стенлі Гілліса було заарештовано разом зі Слободаном Костовським в Амстердамі. Вони були в машині, яку вів такий собі V., який допоміг їм здійснити втечу із в'язниці і неодноразово контактував з ними в січні 1982 року та пізніше.

Під час арешту Слободан Костовський мав при собі заряджений револьвер. Згодом вогнепальну зброю було також виявлено вдома у Пауля Молхука, якого було заарештовано 2 квітня, у помешканні V., а також в іншій кімнаті помешкання в Утрехті, в якому раніше здійснювався обшук.

Як і заявник, Стенлі Гілліс, Пауль Молхук, Аад Дені та V. мали чимало кримінальних судимостей.

15. Попереднє судове розслідування (gerechtelijk vooronderzoek; див. пункт 23 нижче) було розпочато стосовно Стенлі Гілліса, Слободана Костовського, Пауля Молхука та Аада Дені. 8 квітня 1982 року п. Нюбур (Nuboer), маґістрат-слідчий (rechter-commissaris), провів допит свідка, який 23 лютого дав показання гаазькій поліції (див. пункт 13 вище). Допит відбувся в присутності працівників поліції, але за відсутності прокурора, заявника та його захисника. Маґістрат-слідчий, якому особа цього свідка була невідома, визнав її побоювання помсти у відповідь досить обґрунтованими і, отже, дозволив йому залишитися анонімним. Виступаючи на слуханні, він зазначив, що свідок дав таке показання:

«23 лютого 1982 року я дав показання поліції в Гаазі, яке було долучено до доповіді, підготовленої 22 березня 1982 року. Ви зачитали це показання мені. Я заявив, що це правда, і я підтверджую свої слова, якщо враховувати, що мені не було відомо, що банк в Баарні розташований на Ньївстраат, 1. Мої показання ґрунтуються на інформації про збройне пограбування, яку повідомили мені і Стенлі Гілліс, і Пауль Молхук, і Аад Дені. Вони сказали, що забрали не тільки готівку, а й американські дорожні чеки та єврочеки. Я сам бачив кілька єврочеків».

16. 2 червня 1982 року маґістрат-слідчий надіслав адвокатам, які представляли зазначених осіб, листа, додавши копії офіційних доповідей, які містили, зокрема, показання допитаного ним анонімного свідка. Він зазначив, що стосовно цих показань адвокати можуть подати письмові запитання, вказавши на те, що їх не було запрошено на цей допит. Серед тих, хто відповів, була адвокат п. Костовського, пані Спронкен, яка в листі від 14 червня поставила чотирнадцять запитань.

22 червня, на підставі цих запитань, анонімного свідка, якого заслухав п. Нюбур, було допитано вдруге, цього разу п. Вейсенфелдом (Weijsenfeld), маґістратом-слідчим, який був помічником Нюбура. Присутніми були працівники поліції, але прокурора, заявника та його захисника на допиті не було. Складений маґістратом-слідчим протокол цього допиту містив таке показання свідка, анонімність якого було збережено і в цьому випадку:

«Я підтверджую показання, які дав 8 квітня 1982 року маґістратові-слідчому в Утрехті. Мої відповіді на запитання, поставлені пані Спронкен, такі.

Я не той, хто анонімно телефонував у поліційний центр зв'язку в Амстердамі 25 січня 1982 року, і не особа, яка дала показання 26 січня 1982 року в поліційній дільниці в Гаазі. Я не повідомляв поліцію, начебто мені відомо, що банк міститься на Ньївстраат, 1, у Баарні. Я знав, що він у Баарні, але не знав вулицю. Вулицю мені повідомили в поліції, і це помилково було зараховано як моє власне показання. Хоча пані Спронкен не прохала, я хотів би додати, що я не інформував муніципальну поліцію в Утрехті.

Що стосується запитань, поставлених Ван Стрален (Van Straelen), я передусім посилаюся на показання, які вже дав. Я знайомий з Гіллісом, Костовським, Молхуком та Дені і не маю жодних сумнів стосовно їхньої особи».

Як виявилося, відповіді було отримано лише на два з чотирнадцяти запитань, які поставила пані Спронкен. Більшість із них стосувалася обставин, за яких свідок отримав цю інформацію. З цього приводу п. Вейсенфелд у своїй доповіді додав:

«Подані запитання, зокрема поставлені С.М. Гіллісом, які залишилися без відповіді, або не були поставлені мною, маґістратомслідчим, з метою збереження анонімності свідка, або, з цієї самої причини, на них не відповів свідок».

17. Розгляд справ Стенлі Гілліса, Слободана Костовського та Пауля Молхука розпочався в Утрехтському районному суді 10 вересня 1982 року. Хоча, з процедурних причин, кожна справа розглядалася окремо і за кожною очікувалося окреме рішення, суд провів одне засідання, використавши як доказ оголошені на ньому показання стосовно всіх трьох підозрюваних.

Свідками, яких заслухав суд, були маґістрати-слідчі п. Нюбур, п. Вейсенфелд (див. пункти 15–16 вище) та п. Вейман (Weijman), один з працівників поліції, який проводив допит 23 лютого (див. пункт 13 вище). Їх було викликано до суду на прохання заявника, але суд, керуючись статтею 288 Кримінально-процесуального кодексу (див. пункт 25 (b) нижче), не дозволив стороні захисту поставити їм певні запитання, спрямовані на встановлення достовірності показань свідків та надійності джерел інформації, відповівши на які, ці свідки назвали б себе.

Пан Нюбур повідомив, що довіряє свідкові, якого він допитав 8 квітня 1982 року і який «справив на нього приємне враження»; що йому не відома особа цього свідка і що він вважає обґрунтованими побоювання помсти у відповідь, висловлені свідком на виправдання своєї анонімності; що він вірить, що свідок дав свої показання поліції добровільно; і що він відмовився від пропозиції з боку поліції допитати чоловіка, якого бачили 26 січня 1982 року (див. пункт 11 вище), оскільки він не міг ґарантувати анонімність останнього.

Пан Вейсенфелд зазначив, що, на його думку, показання даного свідка, особа якого йому не відома і якого він допитував 22 червня 1982 року, «не є недостовірними» (див. пункт 16 вище); і що він також вважає побоювання помсти у відповідь достатньо обґрунтованими.

Пан Вейсенфелд зазначив, що, на його думку, показання особи, яку він допитував з колеґою 23 лютого 1982 року (див. пункт 13 вище), були «достатньо надійними», оскільки вона також повідомила інформацію стосовно інших справ, яка виявилася точною. Він додав, що, з метою збереження анонімності свідка, певну частину її показань зі службової доповіді було вилучено.

18. Самих анонімних свідків на судовому розгляді не заслуховували. Всупереч поданню сторони захисту, службові доповіді, складені поліцією та маґістратами-слідчими під час допиту цих свідків, були використані як доказ. Також показання одного зі свідків, які він дав під присягою маґістратам-слідчим, було зачитано і визнано, на підставі статті 295 Кримінально-процесуального кодексу, показаннями свідка на судовому розгляді (див. пункт 26 нижче).

У своїх рішеннях від 24 вересня 1982 року, зупиняючись на використанні показань анонімних свідків, Утрехтський районний суд визнав, що їхні джерела інформації неможливо перевірити, що суд не в змозі дійти об'єктивного висновку стосовно їхньої достовірності і що обвинувачених було позбавлено права конфронтації. Однак, виправдовуючи своє рішення використати цю інформацію як доказ, суд зазначив, що він переконаний у тому, що п. Костовський винний, оскільки показання свідків підтверджували і частково доповнювали одне одне, а також з огляду на подані йому висновки щодо достовірності показань одного з анонімних свідків (див. пункт 17 вище). Узявши також до уваги, що заявника в минулому вже визнавали винним у подібних злочинах, суд визнав його та його співобвинувачених винними у збройному пограбуванні та засудив кожного з них до шести років ув'язнення.

19. Пан Гілліс, п. Костовський і п. Молхук, які постійно заперечували будь-яку участь у пограбуванні банку, подали апеляцію до Амстердамського апеляційного суду (Gerechtshof), який відхилив рішення Утрехтського районного суду, давши іншу оцінку цим доказам. Однак після повторного розгляду справи, на якому всі три справи розглядалися разом, рішенням від 27 травня 1983 року апеляційний суд також визнав заявника та його співобвинувачених винними і призначив такі самі міри покарання, як і раніше.

13 травня апеляційний суд заслухав кількох свідків, яких раніше було заслухано в суді першої інстанції. Свідки підтвердили показання, які вони давали раніше. Як і Утрехтський районний суд, апеляційний суд не дозволив стороні захисту поставити певні запитання, які змусили б свідків розкрити свою особу. Апеляційному суду також зробив заяву поліцейський Гаазької муніципальної поліції старший суперінтендент Алферінк (Alferink):

«Перед допитом анонімних свідків відбуваються консультації. Як правило, перед допитом я з'ясовую особу свідка, щоб визначити наявність загрози стосовно нього. У цій справі анонімні свідки були в реальній небезпеці. Загроза була реальною. Обоє свідків вирішили давати показання з власної ініціативи. Було встановлено зв'язок з прокурором, але я не пам'ятаю, з яким. Показання анонімних свідків даються маґістрату-слідчому після консультації з прокурором. Обоє анонімних свідків справили на мене враження людей, яким можна довіряти».

Апеляційний суд також не заслухав анонімних свідків, але, знову-таки всупереч поданню сторони захисту, визнав службові доповіді з результатів їхніх допитів у поліції та маґістратами-слідчими прийнятними доказами. Суд визнав, що свідки, які дали свої показання з власної ініціативи, мали достатні підстави для побоювань стосовно помсти у відповідь; суд взяв до уваги, що свідки справили на п. Алферінка враження людей, яким можна довіряти, і на п. Нюбура — як особи, яким є всі підстави довіряти; суд також урахував взаємну узгодженість і послідовність даних показань.

20. 25 вересня 1984 року Верховний суд (Hoge Raad) відхилив апеляцію заявників з питань права. Він встановив, що Амстердамський апеляційний суд навів достатні підстави для визнання даних доповідей прийнятними (див. пункт 32 нижче). Він також зазначив, що стаття 6 Конвенції не заважає судді дещо обмежувати обов'язок відповідати на запитання, зокрема дозволяти свідкові не відповідати на запитання стосовно даних особистого характеру, якщо суддя вважає, що це потрібно в інтересах належного здійснення правосуддя.

21. 8 липня 1988 року, коли п. Костовський уже відбув 1461 день свого ув'язнення, настав строк його умовно-дострокового звільнення. Однак цього дня Нідерланди видали його Швеції, де він мав відбути вісім років ув'язнення.

II. ВІДПОВІДНЕ НАЦІОНАЛЬНЕ ЗАКОНОДАВСТВО І ПРАКТИКА

А. Кримінально-процесуальний кодекс

22. Кримінально-процесуальний кодекс Нідерландів (КПК) набув чинності 1 січня 1926 року. Посилання, наведені в цьому рішенні, взято з КПК у тій редакції, яка була чинною на час судових розглядів справ заявника.

23. У статті 168 КПК сказано, що кожний районний суд має одного чи кількох маґістратів-слідчих, яким доручаються кримінальні справи. Вони обираються з числа членів районного суду і призначаються на два роки відповідним апеляційним судом.

На підставі статті 181 КПК, прокурор може звернутися з клопотанням про порушення так званого «досудового розслідування» (це не судове розслідування, яке проводиться під час розгляду справи). Проводить таке розслідування маґістрат-слідчий. У такому випадку в найстисліший строк він бере показання у підозрюваного, свідків та експертів. При цьому він стільки разів заслуховує відповідних осіб, скільки потребує справа (стаття 185 КПК). Як прокурор, так і захисник у принципі мають право бути присутніми на таких заслуховуваннях (пункт 2 статей 185 і 186) і, навіть якщо вони були відсутніми, повідомити про запитання, які вони бажають поставити. На підставі результатів досудового розслідування видається рішення стосовно подальшого судового переслідування підозрюваного. На цьому етапі також з'ясовуються питання, які не можуть бути належним чином розслідувані під час судового розгляду справи. Маґістрат-слідчий повинен діяти безсторонньо, збираючи також і ті докази, які можуть зняти обвинувачення з підозрюваного.

Якщо прокурор вважає, що результати досудового розслідування виправдовують подальше судове переслідування, він попереджає про це підозрюваного і передає справу до суду. Після цього починається судове розслідування.

24. Згідно зі статтею 338 КПК, рішення про доведеність того, що підозрюваний вчинив дії, у зв'язку з якими його обвинувачено, суддя може ухвалити лише тоді, якщо матеріали розслідування, проведеного під час судового розгляду, зміст «доказів, добутих законними засобами», переконали його в цьому. Згідно зі статтею 339 КПК, ці докази містять лише (і) те, у чому суддя упевнився особисто; (іі) показання, які дав обвинувачений; (ііі) показання, які дав свідок; (іv) показання експерта; і (v) письмові документи.

Докази, наведені як третя категорія, визначаються в статті 342 КПК, в якій сказано:

«1. Показання свідка — це показання, яке він дає слідству під час судового розгляду стосовно фактів чи обставин, які він сам бачив чи переживав.

2. Суддя не може прийняти як доведений факт вчинення підсудним дій, у зв'язку з якими його обвинувачено, виключно на підставі показання одного свідка».

25. Статті 280 і 281–295 КПК містять різні положення стосовно допиту свідків на судовому розгляді. Із них для цієї справи важливість мають такі положення:

a) Голова суду повинен попрохати свідка повідомити, назвавши своє ім'я і прізвище, свій вік, вид заняття й адресу (пункт 1 статті 284 КПК); такий самий обов'язок покладається статтею 190 КПК на маґістрата-слідчого під час допиту свідків.

b) Статті 284, 285 і 286 КПК явно вказують на право обвинуваченого ставити запитання свідкові. Взагалі свідків допитує спочатку голова суду; однак свідка, якого не допитували під час досудового розслідування і якого було викликано на прохання сторони захисту, допитує спочатку обвинувачений і лише після цього голова суду (пункт 3 статті 280 КПК). У будь-якому випадку, стаття 288 КПК уповноважує суд «відмовляти у відповіді на запитання, поставлені обвинуваченим, його захисником чи прокурором».

c) Стаття 292 КПК дозволяє голові суду наказати обвинуваченому покинути залу судового засідання, щоб допитати свідка за його відсутності. Якщо видається такий наказ — при цьому не потребується наводити відповідні підстави, — представник сторони захисту має право ставити запитання свідкові, й «обвинуваченого одразу повідомляють про те, що відбувалося за його відсутності, і лише тоді відновлюється розслідування» (пункт 2 статті 292 КПК). Таким чином, повернувшись до зали судового засідання, обвинувачений може скористатися своїм правом, передбаченим статтею 285 КПК, ставити запитання свідкові.

26. Стаття 295 КПК передбачає виняток із правила, зафіксованого в статті 342 КПК (див. пункт 24 вище), за яким свідок має бути допитаним під час судового розгляду. У статті сказано:

«Взяті до судового розгляду показання свідка, який присягнув чи якого було попереджено говорити правду, згідно з пунктом 2 статті 216, але який помер чи, на думку суду, не має змоги з'явитися на судовий розгляд, розглядатимуться як показання, взяті на судовому розгляді, за умови, якщо вони зачитуються в залі суду».

Стосовно свідків, які не можуть з'явитися на судовий розгляд, у статті 187 КПК сказано:

«Якщо маґістрат-слідчий вважає, що є підстави припускати, що свідок чи експерт не матиме змоги бути присутнім на судовому розгляді, він повинен запросити прокурора, обвинуваченого та захисника бути присутніми на заслуховуванні показань, але за винятком випадків, коли в інтересах розслідування таке заслуховування може бути відстрочене».

27. П'ята категорія доказів, перелічених у статті 339 КПК (див. пункт 24 вище), визначається у статті 344 КПК, у відповідній частині якої сказано:

«1. Під письмовими документами розуміються:

1° ...;

2° службові доповіді та інші документи — складені за передбаченою законом формою, належним чином уповноваженими органами та особами, — що містять викладені факти чи обставини, побачені або пережиті ними особисто;

3° ...;

4° ...;

5° всі інші документи; але вони мають юридичну силу лише у зв'язку зі змістом інших засобів доведення.

2. Суддя може прийняти як доведений факт те, що підсудний вчинив дію, у зв'язку з якою його обвинувачено, на підставі службової доповіді працівника, який провів розслідування».

Показання анонімного свідка, яке міститься в службовій доповіді, підпадає під сферу застосування підпункту 2° пункту 1 цієї статті.

