Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Репетитор англійської мови
Петропавлівська Борщагівка.
Англійська для школярів.
 


Стаття з журналу № 2'2000

Назва
 
Рішення у справі «L. проти Фінляндії». Комюніке Секретаря Суду.
(Judgment in the case of L. v. Finland)
 
Зміст
 

294
27.04.2000

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ «L. ПРОТИ ФІНЛЯНДІЇ»

У рішенні, ухваленому в Страсбурзі 27 квітня 2000 року у справі «L. проти Фінляндії» (L. v. Finland), Європейський суд з прав людини одностайно постановив, що було порушено пункт 1 статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) і що не було порушення статті 8 (право на повагу до сімейного життя) та статті 13 (право на ефективний засіб правового захисту) Європейської конвенції з прав людини. Відповідно до статті 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив заявникам 35 000 фінських марок як компенсацію за судові витрати, з вирахуванням суми, виплаченої Радою Європи як правову допомогу.

1. Основні факти

Ця справа стосувалася заяви, порушеної батьком і дідусем, громадянами Фінляндії. Особа заявників не розкривається.

Заявник-батько має двох дочок, 1985 і 1991 років народження. Після народження другої дитини матір кілька разів клали в лікарню у зв'язку зі станом її психічного здоров'я. У січні 1992 року дітей віддали під тимчасову державну опіку за підозрою, що вони зазнали і далі могли зазнавати статевого розбещення. Рада соціального забезпечення обмежила доступ батьків до старшої дочки у госпіталі двома відвідуваннями на тиждень і не розкривала місцезнаходження молодшої дочки. Батьки звернулися зі скаргою до окружного адміністративного суду.

Психіатричне обстеження старшої дочки не виявило жодних ознак її статевого розбещення. Згодом її помістили у той самий сімейний дитячий будинок, де була її сестра. У червні 1992 року батькам було дозволено відвідати дітей — уперше після віддання їх до сімейного дитячого будинку.

У березні 1992 року Рада соціального забезпечення ухвалила рішення про влаштування дітей під державну опіку через неспроможність батьків забезпечити для них умови розвитку і виховання чи елементарні умови їхньої безпеки. Батьки спочатку звернулися зі скаргами до окружного адміністративного суду, який відхилив їхні скарги, не проводячи усного розгляду, і потім — до Верховного адміністративного суду, який відхилив скаргу.

У період з 1992 по 1999 рік Рада соціального забезпечення і далі обмежувала для батька кількість відвідувань, і він бачив своїх дітей лише кілька разів на рік; бабусі та дідусеві взагалі заборонили бачитися з ними, оскільки вважалося, що вони вносять неспокій у життя онуків у дитячому будинку та заважають навчанню старшої онуки.

Заявники знов звернулися зі скаргою і зажадали проведення усного розгляду, на якому було б розроблено план щодо державної опіки, спрямований на возз'єднання їхньої сім'ї. Окружний адміністративний суд відхилив їхні скарги без проведення усного розгляду, якого вимагали обидва заявники. Ці рішення не підлягали оскарженню.

На початку 1994 року батьки почали жити нарізно і в 1996 році розлучилися.

У вересні 1994 року Рада відхилила прохання заявника-батька скасувати розпорядження про віддання дітей під державну опіку. Заявник-дідусь подав скаргу проти заборони доступу до онуків. Суд відхилив їхні скарги без проведення усного розгляду. Верховний адміністративний суд відхилив прохання заявника-батька про проведення усного розгляду і підтвердив чинність рішення окружного адміністративного суду. Скарги заявників щодо рішень Ради 1995 і 1996 років були відхилені Верховним адміністративним судом без проведення усного розгляду.

Старша дочка заявника-батька пройшла повторне психіатричне обстеження в 1996 році. За свідченням лікаря, вона прямо заявила, що не бажає бачити батька частіше, ніж раніше (відповідно до режиму відвідування), і що вона взагалі не бажає бачити бабусю і дідуся. Лікар також засвідчив, що обстеження підтвердило підозри щодо розбещення. У 1997 році заявники звернулися до Національного управління з медично-правових справ з оскарженням результатів обстеження, проведеного дитячим психіатром і психологом лікарні. Скаргу було визнано недостатньо обґрунтованою.

У 1998 році дію обмеження доступу до дітей було подовжено на тій підставі, що обидва заявники чинили статеве розбещення старшої дівчинки. Заявники рішення не оскаржили.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 7 вересня 1994 року. Справу було передано до Європейського суду з прав людини 1 листопада 1998 року. Розгляд відбувся 8 червня 1999 року.

Судове рішення постановлене палатою, до складу якої увійшло сім суддів:

Ґеорґ Ресс (Georg Ress, Німеччина), голова

Матті Пеллонпя (Matti Pellonpää, Фінляндія)

Іренеу Кабраль Баррето (Ireneu Cabral Barreto, Португалія)

Володимир Буткевич (Україна)

Ніна Важич (Nina Vajic, Хорватія)

Джон Хедіґан (John Hedigan, Ірландія)

Снежана Ботучарова (Snejana Botoucharova, Болгарія),

а також пан Венсан Берже (Vincent Berger), секретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявники скаржилися на порушення їхнього права на сімейне життя, ґарантованого статтею 8 Конвенції, оскільки заходи, вжиті органами влади, не мали за мету успішне возз'єднання сім'ї. Вони також скаржилися на порушення їхнього права на справедливий судовий розгляд, ґарантованого пунктом 1 статті 6 Конвенції, у зв'язку з відмовою окружного адміністративного суду провести усний розгляд їхньої справи.

Крім того, вони скаржилися на те, що їх було позбавлено ефективного засобу захисту, ґарантованого статтею 13.

Рішення Суду

Статті 8 і 13

Суд розглянув скаргу за статтею 8 разом зі скаргою, зробленою на підставі статті 13.

Суд нагадав, що взаємне право батьків і дитини жити разом одне з одним, так само як і дідуся та бабусі, становить принциповий елемент сімейного життя, і заходи національних органів, що заважають здійсненню такого права, є втручанням у право на повагу до сімейного життя, ґарантованого статтею 8. Оскаржені заходи, і це не заперечувалося, були явним втручанням у це право, на порушення статті 8, якщо ці заходи були вжиті «не відповідно до закону», не мали законної мети і не могли розглядатися як «необхідні в демократичному суспільстві».

У цій справі Суд визнав, що це втручання було здійснене «відповідно до закону» і що відповідний закон Фінляндії, безперечно, призначений захистити «здоров'я і мораль», а також «права і свободи» дітей. Суд встановив, що віддання дітей під опіку було не лише виправданим, а й «необхідним у демократичному суспільстві» заходом, беручи до уваги те, що національні органи діяли в межах наданого їм критерію оцінки такої необхідності. Суд також визнав, що та можливість оскарження дій органів, яку мали заявники в окружному адміністративному суді та Верховному адміністративному суді, задовольняла умови статті 13 (право на ефективний засіб захисту).

Суд нагадав, що, як правило, взяття дитини під опіку слід розглядати як тимчасовий захід, який має припинятися одразу з настанням обставин, які дозволяють зробити це; при цьому ставиться остаточна мета — возз'єднання справжнього батька (матері) і дитини. Суд вирішив, що питання виправданості подовження періоду опіки має бути оцінене в контексті обставин справи та їхнього розвитку, починаючи з 1992 року. У зв'язку з цим Суд урахував той факт, що заявник-батько та мати дітей розлучилися ще до подання клопотання про скасування розпорядження про опіку, а отже, на той час уже не становили сім'ю. Також потрібно було врахувати права й інтереси матері. За цих обставин національні органи влади могли, здійснюючи своє дискреційне право, вважати, що розпорядження про подальшу опіку найкращим чином відповідає інтересам дітей.

Суд зазначив, що, попри значне обмеження доступу заявника-батька до дітей, він мав змогу реґулярно відвідувати їх. Виходячи з обставин справи, ухвали, прийняті стосовно його можливості бачити дітей, вважаються такими, що задовольняють принцип пропорційності і, отже, є необхідними в демократичному суспільстві. Заявника-дідуся підозрювали в статевому розбещенні старшої дитини, і згодом обидві дівчинки дали зрозуміти, що вони взагалі не бажають з ним бачитися. Отже, Суд визнав, що національні органи влади мали підстави вважати згадане обмеження необхідним у демократичному суспільстві. Суд також переконався в тому, що можливість заявників оскаржити дії органів влади в окружному адміністративному суді задовольняла умови статті 13 Конвенції. Виходячи з цього, Суд дійшов висновку, що заходи, про які йдеться, не становили порушення статей 8 і 13.

Пункт 1 статті 6

Спочатку Суд нагадав, що документ про ратифікацію Конвенції, поданий 10 травня 1990 року Урядом Фінляндії, містив застереження, згідно з яким Фінляндія не могла ґарантувати право на усний розгляд у певних судах. Однак 1 грудня 1996 року це застереження було вилучене в частині, що стосувалася адміністративних судів, тобто перед тим, як в окружному адміністративному суді було розпочато провадження, в результаті якого суд виніс ухвалу від 17 березня 1997 року. З цього приводу Суд зауважив, що на жодній стадії попередніх судових проваджень усного розгляду не було. Отже, беручи до уваги характер зазначених питань, а також значення, яке мав би такий розгляд для заявників, Суд визнав непереконливим арґумент щодо існування виняткових обставин, які виправдовували звільнення від обов'язку проведення такого розгляду.

Таким чином, з огляду на те, що окружний адміністративний суд не провів усного розгляду під час провадження, яке закінчилося 17 березня 1997 року, Суд дійшов висновку про наявність порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

Стаття 41 Конвенції

Заявники стверджували, що внаслідок порушення статті 8 вони зазнали моральної шкоди, але вони не домагалися компенсації за стверджувані порушення статей 6 і 13. Суд зазначив, що підставою для присудження справедливої сатисфакції може бути лише той факт, що заявники не здійснили свого права на усний судовий розгляд. Отже, Суд дійшов висновку, що визнання ним порушення пункту 1 статті 6 само по собі становить достатню справедливу сатисфакцію стверджуваної заявниками моральної шкоди. На підставі вимоги заявників щодо компенсації судових витрат, Суд присудив їм 35 000 фінських марок за судові витрати, з вирахуванням суми правової допомоги, яку було отримано від Ради Європи.

 

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2024 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua