Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 3'2000

Назва
 
Рішення у справі «Скоццарі та Дж'юнта проти Італії». Комюніке Секретаря Суду.
(Judgment in the case of Scozzari & Giunta v. Italy)
 
Зміст
 

526
13.07.2000

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ
«СКОЦЦАРІ ТА ДЖ'ЮНТА ПРОТИ ІТАЛІЇ»

У рішенні, ухваленому в Страсбурзі 13 липня 2000 року у справі «Скоццарі та Дж'юнта проти Італії» (Scozzari & Giunta v. Italy), Європейський суд з прав людини одноголосно постановив, що було порушено статтю 8 Європейської конвенції з прав людини (право на повагу до сімейного життя) з огляду на зволікання (з наданням права відвідування) та обмеженість кількості побачень першої заявниці зі своїми дітьми, а також у зв'язку з фактом влаштування дітей у дитячому притулку «Фортето». Згідно зі статтею 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив першій заявниці 100 000 000 італійських лір та кожному з дітей — по 50 000 000 італійських лір як компенсацію за моральну шкоду, а також 18 485 000 італійських лір за судові витрати.

1. Основні факти

Перша заявниця — Долората Скоццарі (Dolorata Scozzari), громадянка Бельгії та Італії, 1960 року народження, проживає у м. Фільне Валдано (Figline Valdano), Італія. Вона представляє також інтереси своїх дітей, G., тринадцяти років, що має подвійне громадянство — Бельгії та Італії, та М., шести років, з громадянством Італії.

Друга заявниця — Кармела Дж'юнта (Carmela Giunta), громадянка Італії, 1939 року народження, проживає у Брюсселі. З кінця 1998 року вона також має житло в Італії. Вона є матір'ю першої заявниці.

9 вересня 1997 року, з огляду на напружену атмосферу в сім'ї першої заявниці, причиною чого здебільшого було жорстоке ставлення до першої заявниці та її дітей з боку її чоловіка, а також з огляду на той факт, що старша дитина зазнавала посягань на ґрунті педофілії з боку «працівника соціальної сфери», Флорентійський суд у справах неповнолітніх тимчасово позбавив першу заявницю батьківських прав і видав наказ про поміщення дітей у дитячий притулок «Фортето», що неподалік від Флоренції. Двоє головних керівників цього притулку були засуджені в 1985 році за жорстоке поводження з трьома дітьми-інвалідами (дівчинкою і двома хлопчиками), які перебували в цьому притулку. Одного з цих керівників також було засуджено за статеве розбещування. Матеріали справи свідчать, що ці двоє чоловіків і далі обіймають відповідальні посади в дитячому притулку і беруть активну участь у судових провадженнях стосовно дітей першої заявниці та в організації опіки над ними.

9 вересня 1997 року Флорентійський суд у справах неповнолітніх видав наказ, за яким перша заявниця могла відвідувати лише молодшу дитину, але фактично їй не давали змоги цього робити. Згодом суд розпорядився про необхідність консультаційної підготовки її до побачень з молодшою дитиною. Однак відвідування, стосовно яких уже існувала домовленість, у липні 1998 року було тимчасово перенесено. Пізніше, після того як суд у справах неповнолітніх 22 грудня 1998 року дозволив їй бачитися з обома дітьми, першій заявниці уперше було дозволено відвідати їх 29 квітня 1999 року. Друге побачення відбулося 9 вересня 1999 року, але згодом соціальна служба вирішила тимчасово припинити всі відвідування.

2. Процедура і склад Суду

Заяви було подано до Європейської комісії з прав людини 9 грудня 1997 року та 16 червня 1998 року. 8 липня 1998 року Комісія вирішила об'єднати їх і 15 вересня 1998 року оголосила першу заяву частково прийнятною, а другу — прийнятною.

У своїй доповіді від 2 грудня 1998 року Комісія висловила думку, що позбавлення першої заявниці батьківських прав та віддання її дітей під опіку не становило порушення статті 8 (24 голоси проти 1); у зв'язку з поміщенням дітей у притулок «Фортето» порушення статті 8 Конвенції не було (13 голосів проти 12); що було допущено порушення статті 8 Конвенції внаслідок тимчасового припинення будь-якого контактування першої заявниці з дітьми (21 голос проти 4). Комісія також висловила одностайну думку, що порушення статті 3 Конвенції та статті 2 Протоколу № 1 до Конвенції допущено не було і що окремого питання на підставі пункту 1 статті 6 та статті 14 Конвенції не постає. Комісія передала справу до Суду 21 січня 1999 року.

