Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Бронирование авиабилетов avia.ua
 


Стаття з журналу № 2'1999

Назва
 
Рішення у справі «Фрессо і Руар проти Франції». Комюніке Секретаря Суду.
(Judgment in the case of Fressoz and Roire v. France)
 
Зміст
 

29
21.1.1999

 

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ «ФРЕССО І РУАР ПРОТИ ФРАНЦІЇ»

 

У рішенні, ухваленому в Страсбурзі 21 січня 1999 року у справі «Фрессо і Руар проти Франції» (Fressoz & Roire v. France), Європейський суд з прав людини одностайно постановив, що було допущено порушення статті 10 Європейської конвенції з прав людини (свобода вираження поглядів) і що окремого питання на підставі пункту 2 статті 6 (презумпція невинуватості) не виникає. Відповідно до статті 41 Конвенції (справедлива сатисфакція), Суд присудив заявникам певну суму як компенсацію за грошові збитки та судові витрати.

1. Основні факти

Заявники — пан Роже Фрессо (Roger Fressoz) та пан Клод Руар (Claude Roire), обидва громадяни Франції, відповідно 1921 та 1939 років народжен‑ня, на час розгляду їхньої справи проживали у Парижі.

У вересні 1989 року у зв’язку з обставинами трудового спору, який виник в компанії «Пежо» після відмови керівництва підвищити заробітну плату своїм працівникам, у газеті «Ле Канар аншене» (Le Canard enchainй) було опубліковано статтю другого заявника з інформацією про підвищення заробітної плати президентові і розпорядчому директорові компанії пану Жаку Кальве (Jacques Calvet). Стаття, яка супроводжувалася фотокопіями витягів із останніх трьох податкових декларацій пана Кальве, мала заголовок: «Різке підвищення заробітної плати пана Жака Кальве — його податкові декларації свідчать промовистіше, ніж він сам. За останні два роки хазяїн підвищив собі платню на 45,9 %».

На підставі скарги, поданої паном Кальве, проти заявників було пору‑шено кримінальну справу у зв’язку з отриманням ними фотокопій податкових декларацій пана Кальве, що сталося через порушення професійної конфі‑ден‑ційності службовцем податкової інспекції, який залишився невідомим. Після виправдання заявників у суді першої інстанції Паризький апеляційний суд визнав їх винними в отриманні згаданих фотокопій. Пана Фрессо було оштрафовано на 10000 французьких франків, а пана Руара — на 5000. Їхню апеляцію з питань права було відхилено касаційним судом у квітні 1995 року.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 3 серпня 1995 року. Визнавши заяву прийнятною, Комісія у своїй доповіді від 13 січня 1998 року висловила думку про те, що було допущено порушення статті 10 Конвенції (21 голос проти 11) і що окремого питання на підставі пункту 2 статті 6 (18 голосів проти 14) не виникає. 16 березня 1998 року Комісія передала справу на розгляд старого Суду. Французький уряд також передав цю справу на розгляд Суду.

Згідно з перехідними положеннями Протоколу № 11 до Конвенції, справу було передано до Великої палати нового Європейського суду з прав людини після набуття чинності Протоколом 1 листопада 1998 року. Судове рішення було постановлене Великою палатою, до складу якої увійшло 17 суддів, а саме:

Люціус Вільдхабер (Luzius Wildhaber, Швейцарія), Голова

Елізабет Палм (Elisabeth Palm, Швеція), заступник Голови

Люціус Кафліш (Lucius Caflisch, Швейцарія)

Єжи Макарчик (Jerzy Makarczyk, Польща)

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція)

Вєра Стражніцка (Viera Stráznická, Словаччина)

Віллі Фурманн (Willi Fuhrmann, Австрія)

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert, Чехія)

Марк Фішбах (Marc Fischbach, Люксембург)

Ніна Важич (Nina Vajic, Хорватія)

Вільгельміна Томассен (Wilhelmina Thomassen, Нідерланди)

Маргарита Цаца-Ніколовська (Margarita Tsatsa-Nikolovska, колишня югославська республіка Македонія)

Тудор Пантіру (Tudor Pantiru, Молдова)

Райт Марусте (Rait Maruste, Естонія)

Егілс Левіц (Egils Levits, Латвія)

Крістак Трая (Kristaq Traja, Албанія)

Снежана Ботучарова (Snejana Botoucharova, Болгарія),

а також Пол Махоуні (Paul Mahoney), заступник Секретаря Суду, і Мод де Бур-Буквіккіо (Maud de Boer-Buquicchio), заступник Секретаря Суду.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявники скаржилися, що засудження їх Паризьким апеляційним судом порушило їхнє право на свободу вираження поглядів, гарантоване статтею 10 Конвенції. Вони також заявили про порушення їхнього права на презумпцію невинуватості, з огляду на те, що їхню вину не було доведено відповідно до закону, як того вимагає пункт 2 статті 6 Конвенції.

Рішення Суду

Стаття 10 Конвенції

Суд відхилив заперечення Уряду щодо невичерпання всіх внутрішніх засобів судового захисту і розглянув суть скарги.

Суд передовсім визнав, що засудження заявників становить «втручання» у здійснення ними свого права на свободу вираження поглядів. Суд також вважав, що, як цього і вимагає пункт 2 статті 10, таке втручання було «передбачене законом» і мало на меті захист репутації або прав інших осіб, а також захист від розголошення інформації, отриманої конфіденційно. Тому він мав встановити, чи було таке втручання «необхідним» у демократичному суспільстві як засіб досягнення зазначених цілей.

Підтвердивши необхідність застосування основних принципів, що випли‑ва‑ють із прецедентної практики Суду, з метою встановлення можливості застосування пункту 2 статті 10, Суд розглянув питання, чи існували відпо‑відні й достатні підстави, які б виправдовували визнання заявників винними.

Аргумент Уряду стосовно того, що розголошена заявниками інформація не була предметом загального інтересу, виявився для Суду непереконли‑вим. Статтю було надруковано у період розгляду трудового спору, який широко обговорювався в пресі і стосувався одного з великих автомобільних заводів Франції. У статті розповідалося про те, що президент цієї автомо‑більної компанії у зазначений період значно підвищив свою заробітну плату, водночас відмовившись підвищити її своїм працівникам. Стаття була спря‑мо‑вана не на підрив репутації пана Кальве, а на поширення дискусії на тему, яка становила інтерес для громадськості.

Втручання у здійснення права на свободу преси суперечило гарантіям статті 10 Конвенції, якщо таке втручання не виправдовувалося переважними потребами, обумовленими інтересами суспільства.

Відзначаючи своє визнання важливої ролі, яку преса відіграє в демокра‑тичному суспільстві, Суд підкреслив, що, в принципі, журналісти не можуть бути на підставі гарантій, наданих ним статтею 10, звільнені від свого обов’язку додержувати загального кримінального закону. Насправді пункт 2 статті 10 визначає межі здійснення свободи вираження поглядів. Потрібно було встановити, чи існувала в конкретних обставинах справи потреба в інформуванні громадськості важливішою, ніж «обов’язки», які з’явилися у заявників внаслідок отримання ними документів із сумнівного  джерела.

Суд мав, зокрема, визначити, чи становила мета захисту конфіденцій‑нос‑ті фінансової інформації, що сама по собі була законною, відповідне й достатнє виправдання такого втручання. Хоча Суд і визнає заборону опублікування податкових декларацій, інформація, яка містилася в них, не була конфіденційною. Інформація щодо заробітної плати таких людей, як пан Кальве, які керують великими компаніями, справді, регулярно публіку‑валася у фінансових оглядах. Причому, як сказав другий заявник — і це не оспорювалося, — він звернувся по таку інформацію для того, щоб приблиз‑но встановити розмір заробітної плати пана Кальве. Отже, переважної потреби в захисті інформації як конфіденційної не існувало.

Якщо, як це визнає Уряд, інформація про щорічний дохід пана Кальве є законною і її розголошення дозволено, тоді обвинувачення заявників тільки на тій підставі, що вони опублікували документи, які містили таку інфор‑мацію, а саме — податкові декларації, не може бути виправдане в контексті статті 10. По суті, ця стаття залишала журналістам право самим приймати рішення щодо необхідності копіювання таких документів для забезпечення достовірності інформації. Вона захищала права журналістів на розголо‑шен‑ня інформації щодо питань, які становлять загальний інтерес, за умови їхньої добросовісності, використання коректної фактографічної основи та оперування «надійними й точними» даними, відповідно до вимог журналіст‑ської етики.

Розглядаючи справу, Суд зазначив, що ні виклад паном Фрессо та паном Руаром подій, ні їхня добросовісність не викликали сумніву. Пан Руар, який перевірив достовірність податкових декларацій, діяв відповідно до норм журналістської професійної етики. Витяги з кожного документа мали під‑тверджу‑вати достовірність інформації, що містилася в статті, про яку йдеться. Отже, опублікування податкових декларацій мало стосунок не тіль‑ки до предмета статті, а й було доречним для підтвердження достовірності поданої інформації.

У підсумку, Суд не виявив розумної відповідності між законною метою, яку було поставлено при обвинуваченні заявників, та засобами, використа‑ними для досягнення цієї мети, беручи до уваги інтереси демократичного суспільства в забезпеченні і збереженні свободи преси. Тому мало місце порушення статті 10 Конвенції.

[Див. пункти 40–56 рішення Суду та пункти 1 і 2 резолютивної частини рішення].

 

Пункт 2 статті 6 Конвенції

Заявники стверджували, що французькі суди двічі не спромоглися засто‑сувати право на презумпцію невинуватості. Суд вирішив, що в контексті його висновку про порушення статті 10 і з огляду на обставини, які він взяв до уваги, дійшовши такого висновку, окремого питання на підставі пункту 2 стат‑ті 6 Конвенції не виникає.

[Див. пункти 57–60 рішення Суду і пункт 3 резолютивної частини рішення].

Стаття 41 Конвенції

Суд вважає, що між сумою в 10001 французький франк, яку за наказом Паризького апеляційного суду мали сплатити пан Фрессо і пан Руар, та порушенням статті 10 існує такий причинний зв’язок, який зобов’язує до відшкодування цієї суми заявниками. Тому є доцільним присудити зазначену суму. Таке відшкодування, окремо від висновку про порушення, який Суд ви‑клав у своєму рішенні, становило справедливу сатисфакцію будь-якої завданої шкоди.

Щодо витрат, зазнаних заявниками, Суд, керуючись принципом спра‑ведли‑вості, а також на підставі наявної у нього інформації, виніс ухвалу про відшкодування заявникам 60000 французьких франків.

[Див. пункти 61–69 рішення Суду і пункти 4–6 резолютивної частини рішення].

 

Судові рішення можна знайти на веб-сторінці Суду в Інтернеті (http://www.dhcour.coe.fr/) у день їх постановлення.

Відповідно до Регламенту, Секретар Суду, який має діяти на власний розсуд, надає інформацію про роботу Суду і відповідає на запитання преси.

 

Канцелярія Європейського суду з прав людини
F-67075 Strasbourg Cedex
Звертатися до Родеріка Лідделла (Roderick Liddell)
Телефон: (0)3 88 41 24 92; факс: (0)3 88 41 27 91

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2017 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua