257
06.04.2000

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ
«АТАНАССОҐЛУ ТА ІНШІ ПРОТИ ШВЕЙЦАРІЇ»

У рішенні, ухваленому в Страсбурзі 6 квітня 2000 року у справі «Атанассоґлу та інші проти Швейцарії» (Athanassoglou and Others v. Switzerland) Європейський суд з прав людини постановив дванадцятьма голосами проти п'яти, що пункт 1 статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) і стаття 13 (право на ефективний засіб судового захисту) Європейської конвенції з прав людини у цій справі не застосовуються.

1. Основні факти

Заявники — Енді Атанассоґлу (Andy Athanassoglou), Урсула Атанассоґлу (Ursula Athanassoglou), Мартін Шлампф (Martin Schlumpf), Антуанета Швейкхардт (Antoinette Schweickhardt), Клаудіус Фішер (ClaudiusFischer), Піус Бессір (Pius Bessire), Катаріна Бессір (Katharina Bessire) та Клаудіа Рюґсеґґер (ClaudiaRüegsegger), усі громадяни Швейцарії, проживають у селах Вілліґен (Villigen), Вюренлінґен (Würenlingen), Боттстейн (Böttstein) та Клейндоттінґен (Kleindöttingen), що містяться у зоні № 1 поблизу реактора № 2 атомної електростанції у Безнау (Beznau), кантон Аарґау (Aargau).

18 грудня 1991 року приватна компанія «Нордостшвейзеріше Крафтверке АГ» («НОК») (Nordostschweizerische Kraftwerke AG («NOK»)), яка управляє атомною станцією з 1971 року, звернулася до Федеральної ради Швейцарії (уряд) з проханням про подовження строку дії своєї ліцензії на управління на невизначений строк.

На 28 квітня 1992 року федеральне відомство з питань енергетики отримало понад 18 400 звернень з протестами, чималу кількість яких було подано з Німеччини та Австрії. У своїх протестах заявники зверталися до федерального відомства з проханням не подовжувати строк дії ліцензії на управління і видати розпорядження про негайне закриття атомної станції. Вони виступали проти подовження строку дії ліцензії на управління станцією з огляду на ризик, який, як вони стверджують, існує щодо їхнього права на життя, фізичного здоров'я та майна. На їхню думку, атомна станція не задовольняє сучасних стандартів безпеки з огляду на серйозні та непоправні конструкційні дефекти, через які можливість аварії значно зросла.

12 грудня 1994 року Федеральна рада відхилила всі протести як безпідставні і надала «НОК» ліцензію на управління, строк дії якої спливає 31 грудня 2004 року.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 9 червня 1995 року. Оголосивши заяву прийнятною, Комісія у своїй доповіді від 15 квітня 1998 року висловила думку, що не було порушення пункту 1 статті 6 (15 голосів проти 15 з урахуванням вирішального голосу виконувача обов'язків голови) та що не було порушення статті 13 (16 голосів проти 14). Справу було передано до Європейського суду з прав людини 1 листопада 1998 року.

Судове рішення постановлене Великою палатою, до складу якої увійшло сімнадцять суддів:

Елізабет Палм (Elisabeth Palm, Швеція), голова

Люціус Вільдхабер (Luzius Wildhaber, Швейцарія)

Антоніо Пастор Рідруехо (Antonio Pastor Ridruejo, Іспанія)

Єжи Макарчик (Jerzy Makarczyk, Польща)

Пранас Куріс (Pranas Kuris, Литва)

Ріца Тюрмен (Riza Türmen, Туреччина)

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція)

Франсуаза Тюлкен (Françoise Tulkens, Бельгія)

Вєра Стажницька (Viera Strážnická, Словаччина)

Марк Фішбах (Marc Fischbach, Люксембург)

Володимир Буткевич (Україна)

Хосе Касадеваль (Josep Casadevall, Андорра)

Бостьян Жупанчич (Boštjan Zupancic, Словенія)

Ханна Софія Ґрев (Hanne Sophie Greve, Норвегія)

Андраш Бака (András Baka, Угорщина)

Райт Марусте (Rait Maruste, Естонія)

Снежана Ботучарова (Snejana Botoucharova, Болгарія),

а також Пол Махоуні (Paul Mahoney), заступник Секретаря.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявники скаржаться на те, що їм було відмовлено у доступі до суду, що є порушенням пункту 1 статті 6 Конвенції. Вони також стверджують наявність порушення статті 13 на підставі того, що стосовно рішення про поновлення ліцензії на управління атомною станцією Безнау-ІІ вони не мали ефективного судового захисту відповідно до національного права, що дало б їм змогу оскаржити порушення їхнього права на життя, відповідно до статті 2, або їхнього права на повагу до фізичного здоров'я, відповідно до положень статті 8.

Рішення Суду

Попереднє заперечення Уряду

Уряд виклав попереднє заперечення щодо неспроможності використати всі національні засоби судового захисту. Виступаючи в Комісії, Уряд відхилив звинувачення і відповів, що заявники могли подати заяву про відкриття цивільної справи на підставі Цивільного кодексу Швейцарії. Хоча не було подано жодної заяви проти рішення про надання ліцензії на управління атомною станцією, цивільні позови щодо майнових та суміжних прав могли б стати підставою (за умови дотримання умов) для судового захисту цих прав, наприклад, шляхом видачі розпорядження про закриття атомної станції, навіть якби таке рішення не спричиняло, по суті, скасування чинності ліцензії на управління атомною станцією.

Суд вважає, що арґумент Уряду настільки тісно пов'язаний із суттю скарг заявників за пунктом 1 статті 6, що попереднє заперечення має бути додане до справи.

Пункт 1 статті 6 Конвенції

На думку Суду, факти у цій справі не дають достатніх підстав для того, щоб розглядати її інакше, ніж справу Бальмера-Шафрота та інших (Balmer-Schafroth and Others) (рішення від 26 серпня 1997 року, Reports of Judgments and Decisions, 1997-IV, с. 1346). Не можна сказати, що нова доповідь Інституту прикладної екології (Öko-Institut — Institut für angewandte Ökologie e. V.), Дармштадт, Німеччина, у цій справі більшою мірою, ніж експертні доповіді, подані тими, хто висловлював заперечення у справі Бальмера-Шафрота, продемонструвала, що на той час діяльність атомної станції Безнау-ІІ становила для заявників небезпеку не лише серйозного, а й конкретного характеру, і головне — була нагальною. Матеріали, підготовлені заявниками з власної ініціативи і подані вже після закінчення письмової процедури, також не продемонстрували таких наслідків, пов'язаних із постачанням ядерного пального на атомну станцію протягом відповідного періоду часу. А отже, Суд не міг не дійти такого самого висновку щодо фактів у цій справі, як і в справі Бальмера-Шафрота, а саме — що зв'язок між рішенням Федеральної ради та правами, ґарантованими національним законодавством, на які посилаються заявники, був надто несуттєвий та віддалений. Суд постійно наголошує, що несуттєві зв'язки або віддалені наслідки є недостатніми для того, щоб привести в дію пункт 1 статті 6.

Справді, видавалося, що заявники у своїх поясненнях Суду погодилися, що вони стверджували не стільки конкретну і нагальну небезпеку щодо себе, скільки загальну небезпеку, пов'язану з усіма атомними станціями. Багато обґрунтувань, на які вони посилалися, були пов'язані з безпекою, екологічними і технічними аспектами, притаманними використанню атомної енергії. Однак Суд вважає, що питання найкращого вреґулювання використання атомної енергії є для кожної Договірної держави політичним рішенням, яке має вирішуватися відповідно до її демократичних процедур. Пункт 1 статті 6 вимагає, щоб особам було надано доступ до суду в усіх випадках, коли йдеться про спірне питання щодо неправомірного втручання у те чи інше (цивільне) право, яке визнається національним законодавством. Проте це законодавство не надало їм інших прав щодо подальшого подовження строку дії ліцензії та функціонування станції, ніж права за Цивільним кодексом, які стосуються шкоди та фактичного відчуження майна. У завдання Суду не входило вивчення гіпотетичного питання, чи могли заявники продемонструвати серйозну, конкретну і нагальну небезпеку для себе внаслідок діяльності АС Безнау-ІІ. Судовий захист у рамках Цивільного кодексу був би достатнім для задоволення вимог пункту 1 статті 6, як стверджував Уряд у контексті своїх попередніх заперечень.

Таким чином, аналогічно, у Суду не було необхідності приймати рішення щодо попереднього заперечення Уряду.

У підсумку, результат процесуальної дії Федеральної ради був визначальним у головному питанні — чи мав бути подовжений строк дії ліцензії на діяльність АС, але не для «визначення» якогось «цивільного права», скажімо, права на життя, права на фізичне здоров'я та права власності, що їх швейцарське законодавство надало заявникам як окремим особам. Отже, пункт 1 статті 6 не застосовується у цій справі.

Стаття 13 Конвенції

Суд вважає, що зв'язок між рішенням федерального суду та правами, передбаченими національним законодавством щодо захисту життя, фізичного здоров'я та власності, на які посилаються заявники, був надто несуттєвим і віддаленим, щоб зумовити застосування пункту 1 статті 6. Таким чином, цей факт у справі також веде до висновку (на підставі віддаленості), що стосовно рішення Федеральної ради заявники не виклали обґрунтованої заяви про порушення статті 2 або статті 8 Конвенції, а отже, не мають права на правовий захист, відповідно до статті 13. У висновку, як і в справі Бальмера-Шафрота, Суд визнав застосування статті 13 неприйнятним.

Судді Коста, Тюлкен, Фішбах, Касадеваль і Марусте виклали спільну окрему думку, яка не збігається з позицією більшості. Вона додається до судового рішення.