3 лютого 1999 року колеґія суддів Великої палати ухвалила, що рішення у цій справі має винести Велика палата.

Бельгійський Уряд скористався своїм правом участі у провадженні на підставі пункту 1 статті 36 Конвенції та пункту 2 правила 61 Реґламенту Суду. Закрите засідання відбулося 26 січня 2000 року. 8 березня 2000 року Суд переглянув відеозаписи побачень, що відбулися 29 квітня і 9 вересня 1999 року.

Рішення у справі постановлене Великою палатою, до складу якої увійшло сімнадцять суддів:

Люціус Вільдхабер (Luzius Wildhaber, Швейцарія), Голова Суду

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція)

Луїджі Феррарі Браво (Luigi Ferrari Bravo, Італія)

Ґаукур Йорундссон (Gaukur Jörundsson, Ісландія)

Люціус Кафліш (Lucius Caflisch, Швейцарія)

Іренеу Кабраль Баррето (Ireneu Cabral Barreto, Португалія)

Віллі Фурманн (Willi Fuhrmann, Австрія)

Карел Юнґвірт (Karel Jungwiert, Чехія)

Марк Фішбах (Marc Fischbach, Люксембург)

Бостьян Жупанчич (Boštjan Zupancic, Словенія)

Ніна Важич (Nina Vajic, Хорватія)

Джон Хедіґан (John Hedigan, Ірландія)

Маргарита Цаца-Ніколовська (Margarita Tsatsa-Nikolovska, колишня республіка Югославії Македонія)

Тудор Пантіру (Tudor Pantîru, Молдавія)

Еґілс Левіц (Egils Levits, Латвія)

Крістак Трая (Kristaq Traja, Албанія),

Карло Руссо (Carlo Russo, Італія), суддя ad hoc,

а також Мікеле де Сальвія (Michele de Salvia), Секретар Суду.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Перша заявниця, яка також заявила, що виступає від імені своїх дітей, скаржилася на порушення статті 8 Конвенції, які полягали у позбавленні її батьківських прав, відданні її дітей під опіку, зволіканні органів влади з наданням їй остаточного дозволу бачитися зі своїми дітьми, у дуже незначній кількості організованих побачень, а також у поміщенні дітей органами влади у притулок «Фортето».

Друга заявниця також стверджувала, що відбулося порушення статті 8 Конвенції, оскільки органи влади не врахували можливості надання їй права на опіку над її онуками і зволікали з організацією побачень з ними.

Рішення Суду

Попередні заперечення Уряду

Насамперед Уряд Італії оспорював право першої заявниці виступати від імені своїх дітей. Також Уряд заперечував проти права Уряду Бельгії вступати у справу, оскільки цей вступ ґрунтувався лише на тому факті, що старша дитина була громадянином Бельгії.

Суд зауважив, що неповнолітні особи можуть звертатися до Суду, навіть у разі — особливо у разі — якщо їх представляє мати, яка перебуває у конфлікті з владою. Суд зазначив, що у разі конфлікту, який стосується інтересів неповнолітньої особи, між природним батьком чи матір'ю та особою, яку органи влади призначили опікуном цієї дитини, виникає небезпека, що до деяких із цих інтересів увагу Суду, можливо, ніколи не буде привернуто і що неповнолітня особа буде позбавлена ефективного захисту своїх прав, якого вимагає Конвенція. Отже, навіть незважаючи на те, що матір було позбавлено батьківських прав — фактично, це було однією з причин, які спонукали її звернутися з позовом до Суду, — наявність у неї статусу природної матері є достатнім для надання їй потрібного права звернутися до Суду від імені своїх дітей, а також для захисту своїх інтересів. Тому Суд мав відхилити попереднє заперечення Уряду як стосовно locus standi (права першої заявниці виступати від імені своїх дітей), так і стосовно права Уряду Бельгії на вступ у судове провадження.

Стаття 8 (тимчасове позбавлення першої заявниці
батьківських прав та поміщення дітей до дитячого притулку)

Суд взяв до уваги той факт, що у 1994 році сімейні обставини першої заявниці значно погіршилися. Це сталося, зокрема, внаслідок неґативної ролі, яку відігравав її колишній чоловік. Матеріали справи свідчать, що саме він здебільшого був відповідальним за створення в сім'ї нестерпної атмосфери через свої постійні нападки на дітей та колишню дружину.

Однак Суд мав також зважити на те, що навіть після того, як перша заявниця стала жити окремо від свого чоловіка, їй було важко доглядати за дітьми (у доповіді нейропсихіатра при місцевій медичній установі говорилося, що у першої заявниці має місце розлад особистості і що вона не здатна вирішувати складні сімейні питання і доглядати за дітьми). Проблема ускладнювалася тим, що старший син мав серйозну травму, яку він дістав унаслідок статевого посягання на ґрунті педофілії з боку працівника соціальної сфери, який встиг увійти в довіру сім'ї першої заявниці. Суд зазначив, що, зважаючи на ці обставини, втручання органів влади зумовлене відповідними й достатніми причинами і було виправдане необхідністю захисту інтересів дітей. Отже, порушення статті 8 Конвенції з цього погляду допущено не було.

Стаття 8 (контакти між першою заявницею та її дітьми)

Насамперед Суд зауважив, що рішення від 9 вересня 1997 року, яким були заборонені будь-які контакти між першою заявницею та її старшим сином, очевидно, не мало під собою достатньо обґрунтованих підстав. Справді, дитина зазнала дуже серйозної травми. Однак такий радикальний захід, як припинення контактів, можна виправдати лише винятковими обставинами. Тимчасом як складні обставини, шкідливі для сімейного життя і розвитку дітей, повністю виправдовували їх тимчасове віддання під опіку, складна ситуація в сім'ї першої заявниці не виправдовувала сама по собі заборони контактів зі старшою дитиною.

Далі Суд зауважив, що, незважаючи на рішення від 9 вересня 1997 року, яке передбачало організацію побачень з молодшим сином, жодних належних заходів не було вжито до 6 березня 1998 року, коли Флорентійський суд у справах неповнолітніх ухвалив рішення про необхідність проводити підготовку матері до побачень з дітьми. Але з цього нічого не вийшло, оскільки за два дні до 8 липня 1998 року — дня, коли мало відбутися перше побачення, — суд у справах неповнолітніх, на клопотання заступника прокурора, який тільки-но розпочав розслідування стосовно батька дітей, ухвалив тимчасово відкласти уже заплановані відвідування. Важко було визначити підстави, якими керувався суд у справах неповнолітніх при прийнятті такого суворого й радикального рішення, оскільки клопотання заступника прокурора ґрунтувалося лише на припущенні, яке не підкріплювалося жодним об'єктивним доказом, того, що розслідування має поширюватися і на матір. Суд не міг не дійти висновку, що як заступник прокурора, так і суд у справах неповнолітніх діяли безвідповідально.

Згодом, попри наказ Флорентійського суду у справах неповнолітніх від 22 грудня 1998 року про відновлення відвідувань до 15 березня 1999 року, перша зустріч відбулася лише 29 квітня 1999 року. До того ж це не стало початком реґулярного і звичайного відвідування, яке б допомогло дітям та їхній матері відновити стосунки. Звичайно, не можна очікувати, що подальша розлука зміцнюватиме сімейні зв'язки, у які вже було внесено значну напруженість.

Матеріали справи свідчили про те, що, починаючи з першого відвідування дітей матір'ю, соціальна служба відігравала неабияку роль у виконанні рішень суду в справах неповнолітніх і сприяла неґативному ставленню до першої заявниці, стосовно чого Суд не знайшов жодної переконливої об'єктивної підстави (наприклад, уважно переглянувши відеоплівки і прослухавши аудіозаписи побачень, Суд визнав, що як самі побачення, так і їх наслідки є набагато менш неґативними, ніж це подається в доповідях соціальної служби). Дії соціальної служби в цій ситуації до зазначеного часу фактично поглибили тріщину у стосунках між першою заявницею і дітьми, створюючи ризик того, що ці стосунки набудуть незворотного характеру. Той факт, що з моменту прийняття рішення від 22 грудня 1998 року відбулося лише два побачення (після півтора року розлуки), мав спонукати суд у справах неповнолітніх розслідувати причини цих зволікань у програмі відвідувань, але суд, не провівши жодного критичного аналізу фактів, лише погодився з неґативними висновками соціальної служби.

Отже, у цьому питанні було допущено порушення статті 8.

Стаття 8 (рішення помістити дітей до притулку «Фортето»)

Суд узяв до уваги той факт, що двоє основних керівників і співзасновників притулку «Фортето» мали судимість (у 1985 році засуджувалися Флорентійським апеляційним судом) за жорстоке поводження і протиправне статеве посягання на трьох осіб — вихованців притулку, які мали фізичні вади.

Суд не зобов'язаний висловлювати свою думку щодо притулку «Фортето» як такого чи щодо загальної якості опіки, яка здійснюється у ньому стосовно дітей, що перебувають на його утриманні. Так само Суд не зобов'язаний втручатися в дискусію між прихильниками та опонентами притулку. Однак той факт, що двоє працівників притулку, які мали у 1985 році судимість, і далі обіймали відповідальні посади у притулку, не можна було вважати незначним, і він вимагав ретельного вивчення конкретних обставин ситуації, що склалася довкола дітей першої заявниці.

Суд зауважив, що, всупереч твердженням Уряду-відповідача, докази, які містяться в матеріалах справи, свідчать про те, що ці двоє керівників відігравали надзвичайно активну роль у вихованні дітей першої заявниці. З цього приводу в Суду є серйозні застереження.

Ці застереження підкріплюються тим фактом, що Уряд визнав, що суд у справах неповнолітніх, ухвалюючи рішення стосовно дітей першої заявниці, знав про судимість цих працівників притулку (хоча фактом є те, що з 1985 року жоден з них більше не вчинив жодного правопорушення). Іншою важливою з цього погляду обставиною було статеве посягання, якого раніше зазнала старша дитина. Поєднання цих двох обставин (статеве посягання стосовно старшої дитини та кримінальне минуле двох керівників притулку) дає об'єктивні підстави для розуміння занепокоєності першої заявниці з приводу поміщення її дітей у притулок «Фортето».

Також необхідно зазначити, що органи влади так і не пояснили першій заявниці, чому, незважаючи на судимість зазначених осіб, поміщення дітей до притулку «Фортето» не становило проблеми. Не можна вимагати від батьків залишатися байдужими глядачами, як це було в даній справі, за обставин, коли їхніх дітей віддають під опіку до притулку, серед керівників якого є люди, у минулому серйозно покарані за жорстоке поводження і правопорушення на статевому ґрунті. Ситуацію ускладнили такі дві обставини.

По-перше, цілком очевидно, що дехто з керівників «Фортето», у тому числі й один із тих, кого було засуджено у 1985 році, значно сприяв зволіканню або заважав виконанню рішень Флорентійського суду у справах неповнолітніх щодо надання першій заявниці дозволу бачитися зі своїми дітьми.

По-друге, докази свідчать про те, що діти першої заявниці опинилися під значним впливом керівників притулку, серед яких, знову ж таки, був один із двох засуджених у 1985 році. Цей вплив справлявся з метою дистанціювати хлопчиків, особливо старшого сина, від матері.

На погляд Суду, ці факти говорять про те, що керівники притулку, відповідальні за догляд за дітьми першої заявниці, стояли на заваді виконанню рішення суду у справах неповнолітніх, яким дозволялися зазначені відвідування. До того ж не було відомо, хто насправді здійснював опіку над дітьми у притулку «Фортето».

Ця ситуація повинна була спонукати суд у справах неповнолітніх до посилення нагляду. Однак суд не зробив цього. Фактично, притулок, у якому працювали зазначені керівники, користувався надзвичайно широкою свободою дій і, як це видно з матеріалів справи, не перебував під ефективним наглядом з боку відповідних органів.

Крім того, практика свідчить, що багато з тих дітей, які залишалися під опікою притулку протягом тривалого часу, згодом ніколи не повернулися до справжнього сімейного життя поза межами притулку. Отже, Суд не побачив жодної обґрунтованої підстави щодо наказу про безстрокове тримання дітей першої заявниці під опікою, особливо з огляду на те, що це рішення суперечило відповідним положенням законодавства Італії.

Основним фактом цієї справи було те, що невстановлення наказом про опіку будь-якого строку її здійснення, неґативний вплив з боку людей, що несуть відповідальність за дітей у притулку, разом із ставленням і діями соціальної служби були обставинами, через які розлука матері, першої заявниці, зі своїми дітьми набувала незворотного характеру, а її діти перетворювалися на заручників довготривалої опіки «Фортето».

Якщо виходити з цих обставин, безстрокове поміщення до притулку «Фортето» дітей, які перебувають там і на день розгляду Судом цієї справи, не відповідало вимогам статті 8 Конвенції.

Стаття 8 Конвенції (статус другої заявниці)

Докази, зауважив Суд, які містяться в даній справі, свідчать про те, що другій заявниці було б дуже важко доглядати за дітьми належним чином. Тому Суд вважає, що рішення органів влади про непередання дітей під опіку другої заявниці мало під собою підстави, які залишалися виправданими навіть після приїзду другої заявниці до Італії, оскільки її перебування там постійно переривалося поїздками до Бельгії.

Щодо контактів між другою заявницею і дітьми, Суд взяв до уваги той факт, що її поведінка від самого початку характеризувалася певною мірою непослідовності. Згодом, незважаючи на рішення Флорентійського суду у справах неповнолітніх від 22 грудня 1998 року, згідно з яким контакти між другою заявницею і дітьми повинні були розпочатися до 15 березня 1999 року, вона не зв'язалася із соціальною службою, а просто вичікувала звідти відповіді, навіть після спливу строку, встановленого цим судом. Суд не визнав переконливим пояснення Уряду щодо зволікання з виконанням наказу суду у справах неповнолітніх стосовно другої заявниці, однак зауважив, що ця заявниця не подала жодного обґрунтованого пояснення щодо відсутності з її боку дій після спливу зазначеного періоду чи щодо неповідомлення нею відповідних органів про час її поїздок до Бельгії. Суд дійшов висновку, що порушення статті 8 стосовно другої заявниці допущено не було.

Стаття 3

Попри той факт, що деякі твердження першої заявниці як свідка давали підстави для занепокоєння, а Уряд не оспорював їхньої достовірності, Суд погодився з думкою Комісії, що в матеріалах справи не міститься доказів того, що діти у притулку «Фортето» зазнали поводження, несумісного зі статтею 3 Конвенції. З цього приводу необхідно також зауважити, що перша заявниця не подавала кримінальної скарги до відповідних національних органів влади. Отже, порушення статті 3 не було.

Стаття 2 Протоколу № 1

Суд зважив не те, що матеріали справи свідчать, що старший син першої заявниці почав навчання у школі невдовзі після свого приїзду до притулку «Фортето». Молодший син тільки-но почав ходити до дитячого садка. Крім того, з приводу впливу життя у притулку на виховання дітей Суд послався на свої висновки стосовно поміщення дітей до цього притулку. Отже, порушення статті 2 Протоколу № 1 не було.

Стаття 41 Конвенції

Зі статті 46 Конвенції, зазначив Суд, випливає, що судове рішення, у якому Суд знайшов порушення, покладає на державу-відповідача правовий обов'язок не просто виплатити відповідним особам суми справедливої сатисфакції, а й спланувати, під керівництвом Комітету міністрів, запровадження у внутрішньодержавному правовому полі загальних та/або, якщо це необхідно, конкретних заходів, спрямованих на усунення порушень, виявлених Судом, і на якомога повніше відшкодування наслідків цих порушень. Крім того, держава-відповідач залишає за собою право, із здійсненням при цьому моніторинґу з боку Комітету міністрів, на вибір засобів, з допомогою яких вона виконуватиме своє зобов'язання за статтею 46 Конвенції, за умови відповідності цих засобів висновкам, викладеним у рішенні Суду. Отже, згідно зі статтею 41 Конвенції, мета присудження справедливої сатисфакції у грошовому вираженні полягає в забезпеченні такої компенсації за шкоду, завдану потерпілим, яка покриє наслідки порушення, яке не можна відшкодувати у будь-який інший спосіб.

Суд вважає, що перша заявниця, безперечно, зазнала моральної шкоди. Керуючись принципом справедливості, Суд присудив їй 100 000 000 італійських лір.

Далі Суд зауважив, що діти особисто також зазнали шкоди. Керуючись принципом справедливості, Суд присудив кожній дитині по 50 000 000 італійських лір.

Щодо витрат, пов'язаних із провадженням в органах Конвенції, Суд присудив адвокатові заявниці 17 685 000 італійських лір (після відрахування суми, яку адвокат уже отримав від першої заявниці і яку йому мала сплатити держава, та сум, виплачених як правова допомога, надана заявницям як Комісією, так і Судом).

Суддя Жупанчич висловив окрему думку, яка збігається з позицією більшості. Текст її додається до судового рішення.

 

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua