522
11.07.2000
Комюніке Секретаря Суду
РІШЕННЯ У СПРАВІ «G.H.H. ТА ІНШІ ПРОТИ ТУРЕЧЧИНИ»
У рішенні, повідомленому письмово[1]
11 липня 2000 року у справі «G.H.H. та інші проти Туреччини», Європейський суд
з прав людини одноголосно постановив, що не було необхідності у подальшому
розгляді скарг заявників за статтями 2 (право на життя), 3 (заборона катування)
і 8 (право на повагу до приватного і сімейного життя) Європейської конвенції з
прав людини і що порушення статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб
правового захисту) не було.
1. Основні факти
Заявники — G.H.H. (1966 року
народження), його дружина М. А. (1959 року народження) та їхній син A.S.
(1981 року народження), громадяни Ірану, зараз проживають у Сполучених Штатах
Америки.
Перший і другий заявники стверджували,
що в Ірані вони були політичними дисидентами і брали участь у спрямованій проти
уряду діяльності. Перший заявник також стверджував, що в 1987 році його було
затримано і заарештовано органами влади Ірану, а після 1993 року він потрапив
під підозру тих самих органів влади у зв'язку зі своїми публікаціями. Після
повторного затримання у 1996 році він, побоюючись за свою дружину, втік до
Туреччини. Пізніше до нього приєдналася його сім'я. 13 червня 1997 року, 21
листопада 1997 року і 8 липня 1998 року Верховний комісар ООН з питань біженців
(UNHCR) відхиляв клопотання першого заявника про надання йому статусу
біженця. 18 серпня 1998 року турецька поліція вручила заявникам
розпорядження про їхню депортацію. У березні 1999 року, розглянувши нове
клопотання першого заявника про надання йому статусу біженця, Верховний комісар
ООН з питань біженців вирішив надати його. Верховний комісар взяв до уваги
надані першим заявником нові дані про те, що він, завдяки своїй діяльності в
Об'єднанні іранських авторів (Association of Iranian Authors), налагодив
зв'язки з іншими представниками інтеліґенції, яких у 1998 році було вбито в
Ірані, очевидно, за їхню діяльність у цьому об'єднанні. На думку Верховного
комісара, були усі підстави вважати, що в разі повернення заявника до Ірану він
зазнав би переслідувань. Пізніше міністр закордонних справ видав розпорядження
про надання заявникам права залишатися в Туреччині до переселення їх у третю
країну.
2. Процедура і склад Суду
Заяву, подану до Європейської комісії з
прав людини 26 серпня 1998 року, було оголошено частково прийнятною 31
серпня 1999 року. Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло
сім суддів:
Елізабет Палм (Elisabeth Palm, Швеція), голова
Вільгельміна Томассен (Wilhelmina Thomassen, Нідерланди)
Ґаукур Йорундссон (Gaukur
Jörundsson, Ісландія)
Корнеліу Бірсан (Corneliu
Bîrsan, Румунія)
Хосе Касaдеваль (Josep Casadevall, Андорра)
Райт Марусте (Rait Maruste, Естонія)
Фейяз Ґьольчюклю (Feyyaz
Gölcüklü,
Туреччина), суддя ad hoc,
а також Майкл О'Бойл (Michael O'Boyle),
секретар секції.
3. Стислий виклад судового рішення
Оскарження
Заявники стверджували, що в разі їхньої
депортації до Ірану було б порушено їхні права за статтями 2, 3 і 8
Європейської конвенції з прав людини. Вони також стверджували, що, на порушення
статті 13, у них не було жодного ефективного засобу правового захисту для
оспорювання депортації.
Рішення Суду
Статті 2, 3 і 8
Суд зазначив, що у жовтні 1999 року заявники
виїхали з Туреччини до Сполучених Штатів Америки. Тому жодної необхідності
продовжувати розгляд скарг не було.
Стаття 13
Суд зазначив, що Верховний комісар ООН
з питань біженців, а згодом міністр закордонних справ змінили свій погляд на
небезпеку, якої зазнав би заявник у разі депортації, лише після того, як
заявники навели подробиці про нещодавні вбивства письменників в Ірані
наприкінці 1998 року і наголосили на зв'язку тих подій із становищем, у
якому опинився перший заявник. Разом з тим до подання цих матеріалів заявники
не могли довести своє твердження, начебто вони наражалися на небезпеку. Суд
зазначив, що Верховний комісар тричі відхиляв клопотання заявників про надання
їм статусу біженців.
Суд також зазначив, що перед заявниками
вже не було перспективи пришвидшеної процедури депортації після того, як 26
березня 1999 року міністр закордонних справ видав розпорядження про те, що вони
можуть залишатися в Туреччині доти, доки не переселяться до третьої країни. У
зв'язку з цим жодної проблеми за статтею 13 Конвенції у період між цією датою і
датою від'їзду заявників із Туреччини не виникало.
Суд дійшов висновку про відсутність
підстав у заявників стверджувати про те, що їхні права, згідно зі статтями 2, 3
і 8, були б порушені у разі їхнього повернення до Ірану. Отже, Суд постановив,
що порушення статті 13 не було.