454
22.06.2000

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ «КУАМ ТА ІНШІ ПРОТИ БЕЛЬГІЇ»

У рішенні, ухваленому в Страсбурзі 22 червня 2000 року у справі «Куам проти Бельгії» (Coëme v. Belgium), Європейський суд з прав людини постановив:

одноголосно, що стосовно пана Куама було допущено порушення пункту 1 статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) Європейської конвенції з прав людини у тому, що відсутність законодавства, яке б реґулювало процедуру розгляду судом справи міністра, на виконання статті 103 Конституції, позбавило заявника права на справедливий судовий розгляд;

одноголосно, що не було необхідності розглядати скарги за пунктами 2 і 3 статті 6 Конвенції;

одноголосно, що було допущено порушення пункту 1 статті 6 у тому, що Касаційний суд, який розглядав справу пана Мазі (Mazy), пана Сталпора (Stalport), пана Ерманю (Hermanus) і пана Жаво (Javeau), не був судом, «встановленим законом», як того вимагає стаття 6 Конвенції;

одноголосно, що не було необхідності розглядати скарги за статтею 14 Конвенції (заборона дискримінації);

одноголосно, що не було необхідності розглядати скаргу пана Мазі, пана Сталпора, пана Ерманю і пана Жаво стосовно того, що на виконання статті 103 Конституції не було прийнято закону, який реґулював би процедуру;

чотирма голосами проти трьох, що не було допущено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції у тому, що Касаційний суд відмовився подати до суду адміністративної юрисдикції і процедури преюдиційні питання, які стосуються норми зв'язку між злочинами і питання подовження строку позовної давності;

одноголосно, що не було необхідності розглядати цю скаргу (стосовно відмови подати преюдиційні питання до суду адміністративної юрисдикції і процедури) за статтею 13 (право на ефективний засіб правового захисту);

чотирма голосами проти трьох, що у зв'язку з твердженням, начебто Касаційний суд не був незалежним і безстороннім судом, порушення пункту 1 статті 6 Конвенції допущено не було;

чотирма голосами проти трьох, що посилання на заяви пана Сталпора не становило порушення пункту 1 статті 6 Конвенції;

одноголосно, що стосовно тривалості кримінального провадження проти пана Ерманю порушення пункту 1 статті 6 Конвенції допущено не було;

одноголосно, що порушення статті 7 Конвенції (ніякого покарання без закону) допущено не було.

Відповідно до статті 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив 400 000 бельгійських франків панові Куаму і 1 060 000 бельгійських франків — панові Мазі, панові Ерманю, панові Жаво та спадкоємцям пана Сталпора як компенсацію за моральну шкоду та за судові витрати.

1. Основні факти

Справа стосується п'яти заяв, які спочатку були подані п'ятьма громадянами Бельгії. Ґі Куам (Guy Coëme), 1948 року народження, проживає у Воремі (Waremme), раніше був членом палати представників і міністром. Жан-Луї Мазі (Jean-Louis Mazy), 1955 року народження, проживає у Ватерлоо (Waterloo), є економістом. Жан-Луї Сталпор (Jean-Louis Stalport), 1950 року народження, раніше був генеральним директором бельгійського радіо і телебачення. Він помер 7 травня 1997 року, і його спадкоємці, а саме — дружина, 1951 року народження, і дві доньки, 1976 і 1979 років народження (усі вони є громадянами Бельгії), висловили свій намір підтримати заяву. Оґюст Меррі Ерманю (Auguste Merry Hermanus), 1944 року народження, проживає у Брюсселі, є державним службовцем, з 1983 по 1986 рік був заступником мера муніципалітету Жет (Jette), а з 1989 по 1996 рік — головою Ради розвитку Брюсселя і Брюссельського реґіону. Каміль Жаво (Camille Javeau), 1943 року народження, проживає у Брюсселі, є психологом.

Заяви спрямовані проти кримінальних проваджень, результатом яких стало засудження заявників Касаційним судом, що розглядав справу як суд першої й останньої інстанції. Касаційний суд мав юрисдикцію розглядати справу на тій підставі, що один із заявників, пан Куам, був міністром на той час, коли були вчинені стверджувані злочини. У статті 103 (колишній статті 90) Конституції говориться: «Палата представників має право віддавати під суд міністрів і направляти їхні справи на розгляд Касаційного суду — лише він має юрисдикцію розглядати ці справи». На підставі цього положення палата представників вирішила порушити справу проти пана Куама в Касаційному суді 14 липня 1994 року. Інші заявники були викликані також до Касаційного суду управлінням головного державного обвинувача при цьому суді. Суд мав розглянути і їхню справу, оскільки між цими злочинами існував зв'язок.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 23 липня, 1 серпня, 5 серпня, 8 серпня і 31 липня 1996 року, відповідно.

1 листопада 1998 року справи були передані до Суду, який вирішив об'єднати їх для спільного розгляду 8 грудня 1998 року.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Крістос Розакіс (Christos Rozakis, Греція), голова

Андраш Бака (András Baka, Угорщина)

Бенедетто Конфорті (Benedetto Conforti, Італія)

Франсуаза Тюлкен (Françoise Tulkens, Бельгія)

Пер Лоренцен (Peer Lorenzen, Данія)

Маргарита Цаца-Ніколовська (Margarita Tsatsa-Nikolovska, колишня республіка Югославії Македонія)

Еґілс Левіц (Egils Levits, Латвія),

а також Ерік Фріберг (Erik Fribergh), секретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявники скаржилися на порушення права на справедливий розгляд їхньої справи (встановлення обґрунтованості кримінальних обвинувачень, висунутих проти них) упродовж розумного строку незалежним і безстороннім судом, встановленим законом; права на встановлення їхньої вини відповідно до закону; права мати належний час і можливості для підготовки свого захисту, тобто прав, що викладені в статті 6 Європейської конвенції з прав людини. Вони також стверджували, що застосування із зворотною силою певних положень національного законодавства порушило їхнє право, ґарантоване статтею 7 Конвенції. Крім того, пан Мазі, пан Сталпор, пан Ерманю і пан Жаво скаржилися, що їх викликали на розгляд їхніх справ безпосередньо до Касаційного суду і що вони зазнали дискримінації, на порушення статті 14 Конвенції, як щодо пана Куама, так і щодо будь-якого іншого обвинуваченого.

Рішення Суду

Стаття 6 Конвенції

Щодо скарги стосовно відсутності закону на виконання статті 103 Конституції, Суд зауважив, що ситуацію з паном Куамом необхідно розглядати окремо від інших заявників.

Суд зауважив, що на той час, коли заявники постали перед Касаційним судом, чинного закону на виконання статті 103 Конституції не існувало. Втім, пункт 2 статті 103 вимагав від парламенту встановлення для Касаційного суду процесуальних норм, а стаття 139 Конституції 7 лютого 1831 року вимагала необхідності зробити це якомога швидше. Однак пан Куам, який спирався на допомогу своїх адвокатів, був трохи обізнаний з процедурою, яка мала бути застосована під час судового розгляду. Він не міг не знати, що Касаційний суд може застосувати процедуру, яка практикується в кримінальних судах загальної юрисдикції. Проте ця процедура як така не була дотримана Касаційним судом, який у своєму проміжному рішенні від 12 лютого 1996 року оголосив, що процесуальні норми в кримінальних судах загальної юрисдикції застосовуватимуться лише в тій мірі, в якій вони відповідають «положенням, що реґулюють процедуру пленарного засідання Касаційного суду». Внаслідок цього сторони не могли з'ясувати заздалегідь усі деталі процедури, яка мала бути дотримана в суді. Вони не могли передбачити, яким чином Касаційний суд може доповнити чи змінити встановлені парламентом Бельгії норми, що реґулюють звичайний розгляд кримінальної справи. Навіть якби Касаційний суд і не скористався залишеною для нього можливістю певним чином змінити зазначені вище норми, завдання захисту значно ускладнювалося, оскільки не було відомо заздалегідь, чи застосовуватиметься дана норма під час судового розгляду. Через цю невизначеність позиція пана Куама виявилася значно невигіднішою за позицію сторони обвинувачення, і через це його було позбавлено права на справедливий судовий розгляд у контексті пункту 1 статті 6 Конвенції.

Що стосується інших заявників, Суд наголосив на відсутності положення, яке б поширювало юрисдикцію Касаційного суду на кримінальні справи осіб, які не є міністрами, що надавало б йому право розгляду злочинів, пов'язаних з тими, за які віддано під суд міністрів. Те, що норми стосовно зв'язку між злочинами застосовуватимуться, можна було передбачити, виходячи з теоретичного висновку і прецедентного права, але ці фактори не могли виправдати висновку про те, що норма стосовно зв'язку була «встановлена законом», особливо з огляду на те, що Касаційний суд сам ухвалив, що порушення в цьому суді провадження проти осіб, які ніколи не обіймали міністерських посад, було результатом застосування статті 103 Конституції, а не положень Кодексу кримінального розслідування або Судового кодексу. З огляду на те, що норма стосовно зв'язку між злочинами не була встановлена законом, Суд зауважив, що Касаційний суд не був судом, «встановленим законом», у контексті статті 6, щоб мати юрисдикцію розглядати справи інших чотирьох заявників.

Виходячи з цих висновків, Суд визнав, що не було необхідності розглядати скарги цих заявників щодо порушень інших положень Конвенції.

Суд не визнав будь-якого порушення статті 6, розглядаючи інші скарги заявників за цією статтею, а саме: що Касаційний суд не був повністю безстороннім і незалежним; скаргу на відмову Касаційного суду передати преюдиційні питання до суду адміністративної юрисдикції і процедури; що Касаційний суд взяв до уваги деякі заяви пана Сталпора, зроблені ним до порушення проти нього судового провадження, і що справу пана Ерманю не було розглянуто «упродовж розумного строку».

Стаття 7 Конвенції

Суд зауважив, що у рішенні від 5 квітня 1996 року Касаційний суд визнав пана Куама і пана Ерманю винними, зокрема у підробці документів і їх використанні, що класифікується Кримінальним кодексом як злочини (crimes). Однак, визнавши наявність пом'якшувальних обставин, Касаційний суд ухвалив, що ці діяння, як і інші правопорушення, вчинені заявниками, є менш тяжкими правопорушеннями (délits). У бельгійському законодавстві класифікація злочину визначалася не відповідно до покарання, яке може застосовуватися, а відповідно до покарання, яке застосовується фактично. Отже, дата рішення суду мала бути вирішальним чинником у визначенні того, чи погашене судове переслідування давністю. Виходячи з цього, Касаційний суд взяв до уваги строк давності стосовно менш тяжких злочинів. Згодом, застосовуючи положення Закону від 24 грудня 1993 року одразу, а також після урахування того, що вчинені злочини не були погашені давністю на день набуття законом чинності, суд визнав, що правильний строк давності становить п'ять років від моменту вчинення злочинів і цей строк можна подовжити, у разі виникнення справи, на новий п'ятирічний період, починаючи з дня вжиття заходу, яким подовжується строк давності і який на законних підставах вживається до спливу першого п'ятирічного строку. Ухвалюючи таке рішення, Касаційний суд керувався своєю прецедентною практикою, відповідно до якої закони, що змінюють норми стосовно строків давності, мають вважатися в Бельгії законами щодо питань юрисдикції і процедури. Отже, звідси випливав загальновизнаний принцип, що, за винятком випадків, стосовно яких чітко передбачено інше, процедурні норми застосовуються безпосередньо до судових проваджень, які здійснюються в даний час.

Подовження строку давності на підставі Закону від 24 грудня 1993 року і пряме застосування цього закону Касаційним судом, звичайно, збільшило проміжок часу, упродовж якого могло б здійснюватися судове переслідування стосовно згаданих правопорушень, а отже, це погіршило позиції заявників, зокрема через те, що їхні очікування не справдилися. Однак це не становило порушення прав, ґарантованих статтею 7, оскільки цю статтю не можна тлумачити як таку, що забороняє подовження позовних строків шляхом безпосереднього застосування процесуального положення у відповідних справах, які ніколи не погашалися позовною давністю. Питання стосовно того, чи було б порушено статтю 7 у разі поновлення, на підставі правового положення, можливості покарання порушників за діяння, які вже не підлягають покаранню, оскільки є погашеними строком позовної давності, не було прийнятним у даній справі, а отже, Суд не мав необхідності розглядати це питання, навіть попри те, що, як стверджує пан Ерманю, Касаційний суд, розглядаючи його справу, ухвалив, що подовження строку було здійснене на підставі заходу, який на момент, коли його було вжито, не мав чинності.

Суд зауважив, що заявники, які не могли не знати про те, що діяння, у яких їх обвинувачували, могли стати підставою для судового переслідування проти них, були визнані винними у злочинах, стосовно яких судове переслідування ніколи не погашалося строком позовної давності. Діяння, про які йдеться, на час їх вчинення являли собою кримінальні злочини, і застосовані покарання не були тяжчими за ті, які застосовувалися на час їх вчинення. Отже, застосування Закону від 24 грудня 1993 року не спричинило заявникам більшої шкоди, ніж та, якої б вони зазнали на час, коли були вчинені ці злочини.

Стаття 41 Конвенції

Оскільки Суд не міг передбачити, яким би міг бути результат судового розгляду у разі дотримання статті 6, він відхилив скарги заявників щодо матеріальних збитків. Однак цілком зрозуміло, що заявники зазнали певної моральної шкоди, оскільки було порушено їхнє право, ґарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції. Виходячи з цього, Суд ухвалив, що держава-відповідач має сплатити — упродовж трьох місяців з дня набуття рішенням Суду статусу остаточного, відповідно до пункту 2 статті 44 Конвенції, — 300 000 бельгійських франків панові Мазі, панові Ерманю, панові Жаво та спадкоємцям пана Сталпора; пан Куам компенсації моральної шкоди не домагався.

Суд присудив 400 000 бельгійських франків панові Куаму і 760 000 бельгійських франків панові Мазі, панові Ерманю, панові Жаво та спадкоємцям пана Сталпора за судові витрати.

Суддя Конфорті висловив окрему думку, яка додається до цього рішення. Судді Розакіс, Бака і Лоренцен висловили окрему думку, яка частково не збігається з позицією більшості. Тексти окремої думки також додаються до судового рішення.