В. Практика застосування кримінальної процедури

28. У Нідерландах процедура вирішення кримінальної справи на практиці значно відрізняється від процедури, передбаченої положеннями, наведеними в пунктах 23–27 вище. Значною мірою це завдячує прецедентному рішенню, ухваленому Верховним судом 20 грудня 1926 року, — року, в якому КПК набув чинності. Це рішення (Nederlandse Jurisprudentie (NJ) 1927, 85) містить такі положення, кожне з яких має значення для цієї справи:

а) для кваліфікації показань свідка такими, що дані на судовому розгляді, згідно зі статтею 295 КПК (див. пункт 26 вище), факт дотримання маґістратом-слідчим статті 187 КПК не має жодного значення (див. там само);

b) письмове показання свідка, яке він дає під присягою, стосовно того, що йому повідомила інша особа (показання з чужих слів), може бути використане як доказ, але з надзвичайною обережністю;

с) дозволяється використовувати як доказ заяви, зроблені обвинуваченим або свідком працівникові поліції і викладені в службовій доповіді останнього.

29. Ці положення дозволяють використання як «доказів, добутих законними засобами», у контексті статей 338 і 339 КПК (див. пункт 24 вище), письмових показань свідків не на судовому розгляді, а працівникові поліції чи маґістратові-слідчому, за умови, що ці показання зафіксовані в службовій доповіді, яка зачитується в суді. Наслідком цих положень на практиці стало те, що розслідування під час судового розгляду — яке ніколи не проводиться в присутності присяжних, — втратило своє значення. У переважній більшості випадків на слуханні справи в суді свідків не заслуховують, а обмежуються лише взяттям показань у поліції або маґістратом-слідчим.

30. Закон не передбачає обов'язкової присутності представника сторони захисту під час розслідування, яке проводить поліція. Те саме стосується досудового розслідування маґістратом-слідчим (але див. пункт 23 вище). Однак сьогодні більшість маґістратів-слідчих запрошують обвинуваченого та його захисника бути присутніми під час процедури взяття ними показань у свідків.

C. Показання анонімних свідків у судовій практиці

31. КПК не містить положень, які прямо стосувалися б показань анонімних свідків.

Проте разом зі зростанням насильницької, організованої злочинності стала відчутною потреба в захисті тих свідків, побоювання яких стосовно помсти у відповідь виправдані. Цей захист здійснюється через надання їм права не називати свою особу. Збереження анонімності свідка стало можливим завдяки низці рішень, ухвалених Верховним судом.

32. Така практика була розпочата рішенням від 17 січня 1938 року (NJ 1938, 709), у якому Верховний суд постановив, що показання з чужих слів (див. пункт 28 (b) вище) можуть прийматися навіть тоді, коли свідок не називає особу, яка повідомила йому відповідну інформацію. Рішення на захист анонімності ухвалювалися в 1980-і роки.

У рішенні від 5 лютого 1980 року (NJ 1980, 319) у справі, в якій маґістрат-слідчий зберіг анонімність свідка і заслухав його без присутності обвинуваченого чи його захисника, Верховний суд постановив — слідом за своїм рішенням від 20 грудня 1926 року (див. пункт 28 вище), — що недотримання статті 187 КПК (див. пункт 26 вище) не заважає використанню службової доповіді маґістрата-слідчого як доказу, «але з обережністю, що вимагається під час оцінки доказової ваги таких доказів». Такий самий висновок міститься і в рішенні від 4 травня 1981 року (NJ 1982, 268) у справі, в якій показання анонімного свідка були взяті як поліцією, так і маґістратом-слідчим; з цього приводу Верховний суд також постановив — відповідно до згаданого вище рішення від 17 січня 1938 року, — що той факт, що в службових доповідях за результатами взяття показань не називається особа свідка, сам по собі не є перешкодою для використання цих показань як доказів, але з такою самою умовою стосовно дотримання обережності.

Із рішення від 29 листопада 1983 року (NJ 1984, 476) можна зробити висновок: потрібна обережність не обов'язково означає, що анонімний свідок також повинен давати показання маґістратові-слідчому.

Наступними рішеннями з цього приводу були рішення, ухвалені Верховним судом 25 вересня 1984 року у справах п. Костовського та його співобвинувачених. Одне з рішень опубліковане в NJ 1985, 426. Вони містять такі нові положення:

а) той факт, що маґістрат-слідчий не знав особи свідка, сам по собі не є перешкодою для використання як доказів матеріалів його службової доповіді за результатами проведеного ним заслуховування;

b) якщо під час розгляду справи в суді сторона захисту спростовує достовірність узятих під присягою в анонімного свідка письмових показань, зафіксованих у службовій доповіді про заслуховування цього свідка, але суд, незважаючи на це, вирішує прийняти їх як доказ, він повинен навести підстави на виправдання такого рішення.

Ці принципи були підтверджені в рішенні від 21 травня 1985 року (NJ 1986, 26), і це означає, що розгляди Верховним судом законності підстав, поданих на виправдання прийняття показань анонімних свідків як доказів, мали тільки другорядне значення.

D. Правова реформа

33. У своїх поданнях, що передували певним рішенням Верховного суду, згаданим у пункті 32 вище, кілька генеральних адвокатів, визнаючи неможливість у всіх справах уникнути збереження анонімності свідків, до якої іноді доводиться вдаватися як до меншого лиха, все ж висловлювали своє занепокоєння. Таке занепокоєння висловлювали і досвідчені автори коментарів до цих рішень, які наголошували на тому, що суд і справді має бути дуже обережним. Ці рішення, однак, також зазнавали критики.

34. У 1983 році Асоціація суддів висловила занепокоєння у зв'язку зі зростанням кількості випадків погрожування свідкам та дедалі більшою кількістю свідків, які відмовляються давати показання, якщо їм не ґарантується збереження анонімності. Асоціація рекомендувала законодавчому органові приділити увагу питанню анонімності свідків.

