Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 3'2001

Назва
 
Остаточне рішення у справі «К. і Т. проти Фінляндії». Комюніке Секретаря Суду.
(Final Judgment in the Case of K. and T. v. Finland)
 
Зміст
 

523
12.07.2001

Комюніке Секретаря Суду

ОСТАТОЧНЕ РІШЕННЯ У СПРАВІ
«К. І Т. ПРОТИ ФІНЛЯНДІЇ»

Сьогодні Європейський суд з прав людини повідомив рішення Великої палати у справі «К. і Т. проти Фінляндії» (заява № 25702/94). Уперше у своїй практиці Суд оголосив рішення Великої палати після ухвалення рішення палатою[1].

Суд постановив:

— 14 голосами проти 3, що було порушено статтю 8 Європейської конвенції з прав людини (право на повагу до сімейного життя) у зв'язку з наказом про надзвичайну опіку стосовно дитини заявників J.;

— 11 голосами проти 6, що порушення статті 8 у зв'язку з наказом про надзвичайну опіку стосовно дитини М. допущено не було;

— одноголосно, що порушення статті 8 у зв'язку з наказами про звичайну опіку стосовно як J., так і М. допущено не було;

— одноголосно, що було порушено статтю 8 у зв'язку з невжиттям належних заходів для возз'єднання сім'ї;

— одноголосно, що порушення статті 8 у зв'язку з діючими обмеженнями доступу до дітей допущено не було; і

— одноголосно, що порушення статті 13 (право на ефективний засіб правового захисту) допущено не було.

Згідно зі статтею 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив заявникам по 40 000 фінських марок кожному за моральну шкоду та 65 190 фінських марок, з відрахуванням 2230 французьких франків та 2871,54 євро, за судові витрати.

У своєму рішенні від 27 квітня 2000 року, прийнятому палатою, Суд одноголосно постановив, що було порушено статтю 8 у зв'язку з рішеннями віддати дітей під державну опіку та відмовою припинити опіку. Палата також постановила (одноголосно), що порушення статті 13 допущено не було. Кожному із заявників присудили 40 000 фінських марок за моральну шкоду та 5190 фінських марок, з відрахуванням суми, вже сплаченої Радою Європи як правова допомога, за судові витрати.

1. Основні факти

Заявники — мати і її співмешканець Т., громадяни Фінляндії. К. є матір'ю чотирьох, а Т. батьком двох дітей.

До подій, що розглядаються у справі, матір-заявницю кілька разів поміщали в лікарню, де їй поставили діагноз шизофренії. У травні 1993 року, коли вона очікувала народження третьої дитини J., Рада соціального забезпечення, вважаючи, що К. не здатна піклуватися про свою другу дитину М., помістила її в дитячий будинок на короткий строк, і заявники погодилися на цю допомогу. Одразу після народження J. у червні 1993 року її за надзвичайним наказом помістили в дитячу палату лікарні під державну опіку, зважаючи на нестабільний психічний стан К. та довготривалі труднощі в сім'ї. За наказом про надзвичайну опіку, що був виданий через кілька днів після цього, М. так само було поміщено під державну опіку. Матері, К., заборонили доступ до дітей без нагляду, і її знову помістили в лікарню у зв'язку з психічним розладом. У липні 1993 року накази про надання надзвичайної опіки були замінені наказами про звичайну опіку. Їх затвердив окружний адміністративний суд. Верховний адміністративний суд відхилив апеляції заявників.

У вересні 1993 року строк обмеження доступу матері до дітей було подовжено, і в 1994 році дітей помістили в сімейний притулок, приблизно за 120 км від місця проживання заявників. Як зазначається у свідченнях, представники служби соціального забезпечення сказали як заявникам, так і  названим батькам, що перебування дітей у притулку триватиме упродовж років. Заявники пропонували, але даремно, щоб опіка була організована в домі родичів і щоб ці заходи в будь-якому випадку спрямовувалися на возз'єднання сім'ї.

У травні 1994 року доступ до дітей з боку обох заявників обмежили одним щомісячним контрольованим відвідуванням сімейного притулку. У грудні 1994 року директор Ради соціального забезпечення поінформував заявників, що будь-яких підстав для обмеження їхнього доступу до дітей більше не існує. Проте зустрічі з дітьми дозволялися лише під контролем, раз на місяць і лише у приміщенні, яке обрала Рада соціального забезпечення. Рада підтвердила це рішення в січні 1995 року, і скаргу заявників було відхилено.

Тим часом, у травні 1994 року, заявники звернулися з проханням скасувати накази про опіку. У березні 1995 року Рада соціального забезпечення відхилила це прохання. У квітні 1995 року К. народила четверту дитину, яку було віддано під державну опіку. Невдовзі після цього К. у примусовому порядку помістили в психіатричну лікарню на шість тижнів, так само у зв'язку з її захворюванням на шизофренію.

План здійснення опіки знову переглядали в травні і квітні 1997 року, але обмеження доступу до дітей тривало. У грудні 1998 року органи соцзабезпечення вирішили, що перспективи возз'єднання сім'ї немає. Незважаючи на це, у листопаді 2000 року заявникам і дітям дозволили зустрічатися раз на місяць без нагляду. Обмеження доступу залишається чинним до кінця 2001 року.

2. Процедура

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 26 жовтня 1994 року. 1 листопада 1998 року справу було передано Європейському суду з прав людини. 8 червня 1999 року, після слухання за зачиненими дверима, палата у складі семи суддів (секція 4) оголосила частину заяви прийнятною. Рішення палати було повідомлено у письмовій формі 27 квітня 2000 року.

Уряд Фінляндії, посилаючись на пункт 1 статті 43 Конвенції, звернувся з проханням передати справу до Великої палати, стверджуючи, що жодного порушення статті 8 допущено не було. Колеґія суддів Великої палати прийняла це прохання 4 жовтня 2000 року, і 14 березня 2001 року відбулося слухання.

Судове рішення постановлене Великою палатою, до складу якої увійшло сімнадцять суддів:

Люціус Вільдхабер (Luzius Wildhaber, Швейцарія), Голова Суду

Елізабет Палм (Elisabeth Palm, Швеція)

Крістос Розакіс (Christos Rozakis, Греція)

Ґеорґ Ресс (Georg Ress, Німеччина)

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція)

Ґаукур Йорундссон (Gaukur Jörundsson, Ісландія)

Джованні Бонелло (Giovanni Bonello, Мальта)

Віллі Фурманн (Willi Fuhrmann, Австрія)

Карел Юнґвірт (Karel Jungwiert, Чехія)

сер Ніколас Братца (Sir Nicolas Bratza, Британія)

Бостьян Жупанчич (Boštjan Župančić, Словенія)

Матті Пеллонпя (Matti Pellonpää, Фінляндія)

Марґарита Цаца-Ніколовська (Margarita Tsatsa-Nikolovska, колишня югославська республіка Македонія)

Тудор Пантіру (Tudor Pantîru, Молдова)

Райт Марусте (Rait Maruste, Естонія)

Крістак Трая (Kristaq Traja, Албанія)

Анатолій Ковлер (Росія),

а також Поль Махоуні (Paul Mahoney), Секретар Суду.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявники скаржилися, що їхнє право на повагу до сімейного життя, ґарантоване статтею 8, було порушено у зв'язку з поміщенням їхніх дітей J. та М. під державну опіку і подальшими заходами з опіки. Вони також скаржилися, що їм не було надано ефективного засобу правового захисту, який ґарантується статтею 13.

Рішення Суду

Стаття 8

Накази про надзвичайну опіку

Суд погодився з тим, що у випадку, коли необхідно видати наказ про надзвичайну опіку, не завжди є можливість, через особливість ситуації, залучити до процесу прийняття такого рішення тих осіб, на піклуванні яких перебуває дитина. Не бажано робити це й тоді, коли особи, на піклуванні яких перебуває дитина, можуть становити для неї джерело безпосередньої небезпеки. Однак Суд мусив визнати, що органи влади Фінляндії мали право вважати, що стосовно як J., так і М. існували обставини, які виправдовували відсторонення заявників від піклування про дітей без попереднього обговорення з ними цього питання. Зокрема, Фінляндія мала довести, що перед запровадженням будь-яких заходів з опіки було ретельно проаналізовано наслідки запропонованого заходу для заявників та дітей, а також можливі рішення, альтернативні поміщенню дітей під державну опіку.

Суд визнав слушною думку відповідних органів про те, що попередження матері К. про намір органів влади забрати від неї М. чи J., дитину, яку вона очікувала, могло мати небезпечні наслідки як для неї, так і для її дитини. Думка органів влади стосовно того, що Т. не був би спроможний сам упоратися з психічно хворою К., очікуваною дитиною J. та М., також була слушною. Залучення до процесу прийняття рішення лише Т. також не було для органів реальним вибором, якщо зважати на тісні стосунки між заявниками та ймовірність обміну інформацією між ними.

Однак віддання дитини під державну опіку з моменту її народження було винятково суворим заходом. Для того щоб дитину можна було фізично відсторонити від піклування її матері, всупереч волі матері, одразу після народження, без залучення в таку процедуру ані матері, ані її співмешканця, мали бути надзвичайно вагомі неспростовні підстави. Існування таких підстав доведено не було. Органи влади заздалегідь, за кілька місяців до цього, знали про очікуване народження дитини J., і вони були досить поінформовані про психічне захворювання К., отже, ця ситуація не виникла як така, що її не можна було передбачити. Уряд Фінляндії не показав, що розглядалися інші можливі шляхи захисту J. від небезпеки завдання їй фізичної шкоди з боку К. Коли вирішується питання про застосування такого радикального заходу, як негайне відсторонення матері від її новонародженої дитини, національні органи влади зобов'язані розглянути можливі шляхи менш жорсткого втручання в сімейне життя у такий важливий момент для батьків і дитини. Підстави, на які посилалися органи влади, були доречними, але не достатніми для того, щоб виправдати серйозне втручання в сімейне життя заявників. Навіть узявши до уваги наявний у національних органів влади критерій оцінки необхідності втручання, Суд дійшов висновку, що наказ про надзвичайну опіку стосовно J. та методи, використані для запровадження такої опіки, виходили за межі необхідного. Незважаючи на те, що, можливо, існувала «необхідність» вжиття деяких запобіжних заходів для захисту J., втручання в сімейне життя заявників не можна було розглядати як «необхідне в демократичному суспільстві».

Стосовно М. було розглянуто різні міркування. Органи влади мали слушні підстави сумніватися у спроможності К., навіть з допомогою Т., й далі піклуватися про свою сім'ю у заведеному порядку після народження третьої дитини. М. виявляв ознаки психічного розладу і, отже, потребував особливого нагляду. Наказ про надзвичайну опіку стосовно нього не міг мати таких самих наслідків для сімейного життя заявників, як такий наказ щодо J. Його вже було фізично відокремлено від сім'ї, адже його, за згодою батьків, помістили в дитячий будинок. Те, що Т. і К. не залучили до процесу прийняття рішення, було зрозумілим, адже це спричинило б кризу в сім'ї перед народженням J., подією, що супроводжується стресом. Отже, національні органи влади мали право вважати за необхідне вжити в інтересах М. винятковий захід на обмежений період.

Накази про звичайну опіку

Пам'ятаючи про те, що основне завдання органів влади полягає в охороні інтересів дітей, Суд не має підстав сумніватися, що органи влади могли вважати за потрібне не продовжувати заходи з «відкритої опіки» чи запроваджувати нові заходи такого типу, але помістити дітей під державну опіку (починаючи з 15 липня 1993 року) та в сімейний притулок (від початку 1994 року). Так само не можна говорити, що накази про звичайну опіку виконувалися в особливо суворому чи винятковому порядку. До того ж заявники були належним чином залучені у процес прийняття рішення, на якому ґрунтувалися накази про звичайну опіку, і їхні інтереси були захищені.

Стверджуване невжиття належних заходів для возз'єднання сім'ї

Суд нагадав провідний принцип, що державну опіку над дитиною слід вважати тимчасовим заходом і припиняти одразу, як тільки дають змогу обставини. Будь-який захід щодо здійснення такої тимчасової опіки має відповідати кінцевій меті возз'єднання фактичних батьків і дитини. Чим тривалішим є період опіки, тим негайнішим є позитивний обов'язок вжити заходів для сприяння возз'єднанню родини, як тільки це стає досить реальним, але завжди за умови врівноваження цього обов'язку з обов'язком врахування основних інтересів дитини.

Суд зважив на те, що органи влади певною мірою довідувалися про спроможність заявників підтримувати зв'язки з J. та M. Проте це не була серйозна і тривала робота з возз'єднання родини. Мінімумом, який можна було очікувати від органів влади, було те, що вони вряди-годи знову вивчали ситуацію для з'ясування того, чи відбулося будь-яке поліпшення в становищі сім'ї. Можливості возз'єднання поступово зменшувалися б і зрештою зникли б, якби біологічним батькам та їхнім дітям зовсім не дозволили зустрічатися або дозволили зустрічатися лише так рідко, що між ними не могло б виникнути жодного природного зв'язку. Обмеження та заборони, встановлені щодо доступу заявників до своїх дітей, заважали можливому возз'єднанню сім'ї. У цій справі впадає в очі надзвичайно жорстке неґативне ставлення органів влади.

Обмеження доступу та заборони

Оскільки висновок про порушення статті 8 внаслідок невжиття задовільних заходів для возз'єднання сім'ї заявників також стосується скарги щодо обмеження доступу до дітей, Суд не мав потреби розглядати оскаржувані заходи як можливе окреме джерело порушення. Щодо ситуації на теперішній час, включно з періодом після ухвалення Судом першого рішення, Велика палата дійшла такого самого висновку, що й палата. Оцінка органами влади необхідності обмежень доступу не суперечить пункту 2 статті 8, оскільки органи влади взяли до уваги становище дітей упродовж цього пізнішого періоду.

Стаття 13

Велика палата не вбачає жодних підстав відходити від зазначеного вище висновку палати.

Стаття 41

Велика палата затвердила рішення палати, присудивши кожному заявникові по 40 000 фінських марок справедливої сатисфакції за моральну шкоду. Вона також затвердила компенсацію за судові витрати (5190 фінських марок), але присудила ще додаткових 60 000 фінських марок за провадження у Великій палаті.

Суддя Пеллонпя (до якого приєднався сер Ніколас Братца) висловив окрему думку, що частково збігається з позицією більшості; суддя Палм (до якої приєднався суддя Йорундссон) висловила окрему думку, що частково не збігається з позицією більшості; суддя Ресс (до якого приєдналися судді Розакіс, Фурманн, Жупанчич, Пантіру і Ковлер) висловив окрему думку, що частково не збігається з позицією більшості; і суддя Бонелло висловив окрему думку, що частково не збігається з позицією більшості. Ці думки додаються до тексту судового рішення.

 



[1]Згідно зі статтею 43 Європейської конвенції з прав людини, упродовж трьох місяців від дати постановлення рішення палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, звернутися з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати Суду, яка складається з 17 суддів. Якщо колеґія у складі п'яти суддів вважає, що справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або важливе питання загального значення, Велика палата виносить остаточне рішення. Якщо серйозних питань або проблем не виникає, колеґія відхиляє клопотання, а судове рішення стає остаточним. В іншому разі рішення палати стають остаточними зі спливом зазначених вище трьох місяців або раніше, якщо сторони заявляють, що вони не звертатимуться із клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua