Український портал практики Європейського суду з прав людини


 
  Про нас
Про проект
Про журнал
Базові документи
Повні тексти рішень
Ухвали щодо прийнятності
Справи щодо України
Комюніке
Рішення за статтями Конвенції
Дослідження, коментарі
Інформаційно-довідкові матеріали
Анонс 
Корисні посилання

Журнал
  №: Рік:

Пошук

Інтернет-підтримка: 
ТОВ "Інтерактивні Системи"
Репетитор англійської мови
Петропавлівська Борщагівка.
Англійська для школярів.
 


Стаття з журналу № 4'1999

Назва
 
Рішення у справі «Брумареску проти Румунії». Комюніке Секретаря Суду.
(Judgment in the case of Brumarescu v. Romania)
 
Зміст
 
592
28.10.1999

Комюніке Секретаря Суду

РІШЕННЯ У СПРАВІ «БРУМАРЕСКУ ПРОТИ РУМУНІЇ»

У рішенні, ухваленому 28 жовтня 1999 року у справі «Брумареску проти Румунії» (Brumarescu v. Romania), Європейський суд з прав людини одностайно постановив, що було порушення статті 6 (право на справедливий судовий розгляд та право доступу до органу правосуддя) Європейської конвенції з прав людини, а також статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції (захист права власності). Суд одностайно постановив, що питання застосування статті 41 (справедлива сатисфакція) Конвенції не готове для вирішення.

1. Основні факти

Справа стосується заяви, поданої до Європейської комісії з прав людини громадянином Румунії Даном Брумареску (Dan Brumarescu), 1926€року народження, який проживає в Бухаресті.

У 1950 році будинок батьків заявника у Бухаресті було націоналізовано без виплати компенсації. 9 грудня 1993 року у зв'язку з позовом заявника Бухарестський суд першої інстанції постановив, що націоналізація була незаконною. З огляду на те, що апеляції не було подано, рішення стало остаточним і скасуванню не підлягало, оскільки його не можна було оскаржувати через звичайну апеляцію. У травні 1994 року заявник знову став власником будинку, після чого перестав платити за оренду квартири в цьому будинку, де він проживав, а почав сплачувати земельний податок за будинок.

Генеральний прокурор Румунії подав клопотання (дата невідома) про скасування рішення від 9 грудня 1993 року. 1 березня 1995 року Верховний суд юстиції скасував рішення від 9 грудня 1993 року на тій підставі, що будинок перейшов у власність держави відповідно до законодавчого акта і що механізм застосування цього акта не підлягав судовому перегляду, оскільки це питання було у віданні органів виконавчої або законодавчої влади. Після цього податкові органи поінформували заявника, що будинок буде перекласифіковано в державне майно і відповідне рішення набирає чинності з 2 квітня 1996 року.

Заявник подав заяву (дата невідома) про відновлення права власності на будинок, відповідно до Закону № 112/1995 року. 24 березня 1998 року орган, відповідальний за виконання цього закону, вирішив, що заявникові має бути повернено у володіння орендовану квартиру, і присудив йому грошову компенсацію за решту будинку. Заявник оскаржив це рішення, подавши заяву, яку Бухарестський суд першої інстанції відхилив 21 квітня 1999 року. Апеляція заявника проти рішення від 21 квітня 1999 року і досі перебуває на розгляді Бухарестського районного суду.

2. Процедура і склад Суду

Заяву було подано до Європейської комісії з прав людини 9 травня 1995 року. Визнавши заяву прийнятною, Комісія у своїй доповіді від 15 квітня 1998 року висловила одностайну думку, що було порушення статті 6 Конвенції та статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції. Вона передала справу до Суду 6 листопада 1998 року. Заявник також звернувся з позовом до Суду 3 листопада 1998 року.

Відповідно до перехідних положень Протоколу № 11 до Конвенції, справу було передано до Великої палати Європейського суду з прав людини. Судове рішення постановлене Великою палатою, до складу якої увійшло 17 суддів, а саме:

Люціус Вільдхабер (Luzius Wildhaber, Швейцарія), Голова

Елізабет Палм (Elisabeth Palm, Швеція)

Ніколас Братца (Nicolas Bratza, Велика Британія)

Луїджі Феррарі Браво (Luigi Ferrari Bravo, Італія)

Люціус Кафліш (Lucius Caflisch, Швейцарія)

Лукіс Лукайдес (Loukis Loucaides, Кіпр)

Жан-Поль Коста (Jean-Paul Costa, Франція)

Віллі Фурманн (Willi Fuhrmann, Австрія)

Карел Юнгвірт (Karel Jungwiert, Чехія)

Бостьян Жупанчич (Boрtjan Zupancic, Словенія)

Ніна Важич (Nina Vajic, Хорватія)

Джон Хедіган (John Hedigan, Ірландія)

Маргарита Цаца-Ніколовська (Margarita Tsatsa-Nikolovska, колишня республіка Югославії Македонія)

Тудор Пантіру (Tudor Pantоru, Молдова)

Егілс Левіц (Egils Levits, Латвія)

Люціан Міхай (Lucian Mihai, Румунія), суддя ad hoc,

а також Мод де Бур-Буквіккіо (Maud de Boer-Buquicchio), заступник Секретаря Суду.

3. Стислий виклад судового рішення

Оскарження

Заявник скаржився з приводу того, що було порушено його право на доступ до суду, що гарантується пунктом 1 статті 6 Конвенції. Порушення полягало в тому, що Верховний суд юстиції постановив рішення про те, що до юрисдикції нижчих судів не входить розгляд скарг про відновлення права власності, як це було у випадку із заявником. Він також скаржився, що рішенням Верховного суду юстиції його позбавлено частини власності, а це суперечить статті 1 Протоколу № 1 до Європейської конвенції з прав людини.

Рішення Суду

Попередні заперечення Уряду

А. Чи був заявник «потерпілим»

Суд відхилив зауваження Уряду про те, начебто розвиток подій після ухвали про прийнятність від 22 травня 1997 року означав, що заявник перестав бути «потерпілим» у значенні статті 34 Конвенції.

Суд нагадав, що ухвала або захід на користь заявника загалом був би достатньою підставою для позбавлення його статусу «потерпілої особи» — тільки якби органи державної влади прямо або по суті визнали наявність порушення Конвенції з подальшим наданням компенсації.

Суд зазначає, що фактично заявник перебував у тому самому статусі, що й на 1 березня 1995 року, оскільки не було остаточного рішення, яким би визнавалося — принаймні по суті, — що рішення Верховного суду юстиції спричинилося до порушення Конвенції, яке має бути відшкодоване.

Отже, Суд вважає, що заявник і досі є «потерпілим» внаслідок порушення Конвенції, що, на думку заявника, випливає з рішення Верховного суду.

Б. Чи було повністю вичерпано національні засоби правового захисту

Аналогічно Суд також відхилив твердження Уряду, що заявник не вичерпав національних засобів захисту, оскільки не звернувся з новим клопотанням про відновлення права власності, хоча така можливість у нього була.

Суд дотримувався думки, що Уряд, який був відповідальним за скасування остаточного рішення із визначенням заходів щодо відновлення права власності, не міг покладатися на твердження, начебто заявник не використав усіх національних засобів судового захисту, оскільки не звернувся з новим клопотанням про відновлення права власності, де результат був би непевним з огляду на принцип res judicata.

Пункт 1 статті 6 Конвенції

Суд знову наголошує, що право на справедливий судовий розгляд, гарантоване пунктом 1 статті 6 Конвенції, має тлумачитися у світлі преамбули до Конвенції, яка проголошує, що верховенство права є складовою частиною спільної спадщини держав-учасниць, а принцип правового забезпечення є одним із його аспектів.

Суд зазначив, що, відповідно до статті 330 Цивільно-процесуального кодексу, генеральний прокурор Румунії мав достатні повноваження для скасування остаточного рішення у будь-який час.

Дозволивши подання клопотання генеральним прокурором на таких умовах, Верховний суд юстиції звів нанівець увесь судовий процес, який завершився ухваленням судового рішення, що не підлягало скасуванню, а отже, res judicata. Більше того, це рішення було виконане.

Застосовуючи положення статті 330 таким чином, Верховний суд юстиції порушив принцип правового забезпечення. За фактами справи ця дія порушила право заявника на справедливий судовий розгляд відповідно до пункту 1 статті 6 Конвенції.

Більше того, на думку Суду, логіка рішення Верховного суду юстиції полягала в тому, що суди взагалі не мали юрисдикції вирішувати цивільні спори, які стосувалися відновлення права власності.

Суд вважає, що такий підхід сам по собі суперечив праву доступу до суду, як це гарантовано пунктом 1 статті 6 Конвенції, а отже, було порушення пункту 1 статті 6 Конвенції.

Стаття 1 Протоколу № 1 до Конвенції

При розгляді справи Суд дійшов спільного розуміння того, що в судовому рішенні від 9 грудня 1993 року право власності заявника визнавалося як поняття «власність» відповідно до статті 1 Протоколу № 1 і що рішення Верховного суду юстиції рівнозначне втручанню у гарантоване цією статтею право власності заявника.

Суд визнав, що це втручання підпадає під положення другого речення частини першої статті 1 Протоколу № 1. Наслідком рішення Верховного суду юстиції було позбавлення заявника права власності на будинок, тобто права, яке було надане йому остаточним рішенням суду першої інстанції.

Позбавлення права власності другим із цих рішень могло бути виправданим лише за умови, що це зроблено «в інтересах суспільства» та «на умовах, передбачених законом». Більше того, втручання у право власності мало також відповідати вимозі пропорційності.

Суд зауважив, що не було надано жодного обґрунтування на виправдання ситуації, яка склалася у зв'язку з рішенням Верховного суду юстиції. Зокрема, не було достатньо аргументовано, що позбавлення майна зумовлене «суспільними інтересами». Крім того, на день винесення рішення заявник був позбавлений права власності на майно вже понад чотири роки і не отримував компенсації, яка б відповідала реальній вартості цього майна, а його зусилля щодо відновлення права власності були безуспішні.

Суд вважає, що за таких умов — навіть припускаючи, що позбавлення права власності могло пояснюватися суспільними інтересами, — вимогу щодо справедливої рівноваги було порушено, оскільки заявник зазнав і все ще зазнає надмірних збитків.

Отже, мало і має місце порушення статті 1 Протоколу № 1 до Конвенції.

Стаття 41 Конвенції

Суд вважає, що питання застосування статті 41 не готове для вирішення, а отже, має бути відкладене з огляду на можливе досягнення згоди між державою-відповідачем та заявником.

Судді Розакіс, сер Ніколас Братца та Жупанчич висловили окремі думки, які збігаються з позицією більшості і додаються до судового рішення.

Судові рішення можна знайти на веб-сторінці Суду в Інтернеті (http://www.dhcour.coe.fr) у день їх постановлення.

Канцелярія Європейського суду з прав людини
F-67075 Strasbourg Cedex
Звертатися до Родеріка Лідделла (Roderick Liddell),
телефон (0)3 88 41 24 92;
або до Емми Гельєр (Emma Hellyer),
телефон (0)3 90 21 42 15;
факс: (0)3 88 41 27 91

Європейський суд з прав людини було створено 1959 року в Страсбурзі з метою здійснення судочинства щодо порушень Європейської конвенції з прав людини 1950 року.

1 листопада 1998 року було створено Суд на постійній основі, який замінив колишню двоступеневу систему: Суд на тимчасовій основі і Комісія.

  

Голосування

Будь-ласка оцініть корисність матеріалу для правничої практики в Україні:
 
Ваша оцінка: дуже корисний
корисний
частково корисний
не корисний
Ваше ім'я:
Коментарі:

 

Усі права на матеріали, розміщені на «Українському порталі Європейського суду з прав людини», охороняються згідно із законодавством України. При цитуванні та використанні будь-яких матеріалів посилання на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. При цитуванні та використанні в Інтернеті гіперпосилання (hyperlink) на «Український портал Європейського суду з прав людини» обов`язкове. Републікація будь-яких матеріалів «Українського порталу Європейського суду з прав людини» можлива тільки за письмовою згодою Всеукраїнського благодійного фонду «Українська Правнича Фундація».

 Copyright © 2003-2024 Українська Правнича Фундація     http://www.eurocourt.in.ua