Згодом, у вересні 1984 року, міністр юстиції створив зовнішній консультативний комітет — «Комісію із захисту свідків, яким погрожують», яка мала розв'язати цю проблему. У своїй доповіді від 11 червня 1986 року, яку пізніше було подано з консультативною метою до кількох органів, компетентних у сфері застосування кримінального права, комісія дала такий висновок (з яким не погодився лише один її член):

«У деяких випадках не можна обійтися без збереження анонімності свідків. Це пов'язано з тим фактом (на який також вказувало міністерство), що сьогодні існують форми організованої злочинності, які становлять таку небезпеку, можливість виникнення якої не міг передбачити законодавчий орган того часу».

Комісія додала, що «у суспільстві, яке керується принципом верховенства права, втручання у процес здійснення правосуддя або, якщо сказати правильніше, розлад цього процесу внаслідок [такої ситуації] у будь-якому випадку не можна вважати прийнятним».

Комісія запропонувала, що у принципі доцільно заборонити законом використання показань анонімних свідків як доказів. Однак мають передбачатися винятки, за якими свідкові надається можливість зберегти анонімність, якщо, назвавши свою особу, він піддає себе неприйнятній небезпеці. У таких випадках показання анонімного свідка могло б прийматися як доказ, якщо при допиті свідка маґістратом-слідчим обвинуваченому надається право оскарження рішення останнього про збереження анонімності цього свідка. Доповідь містить законопроект, який передбачає необхідні зміни в КПК (з чорновими пояснювальними нотатками), та порівняльні дані.

За словами Уряду, запровадження законодавства в цій сфері було відстрочено, поки Суд не ухвалить рішення в цій справі.

ПРОВАДЖЕННЯ В КОМІСІЇ

35. У своїй заяві (№ 11454/85), поданій до Комісії 18 березня 1985 року, п. Костовський стверджував, що було порушено пункти 1 і 3 (d) статті 6 Конвенції, особливо з огляду на позбавлення його можливості поставити запитання до анонімних свідків та спростувати їхні показання.

36. Комісія оголосила заяву прийнятною 3 грудня 1986 року.

У своїй доповіді від 12 травня 1988 року (складена відповідно до статті 31) Комісія висловила одностайну думку, що було порушено пункт 1, взятий у поєднанні з пунктом 3 (d) статті 6. Повний текст думки Комісії та тих окремих думок її членів, що збігаються з позицією більшості, містяться в доповіді, яка додається до цього рішення**.

ЩОДО ПРАВА

I. СТВЕРДЖУВАНЕ ПОРУШЕННЯ СТАТТІ 6

37. Суть скарги п. Костовського полягала в тому, що він не здійснив свого права на справедливий судовий розгляд. З цього приводу він посилався, головним чином, на такі положення статті 6 Конвенції:

«1. Кожен ...при встановленні обґрунтованості будь-якого кримiнального обвинувачення, висунутого проти нього, має право на справедливий i вiдкритий розгляд ...незалежним i безстороннiм судом...

...

3. Кожен, кого обвинувачено у вчиненні кримінального правопорушення, має щонайменше такi права:

...

d) допитувати свiдкiв обвинувачення або вимагати їхнього допиту, а також вимагати виклику i допиту свiдкiв захисту на тих самих умовах, що й свiдкiв обвинувачення;

...»

Комісія дійшла висновку, що було порушено пункт 1, узятий разом з пунктом 3(d) статті 6. Уряд цей висновок заперечив.

38. Підставою для скарги заявника послужило те, що Утрехтський районний суд і Амстердамський апеляційний суд використали як доказ показання двох анонімних свідків, зафіксовані в службових доповідях. Показання взяла поліція, а в одній справі — також маґістрат-слідчий, але самих свідків під час розгляду справ суд на заслуховував (див. також пункти 11, 13, 15, 16, 18 та 19 вище).

39. Із самого початку необхідно зазначити, що прийнятність доказів є передусім питанням, яке реґулюється національним правом (див. рішення у справі Шенка (Schenk) від 12 липня 1988 року, серія A, № 140, с. 29, п. 46). Отже, за загальним правилом, саме національні суди мають оцінювати подані їм докази (див. рішення у справі Барбера, Мессеґе і Хабардо (Barberŕ, Messegué and Jabardo) від 6 грудня 1988 року, серія А, № 146, с. 31, п. 68).

Виходячи з цих принципів, Суд вважає, що в цій справі він не зобов'язаний висловлювати думку стосовно того, чи були дані показання прийняті й оцінені належним чином, але Суд має з'ясувати, чи були справедливими судове провадження загалом і спосіб, у який приймалися докази, зокрема (див. там само).

Оскільки це основне питання, а також з огляду на те, що ґарантії пункту 3 статті 6 становлять конкретні аспекти права на справедливий судовий розгляд, викладеного в пункті 1 (див., зокрема, те саме рішення, с. 31, п. 67), Суд розглядатиме скарги заявника з погляду ґарантій пунктів 3 (d) та 1, узятих разом.

40. Суд бере до уваги, що лише один зі згаданих свідків, а саме — особа, показання якої було зачитано на судовому розгляді, вважався, відповідно до права Нідерландів, «свідком» (див. пункт 18 вище). Однак, з огляду на потребу самостійного тлумачення цього поняття (див. рішення у справі Беніша (Bönisch) від 6 травня 1985 року, серія A, № 92, с. 15, п. 31–32), обоє суб'єктів цих показань мають вважатися свідками, в цілях пункту 3 (d) статті 6 Конвенції, оскільки показання як першого, так і другого, незалежно від того, чи було їх зачитано в суді, фактично були подані до суду і враховані судом.

41. Згідно з принципом змагального судового процесу, всі докази мають пред'являтися у присутності обвинуваченого на відкритому слуханні (див. згадане вище рішення у справі Барбера, Мессеґе і Хабардо, серія A, № 146, с. 34, п. 78). Це не означає, однак, що, для того щоб показання свідків були використані як доказ, вони завжди мають бути оголошені на відкритому слуханні в суді: використання як доказів таких показань, взятих на досудовому етапі провадження, саме по собі не суперечить пункту 3 (d) та пункту 1 статті 6, якщо при цьому дотримано ґарантій прав сторони захисту.

Як правило, ці права вимагають надання обвинуваченому рівноцінної і належної можливості спростування показань свідка обвинувачення та його допиту — чи то під час давання свідком показань, чи на якомусь пізнішому етапі судового провадження (див., mutatis mutandis, рішення у справі Унтерпертінґера (Unterpertinger) від 24 листопада 1986 року, серія A, № 110, с. 14–15, п. 31).

42. Однак такої можливості у цій справі заявникові надано не було, хоча не може бути жодного сумніву в тому, що він хотів спростувати чи допитати згаданих анонімних свідків. Останніх не лише не заслухали на судових розглядах — їхні показання бралися і поліцією, і маґістратомслідчим за відсутності п. Костовського та його захисника (див. пункти 11, 13, 15 та 16 вище). Отже, заявник чи його представник не мали змоги допитати цих свідків.

Фактично, сторона захисту могла, як в Утрехтському районному суді, так і в Амстердамському апеляційному суді, поставити свої запитання одному з працівників поліції та обом маґістратам-слідчим, які брали показання (див. пункти 17 та 19 вище). Сторона захисту також мала змогу, але стосовно лише одного анонімного свідка, подати опосередковано, через маґістрата-слідчого, письмові запитання до нього (див. пункт 16 вище). Однак характер і зміст запитань, які вона могла поставити у всіх цих випадках, значно обмежувалися внаслідок рішення зберегти анонімність авторів цих показань (див. пункти 16, 17 та 19 вище).

Остання обставина справи ускладнювала труднощі, з якими зіткнувся заявник. Якщо стороні захисту не відома особа свідка, якого вона хоче допитати, то згадана сторона може бути позбавлена абсолютно конкретного права продемонструвати упереджене, необ'єктивне ставлення цього свідка або недостовірність його показань. Досить ймовірною може бути ситуація, коли свідчення чи інші заяви, які викривають обвинуваченого, є умисне неправдивими або просто помилковими, і сторона захисту навряд чи зможе прояснити це, якщо немає інформації, за допомогою якої вона змогла б перевірити достовірність показань свідка або піддати сумніву цю достовірність. Небезпека такої ситуації є очевидною.

43. Крім того, відсутність зазначених анонімних свідків на розгляді справи судом першої інстанції в кожному випадку позбавляла цей суд можливості спостерігати за їхньою поведінкою під час допиту, завдяки чому суд міг би зробити свій власний висновок стосовно надійності цих свідків. Хоча суди й справді заслухали докази стосовно достовірності цих показань (див. пункти 17 та 19 вище) і, безперечно — як і вимагає право Нідерландів (див. пункт 32 вище), — виявляли обережність, оцінюючи ці докази, таке заслуховування навряд чи може належним чином замінити безпосереднє спостереження.

Справді, одного з анонімних свідків заслухав маґістрат-слідчий. Однак Суд має зауважити, що — окрім того факту, що ні заявник, ані його захисник не були присутніми на цих допитах, — самим маґістратамслідчим була невідома особа цього свідка (див. пункти 15–16 вище), і ця обставина не могла не позначитися на результатах перевірки достовірності показань цього свідка. Щодо іншого анонімного свідка, маґістрат-слідчий взагалі не проводив з ним бесіди, і його допитувала тільки поліція (див. пункти 11 та 17 вище).

За цих обставин не можна стверджувати, що перешкоди, які мала долати сторона захисту, усувалися завдяки процедурним заходам, вжитим судовими органами.

44. Уряд наголосив на тому факті, що в нідерландському прецедентному праві й судовій практиці з питання анонімних доказів береться до уваги збільшення кількості випадків залякування свідків і що національні суди опікуються забезпеченням інтересів суспільства, обвинуваченого і свідків. У цій справі, зазначав Уряд, було встановлено, що свідки, про яких ідеться, мали достатні підстави для побоювань (див. пункт 19 вище).

Як і в попередніх своїх рішеннях (див., наприклад, рішення у справі Чюлла (Ciulla) від 22 лютого 1989 року, серія А, № 148, с. 18, п. 41), Суд не применшує важливості, яку має боротьба з організованою злочинністю. Але він не вважає арґументацію Уряду переконливою, незважаючи на її вагомість.

Хоча зростання організованої злочинності, безсумнівно, вимагає вжиття відповідних заходів, подання Уряду, на думку Суду, не є достатньо переконливими, щоб переважити арґумент захисника заявника стосовно того, що «інтересом кожного в цивілізованому суспільстві є контрольована і справедлива судова процедура». Адже право на справедливе здійснення правосуддя посідає таке чільне місце в демократичному суспільстві (див. рішення в справі Делкорта (Delcourt) від 17 січня 1970 року, серія А, № 11, № 11, с. 15, п. 25), що ним не можна поступатися заради практичної доцільності. Конвенція не забороняє використання на етапі розслідування кримінальної справи інформації, отриманої з анонімних джерел. Однак подальше використання анонімних показань як достатніх доказів для обґрунтування рішення про визнання вини, як це мало місце в цій справі, є питанням іншого характеру. Це спричинилося до обмеження прав сторони захисту і порушило ґарантії статті 6. Фактично, Уряд погодився з тим, що визнання заявників винними ґрунтувалося «вирішальною мірою» на анонімних показаннях.

45. Отже, Суд доходить висновку, що, з огляду на ці обставини справи, перешкоди, які обмежили права сторони захисту, позбавляють можливості констатувати, що п. Костовський здійснив своє право на справедливий судовий розгляд. Тому було порушення пункту 3 (d), узятому разом з пунктом 1 статті 6.

II. ЗАСТОСУВАННЯ СТАТТІ 50

46. У статті 50 Конвенції сказано:

«Якщо Суд встановлює, що рішення чи захід судового або будьякого іншого органу влади Високої Договірної Сторони повністю або частково суперечить зобов'язанням, які випливають з ...Конвенції, і якщо внутрішнє право цієї Сторони передбачає лише часткову компенсацію за наслідки такого рішення чи заходу, то Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

Посилаючись на цю статтю, заявник вимагав компенсації нематеріальної шкоди. Він не висунув жодної вимоги стосовно компенсації матеріальної шкоди чи судових витрат, і Суд не зобов'язаний розглядати це питання з власної ініціативи (див., зокрема, рішення у справі Броуґана та інших (Brogan and Others) від 29 листопада 1988 року, серія А, № 145-В, с. 36, п. 70).

47. За словами п. Костовського, висновок Суду про наявність порушення в цій справі може означати, що його було б виправдано через відсутність доказів. Виходячи з цього, він вимагав 150 000 голландських ґульденів як компенсацію за нематеріальну шкоду, якої він зазнав внаслідок неправомірного тримання його під вартою. Однак він також прохав Суд ухвалити рішення, за яким виплата йому визначеної Судом компенсації скасовується, якщо Уряд Нідерландів домовиться з Урядом Швеції про зарахування кількості днів, проведених заявником під вартою в Нідерландах внаслідок його засудження, на погашення строку ув'язнення, яке він у теперішній час відбуває у Швеції (див. пункт 21 вище).

Представник Комісії питання компенсації за статтею 50 не коментував. Основний довід Уряду полягав у тому, що достатнього причинного зв'язку між стверджуваною шкодою і встановленим порушенням не існувало: не встановлено, що п. Костовського було б виправдано, якби не заборона поставити певні запитання авторам анонімних показань або навіть якби їхню анонімність збережено не було. Як альтернатива, Уряд висував арґумент, що сума, якої вимагав заявник, була занадто великою; Уряд залишав Суду право на власний розсуд визначити розмір цієї суми, якщо Суд розглядатиме питання про необхідність такої компенсації.

48. Суд не може прийняти основний довід Уряду. Тримання заявника під вартою було прямим наслідком встановлення його вини, що було здійснено у спосіб, який не відповідав вимогам статті 6 (див., mutatis mutandis, згадане вище рішення у справі Унтерпертінґера, серія А, № 110, с. 16, п. 35).

Однак сторони, які постали перед Судом, не надали йому жодної інформації щодо того, чи передбачає внутрішнє право держави-відповідача виплату компенсації за наслідки встановленого в цій справі порушення, і якщо так, то якою мірою. Отже, Суд вважає, що питання про застосування статті 50 не готове до вирішення і його розгляд має бути відкладений.

На цих підставах Суд

1. Одноголосно постановляє, що було порушення пункту 3 (d), взятого у поєднанні з пунктом 1, статті 6 Конвенції.

2. Сімнадцятьма голосами проти одного, що питання про застосування статті 50 не готове до вирішення;

отже,

a) відкладає розгляд цього питання;

b) пропонує Урядові й заявникові подати упродовж наступних трьох місяців письмові зауваження стосовно цього питання і, зокрема, попередити Суд про будь-яку досягнуту між ними домовленість;

с) відкладає подальшу процедуру та уповноважує Голову Суду призначити її, якщо виникне така потреба.

Учинено англійською та французькою мовами й оголошено на відкритому слуханні у Палаці прав людини, Страсбурґ, 20 листопада 1989 року.

Підпис: Рольф Рюссдаль, Голова Суду

Підпис: Марк-Андре Ейссен, Секретар Суду

 

 

ЄВРОПЕЙСЬКИЙ СУД З ПРАВ ЛЮДИНИ

У справі Костовського***

Європейський суд з прав людини, розглядаючи справу в пленарному засіданні, відповідно до правила 50 Реґламенту Суду, у складі суддів:

п. Р. Рюссдаль (R. Ryssdal), Голова Суду

п. Дж. Кремона (J. Cremona)

п. Тор Вільялмссон (Thór Vilhjálmsson)

пані Д. Біндшедлер-Роберт (D. Bindschedler-Robert)

п. Ф. Ґьольчюклю (F. Gölcüklü)

п. Ф. Матчер (F. Matscher)

п. Ж. Пінейро Фарінья (J. Pinheiro Farinha)

п. Л.-Е. Петтіті (L.-E. Pettiti)

п. Б. Волш (B. Walsh)

сер Вінсент Еванс (Sir Vincent Evans)

п. К. Руссо (C. Russo)

п. Р. Бернхардт (R. Bernhardt)

п. А. Шпільманн (A. Spielmann)

п. Ж. Де Мейєр (J. De Meyer)

п. С. К. Мартенс (S.K. Martens),

а також п. М.-А. Ейссен (M.-A. Eissen), Секретар Суду, та п. Г. Пецольд (H. Petzold), заступник Секретаря,

після наради за зачиненими дверима 26 березня 1990 року

постановляє таке рішення, ухвалене в зазначений день:

ПРОЦЕДУРА І ФАКТИ

1. Справа була передана до Суду Європейською комісією з прав людини (Комісія) та Урядом Нідерландів 18 липня 1988 року і 15 вересня 1988 року, відповідно. Справу розпочато за заявою (№ 11454/85) проти Королівства Нідерландів, поданою в 1985 році громадянином Югославії п. Слободаном Костовським (Slobodan Kostovski) до Комісії.

2. Рішенням від 20 листопада 1989 року (основна частина рішення) Суд постановив, що визнання заявника винним у збройному пограбуванні, що ґрунтувалося в основному на зафіксованих у службових доповідях показаннях двох анонімних свідків, спричинило порушення пункту 3 (d), взятого у поєднанні з пунктом 1 статті 6 Конвенції про захист прав людини та основних свобод (Конвенція) (серія А, № 166, пункти 37–45 мотивувальної частини та пункт 1 резолютивної частини рішення, с. 19–21 та 23).

Єдиним невирішеним питанням є питання застосування статті 50. Щодо фактів цієї справи, посилання робиться на пункти від 9 по 34 основної частини рішення (див. там само, с. 8–18).

3. Стверджуючи, що висновок Суду про наявність порушення означав би, що його було б виправдано через відсутність доказів, заявник вимагав компенсації розміром у 150 000 голландських ґульденів за нематеріальну шкоду у зв'язку з неправомірним триманням його під вартою в Нідерландах після визнання винним.

В основній частині рішення Суд зазначив, що він не може прийняти доводу Уряду про відсутність достатнього причинного зв'язку між стверджуваною шкодою і встановленим порушенням. Однак Суд вважав, що питання застосування статті 50 не було готовим до вирішення, оскільки ті, хто постав перед ним, не надали йому будь-якої інформації стосовно того, чи передбачає внутрішнє право держави-відповідача виплату компенсації за наслідки цього порушення, і якщо так, то якою мірою. Отже, Суд відклав розгляд цього питання і запропонував Урядові та заявникові подати упродовж наступних трьох місяців свої письмові зауваження з цього питання і, зокрема, попередити Суд про будь-яку досягнуту між ними домовленість (пункт 48 мотивувальної частини та пункт 2 резолютивної частини рішення, с. 22 і 23).

4. 19 лютого 1990 року Секретар Суду отримав від уповноваженої особи Уряду листа, датованого 14 лютого, в якому говорилося:

«Посилаючись на рішення Суду в справі Костовського, Уряд Королівства Нідерландів подає такі зауваження з питання застосування статті 50 Конвенції у цій справі.

Уряд готовий виплатити 150 000 (сто п'ятдесят тисяч ґульденів), відповідно до вимоги п. Костовського, згаданої у пункті 47 зазначеного рішення, як справедливу сатисфакцію за нематеріальну шкоду, завдану йому триманням під вартою в Нідерландах».

Копію цього листа було відправлено адвокатові заявника, від якого Секретар Суду отримав 16 березня відповідь, датовану 13 березня, сформульовану так:

«Посилаючись на Ваш лист від 22 лютого 1990 року, хочу повідомити Вас від імені п. Костовського, що він готовий прийняти пропозицію Уряду Нідерландів про виплату 150 000 ґульденів як справедливу сатисфакцію за нематеріальну шкоду, якої він зазнав у зв'язку з триманням його під вартою в Нідерландах».

23 і 26 березня, відповідно, адвокат заявника та уповноважена особа Уряду підтвердили Секретареві Суду, що в цих двох листах викладено умови дружнього вреґулювання вимог заявника за статтею 50.

5. Представник Комісії, з яким було проведено консультацію, 26 березня 1990 року висловився про відсутність будь-яких заперечень.

6. Того самого дня Суд вирішив обійтися без слухання в цій справі.

ЩОДО ПРАВА

7. Стаття 50 Конвенції передбачає:

«Якщо Суд встановлює, що рішення чи захід судового або будь-якого іншого органу влади Високої Договірної Сторони повністю або частково суперечить зобов'язанням, які випливають з ...Конвенції, і якщо внутрішнє право цієї Сторони передбачає лише часткову компенсацію за наслідки такого рішення чи заходу, то Суд, у разі необхідності, надає потерпілій стороні справедливу сатисфакцію».

Після того, як Суд виніс основне рішення у справі, його було поінформовано про досягнуте між Урядом і заявником дружнє вреґулювання стосовно вимоги останнього за статтею 50 (див. пункт 4 вище). Беручи до уваги характер погоджених умов та відсутність заперечень з боку представника Комісії, Суд визнає, що досягнуте вреґулювання є «справедливим» у контексті пункту 4 правила 53 Реґламенту Суду. Отже, Суд складає офіційний акт про це вреґулювання і робить висновок про доцільність вилучення справи з реєстру, згідно з цим правилом.

На цих підставах Суд одноголосно

Вирішує вилучити справу з реєстру.

Учинено англійською та французькою мовами і, згідно з другим підпунктом пункту 2 правила 54 Реґламенту Суду, повідомлено в письмовій формі 29 березня 1990 року.

Підпис: Рольф Рюссдаль, Голова Суду

Підпис: Марк-Андре Ейссен, Секретар Суду



*Примітка канцелярії: Справі привласнено номер 10/1988/154/208. Перше число позначає порядковий номер у списку справ, переданих до Суду у відповідному році (друге число). Два останніх числа вказують на порядкові номери справи у списку справ, переданих до Суду від часу його створення, і в списку відповідних заяв до Комісії.

**Примітка Секретаря Суду. З практичних міркувань цей додаток з'явиться лише разом з друкованою версією рішення Суду (том № 166, серія А, Публікацій Суду), але копію доповіді Комісії можна одержати в канцелярії Суду.

***Примітка канцелярії: Справі привласнено номер 10/1988/154/208. Друге число позначає рік подання справи до Суду; перше число позначає порядковий номер у списку справ, поданих того року; останні два числа позначають, відповідно, порядкові номери у списку справ, переданих до Суду від часу його створення, і початкових заяв (до Комісії).

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua