Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 3'2001

Назва
 
Рішення у справі «Деніці та інші проти Кіпру». Комюніке Секретаря Суду.
(Judgment in the Case of Denizci and Others v. Cyprus)
 
Зміст
 

371
23.05.2001

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ «ДЕНІЦІ ТА ІНШІ ПРОТИ КІПРУ»

(попередня назва: «Туфансой та інші проти Кіпру»)

У рішенні[1] (викладене лише англійською мовою), винесеному у Страсбурзі 23 травня 2001 року у справі «Деніці та інші проти Кіпру» (Denizci and Others v. Cyprus) (заяви № 25316-21/94 і 27207/95), Європейський суд з прав людини одноголосно постановив:

— що порушення статті 2 (право на життя) Європейської конвенції з прав людини допущено не було;

— що було порушено статтю 3 (заборона нелюдського поводження) Конвенції;

— що було порушено пункт 3 статті 5 (право на свободу та особисту недоторканність) Конвенції;

— що порушення статті 1 Протоколу № 1 (захист права власності) стосовно Ількера Деніці (Ilker Denizci) допущено не було і не було необхідності розглядати цю скаргу окремо стосовно Хасана Мертоки (HasanMerthoca);

— що було порушено статтю 2 Протоколу № 4 (свобода пересування).

Суд також одностайно визнав, що необхідно було окремо розглянути скаргу заявників, подану з посиланням на статтю 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) або розглянути справу у світлі статті 3 Протоколу № 4 (заборона вислання громадян); що жодного окремого питання в контексті статті 14 (заборона дискримінації) у поєднанні зі статтями 3 і 5 не постає; та що держава-відповідач виконала свої зобов'язання згідно з пунктом 1 колишньої статті 25 (зобов'язання не перешкоджати ніяким чином ефективному здійсненню права на подання індивідуальної заяви; тепер — стаття 34).

Згідно зі статтею 41 (справедлива сатисфакція), Суд присудив кожному заявникові по 20 000 кіпрських фунтів стерлінґів як компенсацію за моральну шкоду, а також всім заявникам — компенсацію загальною сумою в 25 000 кіпрських фунтів стерлінґів за судові витрати, з відрахуванням 6045 французьких франків, отриманих як правова допомога від Ради Європи.

1. Основні факти

Заявники — Ількер Деніці, Азіз Мертока (Aziz Merthoca), Хусеїн Мавіденіз (Hüseyin Mavideniz), Їльмаз Мавіденіз (Yilmaz Mavideniz), Доґан Давулькуляр (Dogan Davulcular), Хасан Мертока, Ербай Каптаноґлу (ErbayKaptanoglu), Ташер Алі Кішмір (Taşer Ali Kişmir) та Ребіє Туфансой (RebiyeTufansoy), громадяни Кіпру, проживають на Кіпрі.

У 1994 році заявники (і у справі дев'ятої заявниці — її син) проживали на півдні Кіпру. У період з 4 по 22 квітня 1994 року заявників (а в справі дев'ятої заявниці — її сина) заарештували співробітники кіпрської поліції, з боку яких заявники зазнали жорстокого поводження. Їх зобов'язали підписати заяви, в яких вони обіцяли переїхати на північ Кіпру за власним бажанням. Після цього їх було вислано на північ Кіпру і попереджено, що їх уб'ють, якщо вони повернуться на південь. Проте деякі заявники (а в справі дев'ятої заявниці — її син) повернулися на південь, де поліція зобов'язала їх написати заяви про те, що вони зазнали жорстокого поводження з боку органів «Турецької Республіки Північного Кіпру» (ТРПК), які змусили їх підписати бланки заяв до Європейської комісії з прав людини. 2 червня 1994 року при поверненні на південь сина дев'ятої заявниці, Ількера Туфансоя (Ilker Tufansoy), застрелили невідомі особи.

2. Процедура і склад Суду

Заяви було подано до Європейської комісії з прав людини 12 вересня 1994 року. 20 січня 1998 року Комісія об'єднала заяви в одне провадження й оголосила їх прийнятними. 23 січня 1998 року Комісія вирішила заслухати свідчення стосовно обвинувальних тверджень заявників, що й було зроблено в м. Нікосія у період з 31 серпня по 4 вересня 1998 року.

1 листопада 1999 року заяви було передано до Суду.

Судове рішення винесене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Антоніо Пастор Рідруехо (Antonio Pastor Ridruejo, Іспанія), голова

Люціус Кафліш (Lucius Caflisch, Швейцарія)

Єжи Макарчик (Jerzy Makarczyk, Польща)

Іренеу Кабраль Баррето (Ireneu Cabral Barreto, Португалія)

Ніна Важич (Nina Vajić, Хорватія)

Матті Пеллонпя (Matti Pellonpää, Фінляндія)

Андреас Лоїзу (Andreas Loizou, Кіпр), суддя ad hoc,

а також Венсан Берже (Vincent Berger), секретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявники стверджували, що було порушено статті 3, 5 і 8 та статтю 14 у поєднанні зі статтями 3 і 5 Конвенції, а також статтю 1 Протоколу № 1 і статті 2 і 3 Протоколу № 4.

Рішення Суду

Попередні заперечення Уряду

Суд визнав, що у заявників не було належних і ефективних засобів правового захисту, які, для цілей статті 35 Конвенції, вони повинні були вичерпати.

Що стосується скарги про вбивство Ількера Туфансоя, сина дев'ятої заявниці, Суд зазначив, що розслідування було розпочате ex officio (в службовому порядку). Проте жодного доказу, який міг би служити підставою для обвинувачення якої-небудь особи в злочині, встановлено не було. Отже, від дев'ятої заявниці не вимагалося домагатися з цього приводу будь-якого національного засобу правового захисту. Суд відхилив це заперечення Уряду, що стверджував про невичерпання заявниками національних засобів правового захисту.

Щодо заяви Азіза Мертока

Зважаючи на те, що протягом часу, який минув після вересня 1998 року, коли було заслухано свідчення, від Азіза Мертока будь-якої додаткової інформації не надходило, незважаючи на спробу Суду отримати таку інформацію, Суд визнав, що заявник не має наміру підтримувати свою заяву, як це передбачає пункт 1(а) статті 37 Конвенції.

Стаття 2

Суд визнав, що він не в змозі з'ясувати, хто вбив Ількера Туфансоя. Свідчень стосовно того, що вбивці були співробітниками Центральної розвідувальної служби чи її аґентами, не було. Однак це не виключає відповідальності Уряду Кіпру.

Крім того, Суд розглянув питання, чи свідчать обставини справи про будь-яке невиконання Урядом того чи іншого фактично взятого на себе зобов'язання, згідно зі статтею 2 Конвенції, щодо захисту життя у порядку запобіжних і захисних заходів, передбачених на час загибелі Ількера Туфансоя, та щодо проведення розслідування після його загибелі. Наявні в Суду матеріали не містять нічого на підтвердження того, що Ількер Туфансой, навіть припускаючи наявність у нього побоювань реальної і безпосередньої небезпеки для його життя, коли-небудь повідомляв кіпрську поліцію про свої побоювання. Ці матеріали також не містили бодай якихось свідчень про те, що кіпрським органам влади було відомо про існування небезпеки злочинного нападу на Ількера Туфансоя з боку третьої сторони, але, незважаючи на це, вони не вжили заходів для його захисту. На цих підставах Суд дійшов висновку, що з цього приводу порушення статті 2 допущено не було.

Виходячи із зазначеного вище і ознайомившись з матеріалами розслідування, поданими національними органами, Суд не вбачає нічого, що дало б йому змогу зробити висновок про неефективність розслідування факту загибелі Ількера Туфансоя. Отже, з цього приводу порушення статті 2 допущено не було.

Стаття 3

Суд визнав, що під час затримання заявників (а в справі дев'ятої заявниці — її сина) вони зазнали з боку співробітників поліції умисного поганого поводження, що характеризувалося різним ступенем жорстокості. Однак того факту, що співробітники поліції за допомогою такого поводження домагалися зізнання, встановлено не було. Суд також зазначив, що він не має можливості встановити, яким конкретно був характер завданих побоїв. До того ж він не міг знехтувати тим фактом, що ступінь тяжкості тілесних ушкоджень, завданих деяким заявникам, не був невизначеним. Нарешті, Суд зауважив, що, попри тяжкі тілесні ушкодження, завдані деяким заявникам, жодного доказу про довготривалі наслідки, спричинені жорстоким поводженням, подано не було.

Виходячи із зазначеного вище, Суд зауважив, що жорстоке поводження, якого зазнали заявники (а в справі дев'ятої заявниці — її син), не можна кваліфікувати як катування. Але, незважаючи на це, є досить серйозні підстави вважати, що стосовно кожного заявника це поводження було нелюдським. Отже, Суд дійшов висновку, що було порушено статтю 3.

Пункт 1 статті 5

Суд визнав, що заявники (а у справі дев'ятої заявниці — її син) були взяті під варту і трималися під вартою співробітниками кіпрської поліції і згодом були вислані на північ Кіпру. Суд зазначив, що, оскільки Кіпр не навів жодних правових підстав для арешту заявників і взяття їх під варту, відбулося порушення пункту 1 статті 5.

Стаття 8

Зважаючи на свій висновок про те, що заявники (а в справі дев'ятої заявниці — її син) зазнали нелюдського поводження, на порушення статті 3, Суд визнав, що немає необхідності розглядати цю скаргу окремо.

Стаття 1 Протоколу № 1

Суд нагадав, що наявні у нього письмові та усні свідчення не дали підстав встановити, що події, про які стверджував Ількер Деніці, мали місце і що внаслідок примусового вислання Хасана Мехмета Мертоку було позбавлено права користуватися і володіти своїм майном, домашніми речами і грошима. Виходячи з цього, Суд визнав, що стосовно скарги Ількера Деніці немає достатньої фактичної бази, яка б дала змогу зробити висновок про наявність порушення статті 1 Протоколу № 1.

Щодо скарги Хасана Мехмета Мертоки, Суд визнав, що позбавлення згаданих прав було наслідком вислання заявника і, отже, не потребувало розгляду, окремого від розгляду скарги заявника в контексті статті 2 Протоколу № 4 (див. нижче).

Стаття 2 Протоколу № 4

Суд встановив, що кіпрські органи влади ретельно стежили за пересуванням заявників (а в справі дев'ятої заявниці — її сина) між північною і південною частинами Кіпру та в межах його південної частини. На півдні вільне пересування для них було заборонене, і вони мали доповідати поліції щоразу, коли хотіли їхати на північ, щоб навідатися до своїх сімей і друзів, і щоразу, коли в'їжджали на південну частину Кіпру. Суд визнав, що ці обмеження на пересування заявників підпадають під сферу застосування статті 2 Протоколу № 4 і становлять втручання в їхню свободу пересування. Суд також визнав, що ці обмеження не були передбачені законом і не були необхідними, тому статтю 2 Протоколу № 4 було порушено.

Стаття 3 Протоколу № 4

Суд зауважив, що заявники, окрім своїх тверджень про те, що Республіка Кіпр може здійснювати повноваження і контроль у південній частині Кіпру, не заявляли про те, що їх (а в справі дев'ятої заявниці — її сина) було вислано на територію іншої держави. Суд також зауважив, що Республіка Кіпр є єдиним законним Урядом самого Кіпру, що зобов'язаний поважати міжнародні норми захисту прав людини і меншин. За цих обставин Суд визнав, що його висновки стосовно статті 2 Протоколу № 4 звільняють його від необхідності визначати застосовність статті 3 Протоколу № 4 і, якщо вона застосовується, з'ясовувати, чи було її дотримано в цій справі.

Стаття 14 у поєднанні зі статтями 3 і 5

Виходячи із наведених вище висновків, Суд визнав, що в контексті статті 14 у поєднанні зі статтями 3 і 5 жодне окреме питання не постає.

Колишня стаття 25

Суд визнав відсутність достатніх підстав для встановлення, що заявники зазнали неправомірного тиску з боку кіпрських органів влади з метою примусити їх забрати свої обвинувальні заяви або що органи влади якимось іншим чином перешкоджали їхньому здійсненню права на подання індивідуальної заяви. Отже, немає підстав для висновку, що Кіпр не виконав своїх зобов'язань відповідно до пункту 1 статті 25.

 



[1]Згідно зі статтею 43 Європейської конвенції з прав людини, упродовж трьох місяців від дати постановлення рішення палатою будь-яка сторона у справі може, у виняткових випадках, звернутися з клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати Суду, яка складається з 17 суддів. Якщо колеґія у складі п'яти суддів вважає, що справа порушує серйозне питання щодо тлумачення або застосування Конвенції чи протоколів до неї або важливе питання загального значення, Велика палата виносить остаточне рішення. Якщо серйозних питань або проблем не виникає, колеґія відхиляє клопотання, а судове рішення стає остаточним. В іншому разі рішення палати стають остаточними зі спливом зазначених вище трьох місяців або раніше, якщо сторони заявляють, що вони не звертатимуться із клопотанням про передання справи на розгляд Великої палати.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua