116
16.02.2000

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ «АМАНН ПРОТИ ШВЕЙЦАРІЇ»

У рішенні, ухваленому в Страсбурзі 16 лютого 2000 року у справі «Аманн проти Швейцарії» (Amann v. Switzerland), Європейський суд з прав людини одностайно постановив, що порушено статтю 8 (право на повагу до приватного життя і до таємниці кореспонденції) Європейської конвенції з прав людини. Суд також одностайно постановив, що статтю 13 (право на ефективний засіб правового захисту) порушено не було. Згідно зі статтею 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив заявникові 7082,15 швейцарського франка за судові витрати.

1. Основні факти

Заявник — Герман Аманн (Hermann Amann), громадянин Швейцарії, 1940 року народження, проживає у Бериконі (Berikon), Швейцарія.

На початку 1980-х років заявник, що є підприємцем, імпортував до Швейцарії депілятори, які рекламував у журналах. 12 жовтня 1981 року заявникові зателефонувала жінка з посольства колишнього Радянського Союзу в Берні, щоб замовити депілятор «Perma Tweez». Федеральна прокуратура (Federal Public Prosecutor's Office) (прокуратура) перехопила цю телефонну розмову, після чого звернулася до розвідувальної служби поліції Цюріхського кантону з проханням провести розслідування стосовно діяльності заявника.

У грудні 1981 року на підставі рапорту, складеного цюріхською поліцією, прокуратура завела на заявника картку для зберігання її в картотеці служби національної безпеки. У картці, зокрема, зазначалося, що заявника було «ідентифіковано як особу, яка здійснювала зв'язок із посольством Росії», і що він був підприємцем. Картці було присвоєно кодовий номер (1153:0) 614, що означає: «комуністична країна» (1), «Радянський Союз» (153), «встановлений факт шпигунства» (0) та «різноманітні контакти з країнами східного блоку» (614).

У 1990 році заявник дізнався про існування картотеки і звернувся до прокуратури з проханням подивитися свою картку. У вересні 1990 року йому було надано фотокопію, але у двох місцях текст було зачорнено.

Після марної спроби дізнатися про зміст зачорнених фраґментів тексту заявник вчинив до федерального суду адміністративний позов, вимагаючи, зокрема, 5000 швейцарських франків як компенсацію за незаконне внесення особистих даних про нього у картотеку прокуратури. У судовому рішенні від 14 вересня 1994 року, яке було вручено заявникові 25 січня 1995 року, федеральний суд відхилив позов на тій підставі, що особисті права заявника не зазнали будь-якого серйозного порушення.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 27 червня 1995 року. Оголосивши заяву прийнятною, Комісія у своїй доповіді від 20 травня 1998 року висловила думку, що було порушено статтю 8 (дев'ять голосів проти восьми) і що статтю 13 порушено не було (одноголосно). 24 листопада 1998 року Комісія передала справу до Суду.

Судове рішення постановлене Великою палатою, до складу якої увійшло 17 суддів:

Елізабет Палм (Elisabeth Palm, Швеція), голова

Люціус Вільдхабер (Luzius Wildhaber, Швейцарія)

Луїджі Феррарі Браво (Luigi Ferrari Bravo, Італія)

Ґаукур Йорундссон (Gaukur Jörundsson, Ісландія)

Люціус Кафліш (Lucius Caflisch, Швейцарія)

Іренеу Кабраль Баррето (Ireneu Cabral Barreto, Португалія)

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція)

Віллі Фурманн (Willi Fuhrmann, Австрія)

Карел Юнґвірт (Karel Jungwiert, Чехія)

Марк Фішбах (Marc Fischbach, Люксембург)

Бостьян Жупанчич (Boštjan Zupancic, Словенія)

Ніна Важич (Nina Vajic, Хорватія)

Джон Хедіґан (John Hedigan, Ірландія)

Вільгельміна Томассен (Wilhelmina Thomassen, Нідерланди)

Маргарита Цаца-Ніколовська (Margarita Tsatsa-Nikolovska, колишня республіка Югославії Македонія)

Еґілс Левіц (Egils Levits, Латвія)

Крістак Трая (Kristaq Traja, Албанія),

а також Мікеле де Сальвія (Michele de Salvia), Секретар Суду.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявник скаржився, що прослуховування телефонної розмови 12 жовтня 1981 року, заведення прокуратурою особистої картки та зберігання її у картотеці Швейцарської Конфедерації порушували положення статті 8 Європейської конвенції про захист прав людини та основних свобод. Також він скаржився, що не мав ефективного засобу правового захисту, у значенні статті 13 Конвенції, для того щоб одержати відшкодування за стверджувані ним порушення Конвенції.

Рішення Суду

Стаття 8 Конвенції

а) стосовно телефонної розмови

Суд зазначив, що захід, про який ідеться, а саме — прослуховування прокуратурою телефонної розмови 12 жовтня 1981 року, становив втручання у здійснення заявником свого права на повагу до його приватного життя та на таємницю кореспонденції.

Суд зазначив, що таке втручання порушує статтю 8, якщо воно не здійснюється «згідно із законом», не ставить однієї або більше законних цілей, про які йдеться у пункті 2 статті 8, і якщо воно, крім того, не є необхідним у демократичному суспільстві для досягнення цих цілей.

Розглядаючи питання правомірності, Суд мав з'ясувати, чи мало це втручання правові підстави у внутрішньому законодавстві, чи була у заявника можливість ознайомитися з ними і чи були вони для нього передбачуваними. Норма закону є «передбачуваною», якщо її сформульовано достатньо чітко, що дає змогу кожній особі — яка в разі потреби отримує відповідну консультацію — реґулювати свою поведінку. Суд неодноразово наголошував, що положення законодавства, які стосуються таємного стеження, мають бути деталізовані з особливою ретельністю.

У цій справі Суд звертає увагу на те, що статтю 1 указу Федеральної ради від 29 квітня 1958 року про поліційну службу федеральної прокуратури та статтю 17(3) Федерального закону про порядок кримінального провадження, на які посилався Уряд і відповідно до яких прокуратура «має забезпечувати розслідування та інформування в інтересах внутрішньої та зовнішньої безпеки Конфедерації», сформульовано в дуже загальних рисах, що не задовольняє вимог «передбачуваності». Що ж до статті 66 та наступних після неї статей Федерального закону про порядок кримінального провадження, які стосуються прослуховування телефонних переговорів, Уряд не спромігся довести, що умови застосування цих положень було додержано. Далі Суд зазначив, що, згідно з поданням Уряду, заявник не був об'єктом цього заперечуваного втручання, його було зафіксовано у записах телефонних переговорів випадково — під час проведення спостереження, спрямованого проти третьої сторони. Положення статті 66 та наступних за нею статей Федерального закону про порядок кримінального провадження стосуються передусім спостереження за особами, які підозрюються чи обвинувачуються у вчиненні злочину або серйозного правопорушення, чи навіть — третіх осіб, якщо припускається, що вони одержують від таких осіб або передають їм інформацію. Проте зазначені положення не реґламентують докладно випадків, коли під спостереження потрапляють особи, які не належать до жодної із зазначених категорій.

У зв'язку із наведеним вище Суд дійшов висновку, що втручання не було здійснено «згідно із законом». Отже, мало місце порушення статті 8 Конвенції.

b) стосовно картки

Насамперед Суд іще раз наголошує, що збір даних щодо «приватного життя» особи є дією, яка підпадає під застосування пункту 1 статті 8 Конвенції. У зв'язку з цим Суд зазначив, що поняття «приватне життя» не можна тлумачити у вузькому значенні.

Суд зауважив, що на заявника було заведено картку, в якій зазначалося, зокрема, що він був підприємцем і «здійснював зв'язок із посольством Росії». Суд дійшов висновку, що ці дані, безперечно, стосуються «приватного життя» заявника; отже, у цьому випадку має застосовуватися стаття 8 Конвенції.

Суд іще раз підкреслив, що збір органами державної влади даних стосовно окремої особи саме по собі є втручанням у її приватне життя у значенні статті 8. Подальше використання зібраної інформації вже не має стосунку до цього висновку Суду, і Суд не повинен розмірковувати над тим, чи є зібрана інформація таємною і чи завдав такий збір інформації якоїсь шкоди цій особі.

Той факт, зазначив Суд, що картка з даними про приватне життя заявника була заведена прокуратурою і зберігалася в картотеці Конфедерації, у цій справі не заперечувався. Отже, було допущено втручання у здійснення заявником свого права на повагу до приватного життя.

Таке втручання є порушенням статті 8, якщо воно не здійснюється «згідно із законом», не ставить однієї або більше законних цілей, зазначених у пункті 2, і до того ж не є необхідним у демократичному суспільстві для досягнення цих цілей.

Суд зауважив, що у цій справі положення законодавства, на які посилається Уряд, зокрема указ Федеральної ради від 29 квітня 1958 року про поліційну службу Федеральної прокуратури, Федеральний закон про порядок кримінального провадження та директиви Федеральної ради від 16 березня 1981 року, що реґламентують обробку особистих даних у сфері федерального управління, не містять чітких і докладних положень про збір, запис та зберігання інформації. Суд також вказав на те, що в національному законодавстві Швейцарії, зокрема у статті 66 (1ter) Федерального закону про порядок кримінального провадження, прямо говориться про те, що документи, в яких більше немає «потреби» чи які стали «непотрібними», мають бути ліквідовані; органи влади не знищили зібраних ними даних про заявника, коли стало очевидним, як це зазначав у своєму рішенні від 14 вересня 1994 року федеральний суд, що даний випадок не означав підготовки будь-яких кримінальних дій.

Виходячи з наведеного вище, Суд дійшов висновку, що для заведення картки на заявника та її зберігання у картотеці Конфедерації не було жодних правових підстав. Отже, було порушено статтю 8 Конвенції.

Стаття 13 Конвенції

Суд іще раз нагадує про вимогу статті 13 Конвенції, згідно з якою кожен, хто вважає себе потерпілим внаслідок будь-яких дій, що, на його думку, є несумісними з положеннями Конвенції, має бути забезпечений засобом правового захисту перед національними органами влади — як з метою досягнення рішення щодо його позову, так і для розв'язання, у разі потреби, питання про відповідну компенсацію шкоди. Однак це положення не означає, що справа заявника має бути вирішена на його користь.

Розглядаючи цю справу, Суд зауважив, що заявник зміг ознайомитися зі своєю карткою одразу, як тільки звернувся з цим проханням у 1990 році. Суд також зазначив, що у своєму адміністративному позові до федерального суду заявник скаржився, по-перше, на відсутність правових підстав для прослуховування його телефонної розмови та для заведення на нього картки і, по-друге, на відсутність у нього ефективного засобу правового захисту від зазначених дій. У зв'язку з цим Суд знову нагадує, що федеральний суд мав юрисдикцію для прийняття рішення за цими скаргами і своєчасно розглянув їх.

Виходячи з наведеного вище, Суд дійшов висновку, що заявник мав ефективний засіб правового захисту відповідно до швейцарського законодавства. Отже, статтю 13 Конвенції порушено не було.

Стаття 41 Конвенції

Заявник не стверджував, що зазнав якихось матеріальних збитків. Проте він вимагав 1000 швейцарських франків як компенсацію за моральну шкоду.

Суд постановив, що визнання порушень статті 8 Конвенції є достатньою компенсацією за моральну шкоду.

Заявник також вимагав 7082,15 швейцарського франка як компенсацію за судові витрати в органах Конвенції.

Суд визнав цю вимогу справедливою і задовольнив її у повному обсязі.