Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 3'2001

Назва
 
Рішення у справі «Об'єднання "Екін" проти Франції». Комюніке Секретаря Суду.
(Judgment in the Case of Association Ekin v. France)
 
Зміст
 

533
17.07.2001

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ
«ОБ'ЄДНАННЯ "ЕКІН" ПРОТИ ФРАНЦІЇ»

У рішенні, повідомленому сьогодні[1] письмово у справі «Об'єднання "Екін" проти Франції» (Association Ekin v. France) (заява № 30882/96), Європейський суд з прав людини одноголосно постановив:

— що було порушено статтю 10 (свобода вираження поглядів) Європейської конвенції з прав людини;

— що жодного окремого питання за статтею 10, взятою у поєднанні зі статтею 14 Конвенції (заборона дискримінації), не постає;

— що було порушено пункт 1 статті 6 (право на справедливий судовий розгляд);

— що необхідності розглядати скаргу за статтею 13 (право на ефективний засіб правового захисту) не було.

Згідно зі статтею 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив заявникові 250 000 французьких франків як компенсацію за матеріальну шкоду, 50 000 французьких франків за нематеріальну шкоду та 58 500 за судові витрати.

1. Основні факти

Справа стосується об'єднання «Екін», що міститься в Байоні (Bayonne), Франція, яке було створено з метою захисту баскської культури та способу життя басків.

У 1987 році заявник опублікував різними мовами книжку під назвою «Euskadi at war», яка з'явилася в кількох європейських країнах. У ній висвітлено історичний, культурний, лінґвістичний та соціополітичний аспекти баскського конфлікту.

29 квітня 1988 року, згідно зі статтею 14 Закону від 29 липня 1881 року з поправками відповідно до указу від 6 травня 1939 року, було видано міністерський наказ, який забороняв тираж, розповсюдження та продаж цієї книжки у Франції з огляду на те, що вона спонукала до сепаратизму, виправдовувала застосування насильства і, отже, становила потенційну загрозу публічному порядку.

Заявник подав скаргу до міністерства, але її було відхилено. Після цього він подав скаргу до адміністративного суду в м. По (Pau), але суд визнав відсутність у нього юрисдикції і передав справу до Державної ради (Counseil d'État). У свою чергу, Державна рада повернула справу до адміністративного суду в м. По, який відхилив цю скаргу на тій підставі, що книжка має іноземне походження і становить потенційну загрозу для публічного порядку.

Заявник звернувся до Державної ради з апеляцією. Рада скасувала оскаржене рішення суду та указ міністерства з огляду на те, що, через відсутність будь-якого законодавчого положення, що визначає підґрунтя, на якому можна було б встановити заборону відповідно до статті 14 Закону від 29 липня 1881 року, а також з урахуванням інтересів, за захист яких відповідає це міністерство, зокрема безпеки громадян та публічного порядку, зміст цієї книжки з правового погляду не є підставою для такого серйозного втручання у свободу преси, як заборона книжки. З іншого боку, Державна рада ухвалила, що стаття 14 Закону від 29 липня 1881 року з поправками не порушує статті 10 Європейської конвенції з прав людини, взятої у поєднанні зі статтею 14 Конвенції.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 3 січня 1998 року. На розгляді в Суді вона перебуває з 1 листопада 1998 року.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Віллі Фурманн (Willi Fuhrmann, Австрія), голова

Лукіс Лукайдес (LoukisLoucaides, Кіпр)

Франсуаза Тюлкен (FrançoiseTulkens, Бельгія)

Карел Юнґвірт (KarelJungwiert, Чехія)

Ніколас Братца (NicolasBratza, Британія)

Крістак Трая (KristaqTraja, Албанія)

Ґай Брайбант (GuyBraibant), суддя ad hoc,

а також Саллі Долле (SallyDollé), секретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Посилаючись на статтю 10 Конвенції, заявник скаржився, що стаття 14 Закону 1981 року з поправками занадто нечітка для правової норми і що вона не задовольняє вимогу бути доступною і передбачуваною у своїх наслідках. Норма, що є необхідною в демократичному суспільстві, також не дозволяє такого втручання. Крім того, це положення породжує дискримінацію у сфері свободи вираження поглядів на законодавчо закріпленій підставі мови чи національного походження і, отже, суперечить статті 14, взятій у поєднанні зі статтею 10. Заявник також посилався на пункт 1 статті 6 (право на вирішення спору щодо цивільних прав упродовж розумного строку) та статтю 13.

Рішення Суду

Стаття 10 взята окремо та в поєднанні зі статтею 14

Стаття 14 Закону від 29 липня 1881 року з поправками була сформульована в дуже загальних словах і наділяла міністра внутрішніх справ широкими повноваженнями встановлювати адміністративні заборони на розповсюдження публікацій іноземного походження чи виданих іноземною мовою. Такі попереджувальні заборони не були апріорно несумісними з Конвенцією. Проте потребувалося правове поле, що забезпечувало б як безпосередній контроль за застосуванням заборон, так і ефективний судовий нагляд для запобігання будь-якому зловживанню владою.

Щодо рамок застосування норм, які поширюються на іноземні публікації, Суд зазначив, що стаття 14 Закону 1881 року з поправками створює виняток до загального права, надаючи міністрові внутрішніх справ повноваження встановлювати загальну та абсолютну заборону на тиражування, розповсюдження чи продаж на всій території Франції будь-якого документа іноземною мовою або будь-якого документа, що вважається документом іноземного походження, навіть незважаючи на те, що його надруковано французькою мовою. Суд зауважив, що у цьому положенні не вказані обставини, за якими може використовуватися це повноваження. Зокрема, немає визначення поняття «іноземне походження» і не наведено підстав, на яких публікація, що вважається іноземною, може бути заборонена. Треба визнати, що ці прогалини з часом заповнюються завдяки прецедентній практиці адміністративних судів. Попри це, як зазначив заявник, застосування цих норм у певних випадках призводить до результатів, які в найкращому разі дивують, а в деяких випадках межують зі свавіллям, залежно від мови публікації чи місця походження.

Щодо порядку, в якому встановлюються адміністративні заборони, та міри, якою здійснюється судовий нагляд стосовно таких заборон, Суд зазначив, що судовий нагляд було здійснено ex post facto. Крім того, цей нагляд не був автоматичним, оскільки він міг відбутися лише за зверненням видавця до суду. Щодо міри, якою здійснюється судовий нагляд, та його ефективності Суд зауважив, що до моменту винесення рішення у цій справі Державною радою адміністративні суди проводили тільки обмежений огляд ухвал, прийнятих на підставі статті 14 Закону 1881 року з поправками. Державна рада не розширювала свою юрисдикцію з нагляду до тієї міри, щоб здійснювати повний перегляд підстав рішення, до того моменту, як вона прийняла рішення від 9 липня 1997 року в справі об'єднання «Екін». Отже, заявник мав чекати понад дев'ять років, поки не було ухвалене остаточне судове рішення. Зрозуміло, що тривалість провадження суттєво підірвала ефективність судового нагляду, адже рішення в цій справі мало бути прийнятим оперативно з огляду на її предмет. Обтяжувальною обставиною, якої не заперечував Уряд, було те, що, згідно із застосовним у цій справі законодавчим положенням, відстрочення виконання дозволялося лише тоді, коли сторона, яка звернулася з клопотанням, могла довести, що заборона завдасть шкоди, яку буде важко відшкодувати. Це принаймні було складно довести. Нарешті, стаття 8 Указу від 28 листопада 1983 року передбачала: у випадку, якщо органи влади засвідчують, що заборона є крайньою необхідністю, видавець не мав права подавати усні чи письмові зауваження доти, доки не буде ухвалено указ. Саме це й відбулося в справі, яку розглядає Суд. У підсумку Суд визнав, що провадження із судового нагляду у справах, які стосуються адміністративних заборон на публікації, надають недостатні ґарантії проти зловживання.

Виявилося, що це законодавство прямо суперечить фактичному формулюванню пункту 1 статті 10 Конвенції, в якому зазначено, що права, визнані в цій статті, існують «незалежно від кордонів».

Уряд доводив, що існування законодавства, яке містить конкретні положення стосовно публікацій іноземного походження, виправдовувалося, зокрема, тим фактом, що було неможливо порушити судове провадження проти авторів чи видавців, винних у заборонених діях, якщо ті провадили свою діяльність за кордоном. Суд визнав цей арґумент непереконливим. Хоча виняткові обставини в 1939 році, безпосередньо перед другою світовою війною, могли виправдовувати посилення контролю за іноземними публікаціями, арґумент про те, що система, яка допускала дискримінацію проти публікацій такого характеру, має залишатися чинною, здавався непереконливим. Суд зазначив також, що головний офіс об'єднання-заявника, яке було видавцем забороненої праці, міститься у Франції.

У справі, що розглядається, Суд, як і Державна рада, визнав, що зміст книжки не був підставою, зокрема виходячи з міркувань забезпечення громадської безпеки і публічного порядку, для такого серйозного втручання у право заявника на свободу вираження поглядів, яке являла собою заборона міністра внутрішніх справ. Нарешті, Суд вважав, що ця заборона не відповідала нагальній соціальній потребі і була неспівмірною із поставленою законною метою.

У світлі цих міркувань та виходячи з аналізу оскаржуваного законодавства, Суд дійшов висновку, що втручання, здійснене на підставі статті 14 Закону від 29 липня 1881 року з поправками, не могло вважатися «необхідним у демократичному суспільстві». Отже, було допущено порушення статті 10.

Зважаючи на цей висновок, Суд вирішив, що немає необхідності в окремому розгляді скарги за статтею 10, взятої у поєднанні зі статтею 14.

Пункт 1 статті 6

Суд взяв до уваги те, що судове провадження на двох рівнях юрисдикції тривало понад дев'ять років і що дії заявника не гальмували цього процесу.

Суд знову наголосив на тому, що саме Договірні держави мають організувати свої правові системи таким чином, щоб їхні суди могли ґарантувати кожному право на остаточне рішення упродовж розумного строку при вирішенні цивільних прав і обов'язків особи. Суд зазначив, що тривалість судового провадження, яка в сукупності становить понад дев'ять років, не можна вважати «розумним» строком, навіть тоді, коли питання, яке є предметом спору, має особливе значення. Отже, було допущено порушення пункту 1 статті 6.

Стаття 13

Суд не вважав за потрібне розглядати окремо скаргу, подану з посиланням на статтю 13.

Стаття 41

Суд не може передбачити, наскільки прибутковим міг би бути продаж цієї книжки об'єднання-заявника. Однак, на погляд Суду, об'єднання зазнало фактичної матеріальної шкоди, яку з точністю оцінити не можна. За цих обставин Суд присудив об'єднанню 250 000 французьких франків як компенсацію за матеріальну шкоду.

Суд визнав, що, з огляду на характер обмеження та нерозумну тривалість судового провадження, об'єднання зазнало фактичної нематеріальної шкоди, і присудив йому у зв'язку з цим 50 000 французьких франків. За судові витрати Суд присудив об'єднанню загалом 58 500 французьких франків.



[1]Згідно зі статтею 43 Європейської конвенції з прав людини, упродовж трьох місяців від дати постановлення рішення палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, звернутися з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати Суду, яка складається з 17 суддів. Якщо колеґія у складі п'яти суддів вважає, що справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або важливе питання загального значення, Велика палата виносить остаточне рішення. Якщо серйозних питань або проблем не виникає, колеґія відхиляє клопотання, а судове рішення стає остаточним. В іншому разі рішення палати стають остаточними зі спливом зазначених вище трьох місяців або раніше, якщо сторони заявляють, що вони не звертатимуться із клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua