Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 2'2000

Назва
 
Рішення у справі «Ґарсія Манібардо проти Іспанії». Комюніке Секретаря Суду.
(Arrêt dans l'affaire García Manibardo c. Espagne)
 
Зміст
 

115
15.02.2000

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ «ҐАРСІЯ МАНІБАРДО ПРОТИ ІСПАНІЇ»

У рішенні, ухваленому в Страсбурзі 15 лютого 2000 року у справі «Ґарсія Манібардо проти Іспанії» (García Manibardo c. Espagne), Європейський суд з прав людини одностайно постановив, що порушено пункт1 статті 6 (право на справедливий судовий розгляд) Європейської конвенції з прав людини. На застосування статті 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив заявниці 520 572 іспанські песети на відшкодування збитків.

1. Основні факти

Заявниця — Флоренсія Ґарсія Манібардо (FlorensiaGarcía Manibardo), громадянка Іспанії, 1957 року народження, проживає у Віла-Сека.

10 жовтня 1990 року її чоловік загинув в автомобільній катастрофі. Страхова компанія пана Р., яка вважала, що саме він сидів за кермом машини, виплатила заявниці страхову суму в розмірі 18 250 000 песет у зв'язку зі смертю її чоловіка.

Вдова і діти особи, яка, як вважалося, була за кермом цієї машини, також отримали страховку, але, вважаючи отриману суму недостатньою, пані Р. від свого імені та від імені двох неповнолітніх дітей подала заяву судді-слідчому (№ 1) м. Ампоста, вимагаючи відшкодування від спадкоємців чоловіка заявниці і власника машини, який також загинув внаслідок аварії, а також від компанії, що застрахувала машину, яка зазнала аварії.

Заявниця від свого імені та від імені своїх дітей через адвоката, який представляв її інтереси «так, як би він діяв у якості адвоката за призначенням», усно опротестувала спрямовану проти неї заяву, посилаючись на «факти й мотиви, викладені в долученому (долучених) до цього документі (документах)». У цих документах, що фігурують у протоколі судового засідання від 5 липня 1994 року, заявниця письмово відповіла на арґументи позивачки і звернулася з проханням звільнити її від сплати судових витрат.

Суддя малої інстанції (№ 1) м. Ампоста, вважаючи, що за кермом машини сидів померлий чоловік заявниці, а не позивачки, постановив рішення про солідарну виплату спадкоємцями чоловіка заявниці та страховою компанією, яка застрахувала машину, а також, додатково, спадкоємцями власника цієї машини вдові пана Р. та її дітям суми розміром 18 мільйонів песет.

Після того як усі сторони подали скаргу на це рішення, той самий суддя малої інстанції поставив заявниці вимогу передання в депозит суми, визначеної в рішенні суду, як умову подання апеляції, яка б мала юридичну силу. Заявниця подала проти цього рішення зустрічну апеляцію (en reposicin), посилаючись на неможливість депонування суми, визначеної Audiencia provincial (суд провінції). Її апеляцію було прийнято, і заявницю звільнили від необхідності попереднього депонування визначеної суми.

Audiencia provincial Тараґони залишила рішення, винесене судом малої інстанції, без зміни, і відхилила апеляцію заявниці на тій підставі, що вона не депонувала визначену суму, а також не навела доказів того, що вона якось інакше намагалася виконати це рішення.

Тоді заявниця звернулася до Конституційного суду з апеляцією amparo, яку було відхилено рішенням від 10 березня 1997 року через відсутність у неї конституційних підстав.

Разом з тим суд першої інстанції Ампости на виконання рішення Audiencia provincial Тараґони видав розпорядження про конфіскацію майна заявниці і компанії, яка застрахувала машину, для того щоб мати можливість виплатити суму відшкодування пані Р.

7 січня 1997 року заявниця подала до суду першої інстанції (№ 1) Ампости письмове клопотання щодо звільнення її від сплати судових витрат від 23 червня 1994 року. 16 січня суд вирішив прийняти це клопотання до розгляду. Рішенням від 15 квітня 1997 року суд першої інстанції № 1 Ампости ухвалив звільнити заявницю від сплати судових витрат. З приводу цього рішення не було подано жодної апеляції.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 2 вересня 1997 року.

Після набрання чинності Протоколом № 11 до Конвенції 1 листопада 1998 року справу було передано до Суду.

Відповідно до пункту 1 правила 52 Реґламенту Суду, справу було передано до четвертої секції. 8 грудня 1998 року палата у складі семи суддів, утворена в цій секції, оголосила заяву частково прийнятною.

Судове рішення постановлене цією палатою, до складу якої увійшли судді:

Матті Пеллонпя (Matti Pellonpää, Фінляндія), голова

Ґеорґ Ресс (Georg Ress, Німеччина)

Антоніо Пастор Рідруехо (Antonio Pastor Ridruejo, Іспанія)

Єжи Макарчик (Jerzy Makarczyk, Польща)

Іренеу Кабраль Баррето (Ireneu Cabral Barreto, Португалія)

Володимир Буткевич (Україна)

Ніна Важич (Nina Vajic, Хорватія),

а також Венсан Берже (Vincent Berger), секретар секції.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявниця скаржилася, що Audiencia provincial Тараґони відхилила її апеляцію на тій підставі, що вона не депонувала суму, яку повинна була виплатити за рішенням суду першої інстанції, тимчасом як іще не було постановлено ніякого рішення про звільнення її від сплати судових витрат або про відмову в цьому проханні. Вона посилається на пункт 1 статті 6 Конвенції.

Рішення Суду

Суд нагадує, що як пункт 3 статті 30 чинного на момент подій Цивільного процесуального кодексу, так і відповідна конституційна практика дозволяють брати до уваги матеріальне становище відповідача і, зокрема, звільняти його від обов'язку депонування суми, якщо було вирішено звільнити його від сплати судових витрат. У цій справі не було своєчасно винесено постанови про звільнення заявниці від сплати судових витрат, хоча для цього a priori існували всі необхідні умови.

Разом з тим скаргу заявниці було відхилено через те, що вона не депонувала визначену суму. Той факт, вважає Суд, що заявницю зобов'язали депонувати суму, яку їй було присуджено сплатити, позбавив її можливості скористатися з права на оскарження, яке було цілком реальним, що стало серйозною перешкодою для здійснення нею права на судовий розгляд. Отже, було допущено порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

Суд присудив заявниці суму відшкодування витрат у Суді та в органах Конвенції розміром 520 572 іспанські песети.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua