Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 1'2002

Назва
 
Рішення у справі «Пол та Одрей Едвардз проти Сполученого Королівства». Комюніке Секретаря Суду.
(Judgment in the Caseof Paul and Audrey Edwards v. the United Kingdom)
 
Зміст
 

141
14.03.2002

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ «ПОЛ ТА ОДРЕЙ ЕДВАРДЗ
ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА»

Сьогодні Європейський суд з прав людини повідомив у письмовій формі рішення[1] у справі «Пол та Одрей Едвардз проти Сполученого Королівства» (Paul and Audrey Edwards v. the United Kingdom) (№ 46477/99).

(Рішення викладене лише англійською мовою).

Суд одноголосно постановив:

— що було допущено порушення статті 2 (право на життя) Європейської конвенції з прав людини стосовно обставин смерті Крістофера Едвардза;

— що було допущено порушення статті 2 у зв'язку з непроведенням ефективного розслідування;

— що жодного окремого питання за статтею 6 (право на справедливий судовий розгляд) чи статтею 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) не постає;

— що було допущено порушення статті 13 (право на ефективний засіб правового захисту).

Згідно зі статтею 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив заявникам 20 000 фунтів стерлінґів компенсації за нематеріальну шкоду та 20 000 фунтів стерлінґів за судові витрати.

1. Основні факти

Заявники — Пол (Paul) та Одрей Едвардз (Audrey Edwards), обоє громадяни Сполученого Королівства. Справа стосується вбивства їхнього 30-річного сина, Крістофера Едвардза (Christopher Edwards).

Крістофера Едвардза, у якого 1991 року було виявлено ознаки, що могли свідчити про наявність у нього шизофренії, було заарештовано 27 листопада 1994 року і поміщено в поліційну дільницю в м. Колчестері (Colchester). Він приставав до молодих жінок на вулиці і робив їм недоречні пропозиції. Згодом його тримали в запобіжному ув'язненні в челмсфордській (Chelmsford) в'язниці, спершу — в одиночній камері.

28 листопада у ту саму камеру, де перебував Крістофер Едвардз (камера D1-6 (поверх D)), помістили Річарда Лінфорда (Richard Linford). Річарда Лінфорда заарештували в м. Малдоні (Maldon) 26 листопада 1994 року за напад на його подругу та її сусіда. За ним у минулому значилися насильницькі пориви та напади і, зокрема, напад на товариша по камері у в'язниці під час минулого ув'язнення. У 1988 році його госпіталізували до психіатричної лікарні і згодом поставили діагноз шизофренії.

Кожна камера була оснащена кнопкою негайного виклику, яка запалювала зелену лампочку зовні на камері та активізувала роботу дзвінка і червону лампочку, що вказувала на номер камери, на контрольній панелі на згаданому поверсі.

О 21 годині 28 листопада 1994 року працівник в'язниці встановив, що дзвінок, з'єднаний з камерою D1-6 не працює належним чином. Про цю очевидну несправність він не доповів.Незадовго до 1 години ночі 29 листопада 1994 року працівник в'язниці, відповідальний за поверх D, почув дзвінок, але червона лампочка на контрольній панелі не горіла. Він бачив, як працівник в'язниці пішов перевірити інші поверхи. Трохи пізніше він почув звук ударів об двері камери на своєму поверсі. Прямуючи перевірити цю камеру, він побачив, що на зовнішньому боці камери D1-6 горить зелена лампочка. Коли працівники увійшли в камеру, вони знайшли Крістофера Едвардза, забитого до смерті ногами. Річард Лінфорд у цей час постійно повторював, що ним оволоділи злі духи й дияволи.

Річарда Лінфорда було засуджено в Челмсфордському Суді корони, після того як він визнав себе винним у неумисному вбивстві Крістофера Едвардза, на підставі обмеженої відповідальності. Нині він перебуває в Ремптонській (Rampton) спеціальній лікарні з діагнозом параноїдної шизофренії. Коронерське розслідування після винесення обвинувального вироку було припинено.

У липні 1995 року розпочато приватне розслідування, не передбачене законом. Його висновки були оприлюднені 15 червня 1998 року. У висновку зазначалося, що, в ідеальному випадку, Крістофера Едвардза та Річарда Лінфорда не можна було поміщати у в'язницю, а на практиці їх не можна було поміщати в одну камеру. Було встановлено «систематичний вихід з ладу запобіжних механізмів, які мали працювати» і служити для захисту Крістофера Едвардза. Було виявлено низку недоліків, зокрема хиби у веденні документів, незадовільна робота системи зв'язку та недостатня взаємодія між внутрішніми ланками установи. Заявникам повідомили, що у світлі висновків цього розслідування в їхньому розпорядженні немає цивільних засобів правового захисту, і 25 листопада 1998 року Служба кримінального переслідування підтвердила своє попереднє рішення, зазначивши, що немає достатніх доказів для судового переслідування за кримінальними обвинуваченнями.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейського суду з прав людини 14 грудня 1998 року, і 7 червня 2001 року третя секція оголосила її прийнятною.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Іренеу Кабраль Баррето (Ireneu Cabral Barreto, Португалія), голова

Ніколас Братца (Nicolas Bratza, Британія)

Люціус Кафліш (Lucius Caflisch, Швейцарія)

Пранас Куріс (Pranas Kuris, Литва)

Ріца Тюрмен (Riza Türmen, Туреччина)

Ханна Софія Ґрев (Hanna Sophie Greve, Норвегія)

Крістак Трая (Kristaq Traja, Албанія),

а також Венсан Берже (Vincent Berger), секретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявники стверджують, зокрема, що органи влади не спромоглися захистити життя їхнього сина. Вони посилалися на статті 2, 6, 8 та 13 Конвенції.

Рішення Суду

Стаття 2

Обов'язок забезпечення захисту права на життя

Суд переконався, що ще до цих подій органи влади мали у своєму розпорядженні інформацію про наявність психічної хвороби у Річарда Лінфорда та історію його насильницьких нападів, які були достатньо серйозними для того, щоб взяти до уваги пропозиції про примусове тримання його під вартою, і що, поміщаючи його в палату Крістофера Едвардза, вони знали, що ця інформація, у поєднанні з ексцентричною та насильницькою поведінкою Р. Лінфорда під час арешту та після нього, свідчила, що він становить реальну й серйозну небезпеку для К. Едвардза.

Що стосується заходів, яких можна було підставно очікувати від органів влади з метою уникнення цього ризику, Суд зауважив, що інформацію про історію хвороби Річарда Лінфорда та рівень усвідомленої небезпечності необхідно було довести до відома в'язничних властей і, зокрема, до відома тих, хто відповідав за прийняття рішення про те, чи поміщати його у в'язничний лікувальний центр, чи у звичайну камеру з іншими в'язнями. Цього зроблено не було. Було виявлено низку недоліків у процесі передачі інформації персоналові в'язничного прийомного пункту, а процедура огляду й перевірки особи Річарда Лінфорда з прибуттям його до в'язниці була короткою і поверховою.

Матеріали доповіді за результатами приватного розслідування свідчили також про численні помилки в поводженні з Крістофером Едвардзом від моменту його арешту до поміщення його в спільну камеру.

Суд зауважив, що насамперед, з огляду на наявну в органів влади інформацію, Річарда Лінфорда не можна було поміщати в одну камеру з Крістофером Едвардзом.

Суд дійшов висновку, що незабезпечення залученими у цю справу установами (медичних працівників, поліції, прокурорських та судових органів) повідомлення інформації стосовно Річарда Лінфорда в'язничним властям, а також недоліки, допущені в процесі огляду та перевірки його особи, свідчать про порушення обов'язку держави стосовно захисту життя Крістофера Едвардза. Отже, було допущено порушення статті 2.

Обов'язок проведення ефективного розслідування

Суд зауважив, що жодного коронерського розслідування проведено не було і що провадження в кримінальній справі, у якій Річарда Лінфорда було визнано винним, не включало судового розгляду з допитом свідків, оскільки він визнав себе винним у вбивстві і підлягав примусовому лікуванню.

Встановлюючи, чи свідчать матеріали приватного розслідування тих фактів, що стосувалися тримання Крістофера Едвардза і Річарда Лінфорда та поводження з ними, про забезпечення ефективної слідчої процедури, Суд зазначив, що під час цього розслідування було заслухано велику кількість свідків і детально перевірено порядок, за яким з цими двома особами проводили роботу різні медичні, поліційні, судові та в'язничні органи. У висновку за результатами цього розслідування, який налічує 388 сторінок, зафіксовано численні факти недоліків і наведено рекомендації щодо майбутньої практики. Це ретельно підготовлений документ, на який Суд без вагань спирався в оцінці фактів та ситуацій у цій справі.

Однак це розслідування не мало юридичної сили, на підставі якої можна було б примусити до давання показань і, у підсумку, двоє працівників в'язниці відмовилися дати такі показання. Один із них проходив повз камеру незадовго до виявлення факту смерті. Суд встановив, що відсутність примусу до давання показань свідками, які були або очевидцями, або мали речові докази стосовно обставин смерті К. Едвардза, зменшила шанси приватного розслідування встановити факти, пов'язані з цією смертю, і задовольнити таким чином вимоги статті 2 Конвенції.

Крім того, слухання показань та свідків здійснювалося під час цього розслідування за зачиненими дверима. Заявники мали змогу бути присутніми під час слідчої процедури лише протягом трьох днів, коли вони давали показання. Вони не були присутніми під час слухання свідків і не могли поставити їм запитання. Вони мусили чекати на оприлюднення остаточної версії висновку за результатами розслідування і лише тоді дізналися про зміст доказів стосовно того, що трапилося. Отже, суд встановив, що їх не можна вважати особами, які були залучені в процедуру настільки, наскільки це необхідно для забезпечення їхніх інтересів.

Суд дійшов висновку, що відсутність примусу до давання показань свідками та приватний характер згаданої процедури не змогли забезпечити дотримання положень статті 2, яка вимагала проведення ефективного розслідування за фактом смерті Крістофера Едвардза.

Стаття 13

Суд взяв до уваги, що цивільний позов із недбалості або згідно із Законом про нещасні випадки зі смертельним кінцем, поданий до національних судів, можливо, забезпечив би юрисдикцію встановлення та оцінки фактів, і ця юрисдикція була б повноважна покласти відповідальність за смерть Крістофера Едвардза. Однак, оскільки була очевидною неможливість присудження компенсації за нематеріальну шкоду та надання безоплатної правової допомоги, Суд визнав, що такий шлях відшкодування шкоди був нездійсненним на практиці. Крім того, хоча й не було підстав вважати, що справу не можна порушити з посиланням на Закон 1998 року про права людини, таке провадження, яке триває після 2 жовтня 2000 року, стосувалося б лише того чи іншого порушення процедурного обов'язку за статтею 2 і не завершилося б виплатою компенсації у зв'язку зі смертю Крістофера Едвардза, яка настала до набрання цим законом чинності. Суд також нагадав, що це розслідування — яке не забезпечило дотримання процедурного обов'язку, встановленого статтею 2, — не дало жодної можливості одержати компенсацію за шкоду.

Отже, Суд дійшов висновку, що заявники не мали доступу до відповідних засобів ухвалення рішення за фактами їхніх тверджень про те, що органи влади не спромоглися захистити право їхнього сина на життя, і не мали можливості одержати захищену позовом компенсацію за завдану їм шкоду — що, згідно зі статтею 13, є невід'ємним елементом засобу правового захисту для батька (чи матері), який втратив члена сім'ї. Це означає, що було допущено порушення статті 13.

Статті 6 та 8

Суд дійшов висновку, що жодного окремого питання у світлі статей 6 та 8 не постає.



[1]Згідно зі статтею 43 Європейської конвенції з прав людини, упродовж трьох місяців від дати постановлення рішення палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, звернутися з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати Суду, яка складається з 17 суддів. Якщо колеґія у складі п'яти суддів вважає, що справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або важливе питання загального значення, Велика палата виносить остаточне рішення. Якщо серйозних питань або проблем не виникає, колеґія відхиляє клопотання, а судове рішення стає остаточним. В іншому разі рішення палати стають остаточними зі спливом зазначених вище трьох місяців або раніше, якщо сторони заявляють, що вони не звертатимуться із клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати.

 

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua