Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 4'2000

Назва
 
Рішення у справі «Меннітто проти Італії». Комюніке Секретаря Суду.
(Judgment in the case of Mennitto v. Italy)
 
Зміст
 

684
05.10.2000

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ «МЕННІТТО ПРОТИ ІТАЛІЇ»

У рішенні, ухваленому в Страсбурзі 5 жовтня 2000 року у справі «Меннітто проти Італії» (Mennitto v. Italy), Європейський суд з прав людини постановив (15 голосів проти 2), що пункт 1 статті 6 (право на справедливий судовий розгляд упродовж розумного строку) Європейської конвенції з прав людини у цій справі застосовується і що його було порушено. Відповідно до статті 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив заявникові певну компенсацію за матеріальну і моральну шкоду та за судові витрати.

1. Основні факти

Заявник — Маріо Меннітто (Mario Mennitto), громадянин Італії, 1942 року народження, проживає у Беневенто (Benevento), Італія.

12 червня 1993 року заявник звернувся до органу охорони здоров'я з клопотанням про виплату йому грошової допомоги як батькові дитини, яка, маючи стовідсоткову інвалідність, живе разом із сім'єю.

Оскільки орган охорони здоров'я не відповів, 2 серпня 1993 року заявник вчинив проти нього позов у Кампанійському (Campania) реґіональному адміністративному суді, домагаючись визнання того, що мовчазна відмова адміністративного органу була неправомірною і що він мав право на отримання грошової допомоги.

Орган-відповідач звернувся з апеляцією проти рішення реґіонального адміністративного суду. 7 листопада 1997 року сторони досягли дружнього вреґулювання спору. Рішенням від 25 листопада 1997 року Державна рада (Consiglio di Stato) ухвалила акт про досягнуте між сторонами вреґулювання і вилучила справу з реєстру.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 2 січня 1996 року. Оголосивши заяву прийнятною, Комісія у своїй доповіді від 4 березня 1999 року висловила думку, що пункт 1 статті 6 порушено не було, оскільки це положення не могло застосовуватися у цій справі (13 голосів проти 10). Комісія передала справу до Суду 3 червня 1999 року. Заявник подав справу до Суду ще 12 травня 1999 року.

7 липня 1999 року колеґія Великої палати Суду ухвалила, що справу повинна розглядати Велика палата. Слухання відбулося 8 березня 2000 року.

Судове рішення постановлене Великою палатою, до складу якої увійшло сімнадцять суддів:

Люціус Вільдхабер (Luzius Wildhaber, Швейцарія), Голова Суду

Елізабет Палм (Elisabeth Palm, Швеція)

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa), Франція

Антоніо Пастор Рідруехо (Antonio Pastor Ridruejo, Іспанія)

Луїджі Феррарі Браво (Luigi Ferrari Bravo, Італія)

Джованні Бонелло (Giovanni Bonello, Мальта)

Єжи Макарчик (Jerzy Makarczyk, Польща)

Ріца Тюрмен (Riza Türmen, Туреччина)

Вєра Стражницька (Viera Strážnická, Словаччина)

Пер Лоренцен (Peer Lorenzen, Данія)

Марк Фішбах (Marc Fischbach, Люксембург)

Володимир Буткевич (Україна)

Хосе Касадеваль (Josep Casadevall, Андорра)

Ханна Софія Ґрев (Hanna Sophie Greve, Норвегія)

Андраш Бака (András Baka, Угорщина)

Снежана Ботучарова (Snejana Botoucharova, Болгарія)

Міндія Уґрекхелідзе (Mindia Ugrekhelidze, Грузія),

а також Мікеле де Сальвія (Michele de Salvia), Секретар Суду.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

У своїй скарзі заявник стверджував, що тривалість судового провадження перевищила рамки «розумного строку», передбачені пунктом 1 статті 6 Конвенції.

Рішення Суду

Пункт 1 статті 6 Конвенції

Застосування статті 6

Уряд стверджував, що, коли заявник звернувся до реґіонального адміністративного суду з вимогою виплатити йому грошову допомогу у зв'язку з інвалідністю дитини, він міг заявляти про наявність у нього лише законного інтересу, а не права, тобто про свою особисту позицію, захищену опосередковано тією мірою, наскільки вона відповідає загальним інтересам.

Суд не визнав за необхідне розглядати питання, чи охоплює автономне поняття права у цілях пункту 1 статті 6 Конвенції лише «особисте право» (diritto soggettivo perfetto), чи й «законний інтерес» (interesse legittimo). Суд лише зауважив, що стаття 26 закону, прийнятого у реґіоні Кампанія 11 березня 1984 року, спричинила конфлікт юрисдикцій. Посилаючись на ці рішення адміністративних судів та Державної ради, які не дотримуються прецедентної практики Касаційного суду, а також на той факт, що в італійській правовій системі Касаційний суд не має повноваження доручати вирішення спірного правового питання адміністративним судам, заявник міг — принаймні у порядку оспорювання — заявити своє право на отримання повної суми грошової допомоги, особливо з огляду на те, що до того він уже одержав два місячних часткових платежі, отже, можливо, завдяки цьому він зрозумів, що все ж таки має таке право. Нарешті, Суд зазначив, що право, про яке йдеться і яке має економічний характер, є «цивільним» правом у контексті прецедентної практики Суду. Отже, пункт 1 статті 6 Конвенції застосовується до даної справи.

Відповідність статті 6

Суд взяв до уваги те, що оскаржуване провадження, яке почалося 2 серпня 1993 року з поданням заяви до реґіонального адміністративного суду і закінчилося 27 грудня 1997 року, коли Державна рада вилучила зі свого реєстру справу, подану до її канцелярії, тривало майже чотири роки і п'ять місяців.

Суд зазначив, що у деяких справах він виявив існування в Італії поширеної практики порушення вимоги «розумного строку», що не відповідає положенням Конвенції. Якщо справа, у якій Суд виявляв таке порушення, становила приклад нагромадження подібних порушень, то така практика розглядалася як обтяжувальна обставина при порушенні пункту 1 статті 6. Проаналізувавши обставини цієї справи у світлі арґументів сторін і взявши до уваги відповідне прецедентне право, Суд зазначив, що тривалість оскаржуваного провадження не задовольнила вимоги «розумного строку» і що це був іще один приклад згадуваної вище практики. Отже, було порушено пункт 1 статті 6 Конвенції.

Стаття 41 Конвенції

Заявник вимагав 150 000 000 італійських лір як компенсацію лише за моральну шкоду. Суд зазначив, що заявник певною мірою зазнав моральної шкоди; при цьому було взято до уваги важливість для заявника самого предмета спору. Однак сума, названа заявником, була непомірно великою, тому Суд присудив йому 5 000 000 італійських лір. Заявник висунув вимогу відшкодувати йому 21 464 628 італійських лірсуму витрат і адвокатських гонорарів у зв'язку з провадженнями в Комісії та Суді, а також компенсувати витрати на загальну суму в 6 000 000 італійських лір у зв'язку з участю його представників у слуханні в Суді 8 березня 2000 року. Суд визнав за доцільне присудити заявникові 10 000 000 італійських лір з вирахуванням суми, яка вже була надана Радою Європи як правова допомога, а саме — 8100 французьких франків.

Судді Феррарі Браво і Буткевич висловили окрему думку, яка не збігається з позицією більшості. Текст окремої думки додається до цього рішення.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua