Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 2'2000

Назва
 
Рішення у справі «Ротару проти Румунії». Комюніке Секретаря Суду.
(Judgment in the case of Rotaru v. Romania)
 
Зміст
 

311
04.05.2000

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ «РОТАРУ ПРОТИ РУМУНІЇ»

У рішенні, ухваленому в Страсбурзі 6 квітня 2000 року у справі «Ротару проти Румунії» (Rotaru v. Romania), Європейський суд з прав людини постановив 16 голосами проти 1, що було допущено порушення статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод (право на повагу до приватного життя) і одноголосно — що було порушення статті 13 Конвенції (право на ефективний засіб правового захисту) та статті 6 Конвенції (право на справедливий судовий розгляд). Відповідно до статті 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив заявникові 63 450 французьких франків як компенсацію за матеріальну і моральну шкоду та судові витрати.

1. Основні факти

Заявник — Аурел Ротару (Aurel Rotaru), громадянин Румунії, 1921 року народження, проживає в м. Бирлад (Bârlad), Румунія.

1992 року заявник, якого в 1948 році було засуджено до року ув'язнення за критику комуністичного режиму, запровадженого в 1946 році, вчинив позов, у якому домагався надання йому прав, передбачених Указом № 118 1990 року для осіб, репресованих комуністичним режимом. Під час судового провадження, яке розпочалося в суді першої інстанції м. Бирлад, один із відповідачів, а саме — Міністерство внутрішніх справ подало до суду листа, який надійшов у міністерство 19 грудня 1990 року від Служби безпеки Румунії і в якому, зокрема, містилася інформація про політичну діяльність заявника у період з 1946 по 1948 рік. У цьому листі також повідомлялося, що в 1937 році пан Ротару був членом Християнської студентської асоціації ультраправого руху «леґіонерів» («legionnaire»).

Заявник вважав, що частина зазначеної інформації була хибною і наклепницькою — зокрема твердження, що він був членом ультраправого руху «леґіонерів», і тому порушив справу проти Служби безпеки Румунії, вимагаючи компенсації за завдану йому моральну шкоду, а також виправлення або знищення матеріалів, які містять неправдиву інформацію. Бирладський суд першої інстанції відхилив цю вимогу, а 15 грудня 1994 року Бухарестський апеляційний суд залишив це рішення без зміни. Обидва суди ухвалили, що вони не мають повноважень видати наказ про виправлення або знищення інформації, яка містилася в листі від 19 грудня 1990 року, оскільки ця інформація була зібрана колишньою Державною службою безпеки, а Служба безпеки Румунії є лише суб'єктом, якому ця інформація була передана для зберігання.

У листі від 6 липня 1997 року директор Служби безпеки Румунії поінформував Міністерство юстиції, що, як виявилося після подальшої перевірки архівів, зазначена інформація про членство в ультраправому русі «леґіонерів» стосувалася не заявника, а іншої особи з таким самим прізвищем. На підставі цього листа заявник домагався перегляду ухваленого апеляційним судом рішення від 15 грудня 1994 року і компенсування завданої шкоди. Ухвалою від 25 листопада 1997 року Бухарестський апеляційний суд скасував рішення від 15 грудня 1994 року й оголосив інформацію про колишнє членство заявника в ультраправому русі «леґіонерів» недійсною. Ухвали щодо вимоги про компенсування шкоди cуд не виніс.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 22 лютого 1995 року. Оголосивши заяву прийнятною, Комісія у своїй доповіді від 1 березня 1999 року висловила одностайну думку, що було порушено статті 8 і 13 Конвенції. Комісія передала справу до Суду 3 червня 1999 року. Заявник також порушив справу в Суді 20 червня 1999 року.

7 липня 1999 року, згідно з перехідними положеннями Протоколу № 11 до Конвенції, колеґія Великої палати ухвалила, що справу розглядатиме Велика палата. Відкрите слухання справи Великою палатою відбулося 19 січня 2000 року.

Судове рішення постановлене Великою палатою, до складу якої увійшло сімнадцять суддів:

Люціус Вільдхабер (Luzius Wildhaber, Швейцарія), Голова Суду

Елізабет Палм (Elisabeth Palm, Швеція)

Антоніо Пастор Рідруехо (Antonio Pastor Ridruejo, Іспанія)

Джованні Бонелло (Giovanni Bonello, Мальта)

Єжи Макарчик (Jerzy Makarczyk, Польща)

Ріца Тюрмен (Riza Türmen, Туреччина)

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція)

Франсуаза Тюлкен (Françoise Tulkens, Бельгія)

Вєра Стражницька (VieraStrážnická, Словаччина)

Пер Лоренцен (Peer Lorenzen, Данія)

Марк Фішбах (Marc Fischbach, Люксембург)

Володимир Буткевич (Україна)

Хосе Касадеваль (Josep Casadevall, Андорра)

Андраш Бака (András Baka, Угорщина)

Райт Марусте (Rait Maruste, Естонія)

Снежана Ботучарова (Snejana Botoucharova, Болгарія)

Ренате Вебер (Renate Weber, Румунія), суддя ad hoc,

а також Мікеле де Сальвія (Michele de Salvia), Секретар Суду.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявник скаржився на порушення його права на приватне життя з огляду на те, що служба безпеки Румунії зберігала матеріали з інформацією про його приватне життя, а також з огляду на неможливість спростувати неправдиву інформацію. При цьому заявник посилався на статтю 8 Європейської конвенції з прав людини. Він також скаржився на відсутність ефективного засобу правового захисту в національному органі, який міг ухвалити рішення стосовно його заяви про виправлення або знищення матеріалів з неправдивою інформацією, а також на відмову судів розглянути його заяви стосовно компенсації витрат і шкоди, що, за його словами, було порушенням його права на справедливий судовий розгляд. Заявник при цьому посилався на статті 13 і 6 Конвенції.

Рішення Суду

Попередні заперечення Уряду

і) Наявність у заявника статусу потерпілого

Суд зазначив, що заявник скаржився на зберігання таємного архіву, в якому містилася інформація про нього, і на публічне розкриття цих матеріалів під час судового провадження. Суд визнав, що у зв'язку з цим заявник має право вимагати надання йому статусу потерпілого внаслідок порушення Конвенції.

Щодо рішення Бухарестського апеляційного суду від 25 листопада 1997 року, Суд припустив, що це рішення певною мірою можна вважати сатисфакцією у зв'язку з існуванням в матеріалах стосовно заявника інформації, яка виявилася неправдивою. Разом з тим Суд додержується думки, що така сатисфакція була тільки частковою і в будь-якому разі, виходячи з прецедентної практики, недостатньою для позбавлення заявника статусу потерпілого.

Суд дійшов висновку, що заявник міг вимагати визнання його потерпілим у цілях статті 34 Конвенції.

іі) Вичерпання національних засобів правового захисту

Щодо заяви Уряду про те, що заявник не вичерпав національних засобів правового захисту, оскільки не вчинив позову на підставі Указу № 31/1954, який стосується фізичних і юридичних осіб, Суд зауважив, що між цим арґументом Уряду і конкретними обставинами скарги, поданої заявником з посиланням на статтю 13 Конвенції, існує безпосередній зв'язок. Отже, Суд приєднав це заперечення Уряду до суті справи.

Стаття 8 Конвенції

Суд зауважив, що лист Служби безпеки Румунії від 19 грудня 1990 року містив різну інформацію про життя заявника, зокрема про його навчання, політичну діяльність та кримінальне минуле; деякі з цих даних були зібрані понад п'ятдесят років тому. На думку Суду, така інформація, якщо вона систематично збиралася і зберігалася в архіві представниками державного органу, лежить у сфері застосування пункту 1 статті 8 (приватне життя) Конвенції. Отже, стаття 8 застосовується.

Суд вважає, що зберігання і використання цієї інформації разом з відмовою надати заявникові можливість спростувати її становило втручання в його право на повагу до сімейного життя, ґарантоване пунктом 1 статті 8.

Для того щоб таке втручання не суперечило статті 8, воно мало здійснюватися «згідно із законом», мати законну мету, як цього вимагає пункт 2, а також бути необхідним у демократичному суспільстві для досягнення цієї мети.

У зв'язку з цим, зазначив Суд, своїм рішенням від 25 листопада 1997 року Бухарестський апеляційний суд підтвердив, що Служба безпеки Румунії, як суб'єкт, якому були довірені архіви колишньої служби безпеки, мала законні підстави для зберігання згадуваної інформації. Звідси, Суд міг дійти висновку, що зберігання інформації про приватне життя заявника здійснювалося на підставі законодавства Румунії.

Щодо вимоги передбачуваності, Суд зауважив, що в національному законодавстві немає положень, які б встановлювали обмеження щодо виконання таких повноважень. Наприклад, національне законодавство не визначає, який вид інформації дозволяється збирати, проти якої категорії людей можуть вживатися заходи спостереження, такі, як збір та зберігання інформації, за яких обставин такі заходи можуть бути вжиті чи які правила мають бути дотримані. До того ж закон не встановлює обмежень щодо давності інформації або тривалості її зберігання.

Стаття 45 надала право Службі безпеки Румунії перебрати на себе функцію зберігання і використання архівів, які належали колишній службі безпеки, що діяла на території Румунії. Ця стаття послужила підставою, на якій було дозволено ознайомлення з документами цієї служби з дозволу її директора. Суд зауважив, що в цій статті не міститься жодного чітко сформульованого, конкретного положення стосовно осіб, яким дозволено ознайомлюватися з матеріалами архіву, характеру матеріалів, правил, що мають бути дотримані, або стосовно порядку можливого використання інформації, одержаної таким чином.

Суд також зазначив, що, хоча стаття 2 Закону надавала право відповідним органам дозволяти втручання, необхідне для запобігання та протидії загрозі для національної безпеки, підстави, на яких дозволялося таке втручання, не були визначені достатньо чітко.

Суд також зауважив, що румунська система збору та зберігання інформації не передбачає жодних ґарантій, і при цьому Закон № 14/1992 не передбачає жодної процедури нагляду ні під час здійснення заходів такого втручання згідно з відповідним наказом, ні після цього.

У зв'язку з цим Суд дійшов висновку, що національне законодавство не визначає з достатньою чіткістю сферу і характер здійснення відповідних дискреційних повноважень, покладених на державні органи. Суд визнав, що зберігання і використання інформації щодо приватного життя заявника Службою безпеки Румунії здійснювалося не «згідно із законом». Уже сам цей факт є достатнім для того, щоб визнати наявність порушення статті 8. До того ж у даній справі встановлення цього факту позбавило Суд необхідності розглядати питання законності мети, з якою вживалися заходи, і визначати, чи були вони «необхідними в демократичному суспільстві», виходячи з припущення, що мета була законною.

Отже, у справі було допущено порушення статті 8.

Стаття 13 Конвенції

Суд зауважив, що стаття 54 указу передбачала можливість подання до суду загального позову з метою захисту незаконно порушених нематеріальних прав. Проте рішенням від 25 листопада 1997 року Бухарестський апеляційний суд засвідчив, що Служба безпеки Румунії має право, згідно з національним законодавством, зберігати інформацію стосовно заявника, зібрану колишньою службою безпеки цієї держави. Уряд не встановив існування будь-якого рішення національних органів, яке могло служити прецедентом у такому питанні. Отже, не було доведено, що такий засіб захисту був би ефективним. Виходячи з цього, попереднє заперечення Уряду має бути відхилене.

Щодо механізму нагляду, який передбачається Законом № 187/1999, якщо припускати, що передбачену законом раду було засновано, Суд зауважив, що ні положення, на які спирається Уряд-відповідач, ні будь-які інші положення цього закону не надають можливості заперечення проти зберігання представниками державних органів інформації стосовно приватного життя особи або спростування такої інформації. Механізм нагляду, передбачений статтями 15 і 16, стосується лише розголошення інформації щодо особи деяких співробітників Секурітати (Securitate) та аґентури.

Суд не поінформували про будь-яке інше положення законодавства Румунії, яке б давало змогу заперечувати проти зберігання службою безпеки інформації стосовно приватного життя заявника або спростовувати таку інформацію.

Отже, Суд дійшов висновку, що заявник є потерпілим від порушення статті 13.

Стаття 6 Конвенції

Позов заявника про компенсування моральної шкоди та судових витрат був цивільним у контексті пункту 1 статті 6, і Бухарестський апеляційний суд мав юрисдикцію розглянути його.

Виходячи з цього, на думку Суду, те, що апеляційний суд не розглянув цього позову, порушило право заявника на справедливий судовий розгляд у контексті пункту 1 статті 6.

Отже, було також допущено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

Стаття 41 Конвенції

На цих підставах Суд вважає, що оскаржувані дії були серйозним втручанням у права пана Ротару і що присудження йому 50 000 французьких франків становитиме для нього справедливу сатисфакцію за зазнану шкоду.

Щодо вимоги заявника про компенсацію за судові витрати, Суд задовольнив її повністю, тобто присудив йому 13 450 французьких франків з вирахуванням суми, виплаченої йому Радою Європи як правову допомогу.

Судді Вільдхабер, Лоренцен, Бонелло виклали окремі думки, які додаються до рішення Суду. Судді Макарчик, Тюрмен, Коста, Тюлкен, Касадеваль, Вебер приєдналися до думки судді Вільдхабера.

 

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua