Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 1'2002

Назва
 
Рішення Великої палати у справах: «МакЕлгінні проти Ірландії», «Аль-Адсані проти Сполученого Королівства» та "Фоґарті проти Сполученого Королівства». Комюніке Секретаря Суду.
(Grand Chamber Judgments in the Cases of: McElhinney v. Ireland, Al-Adsani v. the United Kingdom and Fogarty v. the United Kingdom)
 
Зміст
 

873
21.11.2001

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ ВЕЛИКОЇ ПАЛАТИ У СПРАВАХ:
«МАКЕЛГІННІ ПРОТИ ІРЛАНДІЇ»,
«АЛЬ-АДСАНІ ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА»
ТА «ФОҐАРТІ ПРОТИ СПОЛУЧЕНОГО КОРОЛІВСТВА»

Сьогодні вранці Європейський суд з прав людини оголосив на відкритому слуханні в Страсбурзі такі три рішення Великої палати:

У справі «МакЕлгінні проти Ірландії» (McElhinney v. Ireland) (заява № 31253/96) Суд постановив:

— дванадцятьма голосами проти п'яти, що порушення пункту 1 статті 6 Європейської конвенції з прав людини (право на справедливий судовий розгляд) допущено не було.

У справі «Аль-Адсані проти Сполученого Королівства» (Al-Adsani v. the United Kingdom) (№ 35763/97) Суд постановив:

— одноголосно, що порушення статті 3 (заборона катування) Конвенції допущено не було;

— дев'ятьма голосами проти восьми, що порушення пункту 1 статті 6 допущено не було.

У справі «Фоґарті проти Сполученого Королівства» (Fogarty v. the United Kingdom) (№ 37112/97) Суд постановив:

— шістнадцятьма голосами проти одного, що порушення пункту 1 статті 6 допущено не було;

— одноголосно, що порушення статті 14 (заборона дискримінації), взятої у поєднанні з пунктом 1 статті 6, допущено не було.

Зі всіма трьома рішеннями, викладеними англійською та французькою мовами, можна ознайомитися на Інтернет-сторінці Суду за адресою <http://www.echr.coe.int>.

* * *

1. Основні факти

«МакЕлгінні проти Ірландії». Джон МакЕлгінні (John McElhinney), громадянин Ірландії, 1944 року народження, проживає у м. Ґрінкаслі (Greencastle), графство Доніґол (Donegal). Він — поліцейський (Garda). У березні 1991 року на кордоні Північної Ірландії трапився інцидент: заявник тягнув британського військовослужбовця на причепі свого велосипеда. Після цього, як стверджується, військовослужбовець Республіки Ірландії завдав заявникові образи. Обставини, що передували цьому інциденту, є предметом спору між сторонами. Згодом заявника було притягнуто до суду і визнано винним за відмову здати проби крові та сечі після того, як його було заарештовано за підозрою в керуванні транспортним засобом у стані сильного алкогольного сп'яніння. У червні 1993 року заявник вчинив позов проти цього військовослужбовця та Уряду Сполученого Королівства, вимагаючи компенсації шкоди. Високий суд Ірландії погодився з клопотанням Уряду Сполученого Королівства про відхилення позову з огляду на принцип імунітету суверена, посилаючись на те, що заявник не мав права вчиняти позов у судах Ірландії проти члена іноземного суверенного уряду. Верховний суд затвердив це рішення в апеляційному провадженні.

«Аль-Адсані проти Сполученого Королівства». Сулейман Аль-Адсані (Sulaiman Al-Adsani), який має подвійне громадянство (Сполученого Королівства й Кувейту), народився в 1961 році і проживає в Лондоні. Він пілот. Описані заявником факти справи заявника, які є предметом спору, можна стисло викласти таким чином. Під час війни в Перській затоці заявник служив у військово-повітряних силах Кувейту і після вторгнення Іраку залишився на території Кувейту як член руху опору. В його розпорядження потрапили відеоплівки із сексуальними сценами, в яких був знятий шейх Джабер Аль-Сабах Аль-Сауд Аль-Сабах (Jaber Al-Sabah Al-Saud Al-Sabah) (шейх), родич кувейтського еміра. Так чи інакше, ці плівки стали доступними широкому загалові, у чому шейх звинуватив заявника. 2 травня 1991 року, чи приблизно в цей період, шейх та двоє інших осіб вторглися в будинок заявника, побили його і під дулом пістолета привезли в урядовому джипі до в'язниці Кувейтської служби державної безпеки, де його неправомірно тримали під вартою протягом кількох днів і озброєні охоронці неодноразово били. Його було звільнено 5 травня 1991 року, після того як його змусили підписати неправдиве зізнання. 7 травня 1991 року, чи приблизно у цей час, шейх у державній машині привіз заявника під дулом пістолета в палац брата кувейтського еміра. Голову заявника неодноразово занурювали під воду в плавальному басейні з трупами, потім його волоком затягли до маленької кімнати, у якій шейх підпалив матраци, просочені бензином.

Заявник провів шість тижнів у лікарні в Англії, де йому лікували опіки, що покривали 25 відсотків тіла. Він зазнав психічної травми, і лікарі виявили, що у нього серйозний розлад, пов'язаний з посттравматичним стресом.

У серпні 1992 року в Англії, домагаючись компенсації шкоди, він вчинив проти Уряду Кувейту та шейха цивільний позов і в грудні 1992 року домігся судового рішення на свою користь у зв'язку з нез'явленням відповідача (шейха). У січні 1994 року апеляційний суд задовольнив повторне клопотання про вручення судового наказу Урядові Кувейту. У травні 1995 року Високий суд видав наказ про вилучення позову, визнавши застосовність Закону 1978 року про імунітет держави (Закон 1978 року), який надає імунітет суверенним державам стосовно діянь, вчинених поза межами їхньої юрисдикції, не передбачаючи при цьому винятку стосовно актів катування. Це рішення затвердив апеляційний суд, і заявникові відмовили в дозволі на апеляцію до палати лордів. Його спроби домогтися компенсації від органів влади Кувейту через дипломатичні канали виявилися безуспішними.

«Фоґарті проти Сполученого Королівства». Мері Фоґарті (Mary Fogarty) — громадянка Ірландії, 1959 року народження, проживає в Лондоні. 8 листопада 1993 року вона почала працювати адміністративним помічником у посольстві США в Лондоні, в інформаційній службі Іноземного телерадіомовлення, яке є підрозділом Центрального розвідувального управління. Після того як її звільнили з роботи в лютому 1995 року, вона вчинила позов проти Уряду Сполучених Штатів у промисловому трибуналі (суд нижчої інстанції з трудових спорів). Вона стверджувала, що її звільнили внаслідок дискримінації за ознакою статі, на порушення Закону 1975 року про дискримінацію за ознакою статі (Закон 1975 року), посилаючись на те, що вона постійно зазнавала переслідування на сексуальному ґрунті з боку начальника, що призвело до розладу їхніх робочих стосунків. 13 травня 1996 року трибунал задовольнив скаргу, і їй було виплачено 12 000 фунтів стерлінґів компенсації.

У червні 1996 року та серпні 1996 року вона двічі безуспішно зверталася із заявою про прийняття на роботу до американського посольства у зв'язку з двома вакансіями. 15 вересня 1996 року вона подала другу заяву до промислового трибуналу, стверджуючи, що посольство відмовило їй у поновленні на роботі через те, що вона раніше виграла в суді справу, порушену на підставі її позову щодо дискримінації за ознакою статі, яка Законом 1975 року кваліфікувалася як переслідування і дискримінація. 6 лютого 1997 року їй повідомили, що Уряд Сполучених Штатів має право заявити про свій імунітет, згідно з Законом 1978 року, який надає імунітет від притягнення до суду у зв'язку з клопотаннями з боку адміністративного й технічного персоналу дипломатичних місій про порушення судового провадження стосовно контрактів про працевлаштування.

2. Процедура

Справу «МакЕлгінні проти Ірландії» розпочато за заявою проти Ірландії та проти Сполученого Королівства, поданою до Європейської комісії з прав людини 16 квітня 1996 року. 1 листопада 1998 заяву передано до Суду. 31 серпня 1999 року палата у складі семи суддів вирішила відмовитися від юрисдикції на користь Великої палати, відповідно до статті 30 Конвенції та пункту 1 правила 72 Реґламенту Суду. Рішенням від 9 лютого 2000 року, після розгляду питання про прийнятність заяви та по суті, Велика палата оголосила заяву частково прийнятною стосовно Ірландії та неприйнятною стосовно Сполученого Королівства.

Справу «Аль-Адсані проти Сполученого Королівства» подано до Комісії 8 липня 1997 року і справу «Фоґарті проти Сполученого Королівства» — 8 липня 1997 року. До Суду ці справи передано 1 листопада 1998 року. 19 жовтня 1999 року палата вирішила відмовитися від юрисдикції на користь Великої палати. Рішенням від 1 березня 2000 року, після розгляду 9 лютого 2000 року питання про прийнятність заяви та по суті, Велика палата оголосила обидві заяви прийнятними. 13 вересня 2000 року Велика палата вирішила задовольнити клопотання Уряду Сполученого Королівства про проведення додаткового слухання обох справ по суті, і слухання відбулося 15 листопада 2000 року.

3. Склад Суду

Судове рішення у справі «МакЕлгінні проти Ірландії» постановлене Великою палатою, до складу якої увійшли такі судді:

Люціус Вільдхабер (Luzius Wildhaber, Швейцарія), Голова Суду

Елізабет Палм (Elisabeth Palm, Швеція)

Крістос Розакіс (Christos Rozakis, Греція)

Луїджі Феррарі Браво (Luigi Ferrari Bravo, Італія)

Ґаукур Йорундссон (Gaukur Jörundsson, Ісландія)

Люціус Кафліш (Lucius Caflisch, Швейцарія)

Лукіс Лукайдес (Loukis Loucaides, Кіпр)

Іренеу Кабраль Баррето (Ireneu Cabral Barreto, Португалія)

Карел Юнґвірт (Karel Jungwiert, Чехія)

Ніколас Братца (Nicolas Bratza, Британія)

Бостьян Жупанчич (Boštjan Zupancic, Словенія)

Ніна Важич (Nina Vajic, Хорватія)

Матті Пеллонпя (Matti Pellonpää, Фінляндія)

Марґарита Цаца-Ніколовська (Margarita Tsatsa-Nikolovska, колишня югославська республіка Македонія)

Еґілс Левіц (Egils Levits, Латвія)

Анатолій Ковлер (Anatoly Kovler, Росія)

Ніколас Кернс (Nicolas Kearns, Ірландія), суддя ad hoc,

а також Пол Махоуні (Paul Mahoney), Секретар Суду.

У справах «Аль-Адсані проти Сполученого Королівства» та «Фоґарті проти Сполученого Королівства» рішення було постановлене Великою палатою, до складу якої увійшли судді:

Люціус Вільдхабер (Luzius Wildhaber, Швейцарія), Голова Суду

Елізабет Палм (Elisabeth Palm, Швеція)

Крістос Розакіс (Christos Rozakis, Греція)

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція)

Луїджі Феррарі Браво (Luigi Ferrari Bravo, Італія)

Ґаукур Йорундссон (Gaukur Jörundsson, Ісландія)

Люціус Кафліш (Lucius Caflisch, Швейцарія)

Лукіс Лукайдес (Loukis Loucaides, Кіпр)

Іренеу Кабраль Баррето (Ireneu Cabral Barreto, Португалія)

Карел Юнґвірт (Karel Jungwiert, Чехія)

Ніколас Братца (Nicolas Bratza, Британія)

Бостьян Жупанчич (Boštjan Zupancic, Словенія)

Ніна Важич (Nina Vajic, Хорватія)

Матті Пеллонпя (Matti Pellonpää, Фінляндія)

Марґарита Цаца-Ніколовська (Margarita Tsatsa-Nikolovska, колишня югославська республіка Македонія)

Еґілс Левіц (Egils Levits, Латвія)

Анатолій Ковлер (Anatoly Kovler, Росія),

а також Пол Махоуні (Paul Mahoney), Секретар Суду.

4. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Пан МакЕлгінні скаржився в основному на те, що, застосувавши принцип імунітету суверена, суди Ірландії позбавили його права на судове вирішення його позову про компенсацію шкоди, на порушення пункту 1 статті 6.

Пан Аль-Адсані стверджував, що Сполучене Королівство не забезпечило йому захист від катування, на порушення статті 3, взятої у поєднанні зі статтею 1 (обов'язок поважати права людини) та статтею 13 (право на ефективний засіб правового захисту). Він також скаржився на порушення свого права на звернення до суду, ґарантованого пунктом 1 статті 6.

Пані Фоґарті, посилаючись на пункт 1 статті 6 і на статтю 14, скаржилася на відсутність доступу до суду та на дискримінацію.

Рішення Суду

Пункт 1 статті 6

У всіх трьох справах Суд зазначив, що імунітет суверена є принципом міжнародного права, згідно з яким держава не підлягає юрисдикції іншої держави. Суд визнав, що надання державі імунітету суверена у цивільному провадженні мало законну мету, яка відповідає міжнародному принципові забезпечення ввічливості і добрих стосунків між державами та поваги до суверенітету іншої держави.

Суд також зауважив, що Європейська конвенція з прав людини має тлумачитися в якомога більшій гармонії з іншими нормами міжнародного права, частиною якого вона є, включаючи норми, що забезпечують імунітет держави. Звідси випливає, що заходи, які відбивають загальновизнані норми міжнародного публічного права стосовно імунітету держави не можуть, у принципі, вважатися такими, що встановлюють непропорційне обмеження на право звернення до суду, передбачене пунктом 1 статті 6.

У рішенні «МакЕлгінні проти Ірландії» Суд зазначив, що в міжнародному й порівняльному праві простежується тенденція до обмеження імунітету держави стосовно справ із завданням особі тілесного ушкодження внаслідок дії чи бездіяльності держави, про юрисдикцію якої йде мова, хоча така практика жодним чином не є загальнопоширеною. Схоже, що ця тенденція, мабуть, здебільшого стосується тілесного ушкодження, «яке може бути предметом страхування», тобто йдеться про інциденти, які виникають внаслідок звичайних дорожньо-транспортних пригод, а не про питання, пов'язані з головними аспектами державного суверенітету, наприклад, такі, як діяння військовослужбовця на території іноземної держави, — питання, які, завдяки самому своєму характеру, можуть порушувати делікатні питання, що стосуються дипломатичних відносин між державами та національної безпеки. Суд погодився з Верховним судом Ірландії у тому, що, враховуючи сучасний стан розвитку міжнародного права, не можна було робити висновок, що право Ірландії суперечило його загальним принципам.

Суд також зазначив, що заявник міг вчинити позов у Північній Ірландії проти міністра оборони Сполученого Королівства. Суд нагадав, що через невичерпання національних засобів правового захисту він уже визнавав неприйнятною скаргу заявника стосовно того, що його позбавили права вчинити позов проти Сполученого Королівства в Північній Ірландії.

Отже, не можна сказати, що рішення суддів Ірландії на підтримку заяви Сполученого Королівства про імунітет перевищили рамки свободи розсуду, що надається державам в обмеженні права фізичної особи на звернення до суду. Тому було допущено порушення пункту 1 статті 6.

У справі «Аль-Адсані проти Сполученого Королівства», зазначаючи дедалі ширше визнання переважного юридичного значення заборони катування, Суд дійшов висновку, що, попри це, у міжнародному праві поки що визнається, що держави мають імунітет стосовно цивільних позовів про компенсацію шкоди за стверджуване катування, вчинене поза межами держави, про юрисдикцію якої йде мова. Закон 1978 року, який надає імунітет державам стосовно позовів у зв'язку з тілесними ушкодженнями, за винятком випадків, коли шкода завдана в межах юрисдикції Сполученого Королівства, суперечить тим обмеженням, які загально визнаються співдружністю націй як частина принципу імунітету держави. Отже, застосування англійськими судами положень Закону 1978 року на підтримку заяви Кувейту про імунітет не можуть розглядатися як невиправдане обмеження права заявника на звернення до суду. Таким чином, порушення пункту 1 статті 6 допущено не було.

У справі «Фоґарті проти Сполученого Королівства» Суд зауважив, що в міжнародному і порівняльному праві простежується тенденція до обмеження імунітету держави стосовно спорів, пов'язаних з питаннями працевлаштування. Однак, якщо судове провадження стосується питань працевлаштування в іноземній місії або посольстві, у міжнародній практиці немає згоди щодо проблеми, чи застосовується і в цих питаннях імунітет держави, і, якщо так, чи поширюється він на спори про трудові контракти з будь-якими працівниками, чи стосується лише старших посадових осіб місії. Звичайно, не можна стверджувати, що тільки Сполучене Королівство визнало застосовність імунітету до позовів працівників дипломатичних місій або що, надаючи такий імунітет, Сполучене Королівство, вийшло за межі якихось загальновизнаних у теперішній час міжнародних норм.

Суд також зауважив, що судовий позов, який мала намір вчинити заявниця, стосувався не договірних прав штатного працівника посольства, а стверджуваної дискримінації прийняття на роботу. Питання, які стосуються прийняття на посади в місіях та посольствах, можуть, за самим своїм характером, порушувати делікатні і конфіденційні питання, пов'язані з дипломатичною та організаційною політикою іноземної держави. Суду не відомо про будь-яку тенденцію в міжнародному праві до послаблення норми імунітету держави щодо питань прийняття на роботу в іноземні місії.

Отже, Суд дійшов висновку, що надання імунітету Сполученим Штатам у цій справі, на підставі Закону 1978 року, Сполученим Королівством не може розглядатися як перевищення цією державою рамок свободи розсуду, яку держави можуть застосовувати, обмежуючи право особи на звернення до суду. Це означає, що порушення пункту 1 статті 6 допущено не було.

Стаття 3

У справі «Аль-Адсані проти Сполученого Королівства» заявник не заперечував, що стверджуване катування відбулося поза межами юрисдикції Сполученого Королівства або що воно будь-яким чином було спричинене органами влади Сполученого Королівства. За цих обставин не можна стверджувати, що Сполучене Королівство було зобов'язане надати заявникові засіб правового захисту в цивільному суді чи можливість вчинити цивільний позов стосовно катування, якого, за його словами, він зазнав від органів влади Кувейту. Отже, звідси випливає, що порушення статті 3 допущено не було.

Стаття 14

У справі «Фоґарті проти Сполученого Королівства» Суд нагадав, що, з огляду на положення статей 1 та 16 (1) (а) Закону 1978 року, заявниця не могла вчинити позов у промисловому трибуналі, оскільки ці положення надають імунітет стосовно судового провадження, пов'язаного з питаннями працевлаштування на посадах у посольстві. Цей імунітет застосовувався у всіх таких випадках вирішення спорів, пов'язаних з питаннями працевлаштування, незважаючи на предмет спору, стать, національність, місце проживання та інші ознаки заявника. Отже, не можна сказати, що із заявницею поводилися не так, як з іншими особами, які бажали вчинити проти посольства позов, пов'язаний з питанням їхнього працевлаштування, або що обмеження, встановлене на їхнє право звернення до суду, мало дискримінаційний характер. Звідси випливає, що порушення статті 14, взятої у поєднанні з пунктом 1 статті 6, допущено не було.

* * *

У рішенні «МакЕлгінні проти Ірландії» судді Розакіс і Лукайдес висловили окремі думки, що не збігаються з позицією більшості, і судді Кафліш, Кабраль Баррето та Важич — спільну окрему думку, що не збігається з позицією більшості.

У рішенні «Аль-Адсані проти Сполученого Королівства» окрему думку, що збігається з позицією більшості, висловили: суддя Жупанчич та судді Пеллонпя і Братца. Судді Розакіс та Кафліш, до яких приєдналися судді Вільдхабер, Коста, Кабраль Баррето і Важич, висловили спільну окрему думку, що не збігається з позицією більшості, а судді Феррарі Браво та Лукайдес — окремі думки, що не збігаються з позицією більшості.

У рішенні «Фоґарті проти Сполученого Королівства» судді Кафліш, Коста і Важич висловили спільну окрему думку, що збігається з позицією більшості, і суддя Лукайдес — окрему думку, що не збігається з позицією більшості.

Тексти окремих думок додаються до відповідних рішень.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua